Та що, хотіла вона крикнути, що ти можеш пояснити, що ти взагалі знаєш, сидячи тут, серед чужих могил?!
Він ішов, навіть не озираючись, і тоді Марта розвернулася і рушила до розтриклятого виходу, гори воно все таким-то полумям, хай йому грець і пипець. Вона крокувала по центру алейки, рівної та прибраної завдяки робітникам, які, до слова, таки згорнули все і звалили на фіг. Ну, і їй час, почешемо язикам іншим разом, тату!
Марта здійняла підборіддя якомога вище, оце ж уже напевно тепер обернувся й дивитьсято нехай бачить, що це не відступ, не втеча, ні!
Щоправда, їй самій дико хотілося озирнутися, але цього вона б нізащо не зробила, хоч ріж, хоч стріляй!
Хіба що краєчком ока поглянути. Отак повернути голову
Рух вона помітила в останню мить. Звідкись з боку перебудованих склепів до неї котилося щось невеличке, розміром із футбольний мяч чи повітряна кулька. Хоча кульки, подумала вона, не котяться ж, вони літають.
Мяч тим часом почав рухатися швидше і Марта ладна була заприсягтися! цілеспрямованіше. Він мчав до неї, підскакуючи на плитах, огинаючи ніжки деревяних лавочок, огорожі, стовбури дерев. Миготіли в світлі найближчого ліхтаря плями: чорні й брудно-білі, і миготів дивний розпоротий шов, який ставав дедалі довшим, дедалі ширшим.
Хтось ухопив її за плечі пальці були холодні, Марта відчула це навіть крізь тканину.
Прожогом туди. Батько штовхнув її убік, просто до чиєїсь могили, обгородженої частими, високими ґратами. Лізь поверху, дверцята там на замку.
Сам висмикнув з-за пазухи невеличкий видовжений предмет на ланцюжку чомусь їй здалосязасушену фалангу пальця, хоча, звісно, це був свистокі батько дунув у нього кілька разів, але даремно, замість трелі почувся хрипкий, тужливий звук, і не зі свистка, з батькових грудей.
Тоді він озирнувся на неї:
Ну ж бо, чого стоїшхутко! І сам помчав, просто назустріч мячу.
Вона стояла. Просто не могла рушити з місця, все це нагадувало безглуздий сон, коли знаєш, що в темній кімнаті на тебе чатують клоуни із щурячими зубами чи хижа люстра, та все одно заходиш.
Раптом вона почула музикущось типу класики, розмірене, плавне, заколисуюче. Спершу подумала: радіоприймач у будиночку сторожа, та ні, джерел було кілька, однезовсім неподалік від Марти.
Вона підвела голову й побачила на стовпі, просто під ліхтарним ковпаком, воронку гучномовця. Причепили її туди зовсім недавно і зробили це недбало; глянцеві, жирні дроти тягнулися в усі боки, наче коріння рослини-паразита.
Мяч тим часом застрибнув на мармурову плиту і завмерначе разом із Мартою прислухався до симфонії. Потім почав хитатися з боку на бік, ворушачи краями розпоротого шва, нарешті завертівся проти годинникової стрілки, дедалі швидше, і батько, опинившись на півшляху до нього, відсахнувся й позадкував, а потім прожогом кинувся до широкої стели із чиїмось носатим, підбородистим профілем.
Не встиг.
Рвана рана на заокруглому боці розійшлася, краї вивернулися, наче губи, і назовні злетів строкатий розсип чогось дрібного, шурхотливого.
Марта дивилася й не вірила власним очам.
У жовтому світлі ліхтаря, посеред могил, танцювали тисячі сяючих часточок. Конфетті. Нескінченний дощ із конфетті.
Батько стояв спантеличений, прикриваючи ліктем обличчя, потім зморгнув, і шматочки фольги, що осіли в нього на віях, посипалися просто під ноги.
Марта розреготалася, він безпорадно обернувся, провів пятернею по волоссю, махнув рукою і пішов геть від мяча, який і далі вистрілював у повітря порцію за порцією. А з динаміків знай лунала собі симфонія, що обіцяла незабаром зиму, і свята, новорічні ялинки, сніг, подарунки, нове життя
Весело тут у вас! сказала Марта. А я, знаєш, повірила
Вона стала навшпиньки і струсила з його плечей залишки конфетті.
На мить їй здалося, батько от-от посміхнеться, але він тільки сказав:
Просто пощастило. Тут ніколи не вгадаєш заздалегідь, це ж від них не залежить. Із таким само успіхом могла бути бомба на радіоуправлінні, якась жива тварюка на кшталт велетенського їжака чи просто чиясь відірвана голова. Що завгодно. А свисток бачиш, я після тієї кулі дивно: говорити можу, а свистіти чи толком грати на флейті ні, звук виходить через отвір
І звідки вони, по-твоєму, беруться? Марта вирішила не загострювати на темі флейти, не цього разу. Бомби, їжаки, відірвані головизвідки? Самозароджуються, чи що?
Саме це я і хотів тобі показати. Але, може, і добре, що не показав. Хтось сьогодні заснув завчасноі краще би нам не ризикувати. Ходімо. Він легенько обійняв її за плечі, Марту знову пройняло холодом, і вона ледве стрималася, щоб не скинути його долоню.
В цьому, казав батько, поки вони прямували до брами, в цьому-от і вся сіль. Коли потрапляєш за річку, ти змінюєшся, навіть якщо куля пролітає мимо. Іноді мені здається, що зміни починаються ще раніше, відтоді, як вдягаєш однострій і береш у руки зброю. Починаєш по-іншому дивитися на світ. По-іншому розмовляти, ходити, їсти, пити. По-іншому спати.
Він помовчав. І нарешті прибрав руку.
З певного моменту ти просто не можеш собі дозволити заснути по-справжньому. Так чи інакше, намагаєшся не втрачати звязку із реальністю. Тому що від твоєї реакції може залежати життятвоє і твоїх побратимів. Від того, як швидко ти вихопиш зброю, як швидко вистрелиш. Абочи встигнеш вистрибнути з машини до того, як її розрубає косами роксолан. У твої сни просочуються звуки з реального світуну, знаєш, як воно буває: молодший Кірик бігає у тебе над головою, а тобі сниться, що неподалік пробігає стадо слонів.
Марта посміхнулася, але він цього, здається, не помітив.
А потім настає момент, коли межа стирається. Ти не розрізняєш, де фрагменти сну, а дедійсності. Все стає розмитим, несправжнім. Зворотним.
Навіть куля в сердці, тихо сказала Марта.
Із цим, на щастя, не так просто. Але після того, як ти помер Чула колись вираз «мертві не сплять»? Це правда. Бувають, звісно, періоди різні. Одні більше схожі на сон, інші на дійсність. Він похитав головою, самотня сріблинка конфетті зірвалася і, виблискуючи у світлі ліхтарів, закружляла просто над ним. Ніколи не думав, що безсоння сприйматиму як порятунок. А тепер виходить, що мені ще пощастиломені, а не тим, іншим, які повернулися живими. Бо вони бачать справжні сни А якщо, додав батько, якщо ти був за рікою, нічого доброго тобі не насниться. Частішете, що ти бачив на тому березі. Чи те, про що тобі розповідали інші. Чите, чого ти не бачив і про що тобі не розповідали, але чого ти саме через те й боїшся найбільше у світі. Навіть більше за смерть і Кіновар.
Він помовчав, дивлячись у ніч. Можливо, подумала Марта, він бачить там щось когось. А про мене взагалі забув. Вирішив, що я йому снюся.
Тоді ми не знали, здогадатися не могли. Нам здавалося, це нормальнона війні й не таке стається. І тим більшеяк ми тоді думалице не через нас. Та в тому й суть: неможливо лишитися непричетним. І це навіть не питання провини, провинаштука відносна, субєктивна, це питання залученості. Те, що відбувається, залежить і від тебе теж, завждиі від тебе! Наші мрії, наші страхи, наші сподіваннявони змінюють цей світ, змінюють нас. Тільки не думай, що я повернувся і перетворився на якогось недоумкуватого проповідничка. Я кажу про конкретні, матеріальні речі. Ми повернулися з війни, навіть якщо ніхто тут вголос не називає її війною. І ми повернулися не з порожніми руками.
Тепер він зупинився і подивився їй в обличчяі на серці в Марти занило. Їй хотілося кинутися до батька й обійняти йогоі водночас бігти від нього якомога далі, і ніколи, ніколи, ніколи більше не бачити, не чути, навіть не згадувати про нього.
Ми принесли війну із собою, сказав він спокійно. Кожен. Навіть ті, хто втратив память, потрапивши під «грифонову слину». І не важливо, чи повернулися ми з колючим хлистом замість руки, казанком горілої каші замість легенів чи з чужими голосами замість власногоабо не отримавши жодного поранення. Війна все одно сидить у нас глибоко, наче уламок снаряда, який не можна витягти, не вбивши при цьому пацієнта. Ті з нас, хто ще живий, можуть розмовляти, сміятися, любити точнісінько так само, як звичайні люди. Найсильнішим узагалі вдається забути про неї. Але коли вони сплять, до них приходять інші сни. І ці сни ці сни сильніші за найсильніших людей. Тому як би ти не намагався, рано чи пізно вони просочуються назовні. Опиняються назовні.
Марта пригадала чутки, які ходили по місту останні кілька тижнів. Статтю про дивні сни, яку поставили в минуле число журики. І те, що вона бачила сама: неясні тіні у підворіттях, сліди на землі, невиразні звуки у нічних дворах. Згадала про побитого Луку.
От навіщо, сказала вона, всі ці склепи. Ремонт, ґрати, новий охоронець із кресальними собаками. Вони не кладовище охороняють, так?
Звісно ж, не кладовище. Якщо комусь спаде на думку навідатися сюди після восьмої, це на його власний розсуд. Ані Гіппель, ані міська влада не витрачали б кошти на те, щоб урятувати життя двох-трьох самовпевнених дурників. Взагалі, додав батько, якби не Гіппель, усе закінчилося б набагато гірше. Якби він вчасно не здогадався, не почав сперечатися із мером, не вклався би в огорожу, не домовився з єгерями я не знаю, що зараз було б із Ортинськом. Вони ж збиралися звозити сюди всіх: і місцевих, і тих, хто з інших міст, просто тому, що ми поряд із кордоном. Всіх, хто, як я, побував у Кіноварі. Але ті начебто-сни, які бачу я і подібні до мене від них мало шкоди. А як би вони вчинили із живими, коли зметикували би, через кого на вулицях вночі відбувається те, що відбувається?
Та камон, сказала Марта бадьорим голосом. Це вже жахливчики чистої води, у дусі того, про що старі на лавочках пліткують. Що б вони зробили? Ну, зобовязали б приймати снодійне, щоб без сновидінь, напевно ж є такі пігулки. Чи зобовязали б родичів учасно будити.
Батько кивнув, наче погоджуючись. До виходу було вже рукою подати, Марта бачила будиночок сторожа і трьох кресальних собак біля брами. Собаки лежали нерухомо, наче камяні статуї, тільки тремтіли вивалені з пащек язики.
Ти не памятаєш, сказав батько, але ще до того, як почали працювати фабрики добрив, багато міст страждали від нашестя бродячих псів. Боротися із ними, взагалі-то, можна було двома способами. Стерилізувати чи відстрілювати. Здогадуєшся, який спосіб завжди обирала влада в будь-якому місті? І знаєш, чому?
Марта мовчала.
Якщо можна зробити щось із меншими зусиллями й витратами, ніхто не обиратиме складніший шлях. Принаймні без серйозних для того причин. Розумієш?
Не вірю, хотіла сказати Марта. Собакице собаки, а людилюди. Ніхто б не чинив такого!..
Але це був поганий аргумент. Огидний. Тому що собаки беззахисніші за людей. Тому що приймати такі правила гри, погоджуватися на таке порівняннявже сам по собі негідний, ганебний крок.
Замість цього вона спитала:
А ти? Хай там уже інші, мертві й не дуже, ясно, чому вони тут. Але ти не повинен. У тебе є дім. Зрештою, що ти можеш зробити супроти відірваних голів, супроти бомб та велетенських їжаків?..
Він не відповів. Просто махнув рукою собакам, щоб пропустили, і всі троє підвелися, мовчки відійшли вбік. Батько зняв з пояса ключ, повернув у замку.
І все-таки, не здавалася Марта. Ти одинщо ти можеш?!
Він, здається, хотів був відповісти, але саме заразвчасно, чого вже там! по той бік брами зявився Стефан-Миколай. Стеф привітався, батько відповів йому коротким кивком, потім розвернувся до Марти.
Якщо, сказав, це так важливо, гаразд. Я зателефоную і домовимося, сходимо до твого Штоца. Обіцяю.
Перш ніж вона встигла сказати хоч слово, він уже клацнув замком, розвернувся і попростував алейкою назад, до своїх проклятущих склепів, до людей, що спали у них, живі та мертві, й до того, що приходило у цей світ із їхніх снів. Собаки цього разу побігли слідом за батьком.
Наче, подумала вона, щось почули чи відчули.
Вибач, що спізнився, кашлянув Стеф. Скоро чемпіонат, обговорювали, хто поїде.
Та не страшно, відповіла Марта. Все ок. Ми тут поспілкувалися поки. А то, знаєш, сто років по-людськи не розмовляли.
Розділ 5Жага до знань
Куди йде нормальна старшокласниця в неділю зранку? До подружок. До репетитора. На які-небудь танці-гітару-малювання. В ідеалі взагалі нікуди не йде, а відсипається за весь навчальний тиждень.
Авжеж, розкатала губу, подумала Марта. День такий сонячний, і взагалі, немає в тебе часу на сон. Втомилася вчора? То сьогодні он відпочинеш, із книжкою.
Місто з вікна маршрутки здавалося сонним і благосним. Наче не було тієї вистави на Трьох Голів, і прямої її трансляції по місцевому каналу теж не було. Життя тривало, все за заведеним порядком. І не існувало причин, з яких достойні, законослухняні мешканці Ортинська мали б тривожитися, от просто жоднісінької.
Бібліотека імені старшого судейського радника майстра Дроссельмейєра знаходилася за кілька кварталів від Трьох Голів, але Марта якось проморгала ту мить, коли в просвітах між будинками промайнула і щезла площа. Та хай уже, сказала вона собі, поміст напевно вже розібрали, а тих, у клітках, відвезли. Хто лишить воєнних злочинціввони ж злочинці, правда? отак, посеред міста? Не забивай собі голову. В сенсі цим хоча б не забивай.
Вона витягла мобільний і вкотре перечитала смску, яка прийшла зранку: «Їду до бібліотеки, терміново, якщо зможеш, приходь».
І як, скажіть, це трактувати? По-перше, вони й так збиралися до бібліотеки, по-друге, а де хоча б півслова про те, що вчора він узяв і щез? Відбувся простим: «Вибач, усе відміняється. Форс-мажорні, пізніше поясню». І? Де ж пояснення?
Був би це не він, а хтось іншийМарта серйозно образилася б.
Гаразд, гаразд, вона й образилася. Ну, бо правда, як можна взяти й не передзвонити. А з іншого бокуможе, там справді форс-мажор.
І їй все одно треба було до бібліотеки. Якщо Штоц повернувся, замін більше не буде, а буде от просто завтра цей його урок про давні традиції, треба хоча б щось підготувати.
Бібліотека знаходилась у звичайнісінькій багатоповерхівці часів Драконового Занепаду, займала колись увесь перший поверх. Тепер в одній з кімнаток торгували канцтоварами, іншу викупила якась фірма і заліпила вхід припалим побілкою целофаномтам, наче певне алхімічне таїнство, вже другий місяць поспіль відбувався ремонт. Ані працівників, ані власне звуків ремонту Марта досі не спостерігаламоже, тому, що бувала тут лише у вихідні, і от сьогодні вперше помітила ознаки тамтешньої життєдіяльності. Точніше, ознаки ці ледве її не збили: біля входу до бібліотеки намагалася розвернутися вантажівка, в якій стояло, тримаючись за борт, з десяток цинган, усі в помаранчевих спецжилетках. Водій просигналив і щось гукнув, Марта зиркнула на нього, радше із цікавістю, ніж із роздратуванням, що викликало ще більший сплеск гнівунею, втім, велично проігнорований.
Бо нема чого. Бачиш же: людина за знаннями прийшла, відійди, дай дорогу.
Вона пройшла крізь просякнутий пилюкою і запахами гречаної каші холл і опинилася в читальному залі. Бібліотекарка Марту впізналаще б не впізнати, аншлагів тут ніколи не було. В основному навідувалися пенсіонери, і більше не почитати, а поговорити. Займали столики біля вікна й пліткували гучним шепотом. Ще інколи зазирали школярі, але намагалися не затримуватися, брали що треба по програмі й ішли у двори, сиділи там, залізши з ногами на лавочки, недбало гортали затерті, перекошені томи, мружилися від диму дешевих сигарет.
Про традиції? Зараз це модна тема, багато хто питає. Бібліотекарка виклала перед Мартою величезний фоліант, уточнила: Тільки в залі, додому не даємо.
Марта пройшла у дальній куток, за стіл під стінкою. На стінці висіла ліпнина із паном у перуці власне, Дроссельмейєром. Патрон бібліотеки дивився похмуро і презирливо, навряд чи за життя він очікував, що його сподоблять такої честі. Під ліпниною значилося безкомпромісне: «Фотографувати книжки суворо заборонено. Копіювання тільки на обладнанні бібліотеки. Про розцінки запитуйте у чергових співробітників».
На столі лежали гори підшивок, просто-таки справжня кріпосна стіна. Їх років двадцять ніхто до рук не брав, хмара пилюки висіла в повітрі, наче рій дрібних, мікроскопічних мошок.
Пане Вегнере, привіталася Марта. І ви тут? Яка несподіванка.
Він підвів на неї свої котячі, смарагдові очі, спершу моргнув не розуміючи, потім упізнав і одразу ж розплився у посмішці.
Це було підступно з його боку. Тому щообеззброювало абсолютно, неможливо сердитися, коли, побачивши тебе, так усміхаються.