Їм призначають якось спеціально? Дату, час? Марта, коли вони вже вийшли на вулицю, обернулася. Чергаяк і та, навпроти дуба, розтяглася вздовж паркана. Собаки стояли сумирно, тільки кілька зовсім молодих, не розуміючи, що відбувається, час від часу смикали за повідці. Люди майже не розмовляли одне з одним, хтось читав рідер із підсвіткою, хтось теревенив по мобілці, більшістьпросто стояли, засунувши руки до кишень і дивлячись кудись перед собою. Траплялися і пяні, однак менше, ніж Марта очікувала. Чому вони раптом проти ночі?..
Ну а коли? Еліза глянула у мобільний, сказала, насупившись: У всіх робота, у багатьох навіть по суботах. А ці, найімовірніше, за додатковою програмою, добровольці.
Доброволець, тихо сказала Марта, це коли з власної волі. А не коли приводять на повідці.
У дитинстві вона взагалі гадала, це такий жартпро те, що на заводі добрив почали видобувати доброту. Всі ці «тільки від нас самих залежить, чи вродить добрий врожай», листівки, реклама по телику. І знаменитий номер у «Вані на дивані», десь за півроку до того, як програму закрили.
Потім Марта помітила, як змінився Пірат дядечка Костаса. Завжди доброзичливий і товариський, просто як дядечко, він раптом став іншим. Не злим, не сумним. Просто до всього байдужим. Він терпляче ходив слідом за дядечком, коли той його вигулював, так само дозволяв себе погладити та пригостити смаколиком. Ні, навіть не дозволяв. Здавалося, частунки, прогулянки, та що завгодновсе він сприймав як щось, що відбувалося не з ним.
От тоді Марта вперше дізналася про найновіші досягнення вітчизняної науки. Про прорив у сільському господарстві, про ноу-хау, таємницю якого так завзято намагаються викрасти шпигуни закордонних і особливо заморських держав. Але країна боролася й протистояла, у єди-ному порусі, всі, від немовлят до старців. І вірні, безсловесні друзі людини також докладали свою посильну частку до цієї боротьби.
Так принаймні казали по телику. А от у самому місті про завод добрив говорити було якось не заведено. Певно, щоб не полегшувати життя заморським шпигунам.
Людей у ті роки не здоювали, добровольців уперше почали приймати роки три тому. Платили, зрештою, копійки: концентрат виходив ріденьким, малоефективним. З іншого боку, ніхто з донорів не ставав схожим на собаку дядечка Костаса. Або, принаймні, Марта про такі випадки не чула, та, знову ж таки, спеціально вона цим не цікавилася.
Вони з Елізою мовчки йшли вздовж паркана до зупинки. Тут на асфальті теж були надряпані перекинуті кліткиа поряд нова емблема. Страус, що сунув голову в пісок і повернувся до клітки дупою із пишним пучком пірїн.
До речі, кашлянула мачуха, щодо добровольців. Ти спитала, коли ми заходили
Я правда здивувалася.
Я зрозуміла, зрозуміла. Вони ті люди Знаєш, я не готова їх засуджувати. Ані тих, ані цих, із собаками. Зараз непрості часи, Марто.
Марта якось примудрилася втриматися й не пхикнути. А тепер на численні заявки телеслухачівлідер хіт-параду всіх часів та народів, вічна пісня «У нас непрості часи». Тьху, від Елізи на таке якось не очікувала!..
Та одну річ, сказала мачуха, я хочу прояснити. Хай би що сталося з нашою сімєю, я ніколи не допущу, щоб ми працювали донорами на заводі добрив. Розумієш?
Кілька тижнів тому щодо «нашої сімї» Марта ох і знайшла би що відповісти, не сумнівайтеся. А теперпромовчала. Авжеж, звучало це надто гучно«наша сімя»та вже без лицемірства. І не тільки тому, що сучий кіт Будара щез із горизонту, ну, хіба що нові порції яблук передавав. Взагалі якось після Мартиного дня народження все пішло по-іншому. Не ідеально, але простіше, чи що.
Коротше, Марта лаконічно відповіла: «Розумію», і далі вони ще трошки пройшли без зайвих слів. А вже на зупинці вона сказала, що у супермаркет зараз не може. Бо збиралася заскочити до батька. Пан Штоц дуже просив якнайшвидше йому переказати, мовляв, хоче бачити; якісь оргпитання, здається; ні-ні, Марта нічого такого, оцінки норм і поведінка теж, хоч зараз щоденник покажу, хочеш?
До завтра ніяк не почекає? суплячись, спитала мачуха. Я би не хотіла, щоб ти глухої ночі
Завтра в мене бібліотека, треба до понеділка добити проект. А пан Штоц двічі підкреслив: питання супертермінове. Ну хочеш, поїхали разом?
Ясна річ, Еліза відмовилася, на це Марта й розраховувала. А щоб остаточно перехилити шальки терезів на свою користь, додала:
Я зателефоную Стефу, в нього там неподалік тренування, попрошу, щоб провів.
Мачуха кілька секунд вагалася, потім кивнула:
Гаразд. Телефонуй от просто зараз, при мені. Якщо він погодитьсяможеш їхати. Ні тоді без образ, не пущу.
Марта зателефонувала. Трубку він узяв з другого разу. Захеканий, підтвердив: та не питання, виходитимунаберу, а зараз вибачтренер лютує, коли ми відволікаємося.
Вони сіли до маршрутки, мачуха вийшла раніше, а Марта їхала, дивлячись на вечірнє місто, і думала про те, як багато всього сталося за якихось півдня. І ще про те, як же ж їй пояснити Елізі: на завод Марта з документами не піде, ні цього вівторка, ні якогось іншого, за жодні університети світу. Просто не зможе себе змусити.
Розділ 4Заснути й снити
Флейту Марта почула звіддалік, ще коли йшла від зупинки до брами. Голос лунав тонко і ламко, весь час уривався і весь час починав спочатку. Одну й ту саму ноту, раз за разом.
І раз за разомбезуспішно.
З тієї ночі Марта тут жодного разу не булану, принаймні фізично. А у снах вона якось не звертала увагу на огорожу й браму, тож тепер на неї чекав сюрприз. Гіппель з якогось дива взявся переоснащувати не тільки склепи. На місці колишньої огорожі цілком собі ажурненької та проникної для не надто гладкої людинизараз у небеса здіймалося щось на кшталт сітки, якою обгорожують шкільні стадіони. Ну, ясна річ, із різними там візеруночками: скорботно похилені лілії, профілі плакальниць та ін. у тому ж дусі, але факту це не відміняло. Паркан у два людських зрости, це що взагалі таке?!
Марта навіть роззирнулася, чи, бува, немає десь поряд сторожових вишок або колючого дроту, замаскованого під, наприклад, стилізоване ялинкове гілля. Дроту та вишок не було, але біля брами сиділи, виваливши язики, три кресальних собаки. Чорнющі, немов смола, банькаті, з дуже уважними поглядами.
Ну привіт, сказала Марта. Приїхали. І що мені з вами тепер робити? Між іншим, ще восьмої немає, кладовище відкрите для відвідувачів, до вашого відома.
Собаки сиділи й вилуплялися. Судячи з морд, вони справді зналиі багато такого, що Марта воліла би приховати.
От, до речі, дивно: жодного разу не бачила, щоб таких, як ви, водили на завод. Це ж, виходить, у вас має бути безліч доброти. Тонни просто. А ви сидите й не пускаєтеі де логіка?
Та проходь уже. Влаштувала тут цирк.
Марта від несподіванки язик проковтнула. Але виявилосяаякже! говорили не собаки, а охоронецьзатягнутий у чорну мішкувату форму дядько років під пятдесят. Голос його лунав неясно, в одній руці охоронець тримав бутерброд, що спливав маслом, пальці іншої роздратовано облизував. Собаки дружно обернулися й подивилися на бутерброд. Один протяжно й безнадійно зітхнув.
А раніше тут інший був охоронець, такий, радіо весь час слухав
Дослухався, пробуркотів дядько. Він переклав бутерброд в іншу руку, відкусив. Ну, так і стоятимеш? Чого це тобі взагалі засвербіло в такий час по кладовищу вештатися? Наче ж ваші давно перебралися у місця спокійніші.
Марта хмикнула, хоча, судячи з виразу на вузькому, зморшкуватому обличчі охоронця, жартувати він не намагався, навіть усієї двозначності своїх слів не розумів.
У мене тут батько працює, поряд зі склепами.
Охоронець подивився на неї майже з повагою:
Крутий він у тебе. Ну, давай тільки не затримуйся, о двадцятій нуль нуль я браму зачиняю, а ти собі як хочеш.
Відчиниш, куди дінешся, подумала Марта. Вона простувала знайомою доріжкою, але ледве впізнавала ділянки, повз які проходила десятки разів. Начебто ті самі памятники, ті самі огорожі, лавочки, дерева примітні теж на місцях. Але все це наче стиснуто, зсунуто компактнішехоча куди вже компактніше, це кладовище, не злітно-посадкова смуга. А ще зявилося чимало ознак будівництва: тут звалище відходів, там ділянку огороджено червоно-білою стрічкою і стоїть міні-екскаватор, біля входу на бічну алейку до стовпа приклеєно табличку у мятому файлику: «Нові туалети тимчасово не працюють! Переконливе прохання ходити під південну браму. Просимо вибачення за завдані незручності».
А от ліхтарів стало набагато більшеі всі палали яскравим, ядучим світлом. Марта мружила очі й злилася на себе, що не захопила темні окуляри, ну просто на думку не спало, що в середині вересня проти ночі вони їй знадобляться.
Мимохідь здивувалася: а як ведеться кресальним собакам, у них же он які очиська. Вони не можуть, як робітники, надіти каски.
Робітників на кладовищі було чимало, і не всі у касках, але всі в одностроях. Метушилися, кудись тягли ґратовані секції, вимикали інструмент, сперечалися про щось Було видно, що зміну завершено, жодних нічних чи понаднормових, відпахалий по домівках.
У всій цій товкотнечі Марта не одразу помітила інших. Окремі силуетинепримітні, зсутулені, завжди в затінку. Вдягнені в цивільне, іноді в ношений камуфляж.
Ці нікуди не поспішали. Просто спостерігали.
Флейта уже якийсь час мовчала, але Марта знала, куди йти, памятала те місце.
Батько був тамсидів на лавочці біля входу в склеп і протирав жовтий, без жодного візерунка корпус замшевою ганчірочкою. Потім поклав її у футляр, клацнув кришкою.
Щось сталося? спитав спокійно. Погляду його вона не бачила, батько сидів у затінку, світло найближчого ліхтаря вихоплювало тільки руки на колінах: білі, широкі, зі свіжими подряпинами.
Треба поговорити, сказала Марта. А мобільний у тебе не відповідає.
Справа була не в мобільному, і вони обоє це знали. Тобто мобільний у нього справді не відповідав, батько вимикав його на день, от годин до восьми. Казав, що сенсу немає: через зварювання, мотори та інше все одно дзвінка не почує.
Але Марта навіть не намагалася телефонувати. Взагалі за ці дванадцять днів бачилася із ним двічі, коли заходив за черговою порцією яблучного пирога. Вдома він тепер не бував, його нічні зміни в Гіппеля якось самі собою перетворилися на цілодобові. Сам Гіппель приїхав назавтра після її дня народження, пояснював про понаднормові, катастрофічний стан у місті, нехлюйство чиновників. Тепер Марта здогадувалася, про що він говорив тоді по телефону на кладовищі. Теперзнала, що було у величезних білих фурах із написами «Свіже мясо» на борту.
Хто був у цих фурах.
Але якщо чесно, ані фури, ані пояснення Гіппеля її не хвилювали. А що батько не ночував удома мабуть, Марту це навіть влаштовувало. Давало час подумати. Зрозуміти, як взагалі ставитися до всього.
Ставитисяале не діяти, от у цьому вона від самого початку все для себе вирішила. Мертвий чи живий, вбивав чи тільки стріляв, це був її батько. І справа навіть не у батькові як «батькові». Звісно, родинні звязкилише пережитки минулого, атавізм. Достатньо поглянути на Чепурунового батю, який тверезим останній раз був, мабуть, років сімнадцять томуі приблизно тоді ж останній раз по-справжньому радів, що в нього є син. Чи он узяти батьків Стефа, для яких він на кшталт породистого рисака: дорого утримувати, натомість завжди є чим козирнути в розмові з приятелями.
Так-так, її власний батько теж дбав про неї, чимось жертвував заради Марти, віддавав їй кращета суть не в тому. Він любив її, любив по-справжньому. Може, не часто говорив про це. Може, бував вдома не так часто, як їй хотілося би. Але це все зараз значення не мало.
Та чого вже тамніколи не мало.
Тому Марта не збиралася здаватись. Вона не відвернеться від нього, зробить усе, щоби знайти ліки адже якщо можна зробити так, щоб мертвий ходив, посміхався, говорив, значить, має бути спосіб, який дозволить його оживити по-справжньому. Хай би що там брехав пан Хаустхоффер.
Зрештою, думала вона, все завжди зводиться до одного. До ціни питання, чи не так? То хай, Марта заплатить цю ціну, хоч би якою вона виявилася. Заплатить без заперечень, не торгуючись.
Це рішення далося їй легко, не було тут про що думати, не було над чим розмірковувати.
Легко робити непрості речі: підтримувати того, хто здатен віднайти вакцину (раптом вона допоможе батькові?), читати старий фоліант, подарований Чепуруном (раптом там є потрібний рецепт?..).
Набагато складніше робити щось по-справжньому просте. Наприклад, розмовляти з батьком після всього, що він про себе розповів.
Кожного дня вона запитувала в себе одне й те саме: що тебе більше лякає? Те, що він мертвий, чи те, що там, за рікою, стріляв по співвітчизниках твоїх бабусі й мами?
Відповіді Марта досі не знала.
У нас мало часу. Батько сидів і уважно дивився на неї із затінку. Марта шкірою відчувала його погляд. От-от буде восьма, тобі доведеться йти. Я викличу таксі.
Гадаєш, я сама не здатна дійти додому?
Вийшло різкувато, але він зробив вигляд, що не помітив.
Краще не ходити самій. Мені здавалося, ти знаєш. Він підняв руку, подивився на браслет із годинником. Після війни першої, виправила себе Марта, після першої своєї війни батько відмовився від електронного годинника, купив собі на барахолці старий командирський і носив, не знімаючи навіть перед сном.
Ходімо, сказав він, підвівшись, я проведу тебе, а то охорона не випустить.
І що вони мені зроблять? Спустять собак?
Батько вже стояв біля входу до склепутого самого, де вони бачилися останнього разу. Колись, певно, склеп мав величний вигляд: портик із оповитими плющем колонами, скорботна маска на фронтоні, мармурові сходи. Але тепер плющ було зірвано, на колонах проступали різнокольорові графіті наче наколки на руці в баті Губатого Марка. Мармурову плиту виломали і кинули тут-таки, збоку, а замість неї вмонтували ґрати, досі не пофарбовані. Батько взявся за ці ґрати, відчиниві клацнув вимикачем, що звисав зі стелі на тонкому гумовому шнурку, наче павук на павутинці. На хвилинку Марта побачила вузьке приміщення, вздовж стін стояли на полицях у три поверхи саркофаги, але замість одного лежав матрац, зверху було накинуто ковдру без підковдри, поряд на табуретці книжка, загорнута в пожовклу газету, і змієшиїй глечик.
Батько поклав футляр із флейтою на ковдру, знову клацнув вимикачем і прикрив за собою ґрати.
Собаки, звісно, тебе не чіпатимуть, сказав він. Собаки в нас розумні. А охорона дурна та на нервах.
Ох, камон! У місті згодна, неспокійно, і всі ці випадки із нападами але тут їм чого боятися! Власного хропака?
Ти хотіла про щось поговорити, нагадав він і рушив у бік алейки, геть від склепу. Що лишалося Марті? Не стовбичити ж посеред ділянки, склавши руки на грудях.
Ну і потімце був дуже довгий день: спершу пан Хаустхоффер, потім все те, що коїлося на площі, і Штоц, і завод добрив вона просто до біса стомилася. Ані сперечатися із батьком, ані щось йому доводити Марта не хотіла.
Штоц, нагадала вона собі. Я тут через Штоца.
З тобою хочуть зустрітися.
Батько обернувся і, мабуть, уперше відтоді, як він приїхавні, відтоді, як його привезли сюди в розтриклятій фурі! Марта побачила подив на його обличчі.
Це хто? І навіщо?
Наш класний. Може, памятаєшпан Штоц.
Марто, сказав він спокійно, я мертвий, але ж не недоумок. Звісно, я памятаю вашого улюбленого пана Штоца. Ти ж сама мені всі вуха про нього протуркала.
То підемо до нього в понеділок-вівторок? Після уроків?
Хіба ближче до вечора. Десь після шостої, але так, щоб до восьмої повернутися. Батько поляскав себе по кишенях, додав недбало: Чи нехай до мене навідається, до закриття, ясна річ. Слухай, я, здається, забув мобільний на ліжку, він змахнув рукою назад, у бік склепу. Можемо викликати таксі з твого?
Та не потрібно жодного таксі, мене Стеф проведе! Чому ти ніколи не слухаєш!.. Вона розізлилася на саму себе за цей вибух, але й не думала збавляти оберти; зрештою, якого дідька! То хоч себе послухай! Це настільки важливоте, чим ти тут займаєшся?! Настільки, щоб пропонувати моєму класному керівникові прийти до тебе на кладовище?! От просто так: батько не може залишити без нагляду склепи, тому, будь ласка, ви вже, пане Штоц, знайдіть час, краще за все з шостої до восьмої.
Її аж трусило від злості. Ну як, як можна бути таким таким!..
Ти не розумієш, сказав він з тією ж таки незворушністю, що просто доводила її до сказу. Ну от якби він говорив про погоду: дивись-но, дощ почався. Батько знову поглянув на годинник, махнув їй рукою: Ходім, я поясню.