Володимир АрєнєвПРАВИЛА ГРИЧастина перша
ВІД АВТОРА
Що таке шість років для людини? Мабуть, чимало: згадайте, якими ви були, коли йшли до школи, а за шість років до свого першого класу майбутній учень, мале симпатичне немовля тільки починало пізнавати цей світ
Шість років для книжкичи це багато? «Правила гри» були написані в минулому столітті; відтоді, коли в рукописі була поставлена остання крапка, вони встигли вийти друком російською мовою в московському видавництві (2000 р.), отримати 2001 р. міжнародну українсько-німецьку премію ім. О. Гончара і бути опублікованими в літературному журналі-«товстуні» «Вітчизна». Кілька оповідань, дія яких відбувається у світі «Правил», теж «зазнали» численних публікацій обома мовамиу періодиці й у збірках.
Але тільки тепер роман виданий українською.
Жодному з нас не випадає такого шансу: вдруге стати собою-колишнім, щось змінити, виправити, переробити. А от книжці такий шанс було подаровано, і тому вона в дечому відрізняється від свого російського аналога трирічної давності. Як на меневідрізняється на краще: зникли деякі затягнуті сцени, текст став стрункішим, сюжетдинамічнішим
І ще одне. Жодна з моїх книжок не була б написана, якби не допомога моїх знайомих та друзів. Ризикуючи не згадати когось, я хочу все-таки подякувати за підтримку і корисні поради, насамперед, моїм батькам, а також Олександрові Глушку, Сергію Квіту, Наталці Любарщук, Богдану Мазницькому, Михайлині Скорик, Андрію Фесіюку.
Завжди ваш, ВА.
Усе наше життялише гра.
ПРИБУТТЯ
До ущелини Кріна ми втрапили аж надвечір. Гуркотливий автобус, випускаючи сиві хмари диму, зупинився перед готелем, і з нього почали вибиратися туристи, зомлілі від спеки і тривалої струсанини.
А вилізши, передусім позадирали голови й витріщилися на «Останню вежу». Ця масивна споруда дійсно колись була сторожовою баштою, але відтоді минуло вже кілька сотень років. Нині важливий стратегічний обєкт Ашедгуну старого став не менш важливим туристичним обєктом Ашедгуну нового. Вірно сказав прадавній мудрець Ісуур: «Часвелика сила, що поєднує властивості лікаря та примхливий характер дитини». Час привів до вежі на паломництво тих, чиї пращури колись вели облогу її стін. А що буде далі?..
Від цих думок відволік тихий, але владний голос:
Панове туристи, прошу підійти до мене.
Біля широких камяних сходів, що вели до «Вежі», стояв худорлявий старий, закутаний у сіру хламиду і підперезаний нарагомпаском із нанизаними метальними ножами. Світло-блакитні очі уважно оглянули кожного; крок уперед, шанобливий уклін:
Готель «Остання вежа» радо вітає дорогих гостей. Я ваш оповідач, панове. Звати мене Мугід. Саме я познайомлю вас із трагічною історією чотирьох веж Кріни.
Ми зацікавлено дивилися на старого. Наче й не було в тому Мугіді нічого особливого, але ж віноповідач. Один з небагатьох, здатних не тільки словами, а й зорово-акустично-тактильними образами передати все, що трапилося тут чотириста років тому. Талантом оповідача володіють лише одиниці, і всі вони добровільно погоджуються стати живим атракціоном. Дивні люди Досі не зясовано, наприклад, як вони досягають того, що реципієнттак званий «сприймач»відчуває ефект присутності, звідки, нарешті, вони дізнаються про події, які відбулися так давно. Вчені давно вже втратили будь-яку надію дослідити цей феномен і махнули рукою: нехай живуть, як хочуть. І оповідачів це, здається, влаштовує.
Панове, провадив старий, сьогодні вам бажано відпочити, аби завтра ми мали можливість цілком віддатися оповідям. Прошу за мною, будь ласка.
Він почав підійматися сходами. Ми потяглися за ним, приголомшені й готові зануритися у романтичну атмосферу минулого.
Краще добиратися нагору так, сходами, ніж підземними ходами і в цілковитій темряві,подумалося мені.Колись навіть сходів не було, а чотири вежі мали два входипо одному на кожен бік, і починалися вони десь аж у долині Ханху. Це вже потім прорубали сходи, коли Кріна втратила своє стратегічне призначення.
Про стомлених подорожніх потурбувалися: через рівні проміжки сходи перемежовувалися невеличкими майданчиками, де можна було зупинитися і перепочити, що ми сумлінно й робили.
Майданчики були обладнані невисокою металевою огорожею. Я підійшов до краю, притулився до холодного поруччя і, перехилившись, подивився вниз.
Сонце сідало, насувалася темінь, холоднішало. В сутінках дно ущелини виднілося погано; там ворушилися тіні, і здавалося, це духи давніх витязів прийшли сюди привітати свою сучасницю. Зіщулившись, я поглянув на оповідача. Старий стояв осторонь і вдивлявся в сутінки. Його засмагле обличчя в темряві здавалося геть чорним і скамянілим, лише вітер гойдав сиві пасма. Мугід начебто забув про те, де він і хто: змертвіло обвисли руки, і погляд, спрямований в одну точку, ловив щось приховане від нас, неоповідачів. Раптом старий здригнувся і, вибачившись, повів туристів далі.
Незабаром дісталися і до входу: через високі двері ми зайшли до великої лункої зали, освітленої лампами у вигляді смолоскипів. Інтерєр готелю було стилізовано під давньоашедгунський: стіни прикрашали старовинні гобелени, копії мечів та щитів, голови диких звірів та знамена.
До нас підійшло кілька служників, убраних у барвистий одяг, знову ж таки, відповідного фасону.
Зараз вас відведуть у кімнати, пояснив старий. За годину у Великій залі розпочнеться вечеря, після неї всі будуть вільні. Я б радив раніше лягти спати, аби набратися сил для завтрашнього дня. Проте, панове, цена ваш розсуд. Отже, зустрінемося за годину.
Він уклонився і вислизнув через невеличкі дверцята, розташовані поряд із червонясто-бурим гобеленом, на якому було зображено полювання. Стрімко мчать коні з хортами, наздоганяючи зацькованого оленя. Той відкинув на спину граційні роги і біжить з останніх сил, полишаючи на траві краплини крові. Над лопаткою у звіра стирчить стріла, ще одна нависла над ним, щось гукає молодий принц, періщачи жеребця девятихвостовим канчуком; пронизливо гуде сурма загонщика, кружляють сполохані гамором птахи.
Гарно, хоча й надто жорстоко. Напевно, виготовили на замовлення власників готелюнавряд чи він зберігся б так добре, якби йому було кількасот років. Я не втримався і торкнувся рукою оленя: мякі шовковисті нитки нагадували звірячу шерсть. Я провів пальцями трохи вище, там, де виглядала стріла з чорно-червоним пірям. Тут нитки були жорсткіші і пружніші, наче я торкався не гобелена, а справжньої стріли.
Неголосне кахикання змусило мене озирнутися. Мої супутники вже рушили широкими сходами, що притулилися зсередини до стін вежі. З прибулих залишився лише я. Служник чекав, він був з тих молодих людей, чиє обличчя, побачивши, за мить забуваєш.
Ми піднялися на четвертий поверх. Біля масивних камяних дверей служник зупинився, видобув з кишені величезний ключ і почав повертати у замковій щілині. З гучним скреготом двері прочинилися.
Тут було тіснувато, але нічого іншого я, зізнатися, й не очікував. Низька стеля, мале вузьке віконце У кімнаті стояло цілком сучасне ліжко, біля вікнаневеличкий столик і тумбочка, далішафа, стилізована під старовину. Зі стелі звисала трирогова люстра з плафонами у вигляді свічок, над ліжкомкований нічник. Служник пообіцяв прийти за годину, щоб відвести на вечерю, і пішов. Його кроки деякий час відлунювали, потім усе занурилося у тишу.
Коли служник повернувся, я був, як-то кажуть, при повному параді. Ми спустилися на другий поверх, прочинилися високі парадні двері, помережані давньоашедгунськими ієрогліфами, і я опинився у Великій залі.
Якби не довгий прямокутний стіл, приміщення скидалося б на одне з відділень історичного музею. Втім, складалося враження, що «Вежа»один великий музей. Тут, наприклад, розташовано ту його частину, в якій були зібрані експонати, так би мовити, кулінарно-сервірувального типу. Різьблені блюда з майстерно запеченою та засмаженою дичиною, різноманітні салати в стародавніх фігурних салатницях, старовинні вина в плетених суліях, ажурні тістечка та печиво Деякі гості вже розмістилися за столом, там був і наш оповідач. Він порухом запросив мене сідати, і я сів, озираючись, наче захоплений хлопчак.
Дивовижно, чи не так? пролунав у мене над вухом чарівний голос.
Я повернувся, щоб подивитися на його володарку. Поруч сиділа невисока дівчина у вельми і вельми облягаючій червоній вечірній сукні. Дівчина розглядала мене та чекала на відповідь. Вона їхала сюди разом із нами, і я, звісно, звернув на неї увагу, але ми сиділи далеко одне від одного. Та й я був надто зайнятий
(думками про те, що мушу зробити)
передчуттям оповідей
Точно, погодився я. Таке відчуття, наче ми перенеслися років на чотириста у минуле.
Хм-м, банально. Міг би вигадати щось краще.
Я не про те, заперечила вона, пустотливо посміхнувшись. Дивовижно, як можна так помилятися. Тут змішано декілька епох, розумієте? Ці мебліі поряд гобелени, мечі, списиусе з різних часів. Мабуть, на пересічних людей де справляє враження, але тим, хто на подібних речах більш-менш розуміється І махнула рукою, оголеною до принадливого плічка, а я подумав, що ось, несподівано для самого себе, виявився пересічною людиною. Прикро!
То ви історик? промимрив я, вдаючи супердетектива.
Так, підтвердила моя нова знайома. Ось, приїхала, щоб на власні очі побачити те, що досліджую.
А я тут із прозаїчнішими намірами. Забажалося провести відпустку якось незвично. До того ж, давно мріяв випробувати на собі: що цеоповідь.
І мені цікаво, зізналася вона. Якщо чесно, я навіть трішечки боюсь. І
У цей час до зали увійшов іще один гість: високий і незвичайно рухливий молодик років двадцяти пяти. На шиї у нього висіла масивна фотокамера, з численних кишеньок визирали блокнот, самописна ручка і ще якісь невпізнаванні штукенції. Побачивши нас, парубійко на мить завмер, навів обєктив і сліпучо клацнув.
Вибачайте, панове, він розвів руками. Зрозумійте правильно, я журналіст, тому
Сідайте, пане журналісте, мовив Мутід. Можете не турбуватися, всі все розуміють правильно.
Він дочекався, поки парубок умостився, і провадив далі:
Панове, маю честь привітати вас у готелі «Остання вежа». Вечеря, сподіваюся, дозволить вам познайомитися та перейнятися атмосферою нашого спільного дому на найближчі декілька днів. На вас чекає велична і трагічна історія Кріни, ви дізнаєтеся про долю Пресвітлого Талігхіла та багатьох інших людей, які опинилися в ті фатальні дні поруч із ним. Це почнеться завтра, а зараз прошу братися до вечері і спробувати розслабитися. Смачного! з цими словами старий сів та почав накладати на тарілку салат, подаючи приклад.
Ми й собі заходилися коло почастунків; хтось відкоркував пляшку вина, хтось просив передати йому «о-ось те блюдо, так-так, з печивом зірочками». Одним словом, почався гучний банкет.
Я послуговував моїй новій знайомій, не забуваючи тим часом і про себе. Дівчина виявилася приємною співрозмовницеюми не нудьгували.
Незабаром гості почали розходитися. Карна (так її звали) також підвелася, я намірився провести дівчину до апартаментів, але по неї прийшов служник, а мій рукав вмить опинився у полоні того самого журналіста.
Даруйте, мовив він, відпускаючи мене, та чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?
Слухаю, напевно, це пролунало не вельми привітно. Я придивився пильніше до цього типа. Коротка зачіска, старанно виголене обличчя, ніжна біла шкіра на рукахсловом, чепурун. І ще ці дивні вдяганки, з кишеньками.
Він помітив мій несхвальний погляд і збентежено розвів руками:
Зрозумійте
Розумію«професія». То у чому річ?
Скажіть, що ви відчували, підіймаючись сходами? він цупко впявся очима в моє обличчя, наче від цієї відповіді, залежало його життя. Все-таки неприємний народ ці журналісти.
Слухайте, я здогадуюся, що вам потрібні слова про «відчуття подиху століть» і подібне, але я просто йшов нагору і думав, що втомився і мені холодно. Й усе. А ви хіба про щось інше?
Я відчув, мовив він, несподівано тихо і серйозно. Тому й вас запитую. Це не повязане з роботоюз «професією». Знаєте, раптом страшенно захотілося опинитися якомога далі від цієї ущелини. А ще більше забажалося цього, коли потрапив усередину. Все це оздобленнявам не здається, що за ним ховається дещо зовсім інше.
Не розумію.
Я теж, він розреготався. Мабуть, хильнув зайву чарчину. Ці давні вина такі міцні, що не розбереш, коли варто зупинитися. Уявіть, ятеж. Ви хоча б знаєте, що іноді сприймані ототожнюють себе з тими, про кого йдеться в оповіді, й урешті-решт втрачають глузд? Просто не можуть повернутися назад. Уявляєте собі таке, га?
Здається, ви уявляєте це занадто яскраво, холодно зауважив я. На добраніч.
На добраніч. Завтра побачимось.
Я не відповів. Як може часом людина двома-трьома фразами зіпсувати настрій!
Перш ніж лягти, я трохи почитав, аби заспокоїтися. Розмова з журналістом збентежила, передусімчерез те, що він сказав наприкінці
У номері було душно, тож я перед тим, як лягати, зняв з вікна заглушку. Дуже швидко пошкодував про це, бо до кімнати разом зі свіжим повітрям проник могутній звукв ущелині завивав вітер. Похмура пісня, неначе поховальний гімн, тремтіла і переливалася, то вщухаючи, то набираючи сили. Я зачудовано вслухався у ці звуки; здавалося, що розрізняю слова давньоашедгунської мови: «Даруй мені, що твій турбую сон останнім ритуалом безнадії. Приречений, я твій турбую сон»
Нарешті все зниклоя заснув.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Зранку вставати не хотілося, але у двері постукали, гучно і наполегливо. Я виліз з-під ковдри, пробуркотів: «Уже йду!»і почав одягатися.
У їдальні гості вже розправлялися з солодким. Я кинувся надолужувати втрачене, одночасно шукаючи очима вчорашню співрозмовницю. Вона сиділа на протилежному кінці столу поруч із журналістом й перемовлялася з ним. Карна перехопила мій погляд і привітно кивнула, хоча продовжувала слухати цього писаку.
Мугід займав чільне місце; він зачекав, доки всі поснідають, а потім попросив іти за ним.
Розділившись на невеличкі групки і тихенько перемовляючись, ми вийшли з Великої зали та спустилися на перший поверх. Старий відгорнув один із гобеленів, відчинив приховані за ним двері та пропустив нас усередину.
Там була невеличка кімната, з мякими зручними кріслами, тьмяним освітленням та стінами, облицьованими темним деревом. Крісла стояли півколом навпроти ще одного, що скидалося швидше на трон, із незвичайно високою спинкою і твердим сидінням. Його вирізали з цільного шматка якогось незнайомого мені каменя. Трон мав особливу привабливість і красу, мертву красу.
Старий запросив нас сідати, сам влаштувався на троні, розслаблено опустивши руки на широке рівне поруччя.
Я опинився між Карною та журналістом. Він глянув на мене і підморгнув, наче натякаючи на щось, відоме лише нам. Я презирливо поглянув на писаку й відвернувся, зосередившись на оповіді.
Панове, промовив старий рівним тихим голосом, спокійно оглядаючи нас. Настав час зайнятися тим, задля чого ми тут зібралися. Змушений попередити, історія ущелини насичена досить моторошними подіями. Саме через це ми встановили для туристів вікові обмеження, і саме тому я переконливо прошу: якщо хтось відчує, що йому стає дедалі важче сприймати, не соромтеся, кажіть. Я сподіваюся на ваше свідоме ставлення. Отож, якщо немає заперечень, починаймо.
Цікаво, на що це схоже
ОПОВІДЬ ПЕРША
Схоже на те, що мені судилося померти не від ворожої стріли, навіть не від трунку заздрісного підступника. Мене вбє нудьга.
Талігхіл, спадкоємний принц Ашедгуну, похитав головою. Клята спека вкупі з вимушеним байдикуванням довели до того, що сьогодні він зігнав злість на Домабові. Управитель приміської садиби мовчки вислухав гострі слова і, вклонившись, пішов, але на душі у принца залишилося неприємне відчуття. Він ніколи не розмовляв так із Домабом, хоча б тому, що управитель найменше заслуговував на подібні слова. Це все спека.
Принц потер скроні й смикнув себе за довгий тонкий вус. Краще не стало.
Талігхіл вийшов з альтанки, що анітрохи не рятувала від нудотної спеки, і попрямував до ставка. Яскраво-блакитні та рожеві камінці, якими була вимощена доріжка, тихенько похрускували під гостроносими мештами. Принц мимохідь відзначив, що листя на багатьох кущах та деревах пожовкло, а троянди вже втрачають зівялі пелюстки, хоч і розквітли нещодавно. Садівники не встигали вимітати мертвобарвні клаптики, і ті шаруділи у розпеченому повітрі, то злітаючи, коли їх підхоплював легкий вітерець, то осідаючи на траву.