Вважалося, що ставок у парку був завжди. Він незмінно залишався серцем садиби, тим центром, від якого все й походить. Щось постійніше важко було уявити. Тепер ставок висох майже наполовину, і вайлуваті коропи все частіше розтинали блискучу поверхню спинними плавцями. Верби тяглися до води, але так і не досягали її, лише ронили листя; воно скупчувалося під берегами, збиваючись у безформні грудки. Від ставка йшов тяжкий дух застояної води.
Принц зійшов до берега, присів при воді й глянув на своє відображення, яке ледь здригалося у прозорому мерехтінні поверхні. Ставний двадцятисемирічний чоловік із широко поставленими блакитними очима, в яких завмерла нудьга. Чорне хвилясте волосся, коротенько підстрижене на чолі, позаду зібране в пишний хвіст, перехоплений вузькою стрічкою із золотавої тканини. Яструбиний ніс над тонкими губами, під нимигостре підборіддя, до якого тягнулися обвислі вуса, колишня гордість володаря. На грудяхрозхристаний вишитий халат, перехоплений поясом із китицями на кінцях; напялися на колінах білі шовкові штани, на правій ногавиці звідкись узялася темна плямка. Ось такі ми, спадкоємні принци. Придивишсянічого особливого.
Талігхіл позіхнув і всоте подумав, що непогано було б чимось зайнятися. Але чим?! Читати тексти старовинних сувоїв? Насолоджуватися черговою наложницею? Черевугодничати? Чи вирушити в таку спеку на прогулянку? Скажімо, до мисливського будиночка в горах?
Остання думка видалася йому слушною: потрібно ж вибачитися перед Домабом? Потрібно. Та вибачень замало, до них варто додати якийсь подарунок. Він не уявляв собі, що це має бути, але для того й існує ринок у столиці (до якої від садиби не так уже й далеко). Тож так і зробимо.
Незабаром у супроводі двох принцевих охоронців та кількох носіїв паланкін із Талігхілом вирушив до Гардгена. Деякий час принц розмірковував, що ж подарувати Домабові, але так нічого й не придумав. Плавне похитування заколисало, і він заснув.
Вставайте, Пресвітлий. Уже Гардген, тихий настійливий голос Джергіла вирвав із глибин сну. Охоронець відгорнув фіранку і легенько тряс Талігхіла за плече, аби той прокинувся. Крізь отвір у паланкін проникли яскраве світло і далекий рівний гул міських вулиць.
Пресвітлий, повторив Джергіл. Ми під стінами столиці. Куди далі?
На ринок, сонно пробурмотів Талігхіл. І опусти, нарешті, цю кляту фіранку, бо осліпну!
Слухаю, охоронець зник, а заколисливе похитування поновилося, хоча принц уже не хотів спати. Він потер очі, вмостився зручніше і спробував згадати сон, від якого його відірвав Джергіл. Чорні пелюстки, що прилипли до мештів. Чорні пелюсткиначе попіл.
Більше нічого пригадати не вдалося. Чи звернутися до тлумача снів? Утім, він, як завжди, почне теревенити про знамення й богів, та врешті-решт так нічого і не скаже. От і звався б знаменувачем, а не тлумачем снів. До того ж, досить важко людині, яка не вірить у богів, вислуховувати подібне. Навіть якщо ти самПресвітлий, і дар твійвіщі сни. Зрештою, збуваються вони не так уже й часто! У будь-якому разі, цьому можна знайти цілком розумне пояснення. А сьогодні й геть сміхотаякісь пелюстки. І цевіщий сон?!
Поки Талігхіл намагався переконати себе, носії з паланкіном дісталися ринку Той займав досить велику частину столиці і простягався на кілька десятків кварталівнайгомінкіших та найнебезпечніших. Або, якщо хочете, найпривабливіших та найтаємніших. Однак, безумовно, найнесподіваніших. Там можна було купити все, що здатна уявити собі людина: від перламутрового ґудзика до каравану верблюдів, від дрібки пахощів з пилку кривавої лілії до пучечка моркви, від Словом, там можна придбати все. Ринок відвідували і найбідніші мешканці столиці, і Пресвітлі; там збиралися торговці з усіх усюд; укладались угоди на один гріш і на цілу маєтність. Це було місто в місті, зі своїми неписаними законами, своєю таємною владою та її охоронцями. Були навіть спеціальні провідники. З їхньою допомогою покупець міг знайти потрібну річ лише за півдня, замість того, щоб витратити на її пошуки кілька діб. Звісно, працювали провідники не безкоштовно, однак зацікавлені сторони залишалися задоволеними співпрацею.
До принцового паланкіна підбіг маленький моторний чоловічок з дрібними полохливими очицями та довжелезним носом.
Чого панове бажають? поцікавився він запопадливим тоном. Коктар знає ринок краще за будь-кого іншого і ладен допомогти в пошуках потрібних товарівза символічну платню.
Нехай проведе до статуеток, звелів охоронцеві Талігхіл. Він іще не був упевнений в тому, що саме збирається подарувати Домабові, аби затерти провину перед ним, та для початку статуетки здавалися нічим не гіршими за будь-що інше.
Коктар уклонився так, що його довге волосся ледь не торкнулося бруківки:
Які бажає оглянути ясновельможний пан? Зі слонової кістки чи вирізьблені з дерева? З прихованими сюрпризами чи без? Серйозні чи потішні, чи, можливо, сороміцькі? Яких розмірів? Або
На твій смак, урвав Талігхіл.
Прошу за мною, панове, проторохтів провідник.
Він урізався в натовп, пронизливо вигукуючи: «Дорогу! Бережись! Дайте дорогу!»
Принц відсторонено оглядав, як людське море розступається перед паланкіном. Чорні пелюстки на мештах. Що це могло означати? Сон не давав йому спокою. Якби хоч пригадати докладніше! Талігхіл напружував память, та за винятком окремих, незрозумілих фрагментів нічого не пригадувалось. Але ж не вірю я в усе це насправді!?
Коктар тим часом упевнено просувався до лише йому відомої мети. Незабаром зупинився біля невеличкої крамниці. Над дверима бадьоро виблискувала вивіска «Статуетки божественні, людські та звіринізі слонової кістки».
Гадаю, варто розпочати звідси, пробурмотів провідник. Прочинив двері і запросив вельмишановних заходити.
Усередині було світло, курилися ароматичні палички, на численних полицях стояли статуетки. Біля входу, на невеличких стільчиках розсілися двоє громил, чиїм завданням, певно, був порятунок відвідувачів від тяжкого гріхакрадіжки.
З-за столика вискочив огрядний бородатий торговець з обличчям дрібного хабарника. Він спритненько задріботів до новоприбулих.
Чим можу прислужитися, панове?
Я хотів би оглянути товар, мовив принц.
Як забажаєте, пане, вклонився товстун. Як забажаєте.
Він відійшов убік і почав перешіптуватися про щось із Коктаром. А Талігхіл попрямував уздовж полиць, розглядаючи статуетки. Мабуть, ось ця: довгобородий старий стоїть, зіпершись на посох, і, примружившись, дивиться у далечінь. Цікаво, що бачив він за той час, поки стояв тут? Наше щастя, що деякі речі не можуть розмовляти, інакше наговорили б вони!..
(Чому фігурка видається такою знайомою?)
Скільки коштує оця? запитав він у товстуна.
Той, здригнувшись, підскочив до полиць:
Яка, пане? Ця? Справа в тому
Принц різко зупинив торговця:
Не треба історії про унікальність цієї статуетки. Просто назви ціну.
Зрештою, він заплатив таки разів у два більше, ніж коштував «сивобородий», залишив крамничку і знову вмостився на подушках. Слідом за ним вийшов Коктар і схилився перед паланкіном:
Куди забажаєте тепер?
Мабуть, до виходу.
Провідник насмілився.
З вашого дозволу Нещодавно зявився товар, гідний ясновельможного пана.
Що за товар? роздратовано запитав Талігхіл. Хоча, гадаю, хлопець розбирається в таких речах і навряд чи запропонує мішки чорного перцю.
О, вельмишановний пане, це дуже незвичайний товар, прицокнув язиком Коктар. Це гра.
Гра? перепитав принц.
Гра, пане, підтвердив провідник. Прошу, погляньте, і якщо вважатимете, що вона не варта уваги, я відмовлюся від платні за послуги.
А якщо варта, вимагатимеш удесятеро більше, посміхнувся Талігхіл. Гаразд, веди.
Провідник не збрехав. У всякому разі, людей товар приваблював. Носіям ставало дедалі важче продиратися крізь натовп; кілька разів охоронцям довелося навіть підганяти занадто незграбних.
Махтас, велична гра, гідна Пресвітлих, лунав здалеку гучний голос. Махтас, велична
Паланкін опустили, принц вийшов, і Коктар повів його до шатра, звідки долинав голос. Джергіл ішов попереду і розкидав людей, які так і липли до входу.
Вони що, грають? запитав у провідника Талігхіл.
Коктар здивовано зиркнув на принца;
Дивляться, пане.
Просто дивляться?
Вони проштовхалися до центру шатра і зупинилися неподалік від огорожітовстої линви, натягнутої на металеві жердини. На линві, через рівні проміжки висіли трикутні прапорці, які, щоправда, мало допомагали стримувати цікавих. Цьому, швидше, сприяли високі мязисті чоловяги, які завмерли по периметру огорожі з короткими важкими дрючками в руках.
За огорожею на великому круглому столі лежала чималенька дошка, розкреслена на правильні шестикутники. На ній стояли якісь фігурки, але доки Талігхіл не підійшов ближче, так і не зміг зрозуміти, кого вони зображали. Перед дошкою в мякому кріслі сидів сивобородий старий у коштовному халаті й примруженими очицями спостерігав за натовпом. Мабуть, подібне видовище розгорталося досить часто і нічого нового він не знаходив. Як не знаходив і потенційних клієнтів для свого специфічного товару.
Аж ось старий помітив Талігхіла, і обличчя торговця ледь помітно здригнулося. Він зиркнув на глашатая, потімзнову на Талігхіла та його супутників. Коктар злегка кивнув старому так, аби цього не завважив Пресвітлий. Та принц побачив, хоча й не подав вигляду. Не варто забувати, що провідник одночасно працює на себе, на клієнта й на торговця.
Старий уже підвівся з крісла та наближався до них.
Бачу, панство зацікавилося махтасом, промовив він різким скрипучим голосом, уважно розглядаючи Талігхіла, ніби оцінював, чи вистачить у незнайомця грошей, аби купити гру, чи краще не витрачати на нього час. Хоча наврядКоктар нечасто помилявся.
Принц ствердно кивнув: мовляв, зацікавилося, проте не так, щоб дуже. За звичаями ринку, варто бодай на мить показати, що чогось хочеться, як ціна на це «щось» підскочить до захмарних висот. І швидше з принципу, ніж через надмірну заощадливість, Талігхіл не збирався переплачувати зайве.
Ходімо, ходімо, запросив старий. Я розкажу і покажу.
Він припідняв линву, принц нахилив голову й ступив на той бік, за нимохоронці з Коктаром. Натовп невдоволено загомонів, коли за наказом торговця людей почали спроваджувати з шатра.
Старий знову розсівся у кріслі та запропонував трохи зачекати«хлопці» розберуться з натовпом і принесуть крісло й для принца. Талігхіл сторопів від такої неповаги, хотів уже послати все до демонів і повертатися до садиби, та потім передумав, бо придивився, нарешті, до фігурок, що стояли на дошці, і зрозумів: перед ним мініатюрні зображення фортець. А щевоїнів, бойових звірів, колісниць і дерев. Він не знав, чому дивуватися насамперед: що все це дивовижно схоже на живі створіння, чи тому, що кожна фігурка завменшки з фалангу пальця. Розгніватися й піти геть уже і на думку не спадало.
Охоронці тим часом витурили роззяв, опустили завісу шатра і принесли Талігхілові крісло. Він сів, не відриваючи погляду від дошки і вдивляючись у деталі: кожна фігурка відрізнялася від інших і мала в собі стільки ж індивідуальності, скільки й жива людина. Знаю, що так витріщатися на товар не можна, але А он той, он той, з гордовитим поглядом і плюмажем із пишного піряале ж красень! Тільки як у це грати?
Старий із задоволеним виглядом сидів навпроти, повільно потираючи руки, наче йому зненацька замлоїло кістки. Він дав покупцеві (здається, вже не потенційному, а справжнісінькому) насолодитися виглядом фігурок, а потім легенько бухикнув, аби привернути увагу.
Якщо дозволите, розповім про правила гри в махтас, він допитливо зиркнув на принца, наче підраховував, скільки ж просити.
Розповідай, дозволив Пресвітлий.
Осьгральне поле, старий показав на розкреслену шестикутниками дошку. Воно поділене на сектори, кожен секторна клітинки. На клітинці може вміститися не більше однієї бойової одиниці.Талігхіл поглянув на торговця, і той пояснив. Бойові одиниціці фігурки. Тож, провадив далі,на кожну клітинку стає лише одна фігурка. Без сумніву, є винятки старий підвівся з крісла й, вибачившись, пішов кудись, бурмочучи собі під ніс.
Що з ним? запитав принц у Коктара.
Той знизав плечима:
Не знаю, пане. Раф-аль-Мон завжди такий Химерний.
Повернувся старий із товстенним шовковим сувоєм, який ледь уміщався у циліндричному футлярі з мякої шкіри. Раф-аль-Мон витяг сувій і розгорнув, анітрохи не бентежачись тим, що всі присутні спостерігають за ним.
Ось! виголосив старий, указуючи пальцем на якийсь рядок. «На одній клітинці може стояти більше, ніж одна фігурка у таких випадках: Аякщо відбувається бій за правилом сто сімнадцятим (див. вище), Бякщо воєначальники обмінюються військами або ж»
Хвилиночку, обірвав його Талігхіл. Хотілося б дізнатися загальні правила. Про виключення поговоримо пізнішеколи якщо я забажаю купити цю гру.
Звичайно, пане, Раф-аль-Мон підніс догори обидві руки, через що сувій почав потроху сповзати з кістлявих колін. Звичайно, як забажаєте. Старий спритно підхопив і поклав його на гральне поле.
То на чому ми зупинилися? він покуйовдив сиву борідку. На бойових одиницях. Як бачите, вони різні. Як у житті, в махтасі є і прості солдати, і полководці, фортеці, бойові звірі та багато іншого. Згідно з правилами, бойові одиниці взаємодіють одна з одною, прагнучи єдиного: знищити суперника та захопити всі фортеці. В махтас можна грати як з однією або кількома особами, так і самому. Безперечно, цікавіше воювати з кимось, але іноді корисно вдосконалювати майстерність на самоті. Якщо купите, зіграю з вами кілька разів, аби у процесі пояснити правила та допомогти зорієнтуватися, що до чого.
І скільки ж коштує гра? байдуже запитав принц. Він здогадувався, що сума, яку назве Раф-аль-Мон, йому не сподобається, і ще менше вона сподобається палацовим скарбникам; але він знав, що купить махтас, скільки б той не коштував. Здається, щойно Талігхіл нарешті відшукав ті єдині ліки, які здатні врятувати його від невимовної нудьги.
Раф-аль-Мон назвав ціну. Принц зажурено похитав головою і розпочав торги. Втім, після тривалих і впертих перемовин сума все одно залишилася неймовірною, лише трохи наблизившись до припустимої. Не зважаючи на це, Талігхіл заявив, що купує махтас. Раф-аль-Мон уклонився, приховуючи посмішку, і поцікавився, коли доставити гру до палацу.
Не до палацу, а у садибу, виправив Талігхіл, і щоб особисто Раф-аль-Мон; заразом і грати навчить, і розписку на виплату грошей отримає.
Торговець якось непомітно проковтнув посмішку та запитав, коли ж зявитися.
Навіщо відкладати? мовив Пресвітлий. Уранці й приходь.
Він попрощався з провідником, звелівши заплатити йому обумовлену суму й додаток, після чого носії вирушили до садиби, а принц погойдувався на подушках і думав про гру. Можливо, махтас допоможе розігнати нудьгу, доки повернеться батько. А потімна північ, якомога далі, в гори, заховатися в якійсь мисливській хатинці, прокидатися на світанку, полювати на гірських козлів; вистежувати барсів, купатися у крижаних струмкахусе, що завгодно, тільки б далі від цієї спеки, що доводить до божевілля.
(І снів.)
Так, і снів. Хоча, від них не сховатися навіть у горах.
На жаль, хилитання знову навіяло сон. Інакше й бути не могло. Не морочити ж голову тим, що означали чорні пелюстки на мештах
Скорбота. Гірка скорбота та великі клопоти. Пелюстки чіпляються до підошов, їх не позбутися. Це ж сон. Просто сон! Але скорбота все одно відчувається, вона переповнює душу, і Талігхіла трясе від почуттів, що накочуються, накочуються, накочуються Трясе. Кляті пелюстки!
Прокидайтеся, Пресвітлий. Ми вже повернулися, це, звичайно, Джергіл. Як химерно наш розум переробляє зовнішні подразники у сновидіння.
Талігхіл потер скроні, дивуючись цій чужій думці.
Наближався вечір. У садку вже лунали поодинокі трелі цикад; незабаром вони зіллються у загальне цвірчання, вітаючи бліде обличчя місяця. Якщо ти, аби вибачитися перед Домабом, не збираєшся витягти його з ліжка, варто поквапитися.