В їдальнівелетенській лункій залі, прикрашеній вишукано й зі смаком, на столі вже парували всілякі наїдки. На місці Талігхіла сидів Раф-аль-Мон і зацікавлено принюхувався до того, що стояло перед ним: супницю нещільно накрили кришкою, з неї вибивався приємний аромат. Пресвітлий увійшов і повільно наблизився до столу, ліниво розмірковуючи: зігнати торговця зі свого місця зараз чи приберегти сюрприз до завершення сніданку. Ото старий сконфузиться!
Доброго ранку, мовив принц. Сподіваюся, ви приємно провели час, доки чекали на мене?
Еге ж, кивнув торгівець. Просто чудово. Ваші служники напрочуд привітні й гостинні.
Дійсно. Ну що, почнемо?
Раф-аль-Мон спантеличено подивився на Пресвітлого, і той зрозумів: старий, як і кожен віруючий, перед трапезою мусить помолитися Богам.
О, всміхнувся принц, не звертайте уваги. У мене своє ставлення до того, що називається релігією. Моліться скільки завгодномене це не збентежить.
Старий розгубився.
Але Це не мені завгодно, Пресвітлий. Це завгодно Богам.
Безперечно, кивнув Талігхіл. Богам. Отож, моліться їм. Повторюю, мені до цього байдуже.
Раф-аль-Мон знову поглянув на принца, встав зі стільця, підвів очі до стелі і виструнчився, наче солдат-новобранець на першому огляді. Зараз Раф-аль-Мон дуже нагадував принцеві того священика, який читав молитву над домовиною матері: так само звисала до землі і тремтіла борода, так само догідливо дивились у небо широко розплющені очі. І всі довкіл маленького Талігхіла теж дивилися в небо, а вінєдиний! дивився в обличчя мами. Її вкусивподумати тільки! скажений собака, що невідомо як опинився у садибному парку. Безглузда смерть! Відтоді жодна тварюка не могла наблизитися до садиби ближче ніж на сотню кроків, не ризикуючи бути підстреленою з лука охоронцями чи посіченою ними на капусту. Але ж маму це не врятувало. Про яких богівусемогутніх і справедливихможна вести мову в такому випадку? Вони не вберегли найчистішу і найневиннішу душу в усьому світійого матір. У неї був дивовижний для Пресвітлих дар: лікувати смертельні хвороби. А себе не змогла врятувати. Батько, дар якого у здатності вигравати в азартних іграх, кусав губи від безсилля, а Талігхіл Талігхіл якраз напередодні її смерті вперше побачив віщий сон. Але він не вірив у богів. Незважаючи на сни, незважаючи на все, не вірив у богів. Немає їх, всемогутніх та справедливих, немає й не було. І ніколи не буде. Тому, коли принц бачив людей, які моляться, страшенно дратувався. Вони хотіли віритиі тому вірили. А насправді богів не існує.
Мабуть, Раф-аль-Мон відчув на собі важкий погляд Талігхіла. А може, він уже закінчив молитву. Торговець квапливо сів й узявся до їжі. На обличчі старого проглядало збентеженняв країні не розголошували невіру наслідного принца в Богів. Та й ніхто цим особливо не переймався, принаймні, поки Талігхіл залишався спадкоємним принцом
Ви привезли гру? поцікавився Пресвітлий, коли взялися за солодке.
Без жодного сумніву, не до ладу відповів Раф-аль-Мон. Певно, нещодавнє непорозуміння все ще займало його думки. Привіз, Пресвітлий, і готовий дати кілька уроків. Сподіваюся, вони вам знадобляться.
Вони перейшли на веранду, де незабаром зявилися носії з пакунками. Торговець звелів принести широкий стіл і почав власноруч розгортати пакунки, заявивши, що не довіряє носіямті можуть випадково щось зламати. Принц нетерпляче очікував, коли ж розпочнеться гра.
Нарешті все було розставлено, обгортковий папір та вовну позабирали моторні служники, а Раф-аль-Мон узяв до рук циліндричний футляр з мякої шкіри і заходився видобувати звідти товстелезний сувій«Зведення правил для гри в махтас». Талігхіла буквально переповнювало прагнення якомога швидше розпочати гру.
Раф-аль-Мон поплямкав губами та підвів задумливий погляд на Пресвітлого:
То що, розпочнемо?
Талігхіл погодивсяяк він сподівався, не надто поквапливо.
Без жодного сумніву, сказав торговець, найкраще трохи поспостерігати за тим, як гратиму я.
Сам?
Я ж казав, що в махтас можна грати самому, відповів старий. Отож, розпочнемо.
(Невеличке зміщення у часінемов перед очима провели барвистою пірїною: на мить на сітківці залишається яскравий слід.)
Гучне сюрчання цикад. Свічки розганяють темряву навколо грального поля і двох нахилених над ним людей. Очі принца гарячково виблискують, він щось каже, і старий киває у відповідь, пересуваючи фігурку бойового слона. Біля входу стоїть Домаб і засмучено хитає головою.
Незабаром північ, принце. А ви не їли з самого ранку.
Талігхіл відсторонено підводить голову:
Що?.. Ти маєш рацію, Домабе, не їв Пізніше, гаразд?
Раф-аль-Мон мяко накриває руку принца своєю:
Вам необхідно поїсти, Пресвітлий. І мені.
Г-г-гаразд, зволікає той. Гаразд, ходімо їсти. Але ми не скінчили партію
Скінчимо, запевняє Раф-аль-Мон. Завтра вранці.
Чому ж завтра? невдоволено запитує Талігхіл. Можна після вечері.
Зізнатися, я трохи втомився.
Втомився? За вечерею і відпочинеш.
Раф-аль-Мон переглядається з Домабом і за спиною у принца безпорадно розводить руками. Управитель похмуро мовчить.
(Пірїна перед очима.)
Після вечері принц був змушений піддатися на вмовляння і дозволити Раф-аль-Монові поспати. Сам Талігхіл, холодно побажавши торговцю надобраніч, повернувся до грального поля. Деякі тонкощі правил залишилися поза його увагою, і Пресвітлий хотів уточнити деталі.
Він узяв до рук сувій, почав читати, але світла було недостатньо. Тоді Талігхіл відклав «Зведення» вбік і просто дивився на фігурки махтасу. Йому здавалося, варто відвернутися і вони оживуть: забряжчать клинки, піднесеться до небес стогін поранених і несамовиті вигуки переможців, заревуть бойові слони й загарчать собаки.
Завтра відїздить твій батько.
Талігхіл повернувся. Поруч стояв Домаб, одягнений у свій улюблений халат із дикими вепрами, і розглядав гральне поле.
Так, погодився принц. Гаразд, Домабе. Дякую, що повідомив.
Ти не поїдеш до Гардгена попрощатися з батьком? у голосі управителя прозвучала ледь помітна нотка подиву.
Ні, звичайно, дещо роздратовано відповів принц. У мене ж гість.
Виправдовуєшсязначить, почуваєшся винним.
Але
Домабе, батько їде не на війну, похитав головою Талігхіл. Він просто вирушає до Хуміндара, бо там змінилася влада. Дипломатичний візитбезпечніше, ніж прогулянка лісом на баскому коні. А у мене гість.
І махтас, ледь чутно додав управитель.
І махтас, погодився принц. Ти бачиш у цьому щось ганебне?
Запитання прозвучало надто задирливо, та відступати Талігхіл не звик. Я доросла людина, а цей чоловік розмовляє зі мною, наче з бешкетливим хлопчиськом. Час переглянути своє ставлення до нього. Я ще вчора вирішив це зробити, чи не так?..
Ні,прошепотів Домаб. Не бачу. Моє лихо саме у тому, що я не бачу, але відчуваю. Цей холод. Він не до добра.
Який ще холод? щиро здивувався Талігхіл. Мухи вязнуть у повітрі від задухи. Який холод, Домабе?
Мій, відповів той. Мій власний холод. Він віщує щось недобре. Але я не знаю, що саме! Скажи, Талігхіле, тобі не снилося нічого такого?
Не треба знову про це, у голосі принца забриніла сталь або крига. Ми ж учора про все домовилися. Мені-не-сниться-нічого- «такого».
Вірно, спроквола вимовив управитель. Даруй. Як це я забув? Пресвітлому постелити на веранді?
Я надаю перевагу спальні.
Домаб мовчки вклонився і пішов.
Принц провів його поглядом, у якому не було й краплини якогось почуття. Байдужість статуїось, що було в тих очах.
Добре. Зрештою, я вже не малий хлопчисько. І маю власну голову на плечах.
(Тільки чи достатньо її?)
Остання думка здалася чужою, наче хтось невидимий сидів усередині та єхидно нашіптував Талігхілові усіляку погань. Він криво посміхнувся. Нехай. Нехай нашіптує, що завгодно. Але я не дозволю втручатись у моє життя!
Ця думка теж не сподобалася принцові. Було в ній щось відступницьке, немов він визнавав свої пророчі сни чи навіть богів. Але, звісно, все це дурниці.
(Пелюстки. Сьогодні вночі знову наснилися чорні пелюстки під ногами. Тому ти в такому захопленні від махтасу. Гра дозволяє забутися. І тому ти сидиш тут і не насмілюєшся піднятися в спальню. Бо знаєш: на тебе чатують сни з чорними пелюстками.)
Що за дурниці?!
Талігхіл підвівся: він нічого не боїться і доведе це. Собі доведе. А завтра виграє в клятого старого, обовязково виграє!
Перш ніж іти спати, принц зазирнув до їдальні й поцупив зі столу трохи печива. Зголоднів за деньсобі у цьому можна було зізнатися.
Заморивши червяка, Талігхіл попрямував у вітальню і почав підійматися сходами. Майже без роздратування поглянув на фігурку Оаль-Зіїра і вирішив: хай Домаб ставить її, куди хочейого справа. Вивести Талігхіла з рівноваги віднині буде непросто. Ще подумав, що треба обовязково наказати, аби привели наложницюнайрозкішнішу та найдосвідченішу. Але це завтра, бо сьогодні він надто втомився і над усе на світі хоче (спати без снів) просто поспати.
Проходячи повз кімнати матері, призупинився. Як можуть люди бути настільки нерозумними, щоб вірити у богів? Пригадався Раф-аль-Мон, його молитва. Є щось неприємне у цій людині. Але він навчає грідоти маю з нього користь. Більшу, ніж від Домаба, який постійно намагається мною керувати.
Зайшов, зачинив двері, щільно запнув штори, опустився на ліжко і поглядом ковзнув по мештах. Знову!
Принц зі змішаним відчуттям гидливості і жаху відліпив чорний листок і відкинув геть, наче отруйну гадину.
Загасив свічки та вклався, але не міг заснути. Думка про те, що на килимі лежить чорна пелюстка, не давала спокою. Довелося вставати, запалювати світло і шукати. Знайшов, розсунув штори і викинув у напіввідкрите вікно клятий (знак) листок.
Лише тоді зміг заснути.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
У кімнатці було гамірно, як на ринку стародавнього Гардгена. Щоправда, сьогодні ніхто не просив води і не верещав. Та й товстуля не задихалася.
Крім того, мовчав Данкен. Ця зміна була настільки незвичайною, що я навіть не знав, чи радіти мені. Коли такі люди мовчать, чекай чогось неприємного. А мені зараз тільки цього й бракувало, начебто все, що відбувалося, було дуже приємним.
Журналіст сидів ліворуч від мене і дивився у мій бік. Я подумки намагався розібратися: що не так? Одягнувся надто яскраво? Здається, ні. І не та це людина, яка витріщатиметься на сусіда через незвичне вбрання.
Я оглянувся, неабияк роздратований тим поглядом, і збирався сказати щось різке та вїдливе, коли журналіст перелякано виставив уперед руки й прошепотів:
Мовчіть!
Що?
Благаю, мовчіть! повторив він, пильно дивлячись мені в очі. Якщо Данкен прагнув, аби я відчув усю серйозність сказаного, він свого досяг. Я прикусив язика і слухав. Мовчіть, я все поясню. Тільки-но вийдемо звідсипоясню. Але мовчіть, благаю вас!
Схоже, він зациклився, спало на думку, але я промовчав.
Зараз полудень, панове, повідомив, піднімаючись із камяного трона, Мугід. Є час, аби відпочити й ознайомитися з вежею, якщо забажаєте.
Можна запитання? це сухорлявий невеличкий чоловічок, схожий на старенького академіка (так, певно, і є).
Слухаю, пане Чрагене, гречно озвався оповідач.
Чому вчора ми сприймали до пізнього вечора, а сьогодні закінчили раніше? опонент погладив маленьку борідку, потім хустинкою дбайливо витер спітнілуаж блищала! лисину: у кімнатці було надто душно.
Усе просто. Розумієте, пане Чрагене, кожна оповідьокрема історія. Її не бажано розривати, це тільки зашкодить. Цікаво, що він має на увазі і кому «це» може зашкодити? Тож, іноді сеанси триватимуть півдня, інодідобу. Все залежить від епізоду, який я оповідатиму, аби всебічно ознайомити з історією ущелини.
Ще запитання, панове? оповідач огледів нас.
Ви казали про знайомство з вежею, це підвелася Карна. А що тут є? На що ви порадите подивитися?
Влучне запитання, вдоволено кивнув Мугід. Я не рекомендуватиму нічого конкретного. Ходіть усюди, роздивляйтеся. Звичайно, крім кімнат, куди вхід відвідувачам заборонено.
А як ми дізнаємося про це? спитав чоловік похилого віку в діловому костюмі з короткою стрижкою. Цей пан увесь час сидів поруч із жінкою трохи молодшою від нього (певно, дружина).
Дізнаєтеся, загадково відповів Мугід.
Ну що ж завагався чоловік.
Не турбуйтеся, пане Валхіре, заспокоїв старий. Вам та пані не загрожує заблукати чи потрапити у потаємне місце, побачивши яке, відразу вмирають. Усе буде гаразд.
Пан Валхір вимушено посміхнувся. Я був вражений: спостерігати три абсолютно різні усмішки за такий короткий час! І на додатокще й мовчазний Данкен. Просто день чудасій!
Мугід знову огледів нас, наче вихователь малюків, вирішуючи, чи випускати на прогулянку.
Мені його погляд, щиро кажучи, не сподобався, та й не дивно: після вчорашніх слів я міг ставитися упереджено.
Ну що ж, шановне панство, підсумував оповідач. Я прощаюся до вечері, обідатимемо, коли хто захоче. Приходьте до Великої зали, а служники подбають про все. Втім, додав він за мить, гадаю, з вечерею буде так само. Тому до завтра, панове. Можливо, з деякими з вас ми сьогодні не побачимося.
Я хотів, аби передусім це стосувалося менезовсім не кортіло зайвий раз зустрічатися з ним. Цілком вистачить Данкена з його божевіллям.
Той уже кліщем учепився в рукав моєї сорочки і тягнув з кімнатки. Я тільки й устиг безпорадно поглянути на Карну та вимушено посміхнутися. Здається, вона не звернула на мене особливої уваги, бо захоплено гомоніла з товстулею і паном Чрагеном. Ось іще одна усмішка. Такий собі день фальшивих усмішок! Лише Карна з усієї нашої компанії усміхалася щиро, без прихованих думок. Мабуть.
Данкен здригався усім тілом, наче загнаний кінь. Не було жодного сумніву, що він тяжко хворий. Найбільше це нагадувало лихоманку, але я ніколи як слід не знався на хворобах. Тут має бути лікар. Пізніше запитаю у ні, не в Мугіда, у служників.
Даруйте, але ви муси благаю, вислухайте. А до того нічого не кажіть.
Годі, чи Данкен це взагалі?!
Підемо, він не відпускав рукава.
Варто було підвести брови й відкрити рота, аби запитати, куди він має намір піти, як журналіст зблід і затремтів ще дужче.
Благаю, мовчіть!
Я заховав запитання подалі, у найтемніший закут памяті, й подумки поцікавивсянавіщо це роблю? Відповідь була до банального проста: мені цікаво.
Ми вийшли з готелю на площадку перед парадним входом.
У чому справа? не витримав я, щойно ми залишилися на самоті. Могутні подуви вітру миттєво розкуйовдили волосся на голові і напнули рукави моєї сорочки. Якого демона?..
Мовчіть! благально скрикнув Данкен. Мовчіть і дайте можливість розповісти!
Та кажіть уже!
Журналіст упявся у мене виряченими очима. Наступної хвилини його прорвало. Він белькотів безупинутак відстукує по клавіатурі професійна друкарка.
Знову! Це почалося знову! Звичайно, я сам винен. Я довів вас. Знав, що роблю, але не продумав до кінця. Теперзнову. Це почалося зранкупамятаєте, я не прийшов снідати і чекав на першому поверсі. Знаєте, чому не прийшов? Не тому, що не хотів їсти чи постився. Ні! Я не міг прийти. Чуєте! Я прокинувся, зробив усі ранкові процедури, одягнувся, наблизився до дверей з наміром піти до Великої зали. Що, ви гадаєте, сталося? Я не міг рушити з місця! Так-так, я не жартую і не обмовляюся! Я не міг рушити! Але варто було розвернутися та попрямувати до ліжкатіло почало слухатися. Спробував ще раз вийти з кімнати. (Найцікавіше, що я вже залишав її, коли відвідував туалет). Щойно наблизився до дверей, мязи знову не підкорялися наказам розуму. І так кілька разів Прийшов служник і запитав, чи снідатиму. Я відповів щось брутальне, алезрозумійте мене! я був розгублений, переляканий. Зовсім не хотілося провести залишок життя в клятій кімнатці. І тоді я пригадав нашу вчорашню розмову, коли ви сказали «сподіваюся, за сніданком не побачимося»?
Я кивнув, але це не мало значення. Данкен торохтів, наче заведений, і я почав здогадуватися, хто його «завів».
У тому й справа! У цих словах! Вони змушували мене залишатись у кімнаті. Тепер історія повторюється знову: ви наказали говорити, і я говорю. Хочу зупинитися, але не можу. І напевне, не зможу, доки не закінчу Щодо ранку. Коли второпав, у чому справа, я вирішив перевірити свої припущення. Варто було переконати себе, що прямую не до Великої зали, а вниз, тіло ставало слухняним, поки я не міняв намірів. Поекспериментувавши, я спустився на перший поверх. Що було далі, відомо.