Узявши пакунок зі статуеткою, принц піднявся широкими низенькими сходами на ґанок і, прочинивши масивні двері, зайшов до зали з високою стелею та численними прикрасами на стінах: трофейними шкурами і головами впольованих звірів, зброєю, гобеленами, скульптурами й багато чим іншим. Тут горіли свічки, а в кутку тріщали в каміні дрованіби й без цього не було нестерпно жарко!..
Раптом до кімнати зайшов низенький лисіючий чоловік похилого віку в охайному, але не розкішному халаті з вишитими вепрами. Не помічаючи Талігхіла, він підійшов до вогню і стомлено опустився в крісло, витягнувши до полумя ноги у мяких мештах. Так сидів деякий час, зрідка зітхаючи та підкидаючи щипцями вуглинки, що викочувалися. Талігхіл закляк, не наважуючись заговорити.
Нарешті взяв зі столу пакунок і попрямував до чоловіка в кріслі.
Домабе
Чоловік у халаті з вепрами поглянув через плече й стиха зітхнув, оскільки різкий порух завдав йому болю.
Це ти, Талігхіле? Храрріп казав, ви ходили на ринок. Як там, у столиці? Прохолодно, як і тут?
Принц здивовано розвів руками:
Домабе, там теж спекотно, як і тут.
Певна річ, кивнув управитель, погоджуючись. Вам, молодим, спекотно. А я ось, бачиш, навіть вчинив невеличке свавілля та розпалив вогонь: мерзну.
Домабе Талігхілові кортіло смикнути себе за вуса або ж торкнутися китиць на кінці паска, але стримався. Сьогодні вранці я різко розмовляв з тобою, хоча зовсім не мав на те підстав. Коли померла мати, ти замінив мені і її, і батька, виховував та допомагав. Демони! Я не вмію говорити красиво, й просто хочу сказати, що не повинен був зриватися От, знову. Це все клята спека. Знаєш, я навіть не пригадую, з якого приводу, власне, насварився на тебе.
Сідай, Домаб вказав на крісло поруч із собою. Я нагадаю.
Я не вважаю, що
Ми говорили про сни, Талігхіле, управитель подивився на цього двадцятисемирічного чоловіка, якому належало стати правителем країни. Інші тремтіли під поглядом Пресвітлого, але Домаб уже звик до цих занадто байдужих, наче неживих очей. І звик говорити принцеві правду, якої той не бажав чути. Йшлося про сни. Твої віщі сни. Я запитав, чи не наснилося тобі вночі чогось такогонадто вже похмурим було твоє обличчя. А ти запевняв, що тобі ніколи нічого такого не сниться. Ти доросла людина, Талігхіле. Час глянути правді у вічі: Пресвітліне просто династія правителів. Кожен із вас володіє певними Божественними здібностями, що здавна даруються самими Богами.
Домабе, зажди, принц підніс руку, немов намагаючись відгородитися від цих слів. Я знаю про здібності. Це повязано зі спадковістю, але не треба балачок про богів.
Управитель важко зітхнув і похитав головою:
Ти так само впертий. Схоже, навіть мені тебе не переконати. Шкода. Шкода, бо краще я, ніж життя. А воно, рано чи пізно, візьметься за тебе.
Життю я так-сяк дам раду, вимушено посміхнувся Талігхіл.
З милості б Богів знову похитав головою Домаб. А що це у тебе в руці?
Це? перепитав принц. Подарунок. Я вирішив, що вибачень недостатньо, й вибрав ось це.
Він почав розгортати пакунок. Домаб спостерігав, і на вустах його дедалі чіткіше вимальовувалася легка іронічна посмішка.
Як ти гадаєш, хто це? спитав управитель.
Мудрець, певно Талігхіл покрутив подарунок. А що?
Нічого особливого. Просто цеБог Мудрості, Оаль-Зіїр. Дивний збіг, чи не так?
Принц не знав відповіді.
(Так ось чому фігурка здалася знайомою.)
До речі,зауважив він, ледь не забув. Сьогодні на ринку мені вдалося купити дивовижну гру. Уяви і він почав переповідати, що трапилося в місті.
Цікаво б поглянути, мовив Домаб. Ну, гаразд, підвівся він, красно дякую за подарунок; і за слова добрітакож дякую. Піду, поставлю його туди, де він почуватиметься зручно, управитель посміхнувся, але посмішка вмить злетіла з його обличчя. Та все ж мені здається, що сьогодні у тебе був віщий сон. Не знаю він постояв, упявшись поглядом у килим. Не знаю, чому, але мені хочеться застерегти тебе від чогосьлише Боги знають, від чого. Певно, живучи поряд із вами, Пресвітлими, мимоволі отримуєш часточку вашого Божественного дару. І холод цей Піду, сказав нарешті.Але якщо захочеш поговорити зі мноюбуди серед ночі, буди, коли заманеться.
Гаразд, Домабе, пообіцяв Талігхіл.
Управитель пішов, забравши фігурку Оаль-Зіїра, а принц відсунувся від полумя та замислено подивився на обгортковий папір, що валявся на підлозі. Я вже доросла людина, а цей чоловік змушує мене почуватися маленьким хлопчиком. Мабуть, варто переглянути своє ставлення до нього. Поводитись упевненіше й жорсткіше.
Принц повечеряв і попрямував до спальні, вже передчуваючи те, що чатувало на нього у снах.
Фігурка Оаль-Зіїра стояла на невеличкому мармуровому постаменті перед сходами на другий поверх до покоїв Талігхіла. Принц не мав сумніву: місце обране Домабом не випадково. І не вимагатимеш же, аби переставивобразиться!
Принц здолав уже половину відстані, коли щось впало йому в око. Він поглянув на мештидо підошви причепився чорний овальний листок. Мабуть, налип, коли Талігхіл стояв на веранді. Принц здригнувся та нахилився, щоб віддерти його і швиргонути якомога далі. Пресвітлий спостерігав, як листок, повільно кружляючи, падає на килим вітальні: потім попрямував далі.
Увійшов до спальні й сів на ліжко, впявшись невидющим поглядом перед себе. Затим загасив світильники й ліг на покривала. І заснув.
У снах на нього, певна річ, очікували чорні пелюстки.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Тиша навколо вибухнула різноголосим гаморомусі поспішали поділитися враженнями від першої оповіді. Я, до речі, теж.
Боги, як спекотно! У вас нічого попити?
Ці пелюстки. І голоси. Вони ж розмовляли давньоашедгунською! Я не знаю цієї мови, хіба трохи, у межах шкільної програми! Але ж розумів усе!
Погодьтеся, це справляє враження! Але як тут спекотно! Чи немає, часом, у когось води?
Журналіст, який сидів праворуч від мене, видобув зі своїх численних кишень фляжку. Він надовго приклався до неї, потім запропонував Карні, дивлячись повз мене. Дівчина вдячно прийняла флягу, а цей проноза тим часом похитав головою:
Боги, ну й ну! Ніколи до кінця не вірив у подібні речі. Тисячу разів слухав розповіді, але не вірив. Демони! Передчуваю, що цей репортаж вдасться на славу.
Я саркастично хмикнув та повернувся до дівчини:
Ну, як ви після такого? Все гаразд?
Вона мило посміхнулася і передала мені воду:
Дякую. Начебто, все добре. Хочабере за душу!
Я тицьнув напівпорожню фляжку журналістові (звичайно, не відпивши ні ковтка) і знову повернувся до Карни, та раптом писака чіпко схопив мене за руку:
Постривайте, Нулкере. Адже вас звуть Нулкер?.. Тільки не кажіть, що не умліваєте від спраги. Пийте, химеруне, і не ображайтеся за вчорашнє.
Я стримано подякувавта води ковтнув. Спека у кімнаті була нестерпна, а можливо, так здавалося після оповіді. Я віддав таки кляту фляжку журналістові й знову повернувся до Карни. Дівчина втішала огрядну жіночку з великими переляканими очима та сильною задишкою; жіночка сиділа поряд із Карною й хапалася за серце, різко хитаючи головоюфарбовані кучері хльоскали її по обличчю. Інші сприймачі теж не змовкали ні на хвильку.
Мугід дав нам можливість досхочу виговоритися, підвівся зі свого камяного трону і закликав до тиші.
Отож, панове, мовив, ми розпочали знайомство з історією ущелини. Нас чекає багато оповідей, але на сьогодні, гадаю, досить. Усі ви, як і Талігхіл, певно, зголодніли й охоче повечеряєте.
Пообідаємо, виправив хтось.
Я не помилився, озвався Мугід. Повечеряєте. Оповіді забирають багато часу, зараз уже вечір. Прошу пройти до Великої зали. Гадаю, стіл вже накрито.
Ми піднялися і, не припиняючи обговорення, попрямували до виходу. Я затримався, пропускаючи вперед панн. Несподівано відчув чиюсь мідну долоню на плечі. Оглянувся.
Пане Нулкере, промовив Мугід, дивлячись мені в очі, неначе хотів просвердлити в голові дві дірки. Пане Нулкере, я оповідач зі стажем. Для мене доступні багато речей, про які інші можуть лише здогадуватися. Будьте обережним, пане Нулкере, не придивляйтеся надто пильно і не намагайтеся запамятати.
Про що ви, пане Мугіде?
Ви знаєте, про що, з притиском мовив старий. Повторюю, не придивляйтеся надто пильно і не намагайтеся запамятати. Марна справа. Я б навіть сказав, шкідлива.
Він легенько підштовхнув мене до виходу і, наче глузуючи, додав:
Смачного, пане Нулкере.
Вам також, відповів я, не повертаючи голови. Але я не розумію
Позаду рипнули двері й впевнені кроки загупали по камені.
Я оглянувся. Оповідач не йшов з усіма, він наблизився до одного з гобеленів і зник за ним.
Що він мав на увазі?
Коли всі повечеряли й сиділи, смакуючи солодке та обмінюючись враженнями, я знову потрапив до лап журналіста. Цей проноза доторкнувся до мого рукава, привертаючи увагу, і заговорив:
Знаєте, здається, ви ще сердитеся на мене. Мабуть, я не мав права ставити ті запитання й так настирно вимагати відповіді, але
Я ледь стримався, щоб не погодитися. Врешті-решт, людина намагається вибачитися.
Цей дурнуватий антураж, він обвів виделкою залу і розгублено похитав головою, псевдосмолоскипи, псевдогобелени та псевдовежасправили дивне враження. От і чіплявся вчора, мов репях. Мені здалося, ви також відчули Пробачте, знову повертаюся до вчорашнього. О, я ж не відрекомендувався! Ваше імя мені вже відомеподілилася Карна, а вам моєні. Данкен, журналіст, пишу для кількох столичних видань, у тому числі й для
Перепрошую, підійшовши, втрутилася Карна. Просто хочу побажати доброї ночі.
Вона чарівно всміхнулася та пішла у супроводі служника. Я подумки вилаявся. Данкен, здається, відчув зміну в моєму настрої, бо перервався на півслові.
Знаєте, Нулкере, іноді мені здається, що я даремно вліз у все це.
У що «це»? схоже, я не втримався від нотки роздратування. І чому ви зізнаєтеся у «цьому» саме мені?
А кому ще? з деяким викликом запитав він і знову обвів виделкою залу, вказуючи на гостей, які потроху розходилися. Кому? Товстулі, що дрижала вже після першого сеансу, наче скажений холодець? Чи о-он тому хлопцеві в окулярах, який тільки й робить, що нервово поправляє свої недоладні скельця та витріщається на все, наче риба з акваріуму? Чи, може, дідуганові, котрий нагадує генерала у відставці? Певен, після другоготретього сеансу половина з них утече, навіть не взявши компенсації. А половина тих, які залишаться, почне тихо божеволіти.
Тоді розкажіть Карні,порадив я. Чи її ви також зараховуєте до людей «нижчого ґатунку»?
По-перше, я не казав, що вважаю цих людей у чомусь гіршими за нас. Просто у деяких нервова система слабша, ніж потрібно для оповідей. По-друге, я вже розповів Карні.
І?..
І вона зрозуміла мене. Навіть сказаладемони мене б забрали! що теж це відчула, і коли піднімалася вчора сходами, і потім.
Я глибоко вдихнув повітря й почав повільно видихати, сподіваючись хоча б трохи заспокоїтися. Розмова ставала дедалі абсурднішою.
Зачекайте. Що «подібне» їй примарилося? І чому ви розповідаєте про це мені?! Чому?! Демони б вас забрали!
Бо я не можу тримати це у собі! розпачливо зашепотів, нахилившись майже впритул до мого обличчя, Данкен. Ось чому! Бо я переляканий і не знаю, що мене жахає.
Несподівано він додав:
Стосовно ж «чогось подібного»гадаю, ви чудово розумієте, що я мав на увазі.
Ні! прогарчав я, шаленіючи. Я не якийсь там розтриклятий Пресвітлий з даром читання думок і не розумію того, про що не кажуть відверто й навіть думати бояться! Ви псих, Данкене, просто людина з надмірною фантазією, людина, яка понавигадувала нісенітниць і намагається сховатися від них, розповідаючи про це іншим! Боги, вам що, мало оповідей?! Навіщо нагнітати й так тяжку атмосферу?! Невже задля того, аби потім написати крутий «репортаж із проклятої вежі»?
Ось! вигукнув він, диригуючи виделкою на небезпечній відстані від моїх очей. Ви щойно зізналися.
У чому я зізнався, скажіть на милість?!
Що тут тяжка атмосфера, виголосив він, упявшись похмурим поглядом. І тепер вам не відмовитися від цих слів.
Тоді я зробив, певно, єдине, що могло б збити його з пантелику. Я розреготався. Я реготав довго, не звертаючи уваги ні на його здивовану фізіономію, ні на обережні погляди служників. А нареготавшись, поплескав його по плечу і підвівся:
Мені немає від чого відмовлятися. Якщо хочете, якщо вам буде легше, я готовий тисячу разів повторити: «Тут тяжка атмосфера». Задоволені, друже? Сподіваюся, бо більше не в змозі нічим зарадити. Бажаю приємно провести час, сподіваюся, за сніданком не побачимося.
З цими словами я повернувся та вийшов геть. Божевільний деньі гідне його завершення.
У кімнаті було нестерпно холодно. Коли я виходив, забув закрити вікно, нічне повітря проникло всередину, вихолодивши простирадла й ковдру. Та це на краще: страшенно кортіло лягти й заснути, але спати було ще рано, і прохолода допомогла прийти до тями, зосередитися.
Я витяг із сумки диктофона і взявся до роботи. Окрім того, треба було зробити декілька ескізів, поки зображення тримаються в памяті. Чомусь здавалося, що попереду на мене чекають важкенькі днини з мінімумом вільного часу, а за такого розкладу, те, що не фіксуєш відразу, як правило, швидко і незворотньо забувається.
Скінчивши роботу, я загасив світло і заліз під ковдру. Звичайно, треба обміркувати все, що сталося сьогодні після оповіді, й серйозно, але сил уже не лишилося. Я міг тільки сподіватися, що у моєму сні не буде чорних пелюсток і божевільних журналістів. Утім, якби треба було вибирати між ними, я, напевно, обрав би пелюстки.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
Коли я спустився до Великої зали, то із задоволенням помітив: за столом зібралися не всі. Данкена, скажімо, немає. Дрібниця, а приємно. Певно, хропе, мов байбак, після вчорашніх відвертостей. Мабуть, ще й напився, як свиня.
Я сів на стілець з левиними лапами замість ніжок і всміхнувся до Карни:
Привіт! Як спалося?
Вона мило відповіла:
Дякую, не дуже. У цих кімнатах або ж надто душно, або дрижаки хапають. Вчора мерзла під ковдрами, а сьогоднінавпаки. Здається, частково у цьому винна вчорашня оповідь.
Можливо, погодився я, накладаючи салат. Памятаєте, як відразу всім закортіло пити?
Правильно. Я тоді ще здивувалася, а згодом забуластільки вражень!
Так, кивнув я, вражень аж надто багато.
І все-таки, куди подівся журналіст?..
Виявилося, Данкен чекав нас унизу, біля гобеленів, і виглядав так, наче його гепнули по голові чимось важким. Помітивши нас, нервово здригнувся, завмер, потім нерішуче ступив назустріч шановному панству.
Доброго ранку, добродію, привітав його Мугід. Ви вирішили сьогодні не снідати?
Так, пролепетав той, червоніючи, наче цнотливиця, яку піймали за спогляданням певних розділів медичної енциклопедії.Вирішив.
Ніколи б і гадки не мав, що цей проноза вміє червоніти, але не вірити власним очам не було жодних підстав.
Усі ввійшли до кімнатки і розташувалися, де й учора. Данкен при цьому сидів, відсунувшись від мене так далеко, як тільки зміг, і постійно зиркав у мій бік. Здається, він остаточно зїхав з глузду.
Розпочнемо, панове, вимовив Мугід, вмощуючись у камяне крісло. Чи всі почуваються добре, чи готові сприймати?
Ми підтвердили, і він
ОПОВІДЬ ДРУГА
Він прийшов уже давно, Пресвітлий. Просто ніхто не наважувався вас будити.
Талігхіл нетерпляче зітхнув і похитав головою. Ясна річ, вони «не наважувалися його будити»! Раф-аль-Мон вже бозна-скільки чекає, а вони «не наважувалися будити»!
Принц енергійно відкинув край ковдри.
Накажіть, аби накрили стіл і запросили пана Раф-аль-Мона поснідати зі мною.
Він збіг сходами, відчуваючи, як нестерпно кортить зайнятися махтасом. Гра вже була десь тут, і принцеві хотілося негайно взятися за неї.
Спускаючись, принц ковзнув поглядом по фігурці Оаль-Зіїра й невдоволено скривився. «Боги»! Що Домаб тямить у цьому? Що взагалі хто-небудь з них, «віруючих», насправді знає про обєкт своєї віри?
Ці думки настільки контрастували з сонячним ранком, що принц відкинув їх подалі й про все забув. До певного часу.