Загалом, занепад віри в Богів найяскравіше виявився за часів Талігхіла. І «відгукнулося» відповідно: вже онука Талігхіла скинули з трону, оскільки він (онук) не володів даром. Та й звідки було взятися даровіБоги перестали володарювати й династія Хрегана перервалася.
Щоправда, іноді надприродні властивості проявляються й досі,як у випадку з Мугідом.
А стародавній Ашедгун розпався, його поглинув Хуміндар, що якраз зводився на ноги. Поглинути поглинув, але проковтнути не спромігся, бо опинився під сильним впливом старшої та сильнішої культури Ашедгуну. Дві держави стали однією, з політичним центром у Хуміндарі та культурним в Ашедгуні. Ось такі штукенції викидає час
Я впорався з історичним розділом і добрався до опису «феноменів», тобто надвластивостей Пресвітлих, коли мене відволікли.
Корисне заняття, парубче.
Поруч стояв пан Чраген. Не знаю, як він нечутно підкрався, але мені це не подобається.
Пан Чраген зазирнув через моє плече у книгу і посміхнувся:
Тільки подумати! Ви вирішили дізнатися докладніше про предмет, якому присвячені оповіді! Знаєте, дивлячись на вас, не скажеш, що ви здатні на це.
Як бачите.
«Академік» витяг хустинку і витер лисину. Потім недовірливо похитав головою й сховав хустинку:
Як можна іноді помилятися в людині! Дивився на вас та думав Знаєте, що?
Я чесно відповів «ні», здогадуючись: це необовязково.
Думав, що ви звичайний вітрогон, котрий приїхав до «Вежі» тому, що це модно. Аби потім у розмові зазначати між іншим: «Ото сприймав Мугідові оповіді в ущелині Кріни Як, невже ви там не були?»
Даруйте, що розчарував, буркнув я, зачеплений його словами. Звичайно, таке враження я і мав намір справляти, однак
Ні-ні,замахав руками «академік». Ви даруйте, що я так погано думав. Піддався, знаєте, першому враженню. А воно, виявляється, буває помилковим.
Я запевнив, що не ображаюся, ми потисли руки і зробили висновок: не вір очам своїм. Тобто, не вір очам пана Чрагена.
Потім він зазначив, що вже час обідати і що знанняце чудово, але без відповідної фізичної підтримки організм може вийти з ладу Коротше, я поспіхом погодився з усім сказаним і несказаним. Повернув книгу на місце й пішов з «академіком» обідати. Це було простіше, ніж відмовитися та вислуховувати повчальні теревені.
Після обіду (який за часом швидше нагадував вечерю) мені вдалося втекти від пана Чрагена до своєї кімнати. Нагадавши собі, що потрібно колись і працювати, я приготував диктофона, папір, письмовий комплекті працював увесь вечір. До бібліотеки вирішив сьогодні не повертатися, бо підозрював: «академік» може чатувати на мене.
Запрацювався, вечеряти спустився пізно, і не зустрівшись ні з ким, повернувся й ліг спати. Зізнатися, я вже забув про дивацтво Данкена, про Мугіданавіть про Карну. Думав лише про те, як вибратися звідси неушкодженим та передати результати роботи.
І щепро те, на що витрачатиму гроші, коли отримаю їх.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
За сніданком пригадалося все, що сталося напередодні. Данкен дивився на мене і робив бровами такі красномовні рухи, що І самий неосвітенний дурень здогадався б: журналістові кортить «забомбити» мене запитаннями. Я подивився на нього не менш промовисто і скорчив таку гримасу, що Данкен миттєво перервав мімічні вправи й заходився біля їжі.
Коли спускалися у кімнатку для оповідей, журналіст учепився в мене:
Ну що?
Що «що»?! прошипів я. Бажаєте вислухати звіт про виконану роботу? Не буде звіту! Нічого я не дізнався, зрозуміли! А ви сподівалися, бігатиму по «Вежі» й наказуватиму всім негайно ставати на вуха?
Заспокойтеся, попросив Данкен, і в голосі його забриніла нотка втоми. Не нервуйте.
Я не нервую. І не розумію, чому це нервуєте ви, ми ж тут не назавжди. Мине кілька днів, скінчаться оповіді, і скажемо один одному «прощавай». Тож на все життя підпасти під мій поганий вплив вам не загрожує. А тут намагатимуся втриматися від необміркованих висловлювань. Задоволені?
Він приречено зітхнув:
Ні.
Чому?
Бо це не вирішує проблеми. Данкен наче пояснював найпростіші речі пятирічному хлопчику.
Вам неодмінно треба посадити мене під скло і вивчити, бажаноз розтином? я почав поступово виходити з себе.
Та ні! Я
Договорити не вдалося. Ми опинилися у кімнатці для оповідей, тут було не до розмов. І так уже до нас приглядалися.
Ну що ж, договоримо
ОПОВІДЬ ТРЕТЯ
Що ж, поговоримо, коли повернуся, Руалнір був невдоволений, але намагався цього не показувати. Врешті-решт, могли існувати вагомі причини, через які принц не приїхав до Гардгена, аби попрощатися з батьком.
Армахог, верховний головнокомандуючий армії Ашедгуну, інакше кажучи старегх, неохоче кивнув, не відриваючись від споглядання завіс на вікні. Армахогові було незручно. Він знав, що Руалнір прикро вражений учинком сина, але нічим зарадити не міг.
Час вирушати, зітхнув Пресвітлий.
Все було готове, і він відїхав би до Хуміндара на годину раніше, але чекав та сподівався: раптом син просто запізнюється. Далі затримуватися не було сенсу. Очевидно: Талігхіл не приїде.
Поїдь у садибу та передай листа, нагадав Руалнір.
Армахог запевнив, що обовязково передасть. Сьогодні ж.
Пресвітлий і старегх спустилися широкими сходами у двір, де невдоволено помахували хвостами, втомившись від тривалого чекання, коні й витирали піт з чола люди. До Руалніра підвели жеребця, Пресвітлий злетів у сідло і оглянув процесію.
Рушаймо! скомандував гучно та змахнув рукою.
Процесія заворушилася, поволі виповзла з палацового подвіря і попрямувала до парадної брами, що, ледь чутно скрегочучи, прочиниласяделегація Ашедгуну виїхала на вулиці столиці.
Цього Армахог уже не бачив. Він звелів конюху сідлати жеребця і відійшов, щоб не стояти на шляху служників, котрі снували взад-вперед. Цей літній чоловяга з довгими обвислими вусами й копицею рудого, наче грива лютого лева, волосся колись розпочинав службу звичайним піхотинцем і памятав, що життя простої людини досить важке.
Він досяг своєї посади власними зусиллями, і тому знав ціну скибки хліба та мякого ліжка, знав більшою мірою, ніж деякі з придворних фінансистів. А ще Армахог знав, що на душі у нього зараз неспокійно. Йому не подобалося, що Руалнір мусить їхати до нового правителя Хуміндару, про якого, по суті, нічого невідомо. Всі ашедгунські інформатори несподівано й одночасно захворіли або зникли, а офіційних даних було дуже мало. Надто мало!
Конюх привів осідланого жеребця, Армахог подякував і поставив ногу у стремено.
(Зміщення у часі й просторі, воно бє по очах і випалює на сітківці паралельні прямімалюнок фантастичного пера)
Після сніданку Талігхіл знову сів грати. Раф-аль-Мон сьогодні виглядав піднесено, він кілька разів змахував руками й захоплено починав щось пояснювати, та перехоплював здивований погляд принца і зупинявся. Пресвітлий навпакипочувався мерзенно, але не розумів, чому.
Вони скінчили партію, і Талігхіл, звісно, програв. Нерозумно було б очікувати іншого, чи не так?
Старий замислено поплямкав губами, покрутив у руках фігурку латника з піднесеним догори мечем і запитав:
Знаєте, пане, у чому ваша похибка?
Ні. Буду дуже вдячний, якщо поясниш.
Ви, пане, пояснив старий, побиваєтеся за кожним воїном, піклуєтеся про частину, тому втрачаєте ціле. Раф-аль-Мон схематично продемонстрував, як відбувався бій і в які моменти принц помилився.
Розумієте?
Талігхіл кивнув, хоча зовсім не був певен. Махтас виявився складнішим, ніж уявлялося спочатку, але й цікавішим.
Ще партію?
Як буде завгодно Пресвітлому, вклонився старий.
Другий двобій Талігхіл програв швидше і з меншими втратами з боку суперника.
Ще?
Раф-аль-Мон сумно розвів руками:
Перепрошую, але невідкладні справи змушують мене відмовитися. Якщо буде завгодно Пресвітлому, я повернуся за кілька діб, аби продовжити навчання.
Роздратованим помахом руки принц відпустив торговця. Коли той був уже біля дверей, дещо цікаве спало на думку Талігхілові:
Скажи, звідки ти взяв гру?
Шкода, мій принце, але я не маю права розповідати, голос торговця затремтів. Дозвольте промовчати.
Йди геть.
Все одно не відповів би. Чи збрехав.
Талігхіл почав розставляти на гральному полі фігурки, аби розпочати партію з самим собою. В цей час у дверях постав Домаб, осудливо поглянув на махтас і підкреслено байдуже повідомив:
До вас Армахог, Пресвітлий. З листом від вашого батька.
Хай зайде, не відриваючись, звелів Талігхіл. До речі, накажи випустити Раф-аль-Мона зі служниками та розпискою на отримання грошей за махтас.
Як забажає Пресвітлий.
Ото б жбурнув чимось важким у цю пику! Набрид уже зі своїми вічними турботами!
Армахог, брязкаючи шпорами, зайшов на веранду і став неподалік від принца, витягнувшись і очікуючи, доки на нього звернуть увагу. Те, що старегх дозволяв собі у розмові з правителем, він не дозволяв при зустрічах із принцом. Талігхіл міг бутиколи хотівчванькуватим і жорстоким, наче прагнув довести всьому світові, що вінспадкоємний принц.
Поставивши чергового латника на відповідну клітинку, Пресвітлий повернувся і жестом запросив Армахога сідати.
Домаб казав, є лист від батька, зауважив він.
Так, Пресвітлий, підтвердив старегх. Правитель був дуже здивований, що ви не приїхали попрощатися. Чекав, а не дочекавшись, попросив передати листа.
Дякую, Армахоже, нехай в мене влучить блискавка, якщо виправдовуватимуся. Подивимось
У листі батько був досить стриманим. Просив Талігхіла на час, доки буде відсутній, переїхати до палацу. Дивно, ми ж обговорювали і вирішили, що це зайве. Харлін впорався б з усім, а найважливіші питання надсилав би на розгляд.
Талігхіл відклав листа та невдоволено похитав головою. Він не хотів переїздити до Гардгенатам було ще спекотніше і осоружніше, ніж у садибі. До того ж махтас
До речі, Армахоже недбало вимовив принц, якщо ви не зголодніли і не поспішаєте, може, зіграємо кілька партій?
Старегх несхвально поглянув на гральне поле, але промовчав. Він здогадувався, що не дозволило спадкоємцеві приїхати попрощатися з батьком. І це йому не подобалося.
Матиму за честь. Пресвітлий.
Тоді ознайомлю вас із правилами. Принца не приваблювала перспектива грати самому; та й старегх найкраще підходить, щоб відточувати майстерність?
Принц почав пояснювати.
(Ще одне зміщеннянесподіване, наче спалах блискавки)
У садибу Пресвітлих Раф-аль-Мон приїхав у кареті. Тут і тепер карети були не в моді, але йому подобалися більше, ніж паланкіни. Крім того, пересування в екіпажі забирало менше часу, а іноді це могло зіграти вирішальну роль. Як, наприклад, зараз.
Поки служники запрягали коней, Раф-аль-Мон чекав, умостившись на мякому сидінні і вкотре перечитуючи розписку. Сума, вказана в ній, певно, неабияк здивує палацового скарбника принца такожзгодом. Але Раф-аль-Мон мав намір опинитися на ту мить якомога далі від Гардгена. Та й не буде тоді у Талігхіла часу, аби розшукувати старого торговцяінші турботи ляжуть на пресвітле чоло.
Раф-аль-Мон визирнув у віконце карети й рипучим голосом гукнув:
Жвавіше, демони вас зжери!
Головний з його служників, худорлявий Джулах, квапливо наблизився й уклонився:
Все готове, пане.
Чого ж чекаєте, бовдури? Вирушаймо! Негайно, звелів торговець, зачиняючи віконце перед носом служника.
Карета похитнулася, рушила. Виїхала зі стайні, прогуркотіла бруківкою, що вела до головної брами садиби, проминула браму і здійняла куряву на шляху.
Домаб, який спостерігав за відїздом торговця і чув останні слова, невдоволено хитнув головою: «Цікаво, куди він поспішає?»
Треба було б, певно, розповісти принцові, але той все одно не послухає. Талігхілові наче батогом під хвіст влучили. Домаб спробував переконати себе, мовляв, надто переймається тим, що не входить до його компетенції. Переконати на вдалося. Холодно.
(знову зміщення)
Карета Раф-аль-Мона вїхала до столиці й відразу вирушила до палацу Пресвітлих. Торговець під час подорожі трохи закуняв, а тепер прокинувся, вмостився зручніше і поглянув у віконце.
Екіпаж підкотився до високого камяного муру, котрий оперезував череваня-пагорба з палацом Пресвітлих на верхівці. Широка брукована дорога прослизала у шпарину під масивною брамою, над якою, на мурі, підносилися вартові будки, настільки майстерно оформлені, що необізнаній людині здавалися лише прикрасами. Але Раф-аль-Мон був певен, що за візерунками та барельєфами переховуються стрільці, у разі потреби ладні влучити у ціль величиною з мізинець. Зараз вони, без жодного сумніву, спостерігали за каретою.
Джулах зіскочив з лавки позаду екіпажа та наблизився до брами.
Вельмишановний Раф-аль-Мон просить аудієнції у Харліна, палацового скарбника.
Ніщо не свідчило про те, що Джулаха почули, але велетенські стулки почали прочинятисякарета вїхала у двір і зупинилася перед вартовими. Джулах, уклонившись, прочинив дверцята; Раф-аль-Мон ступив на внутрішнє подвіря, мружачись від сліпучого полуденного сонця. Він огледівся і звернувся до вартового, який, певно, був за головного.
Мені потрібно побачитися з паном Харліном, вимовив торговець тоном, що не припускав жодних заперечень.
Про вас повідомлять, незворушно відповів вартовий. Накажете випрягати коней?
Ні,загрозливо прорипів Раф-аль-Мон. Накажу провести до пана палацового скарбника. У мене немає часудуже поспішаю
Незважаючи на це, вам доведеться зачекати, обірвав вартовий. Не я встановлював правила, пане. Вони однакові для всіх.
Після чекання, що здалося старому нестерпно і невиправдано довгим, зявився служник, він передав згоду пана палацового скарбника, аби допустили гостя. Раф-аль-Мон знову вибрався з карети і пішов до палацу в супроводі двох вартових.
Роздратований, Раф-аль-Мон крокував мозаїчною підлогою, наче охоплений хіттю журавель, високо здіймаючи довгі ноги та похитуючись усім тілом. Старий знав, що виглядає не найкраще, але нічого не міг вдіяти. Він нервувався бо нервувався.
Харлін сидів у просторій кімнаті, котра була заповнена столами і людьми; люди постійно щось говорили, гортали та писали. Над ними, наче невидима хмарина, сконцентрувалося монотонне гудіння осиного гнізда. І Раф-аль-Мон щойно засунув туди руку.
Палацовий скарбникневисокий, з ледь помітною лисиною та сивими скронямиодягався неефектно, але зручно: одяг не заважав рухам, хоча й не рятував від задухи, що панувала у ці дні всюди.
Коли торговець увійшов, на нього ніхто не звернув уваги, і лише коли один із вартових наблизився до Харліна та щось прошепотів на вухо, палацовий скарбник відірвався від паперів і попрямував до візитера; обличчя його ні на мить не полишала втомлена заклопотаність.
Вітаю вас, холодно повідомив скарбник, байдуже розглядаючи старого. Бажаєте говорити зі мною?
Раф-аль-Мон невиразно мугикнув та протягнув Харлінові розписку принца: «Подателю цього» Говорити з тобою мені не дуже й треба
Палацовий скарбник пробіг очима аркуш, потім підвів погляд та уважно подивився на Раф-аль-Мона. Знов упявся у розписку, читаючи вже без поспіху, придивляючись до кожної закарлючки.
Що ж кахикнув урешті-решт, опустивши руку з розпискою, але не поспішаючи повернути пергамент Раф-аль-Монові.Коли бажаєте отримати вказану суму?
Старий посміхнувсяледь помітно, кутиками вуст:
Сьогодні. Зараз, якщо точніше.
Палацовий скарбник знову кахикнув та потягнувся за хустинкою. Витер лисину, недовірливо похитав головою і підніс руку, аби знову перечитати розписку, але зупинився.
Сьогодні? У нас немає такої суми готівкою, пане Раф-аль-Моне.
Старий знову посміхнувсявін знав, чого вартувала скарбникові ця гречність.
Нічого, пане Харліне, я згоден отримати вказану суму коштовним камінням.
Як завгодно, відповів той, приховуючи бажання стусанами вигнати дідугана геть. Але ви, сподіваюся, розумієте, що отримаєте меншу за вказану в розписці суму?
Раф-аль-Мон чемно вигнув ліву брову:
Чому?