Аґата КрістіЗагадка «Блакитного потяга»
Двом видатним членам О.В.П.Карлотті та Пітеру
Розділ першийЧоловік із сивиною
Наближалася північ, коли площу Конкорд перетнув якийсь чоловік. Попри добротне хутряне пальто, яке огортало його кощаву фігуру, було в ньому щось напрочуд кволе й жалюгідне.
Такий собі недомірок зі щурячою фізією. Чоловічок, про якого ніхто не сказав би, наче той може відігравати помітну роль або досягти високого становища у будь-якій царині. А все ж, дійшовши такого висновку, спостерігач би неминуче помилився. Бо цей чоловічок, хоч який мізерний і непримітний на вигляд, відігравав визначну роль у долях світу. В імперії, де правили пацюки, він був серед них королем.
І навіть о такій порі в амбасаді очікували на його повернення. Але спершу він мав покінчити з однією справоюдільцем, про яке в посольстві офіційно не знали. У місячному світлі зблиснуло бліде, різке обличчя. Тонкий ніс мав невеличкий натяк на горбинку. Його батько був польським євреєм, кравцем-поденником. І справа, яка вивела сина надвір цього пізнього вечора, припала б старому до смаку.
Чоловічок вийшов до Сени, перетнув міст і опинився в одному з найменш респектабельних паризьких кварталів. А там зупинився перед високим, занехаяним будинком і піднявся у квартиру на пятому поверсі. Заледве постукав у двері, як їх відчинила жінка, яка вочевидь очікувала на його появу. Вона не привіталася з ним, але допомогла зняти пальто й провела в кімнату, умебльовану з дешевим шиком. Приглушене брудним рожевим абажуром, електричне світло помякшувало, але не могло приховати ані товстого шару грубого макіяжу, ані широких монгольських вилиць на її обличчі. Як щодо професії, так і національності Ольги Демірової сумніватися не доводилося.
Все гаразд, маленька?
Все гаразд, Борисе Івановичу.
Кивнувши, той пробурмотів:
Хвоста за мною ніби не було.
Але в його голосі бриніла тривога. Він підійшов до вікна, злегенька розсунув фіранки і обережно визирнув назовні. А відтак різко відсахнувся.
На тротуарі навпротидвоє чоловіків! І здається меніВін змовк і заходився гризти нігті: мав таку звичку, коли нервував.
Росіянка похитала головоюнеквапливо й заспокійливо.
Вони стояли там іще до вашого приходу.
А все ж у мене таке враження, наче вони стежать за будинком.
Можливо, байдуже погодилася та.
Але ж тоді
То й що? Навіть коли вони і знаютьна хвіст же упадуть не вам.
На його губах промайнула жорстока посмішка.
А й правда, погодився він.
Хвилину-другу в задумі помовчав, а відтак зауважив:
Цей клятий американець здатен подбати про себе не гірше за інших.
Схоже на те.
Чоловік знову підійшов до вікна.
Серйозні хлопці,промимрив він зі смішком. І, боюся, добре відомі поліції. Ну-ну, братці апаші, вдалого полювання.
Ольга Демірова похитала головою.
Якщо цей американець і справді такий, як про нього подейкують, двійку полохливих бандюг тут не впоратись. Вона помовчала. Цікаво
Що?
Нічого. Просто двічі за вечір вулицею проходив якийсь чоловікчоловік із сивиною.
То й що?
А те. Проходячи повз цих двох, він впускав рукавичку. А один з них піднімав її і повертав господарю. Заяложений прийом.
Ти хочеш сказати що той чоловік із сивиною їх і найняв?
Щось на кшталт цього.
Візитер розтривожився й занервував.
А ти певна, що пакунок на місці? Цілий і неушкоджений? Про це забагато базікали просто страх як багато.
І знову заходився гризти нігті.
Погляньте самі.
Схилившись над каміном, вона спритно розгребла вугілля і з-під нього, з самої середини, з-поміж клубків зіжмаканих газет дістала довгастий, у брудну ж таки газету загорнутий сувертень і простягнула його чоловічкові.
Винахідливо, сказав той, схвально кивнувши.
Квартиру обнишпорювали двічі. Навіть матрац на ліжку розпороли.
От я й кажу, промимрив він, забагато базікали. Усі ці спроби набити ціну були помилкою.
А сам тим часом розгорнув газету. Всередині виявився невеличкий пакунок, замотаний у коричневий папір. Його він, звісна річ, теж розгорнув, перевірив вміст і швидко загорнув назад. Чоловічок саме закінчував, коли різко задзеленчав електричний дзвінок.
А цей американець пунктуальний, сказала Ольга, кинувши погляд на стінний годинник.
І вийшла з вітальні. А за хвилину повернулася, ведучи незнайомцякремезного, широкоплечого чоловіка, чиє заокеанське походження було очевидним. Його проникливий погляд ковзнув із однієї на іншого.
Мсьє Краснін? увічливо поцікавився він.
Це я, сказав Борис. Мушу перепросити за незвичність обраного місця зустрічі. Але секретність понад усе. Я мені за жодних обставин не можна виявитися причетним до такої справи.
Он як? не менш любязно перепитав той.
Ви ж бо дали словочи не так? що жодна з подробиць продажу не розголошуватиметься. Це одна з умов нашої трансакції.
Американець кивнув.
Із цього приводу ми вже порозумілися, байдужим тоном промовив він. Тож чому б вам тепер не показати товар?
А грошіасигнаціямиу вас із собою?
Так, відповів той, не роблячи, однак, жодної спроби предявити їх.
Якусь мить повагавшись, Краснін жестом вказав на невеличкий сувертень на столі.
Американець узяв його та розгорнув паперову упаковку. А вміст підніс до електричної лампочки, де піддав украй ретельному огляду. Вдоволений результатом, він дістав із кишені товстий шкіряний гаманець і, вийнявши звідти пачку банкнот, простяг своєму візаві. А той ретельно їх порахував.
Усе правильно?
Так, дякую, мсьє. Все гаразд.
Атож! відказав американець. І недбало сунув коричневий пакуночок до кишені. Він уклонився Ользі.Добраніч, мадемуазель. І вам, мсьє Красніне.
І вийшов, зачинивши за собою двері. Двійко тих, хто залишився в кімнаті, зустрілися поглядами. Чоловік облизав пересохлі губи і пробурмотів:
Цікаво, чи дістанеться він до готелю?
Обоє, не змовляючись, повернулися до вікна. І саме встигли побачити, як унизу американець вийшов із підїзду, звернув ліворуч і жвавим кроком попрямував вулицею, жодного разу не озирнувшись. Із дверної пройми навпроти вислизнули дві тіні й безшумно подалися назирці. Переслідувачі та переслідуваний розчинилися в темряві. Першою заговорила Ольга Демірова.
Дістанеться живий і здоровий, сказала вона. Вам нема чого хвилюватисяхоч за нього, хоч сподіваючись на протилежне.
Чому ти так гадаєш? запитав зацікавлений Краснін.
Чоловік, що нажив стільки грошей, як він, ніяк не може виявитися дурнем, відповіла Ольга. До речі, про гроші
І значуще глянула на нього.
Га?
Мою частку, Борисе Івановичу.
Краснін із деякою неохотою простяг їй дві банкноти. Та кивнула на знак удячності, але без жодних емоцій, і заховала гроші за підвязку панчохи.
От і добре, вдоволено зауважила вона.
Той з інтересом подивився на неї.
Невже тобі не шкода, Ольго Василівно?
Шкода? Чого?
Того, що зберігалося у тебе. Бувають жінкиі, гадаю, їх більшість, які від таких речей просто божеволіють.
Та в задумі кивнула.
Так, тут ви маєте рацію. Більшість жінок втрачають через них голову. Але яні. Мені от тепер цікаво і змовкла.
Ну-ну? зацікавлено запитав співрозмовник.
Американець залишиться цілийтак, цього я певна. Але потому
Га? Про що ти?
Він, звісно, подарує їх якійсь жінці,замислено промовила Ольга. І мені цікаво, що ж станеться далі
Вона здригнулася, немов у нетерплячці, і підійшла до вікна. Аж раптом скрикнула й гукнула свого товариша.
Погляньте, он він знову йде вулицеюну, той чоловік.
Обоє задивилися вниз. Там прогулянковою ходою простувала струнка, елегантна фігура. На ній були циліндр-шапокляк і плащ. Коли вона проходила повз вуличний ліхтар, його світло вихопило з темряви пасмо густого сивого волосся.
Розділ другийМсьє маркіз
Чоловік із сивиною йшов собі далінеквапливо і, схоже, не зважаючи на оточення. Звернув у провулок праворуч, тоді ліворуч, час від часу мугикаючи під ніс короткий мотивчик.
Зненацька він завмер на місці й прислухався. Бо почув певний звук. Неначе десь лопнула шина чи, можливо, стріляли. На якусь хвильку його губи склалися в дивну посмішку. А відтак чоловік продовжив свою неспішну прогулянку.
Звернувши за ріг, він натрапив на сцену якоїсь активності: представник закону занотовував щось у записнику, а довкола стовбичили кілька спізнілих перехожих. В одного з них сивочолий увічливо поцікавився:
Щось сталося, так?
Mais oui, мсьє. Двійко апашів підстерегли літнього американського джентльмена.
Але обійшлося без крові?
О, так, засміявся чоловік. Той американець мав у кишені револьвер і, перш ніж вони встигли напасти, послав у їхній бік кілька кульнастільки впритул, що ті сполохалися й накивали пятами. А поліція, як завжди, прибула надто пізно.
Он воно що! видобув цікавий.
На його обличчі, однак, не відбилося жодних емоцій.
Незворушно й байдуже продовжив він свій нічний променад. Незабаром перетнув Сену й опинився у фешенебельнішій частині міста. А ще за якихось двадцять хвилин зупинився перед одним із будинків на тихій, аристократичній вулиці.
Крамничкаа там містилася саме воназ вигляду була скромною і без претензій. Торгівець бо антикваріатом Д. Папополус зажив настільки гучної слави, що жодної реклами не потребував, та й, власне, бізнес його здебільшого провадився під прилавком. Він мав у власності розкішну квартиру з видом на Єлисейські Поля, і було б слушно припустити, що о такій порі його радше можна знайти там, ніж на робочому місці, але чоловік із сивиною здавався впевненим в успіху, коли натискав на непримітно розташований дзвінок, спершу кинувши швидкий погляд угору і вниз по безлюдній вулиці.
І не помилився у своїх розрахунках. Двері прочинилися, і за шпариною постав якийсь чоловік. Він мав смагляве обличчя й носив у вухах золоті кільця.
Вечір добрий, сказав незнайомець. Твій господар на місці?
Господар тут, але о такій порі випадкових відвідувачів не приймає,пробурчав той.
Мене, гадаю, прийме. Передай, що прийшов його друг, мсьє маркіз.
Лакей прочинив двері трошки ширше і впустив візитера всередину.
Говорячи, сивочолий, який назвався маркізом, затуляв обличчя рукою. А коли слуга повернувся зі звісткою, що мсьє Папополус радо прийме відвідувача, зовнішність незнайомця зазнала подальшої трансформації. Служник, не інакше, був украй неспостережливим або ж дуже добре вишколеним, оскільки не виказав жодного подиву при вигляді невеликої чорної атла́сної маски, що приховала фізіономію гостя. Він провів його до дверей у кінці коридору, відчинив їх і шанобливим напівшепотом доповів: «Мсьє маркіз».
Постать, що підвелася назустріч цьому дивному відвідувачеві, мала імпозантний вигляд. Було в мсьє Папополусі щось превелебне й навіть патріарше. Він міг похвалитися високим опуклим чолом та гарною білою бородою. А його манера спілкуватися чимось нагадувала благостиню церковника.
Мій дорогий друже, протягнув антиквар.
Він розмовляв французькою, і його голос звучав єлейно й медоточиво.
Мушу вибачитися за пізню годину, сказав візитер.
Ну що ви, що ви, заперечив мсьє Папополус. Ця пора ночі повна цікавого. Ви ж бо, гадаю, і ввечері не нудьгували?
Не особисто, відповів мсьє маркіз.
Не особисто, повторив той, ні, ні, звичайно, ні. То що, є новини?
І скоса кинув на співрозмовника пронизливий поглядаж ніяк не благостинний і не церковний.
Новин немає. Спроба провалилася. Я практично й не розраховував на інше.
І мали рацію, сказав антиквар. Бо якщо діяти грубо і замахав рукою, виражаючи свою глибоку відразу до грубості у будь-якій формі.
Бо й справді: ані в самому мсьє Папополусі, ані в речах, з якими той мав справу, нічогісінько грубого не було. Його добре знали при більшості королівських дворів Європи, а монархи по-дружньому називали просто Деметріусом. Він здобув репутацію надзвичайно делікатної людини. Саме вона, вкупі зі шляхетною зовнішністю, і дозволяла йому виходити сухим із води після вкрай сумнівних оборудок.
З наскоку, в лоб почав мсьє Папополус і похитав головою. Таке інколи спрацьовує, але вкрай рідко.
Його співрозмовник стенув плечима.
Зате заощаджує час, зауважив він. А невдача не спричиняє жодних збитківну, або майже жодних. Однак основний планне підведе.
Он як, сказав мсьє Папополус і проникливо подивився на нього.
Той неквапливо кивнув.
Я дуже покладаюся на вашу е-е репутацію, промовив антиквар.
Мсьє маркіз любязно посміхнувся.
Гадаю, можна стверджувати, пробурмотів він, що ваше довіря не буде обмануте.
Ви маєте унікальні можливості,сказав торгівець старожитностями з ноткою заздрості в голосі.
Бо створюю їх, відповів на це мсьє маркіз.
Він підвівся й узяв свій плащ, недбало кинутий на спинку стільця.
Я триматиму вас у курсі справи через звичні канали звязку, мсьє Папополус, але за вами не повинно бути жодної затримки.
Це зачепило антиквара за живе.
За мною ніколи не буває затримок, заремствував він.
Візитер посміхнувся і, не кажучи ні слова на прощання, вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.
Якусь хвильку мсьє Папополус перебував у задумі, погладжуючи свою патріаршу білу бороду, а відтак підійшов до інших дверей, які відчинялися всередину. Щойно він повернув ручку, як у кімнату ледь не сторч головою ввалилася молода жінка, якатут сумніватися не доводилосястояла, обпершись об стулку й припавши вухом до замкової щілини. Антиквар не виказав ні здивування, ні обурення. Очевидно, все це було для нього звичною річчю.
Ну, Зіє? тільки й видобув він.
Я не чула, як він пішов, пояснила та.
То була приваблива молода особаставна, з пишними формами, блискучими чорними очима й настільки помітною загальною схожістю з мсьє Папополусом, що одразу ж ставало ясно: це батько й дочка.
Як же дратує,знервовано повела далі вона, що крізь замкову щілину не можна водночас бачити й чути.
Мене це теж нерідко дратувало, зауважив той із надзвичайною безпосередністю.
То ось він який, мсьє маркіз, повільно промовила Зія. Тату, а він завжди зявляється в масці?
Щоразу.
Запала пауза.
Гадаю, йдеться про рубіни? запитала донька.
Батько кивнув.
Ну, яка твоя думка, маленька? поцікавився той, і в його чорних очицях-намистинках прозирнуло щось схоже на веселощі.
Про мсьє маркіза?
Так.
Гадаю, неквапливо проказала вона, дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.
Ага! мовив мсьє Папополус. То он якого ти дійшла висновку.
Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.
Я також подумала, докинула та, що голова у нього якоїсь дивної форми.
Завелика, сказав на це батько, трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.
Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.
Розділ третійСерце вогню
Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.
Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, промовив він.
Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.
Усе гаразд? запитав новоприбулий.
Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.
Ван Олдін знову кивнув.
Пошти немає? поблажливо процідив він.
Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!
Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.
Щойно отримали, пояснив портьє.
Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури помякшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.