Аґата КрістіТаємнича пригода в Стайлзі
Аґату Крісті знають у всьому світі як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, ще один мільярду перекладі 100 іноземними мовами. Вонанайпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книжки поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Вонаавтор 80 детективних романів та збірок оповідань, 19 пєс і 6 романів, опублікованих під імям Мері Вестмейкот.
Перший роман Аґати Крісті«Таємнича пригода в Стайлзі»був написаний наприкінці Першої світової війни, в якій письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загоні. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаромаленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.
Після цього Аґата Крісті щороку видавала по книжці, а 1926-го написала свій шедевр«Убивство Роджера Екройда». То була її перша робота, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книг. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Крісті, яка була інсценованапід назвою «Алібі»і успішно театралізована на одній із лондонських сцен Вест-Енду. «Пастка на мишей», найславетніша пєса письменниці, була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.
У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці«Сонне вбивство»зявився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірки оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з пєс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.
Моїй матері
Розділ першийЯ їду в Стайлз
Останнім часом значний інтерес громадськості до так званої «справи Стайлзу» трохи притих. Утім, попри всю її сумнозвісність, мій друг Пуаро та й сама родина Кавендіш попросили мене описати всі подробиці тієї історії. Сподіваємося, що це раз і назавжди покладе край чуткам, які ширяться й досі.
Отож я коротко окреслю обставини, що звязали мене з тією справою.
Через інвалідність мене відправили з фронту, і, провівши декілька місяців у доволі похмурому санаторії, я отримав ще місяць на оздоровлення. Близьких родичів чи друзів у мене не було, отож я саме намагався вирішити, чим зайнятися, коли випадково зустрів Джона Кавендіша. Багато років я майже не бачив його. Насправді взагалі його добре не знав. Джон був на добрих пятнадцять років старший за мене, хоча на вигляд навряд чи можна було дати йому сорок пять. Однак підлітком я часто відвідував Стайлз, маєток його матері в Ессексі.
Ми приємно погомоніли про старі часи, й наприкінці він запросив мене провести відпустку в Стайлзі.
Матінка буде рада побачити тебе знову. Минуло стільки років!
А мама добре тримається? запитав я.
О так! Ти, певне, знаєш, що вона знову одружилася?
Боюсь, що я не зміг приховати свого подиву. Коли місіс Кавендіш одружилася з Джоновим батьком, удівцем із двома синами, то була красива жінка середнього віку, наскільки я памятав. Тепер їй мало б бути не менше сімдесяти. Перед очима виник образ енергійної та владної особистості, дещо схильної до благодійництва й публічної слави, яка любила відкривати базари, граючи роль покровительки. Жінка вона була щедра й володіла значним статком.
Заміський особняк Стайлз-Корт містер Кавендіш придбав ще на початку подружнього життя. Чоловік настільки перебував під впливом своєї дружини, що, помираючи, заповів їй особняк і значну частку своїх прибутків, хоча такий розподіл був несправедливим щодо двох його синів. Але мачуха завжди була великодушна до них. Вони були ще надто малі, коли батько одружився вдруге, і завжди ставилися до неї як до рідної.
Молодший брат Лоуренс був вразливим юнаком. Він вивчився на лікаря, але невдовзі повернувся додому, відмовившись від медицини на користь власних літературних амбіцій. Однак його вірші ніколи не переслідував успіх.
Джон певний час мав адвокатську практику, але зрештою віддав перевагу більш спорідненій праці місцевого сквайра. Він одружився два роки тому й перевіз дружину в Стайлз. Хоча в мене закралася підозра, що Джон волів би, щоб мати збільшила йому виплати і він зміг жити окремо. Проте місіс Кавендіш подобалося планувати все самій, а інші мали підлаштовуватися під неї, адже тут вона міцно тримала в руках віжки, тобто гаманець.
Джон зауважив, що мене здивувала новина про материн шлюб. Він сумно усміхнувся.
Клятий пройдисвіт! сердито буркнув він. Скажу тобі, Гастінґсе, це таки ускладнило наше життя. А Іві памятаєш Іві?
Ні.
А, мабуть, вона прийшла пізніше. Цемамина помічниця, компаньйонка, майстриня на всі руки. Віддана добра Іві! Не надто гарна чи молода, та серце з перцем, якою створив її Бог.
Ти збирався щось сказати мені
А, про того типа. Зявився нізвідки, удав із себе троюрідного чи якогось там брата Іві, хоча вона не надто охоче визнає цю спорідненість. Мужикповний чужинець, це всім зрозуміло. Має велику чорну бороду і в будь-яку погоду носить черевики з лакованої шкіри. Але матінка одразу ж відчула до нього симпатію. Вона найняла його секретарем. Сам знаєш, вона постійно керує сотнею благодійних організацій.
Я кивнув.
Та, звісно, війна перетворила сотні на тисячі. Ясна річ, той тип був їй корисний. Але три місяці тому ми всі були ошелешені, коли матінка раптом оголосила, що вона з Альфредом заручилися! Він же принаймні років на двадцять молодший за неї! Це ж відкрите полювання на статки, та що тут удієш, вона сама собі господиня, то й вийшла за нього.
Нелегкі, мабуть, тепер для вас часи.
Нелегкі? Це пекло!
І от через три дні я зійшов із потяга в Стайлз-Сент-Меріневеличкій і трохи недоладній станції, що, здавалося, не мала ніяких підстав для існування, але все ж умостилася посеред зелених лугів і сільських доріг. Джон Кавендіш чекав на платформі й провів мене до машини.
Бензину майже не залишилося, зауважив він. Здебільшого завдяки справам моєї матінки.
Село Стайлз-Сент-Мері простяглося десь за дві милі від станції, а маєток Стайлз-Корт розташувався за милю по інший її бік. Був спокійний теплий день на початку липня. Коли дивишся на рівнинні ессекські поля, такі зелені й спокійні під полуденним сонцем, важко повірити, що недалеко звідти наміченим шляхом іде війна. Я відчував, ніби потрапив в інший світ. Коли ми звернули до головних воріт, Джон мовив:
Боюся, Гастінґсе, для тебе тут буде надто тихо.
Любий друже, це саме те, що мені потрібно.
Так, тут досить мило, якщо ти хочеш байдикувати. Сам я двічі на тиждень муштрую добровольців, а також допомагаю на фермі. Моя дружина постійно «біля землі». Щоранку о пятій вона вже на ногах, доїть корів, і так аж до полудня. Загалом життя тут чудове, якби не той Альфред Інґлторп! Джон раптом пригальмував і глипнув на годинник. Може, встигнемо забрати Синтію. Ні, вона вже, мабуть, вийшла з лікарні.
Синтія? Це ж не твоя дружина, правда?
Ні, Синтіяпротеже моєї матері, дочка її шкільної подруги, яка одружилась із нечесним адвокатом. Він прогорів, і дівчинка залишилася сиротою й без копійки. Мама прийшла на допомогу, і Синтія живе з нами вже зо два роки. Вона працює в госпіталі Червоного Хреста в Тедмінстері, за сім миль звідси.
Він замовк, бо ми підїхали до чудового старого будинку. Дама в цупкій твідовій спідниці, що схилилася над трояндами, випрямилася, помітивши нас.
Привіт, Іві! Ось наш поранений герой! Містер Гастінґс, міс Говард.
Міс Говард щиро, аж до болю потисла мені руку. Мене вразили блакитні очі на засмаглому обличчі. То була приваблива жінка років сорока з глибоким голосом, майже чоловічим, коли його підвищувала. Досить приємна дебела постать із відповідними ногами в добротних черевиках. Її спосіб спілкування, як я невдовзі виявив, вирізнявся телеграфним стилем.
Буряни ростуть просто за руками. Не встигаю з ними справлятися. Можу й вас запрягти до роботи. Обережніше тут.
Запевняю, я б з радістю вам допоміг, відповів я.
Не треба так казати. Ніколи. А то пошкодуєте.
А ви цинічна, Іві,розсміявся Джон. Де ми сьогодні питимемо чай: усередині чи надворі?
Надворі. Надто гарний день, щоб сидіти в чотирьох стінах.
Що ж, ходімо. Ви вже досить попрацювали в саду сьогодні. «Достоїн бо робітник своєї нагороди», самі знаєте. Ходіть, відпочиньте.
Гаразд, сказала міс Говард, знімаючи садові рукавиці,мушу погодитися з тобою.
Вона провела нас за будинок до місця, де під тінню величезного платана був накритий стіл для чаювання.
З одного з плетених крісел піднялася постать і зробила кілька кроків нам назустріч.
Моя дружина, Гастінґсе, сказав Джон.
Я ніколи не забуду, як уперше побачив Мері Кавендіш. Її високу струнку фігуру на тлі пломенистого світла; яскраве відчуття жаристого вогню, який, здавалося, відбивався в її прекрасних золотисто-карих очах, неймовірних очах, що відрізнялися від очей усіх інших жінок, яких я знав; того надзвичайного спокою, який, попри все, складав враження дикого неприборканого духу в прекрасному та благородному тіліусе це залишило в моїй памяті неймовірне враження. Я ніколи цього не забуду.
Мері Кавендіш привітала мене, сказавши кілька приємних слів чистим низьким голосом, і я занурився в плетене крісло, відчуваючи надзвичайну радість, що прийняв Джонове запрошення. Місіс Кавендіш подала мені чай, а кілька тихих зауваг, які вона зробила, лише посилили моє перше враження про неї як надзвичайно чарівну жінку. Уважний слухач завжди стимулює розповідати, і я розказав кілька кумедних випадків, що стались у санаторії, і полестив собі, що розважив господиню. Джон, звісно, хороший хлопець, та блискучим співрозмовником його не назвеш.
У ту мить із відчинених скляних дверей долинув добре відомий мені голос:
Альфреде, напишеш княгині потім, після чаю, добре? А я запрошу леді Тедмінстер на другий день. Чи почекаємо на відповідь княгині? Якщо вона відмовиться, леді Тедмінстер могла б прийти на відкриття в перший день, а місіс Кросбіна другий. А ще ж герцогиня, щодо шкільного свята.
Чоловік щось пробурмотів, а потім місіс Інґлторп відповіла:
Так, Альфреде, звичайно. Краще після чаю обміркуємо. Ти такий розсудливий, Альфреде.
Скляні двері відчинилися трохи більше, й на траву ступила красива срібноволоса стара леді з дещо владними рисами обличчя. За нею прямував чоловік, манери якого вирізнялися шанобливістю.
Місіс Інґлторп палко привітала мене:
Містере Гастінґс, як чудово побачити вас після стількох років. Альфреде, милий, містер Гастінґс. Гастінґсе, Альфредмій чоловік.
Я зацікавлено глянув на «милого Альфреда». Без сумніву, тут він був чужинцем. Я вже не дивувався Джоновій відразі до його бороди. Мені здалося, довшої та чорнішої бороди ще не бачив. Він носив пенсне із золотою оправою й мав на диво невиразні риси. Мені спало на думку, що, ймовірно, він мав би природніший вигляд на сцені, тому що в реальному житті був неначе не на своєму місці. Він вяло потис мені руку і сказав досить низьким і улесливим голосом:
Дуже приємно, містере Гастінґс. Потім звернувся до своєї дружини:Емілі, любонько, ця подушка, схоже, трохи вогка.
Вона аж світилася ніжністю, коли він замінив подушечку, демонструючи найчуйнішу турботу. Дивно, що таку розсудливу жінку так засліпило!
За присутності містера Інґлторпа компанія поводилася стримано, у повітрі відчувалася прихована ворожість. Зокрема, міс Говард навіть не намагалася приховати свої почуття. Проте місіс Інґлторп, здавалося, не помічала нічого незвичайного. Її балакучість, яку я памятав ще з давніх часів, за всі ці роки не змінилася, і з жінчиного рота лився безперервний потік слів, здебільшого про майбутній благодійний ярмарок, який вона організовувала і який мав відбутися найближчим часом. Час від часу вона зверталася до чоловіка, уточнюючи дні та дати. Його турботливі й уважні манери не змінювалися. Із самого початку в мене виникла до нього сильна відраза, і я лестив собі, що моє перше враження цілком очевидне.
Місіс Інґлторп повернулася до Івлін Говард дати інструкції щодо листів, а її чоловік звернувся до мене запопадливим голосом:
У вас військова спеціальність, містере Гастінґс?
Ні, до війни я працював у «Ллойдс».
Повернетеся туди, коли все закінчиться?
Напевно. Або туди, або почну все з чистого аркуша.
Мері Кавендіш нахилилася вперед:
А яку професію вибрали б ви, якби прислухалися до своїх схильностей?
Ну усе відносно.
Жодного таємного хобі? запитала вона. Скажіть мені, до чого вас тягне? Кожного тягне, зазвичай до чогось безглуздого.
Ви сміятиметеся з мене.
Вона всміхнулася.
Напевно.
Ну Я завжди мав таємне бажання бути детективом!
Справді? У Скотленд-Ярді? Чи як Шерлок Холмс?
О, звісно, як Шерлок Холмс. Та якщо серйозно, це й справді манить мене. Якось у Бельгії я випадково зустрів одного чоловіка, знаменитого детектива, й він мене надихнув. Цедивовижна людина. Любив казати, що суть роботи хорошого детективапросто вибрати метод. На цьому й побудована моя система, хоча я просунувся набагато далі. Смішний такий чоловічок, дженджуристий, але надзвичайно розумний.
Я й сама люблю хороші детективні історії,відзначила міс Говард. Хоча тепер пишуть багато безглуздого. Злочинця виявляють в останньому розділі. Усі ошелешені. А в житті справжнього злочинця ви знатимете одразу.
Досить багато злочинів не розкрито, сказав я.
Та я не про поліцію, а про тих, хто має до цього якийсь стосунок. Члени сімї. Їх не обманеш. Вони дізнаються.
То, сказав я здивовано, гадаєте, що якби ви були вплутані в якийсь злочин, скажімо, убивство, то змогли б визначити вбивцю?
Аякже. Довести адвокатам я, мабуть, не змогла б. Але впевнена, що сама б знала. Я б нюхом відчула, якби він наблизився до мене.
Можливо, це вона, підказав я.
Можливо. Але вбивствожорстокий злочин. Тому асоціюється з чоловіками.
Не в разі отруєння. Дзвінкий голос місіс Кавендіш змусив мене здригнутися. Учора доктор Бауерстайн сказав, що завдяки повному невігластву більшості лікарів у рідкісних отрутах, імовірно, про незліченні випадки отруєння взагалі не підозрюють.
Мері, яка моторошна тема розмови! вигукнула місіс Інґлторп. У мене аж мурашки по шкірі. От і Синтія!
Дівчина у формі медичного волонтерського відділу легко бігла через моріжок.
Синтіє, ти сьогодні запізнилася. Містер Гастінґсміс Синтія Мердок.
Синтія Мердок була юним створінням, повним свіжості, життя та енергії. Вона зірвала з себе невеличкий кашкетик, і я замилувався хвилями її чудового розпущеного каштанового волосся й білизною руки, коли дівчина потягнулася за чаєм. Якби вона мала темні очі та вії, то була б прекрасною.
Юнка плюхнулася на землю поряд із Джоном і, коли я передав їй тарілку з сандвічами, усміхнулася мені.
Сідайте сюди, на траву. Тут так добре.
Я слухняно опустився поруч.
Ви працюєте в Тедмінстері, так, міс Мердок?
Вона кивнула.
За свої гріхи.
Отже, вони вас залякують? запитав я, усміхаючись.
Хотіла б я це побачити! викрикнула вона з гідністю.
Моя двоюрідна сестра також працює медсестрою, зауважив я. І вона боїться «Сестер».
Я не здивована. А знаєте, містере Гастінґс, сестри існують. Вони про-сто є! Уявляєте? Слава Богу, я не медсестра. Я працюю в аптеці.
Скількох людей ви отруюєте? запитав я з усмішкою.
Синтія всміхнулась у відповідь.
О, сотні! відповіла вона.
Синтіє! гукнула місіс Інґлторп. Гадаєш, ти зможеш написати для мене кілька записок?
Звичайно, тітко Емілі.
Вона одразу ж схопилася на ноги, і щось у її манері видало, що дівчина має тут підлегле становище і що якою б доброю взагалі не була місіс Інґлторп, вона не дозволяла про це забувати.
Господиня звернулася до мене.
Джон покаже вам кімнату. Вечеря о сьомій тридцять. Ми вже деякий час не влаштовуємо пізніх застіль. Леді Тедмінстер, дружина нашого члена парламенту, дочка покійного лорда Ебботсбері, робить так само. Вона погоджується зі мною, що треба показати приклад економії. У нас цілком воєнний побут: ми нічого не марнуємо. Кожен клаптик макулатури збираємо в мішок і відвозимо на перероблення.