Я висловив своє захоплення, і Джон повів мене в будинок широкими сходами, які на півдорозі розходились у два боки: праворуч і ліворуч, у різні крила будинку. Моя кімната містилася в лівому крилі й вікнами виходила на парк.
Джон залишив мене, та через кілька хвилин я побачив із вікна, як він ішов моріжком під ручку з Синтією Мердок. Я чув, як місіс Інґлторп нетерпляче гукнула «Синтіє», дівчина здригнулась і побігла до будинку. У цю мить із тіні дерева вийшов чоловік і повільно пішов у тому ж керунку. Йому було років сорок, брюнет із сумним, чисто виголеним обличчям. Здавалося, щось його дуже схвилювало. Проходячи повз будинок, чоловік зиркнув на моє вікно, і я впізнав його, хоча він змінився за пятнадцять років, від часу нашої останньої зустрічі. Це був молодший брат Джона, Лоуренс Кавендіш. Я задумався, що ж спричинило такий вираз обличчя.
Тоді я викинув його з голови та повернувся до своїх справ.
Вечір пройшов досить приємно. Тієї ночі мені снилася загадкова жінкаМері Кавендіш.
Ранок наступного дня видався ясним і сонячним, і я був сповнений передчуттів приємної зустрічі.
Я зустрів місіс Кавендіш аж пополудні, коли вона любязно погодилася прогулятися зі мною, і ми чудово провели день, блукаючи лісом, і повернулися до будинку десь о пятій.
Коли ми ввійшли в просторий передпокій, Джон поманив нас у кімнату для куріння. З виразу його обличчя я відразу усвідомив, що трапилося щось серйозне. Ми попрямували слідом, і він зачинив за нами двері.
Слухай, Мері, тут справжнє пекло. Іві посварилася з Альфредом Інґлторпом і збирає речі.
Іві? Збирає речі?
Джон сумно кивнув.
Так. Вона пішла до матінки й Ой, ось і вона.
Увійшла міс Говард. Суворо стиснуті губи, в руцімаленька валіза. Здавалося, вона схвильована, сповнена рішучості й трохи напружена.
Що б там не було, вибухнула вона, я своє слово сказала!
Люба моя Івлін, викрикнула місіс Кавендіш, цього не може бути!
Міс Говард суворо кивнула.
Може, ще й як! Боюсь, я сказала Емілі таке, про що вона не забуде і що швидко не пробачить. Якби до неї хоч трохи дійшло. Та, напевне, як об стінку горохом. Я їй прямо сказала: «Ви вже стара жінка, Емілі, а немає більшого дурня, ніж старий дурень! Цей чоловік років на двадцять молодший за вас, і не обманюйте себе тим, що він одружився з вами. Через гроші! Не давайте йому занадто багато. У фермера Райкеса гарненька молода дружина. Спитайте свого Альфреда, скільки часу він там проводить». Вона дуже розлютилася. Ясна річ! Я продовжила: «Я лише попереджую вас, подобається це вам чи ні. Цей чоловік убє вас у ліжку й оком не мигне. Він негідник. Можете казати мені що хочете, але памятайте мої слова. Він негідник!»
І що вона сказала?
Міс Говард зробила дуже виразну гримасу.
«Дорогий Альфред», «милий Альфред», «злий наклеп», «гидка брехня», «мерзенна жінка» звинуватила її «коханого чоловіка». Що раніше я піду звідти, то краще. Отже, я йду.
Але не вже?
Цієї ж хвилини!
Якусь мить ми сиділи та дивилися на неї. Нарешті Джон Кавендіш, переконавшись, що його вмовляння не допомагають, устав і пішов, щоб переглянути розклад потягів. Дружина прямувала за ним, бурмочучи, що треба переконати місіс Інґлторп ще раз усе зважити.
Коли вона вийшла з кімнати, обличчя міс Говард змінилося. Вона нетерпляче схилилася до мене.
Містере Гастінґс, ви чесний чоловік. Можна вам довіритися?
Це трохи мене вразило. Вона поклала руку на моє плече і стишила голос до шепоту:
Пригляньте за нею, містере Гастінґс. Моя бідна Емілі. Вони як зграя акулусі вони. О, я знаю, про що кажу. Усі вони зараз у фінансовій скруті й намагаються витягти з неї гроші. Я захищала її, скільки змогла. Тепер, коли я не стою в них на шляху, вони дуритимуть її.
Звичайно, міс Говард, сказав я. Я зроблю все можливе, але думаю, ви просто збуджені та дуже накручені.
Вона перервала мене, повільно накивуючи вказівним пальцем.
Молодий чоловіче, просто повірте мені. Я прожила на цьому світі більше, ніж ви. Тому прошу вас: тримайте очі широко розплющеними. Побачите, що я маю на увазі.
Через відчинене вікно долинув шум автомобіля; міс Говард встала й попрямувала до дверей. Зовні почувся голос Джона. Коли її рука вже була на дверній клямці, вона повернула голову через плече й махнула мені:
Найголовніше, містере Гастінґс, приглядайте за тим дияволом, її чоловіком!
Часу на більше не було. Міс Говард поглинув гучний хор протестів і прощань. Інґлторпи не зявилися.
Після того як машина відїхала, місіс Кавендіш раптом відійшла від групи, перетнула доріжку та попрямувала через газон назустріч високому бородатому чоловікові, який, очевидно, ішов до будинку. Протягнувши йому свою руку, вона зашарілася.
Хто це? запитав я різко, бо інстинктивно не довіряв цьому чоловікові.
Це доктор Бауерстайн, сказав Джон.
Що за доктор Бауерстайн?
Він зупинився в селі, щоб оговтатися після серйозного нервового зриву. Спеціаліст із Лондона; дуже розумний чоловік, гадаю, один із найкращих на цей час експертів з отрут.
Крім того, вінвеликий друг Мері,додала слівце Синтія.
Джон Кавендіш нахмурився та змінив тему.
Прогуляймося, Гастінґсе. Паскудна справа. У неї завжди був гострий язик, але на всю Англію немає відданішого друга, ніж Івлін Говард.
Він повів мене стежкою поміж зелені насадження, і ми спустилися в село через лісок, що був межею одного боку садиби.
Коли ми проходили через ворота, повертаючись із прогулянки, нам кивнула головою та всміхнулася гарненька, схожа на циганку молодиця, що йшла в протилежний бік.
Приємна дівчина, захоплено зауважив я.
Джонове обличчя заклякло.
Це була місіс Райкес.
Та, що міс Говард
Саме та, сказав Джон аж занадто різко.
Я згадав сивоволосу жінку з великого будинку й це свіже пустотливе личко, яке щойно всміхнулося нам, і через мене пройшов холодок передчуття. Я негайно відігнав його.
Стайлзславна місцина, сказав я Джонові.
Він кивнув досить похмуро.
Так, прекрасна садиба. Колись вона буде моєюмала б бути за законом, якби мій батько склав заповіт справедливо. Тоді я б не був у такій скруті, як тепер.
Ти на мілині, так?
Мій дорогий Гастінґсе, не побоюся зізнатися тобі, що розуму не доберу, де взяти гроші.
А брат не може тобі допомогти?
Лоуренс? Він уже давно витратив усе до копійки, щоб публікувати дурні віршики в розкішних палітурках. Ні, ми обоє нужденні. Мушу визнати, що мама завжди була до нас дуже добра. Принаймні до недавнього часу. Відтоді як вона вийшла заміж Він замовк і нахмурився.
Уперше я відчув, що разом з Івлін Говард з атмосфери дому зникло щось незамінне. Її присутність означала безпеку. Тепер безпека зникла, і повітря було насичене підозрами. Мені на думку знову спало похмуре обличчя доктора Бауерстайна. Голову заповнили нечіткі підозри всіх у всьому. На якусь мить зявилося передчуття невідворотного лиха.
Розділ другийШістнадцяте та сімнадцяте липня
Я прибув до Стайлзу пятого липня. Тепер перейду до подій шістнадцятого та сімнадцятого числа того місяця. Для зручності читача переказуватиму все якнайточніше. Згодом деякі факти випливли під час слідства й тривалих і нудних перехресних допитів.
Через кілька днів після відїзду Івлін Говард я отримав від неї лист, у якому вона повідомляла, що влаштувалася медсестрою в найбільшій лікарні в Міддлінґемі, промисловому містечку миль за пятнадцять від Стайлзу, і благала повідомити її, якщо місіс Інґлторп виявить бажання примиритися.
Єдиною ложкою дьогтю, що затьмарювала спокій моїх днів, була незвичайна і, на мою думку, абсолютно незрозуміла перевага, яку місіс Кавендіш надавала компанії доктора Бауерстайна. Що вона побачила в тому чоловікові, я не можу собі уявити, але жінка постійно запрошувала його до садиби, і вони часто виходили разом на довгі прогулянки. Зізнаюся: мені було надзвичайно важко зрозуміти цю прихильність.
Шістнадцяте липня припало на понеділок. Це був день переполоху. У суботу відкрився благодійний ярмарок, і того вечора був запланований приурочений цьому захід, на якому місіс Інґлторп мала декламувати вірш про війну. Із самого ранку ми всі працювали над організацією заходу та прикрашанням зали в селі, де він мав відбутися. Пізно пообідали та провели полудень, відпочиваючи в садку. Я помітив, що Джон поводився якось незвично. Він був надзвичайно збуджений і розтривожений.
Після чаю місіс Інґлторп прилягла відпочити перед вечірньою подією, а я запропонував Мері Кавендіш зіграти партію в теніс.
Десь за чверть сьома місіс Інґлторп покликала нас, попередивши, що ми запізнимося, бо вечеря сьогодні раніше. Ми поквапилися, щоб зібратися вчасно, і ще не встигли закінчити трапезу, як машина вже чекала перед дверима.
Захід пройшов із великим успіхом, виступ місіс Інґлторп зустріли бурхливими оплесками. Окрім цього, було також кілька живих картин, у яких брала участь Синтія. Вона не повернулася з нами, тому що її запросили на вечерю, і дівчина залишалася ночувати у своїх подруг, з якими позувала в живих картинах.
Наступного ранку місіс Інґлторп снідала в ліжку, тому що була досить утомлена; але о пів на першу вона зявилась у відмінному настрої й потягла мене з Лоуренсом на святковий обід.
Таке чарівне запрошення від місіс Роулстон. Вона, знаєте, сестра леді Тедмінстер. Роулстоуни прибули сюди ще з Вільгельмом Завойовникомодна з наших найдревніших сімей.
Мері залишилася в Стайлзі під приводом раніше домовленої зустрічі з доктором Бауерстайном.
Обід був дуже приємним, і коли ми їхали назад, Лоуренс запропонував повернутися через Тедмінстер, розташований менш ніж за милю вбік від нашого шляху, і відвідати Синтію в аптеці. Місіс Інґлторп підтримала цю ідею, але оскільки повинна була написати кілька листів, то висадила нас там, і ми мали повернутися разом із Синтією ресоркою.
Нас затримав недовірливий санітар, поки не підійшла Синтія. У неї був свіжий і гарний вигляд у довгому білому спецхалаті. Вона привела нас до свого святилища й представила колезі, досить моторошній особі, яку Синтія весело називала «Шишка».
Скільки пляшечок! вигукнув я, оглядаючи невеличку кімнату. Ви справді знаєте, що в кожній із них?
Скажіть щось оригінальне, зітхнула Синтія. Усі, хто сюди заходять, кажуть це. Ми вже планували вручити приз першому, хто не скаже: «Скільки пляшечок!» І я знаю, що ви скажете далі: «Скількох людей ви отруїли?»
Сміючись, я зізнався в цьому.
Якби ви, люди, тільки знали, як легко отруїти когось помилково, то не жартували б про це. Що ж, випємо чаю. Ця шафка заповнена різноманітними таємними припасами. Ні, Лоуренсе, це шафка з отрутами. Та велика шафка. Саме та.
Ми пили чай у веселому настрої, а опісля допомогли Синтії мити посуд. Коли відклали останню чайну ложечку, у двері постукали. Вираз облич Синтії та «Шишки» раптово змінився на непривітні та грізні гримаси.
Увійдіть, сказала Синтія різким діловим тоном.
Усередину зайшла молода перелякана медсестра з пляшечкою, яку протягнула «Шишці», але та вказала на Синтію, сказавши загадкові слова:
Сьогодні мене тут немає.
Синтія взяла пляшечку й вивчила її з суворістю судді.
Її мали принести сьогодні вранці.
Старша медсестра дуже шкодує. Вона забула.
Медсестри повинні читати правила, написані по той бік дверей.
З виразу молодої медсестрички я зрозумів, що немає найменшого шансу, що вона ризикне повторити це послання тій «страшній сестрі».
Отже, це не можна зробити до завтрашнього ранку, підсумувала Синтія.
Можливо, ви приготуєте це нам сьогодні ввечері?
Як ви добре знаєте, великодушно сказала Синтія, ми дуже зайняті, але якщо знайдемо трохи часу, то приготуємо.
Медсестра пішла, і Синтія швидко взяла баночку з полиці, наповнила пляшечку й поклала її на стіл біля дверей.
Я розсміявся.
Дисципліну слід підтримувати?
Саме так. Вийдемо на наш невеликий балкончик. З нього можна побачити всі відділення лікарні.
Я пішов за Синтією та її подругою, і вони показали мені різні відділення. Лоуренс залишився позаду, та за якусь мить Синтія озирнулася й покликала його приєднатися до нас. Потім глянула на годинник.
Роботи більше немає, «Шишко»?
Ні.
Гаразд. Тоді замикаймо та ходімо.
Того дня я побачив Лоуренса в зовсім іншому світлі. На відміну від Джона, було надзвичайно важко зрозуміти, що це за людина. Він був повною протилежністю свого брата практично в усьому, надзвичайно соромязливий і замкнутий. Однак у його манерах був певний шарм, і я подумав, що, якщо пізнати його краще, можна мати до нього більш глибокі почуття. Я завжди вважав, що його ставлення до Синтії було досить незграбне, та й дівчина, у свою чергу, наче соромилася його. Але того дня вони обоє були дуже веселі, щебетали одне з одним, як двоє дітлахів.
Коли проїжджали через село, я згадав, що мені потрібні кілька марок, тому ми зупинилися біля поштового відділення.
Вийшовши з будівлі, я наскочив на маленького чоловічка, що саме заходив. Я відійшов убік, щоб вибачитися, коли раптом, голосно скрикнувши, він міцно обійняв мене й поцілував.
Mon ami Гастінґс! викрикнув він. Це таки mon ami Гастінґс!
Пуаро! вигукнув я.
Я повернувся до ресорки.
Міс Синтіє, яка несподівана для мене зустріч! Це мій старий друг, мсьє Пуаро, якого я багато років не бачив.
О, ми знаємо, мсьє Пуаро, весело відповіла Синтія. Але я й не здогадувалася, що він ваш друг.
Так, справді,серйозно сказав Пуаро. Я знаю мадемуазель Синтію. Своєю присутністю тут я завдячую доброті місіс Інґлторп.
Коли я запитально глянув на нього, він додав:
Так, друже мій, досить любязно з її боку запропонувати свою гостинність сімом моїм співвітчизникам, які, на жаль, стали біженцями зі своєї батьківщини. Ми, бельгійці, завжди згадуватимемо місіс Інґлторп із вдячністю.
На вигляд Пуаро був доволі незвичайний чоловічок. Не вищий від пяти футів шести дюймів, але тримався з неймовірною гідністю. Його голова формою нагадувала яйце й завжди була ледь нахилена в один бік. Жорсткі вуса, як у військових. Акуратність одягу просто дивовижна. Мені здавалося, що й пилинка завдасть йому більше болю, ніж вогнепальна рана. Проте цей химерний дженджуристий чоловічок, який, як я прикро зауважив, тепер накульгував, колись мав славу одного з найзнаменитіших співробітників бельгійської поліції. Його детективне чуття було надзвичайне, і він досяг успіху, розплутуючи найскладніші справи того часу.
Пуаро вказав мені на скромний будинок, де проживав зі своїми співвітчизниками, і я пообіцяв незабаром навідатися. Потім він ефектно підняв капелюх, прощаючись із Синтією, і ми рушили до котеджу.
Дуже приємний чоловік, сказала Синтія. Я й не знала, що ви знайомі.
Самі того не знаючи, ви виявили гостинність до знаменитості,відповів я.
Решту дороги я переказував їм різні подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.
Усі повернулися в чудовому настрої. Коли ми ввійшли в передпокій, місіс Інґлторп вийшла зі свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.
А, це ви, сказала вона.
Тітонько Емілі, щось сталося? запитала Синтія.
Звісно, ні,різко відповіла місіс Інґлторп. Що може статися?
Тоді вона помітила Доркас, покоївку, яка йшла в їдальню, і попросила її занести в будуар кілька марок.
Так, мадам. Стара служниця завагалася, а тоді нерішуче додала:Мадам, може, вам краще лягти спати? У вас дуже втомлений вигляд.
Мабуть, ти маєш рацію, Доркас Так Ні Не зараз. Мушу закінчити кілька листів, перш ніж заберуть пошту. Ти розпалила камін, як я просила?
Так, мадам.
Тоді я ляжу одразу ж після вечері.
Вона знову повернулася в будуар, а Синтія дивилася їй услід.
Оце так! Цікаво, що ж сталося? звернулася вона до Лоуренса.
Він, здавалося, не почув її, бо, не зронивши й слова, розвернувся й вийшов із будинку.
Я запропонував дівчині трохи пограти в теніс перед вечерею і, коли Синтія погодилася, побіг нагору по ракетку.
Сходами спускалася місіс Кавендіш. Можливо, це моя вигадка, та вона також мала дивний стурбований вигляд.
Добре прогулялися з доктором Бауерстайном? запитав я, намагаючись бути якомога байдужішим.
Я не ходила, коротко відповіла вона. Де місіс Інґлторп?
У будуарі.
Вона схопилася рукою за поруччя, тоді, здавалося, зібралася з силами перед зустріччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увійшовши, зачинила за собою двері.
Коли за кілька хвилин, прямуючи на тенісний корт, я пробігав повз відчинене вікно будуара, то не міг не почути уривок з їхнього діалогу. Мері Кавендіш говорила голосом жінки, яка відчайдушно намагається не втратити самоконтролю: