Тобто ви не покажете це мені?
На що місіс Інґлторп відповіла:
Люба моя Мері, це не має нічого спільного з тією справою.
Тоді покажіть мені.
Запевняю тебе, це не те, що ти думаєш. Це взагалі тебе не стосується.
На що Мері Кавендіш відповіла з дедалі сильнішою гіркотою в голосі:
Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.
Синтія чекала мене й нетерпляче заговорила:
Що я розповім! Була жахлива сварка! Я вже все дізналася від Доркас.
Що за сварка?
Між тіткою Емілі та ним! Я таки сподіваюся, що вона нарешті викрила його!
То Доркас була присутня?
Звичайно, ні. Просто «випадково проходила біля дверей». Таку бучу здійняли. Хотіла б я знати, що ж саме там було.
Я пригадав смагляве обличчя місіс Райкес, а також попередження Івлін Говард, але розсудливо вирішив притримати язик за зубами, поки Синтія перебирала всі можливі гіпотези й піднесено висловила надію:
Тітка Емілі прожене його геть і ніколи більше з ним не говоритиме.
Я намагався знайти Джона, але його ніде не було. Очевидно, сьогодні пополудні відбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почуті слова, але як не старався, не зміг повністю стерти їх зі своєї памяті. Який стосунок мала Мері Кавендіш до цієї справи?
Коли я спустився на вечерю, у вітальні був містер Інґлторп. Його обличчя не виказувало жодної емоції, як завжди, і мене знову вразила абсурдна нереальність цього чоловіка.
Нарешті спустилася місіс Інґлторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, і під час їди панувала натягнута тиша. Інґлторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, він оточував дружину маленькими знаками уваги, підкладаючи їй під спину подушечку, граючи роль відданого чоловіка. Відразу по обіді місіс Інґлторп знову пішла до своєї кімнати.
Мері, принеси мені каву, звеліла вона. У мене пять хвилин, щоб переглянути пошту.
Ми з Синтією сіли біля відчиненого вікна вітальні. Мері Кавендіш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.
Вам, молоді люди, увімкнути світло чи ви надаєте перевагу сутінкам? запитала вона. Синтіє, віднесеш каву місіс Інґлторп? Я зараз наллю.
Не хвилюйся, Мері,сказав Інґлторп. Я віднесу це Емілі.
Він налив чашку кави й, обережно несучи її, вийшов із кімнати.
Лоуренс пішов за ним, а місіс Кавендіш сіла біля нас.
Усі троє якийсь час сиділи в тиші. Славна була ніч, спекотна та спокійна. Місіс Кавендіш трохи обвівала себе пальмовим листком.
Надто душно, тихо сказала вона. Буде гроза.
Прикро, але моменти гармонії такі короткі! Моє блаженство різко обірвав добре відомий, але глибоко ненависний мені голос із холу.
Доктор Бауерстайн! вигукнула Синтія. Дивний час для візиту!
Я ревниво зиркнув на Мері Кавендіш, але, схоже, це її зовсім не схвилювало, ніжна блідість її обличчя не змінилася.
Через якусь мить Альфред Інґлторп провів у кімнату доктора, який, розсміявшись, заявив, що йому не варто заходити до вітальні в такому вигляді. І правда, видовище було жалюгідне, бо гість сильно заляпався брудом.
Що це ви робили, докторе? викрикнула місіс Кавендіш.
Мушу спершу вибачитися, сказав чоловік. Я не збирався заходити, але містер Інґлторп наполягав.
Ну, Бауерстайне, ви в жахливому стані,зазначив Джон, входячи з холу. Випийте кави та розкажіть нам, що ж із вами сталося.
Дякую. Розкажу.
Він розсміявся з легким відтінком гіркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рідкісний вид папороті у важкодоступному місці та як, намагаючись дістатися до рослини, шубовснув, на свій сором, у найближчу калюжу.
Сонце швидко висушило мене, додав він, але боюся, що мій зовнішній вигляд ганебний.
Саме цієї миті місіс Інґлторп із холу покликала Синтію, і дівчина вибігла з вітальні.
Люба, будь ласка, віднеси мій бювар. Піду спати.
Двері в передпокій були відчинені навстіж. Я встав, коли Синтія зірвалася з місця, Джон сидів поруч зі мною. Тобто було троє свідків, які могли б заприсягнути, що місіс Інґлторп сама несла каву, ще не відпивши з чашки. Для мене вечір виявився повністю зруйнованим присутністю доктора Бауерстайна. Здавалося, що цей чоловік ніколи не піде. Нарешті він піднявся, і я зітхнув із полегшенням.
Я проведу вас у село, сказав містер Інґлторп. Мушу зустрітися з нашим розпорядником щодо деяких рахунків на будинок. Він повернувся до Джона. Мене не чекайте. Візьму з собою ключ від вхідних дверей.
Розділ третійНіч трагедії
Для того щоб ця частина моєї розповіді була зрозумілішою, надаю план другого поверху Стайлзу. Вхід до кімнат прислуги пролягає через двері Б. Вони не зєднані з правим крилом, де знаходяться покої Інґлторпів.
Здавалося, була середина ночі, коли мене розбудив Лоуренс Кавендіш. У його руці була свічка, а на обличчітривога, з якої я зрозумів, що трапилося щось серйозне.
У чому річ? запитав я, підводячись у ліжку й намагаючись зібратися з думками.
Боюся, матері дуже зле. У неї якийсь напад. На жаль, вона замкнулася в кімнаті.
Уже йду.
Я вискочив із ліжка і, кутаючись у халат, поквапився за Лоуренсом уздовж коридору та галереї до правого крила будинку.
До нас приєдналися Джон Кавендіш і ще дехто зі слуг, які стояли неподалік із приголомшеним виглядом. Лоуренс глянув на брата.
Як нам діяти?
Я подумав, що ніколи ще його невпевненість не була такою виразною.
Джон із силою посмикав клямку дверей місіс Інґлторп, та це не дало жодного ефекту. Двері, очевидно, були замкнені зсередини. На той момент уже всі мешканці будинку були на ногах. Із кімнати долинали дуже тривожні звуки. Стало очевидно, що треба діяти.
Спробуйте пробратися через кімнату містера Інґлторпа, сер, волала Доркас. Бідолашна господиня!
Раптом я зрозумів, що Альфреда Інґлторпа тут не було, лише його одного. Джон відчинив двері до його кімнати. Там було дуже темно, та позаду йшов Лоуренс зі свічкою, і в мерехтливому світлі ми побачили, що ліжко застелене, і жодних ознак того, що до цього в кімнаті хтось перебував.
Ми одразу попрямували до суміжних дверей. І вони були замкнені зсередини. Що ж робити?
Ой, лишенько, сер, лементувала Доркас, заламуючи руки, як же нам діяти?
Треба виламувати двері, я гадаю. Хоча це буде важко. Хай якась із покоївок розбудить Бейлі та відправить його по доктора Вілкінза. Тепер спробуймо двері. Хоча заждіть, є ще двері до кімнати міс Синтії?
Так, сер, та вони завжди замкнені. Ніколи не відчинялися.
Можна просто глянути.
Джон швиденько побіг до кімнати міс Синтії. Там уже була Мері Кавендіш, що трясла дівчину, яка, напевно, мала надзвичайно міцний сон, і намагалася її розбудити.
За кілька секунд він повернувся.
Нічого хорошого. Теж замкнені. Треба виламувати двері. Здається, ці менш міцні, ніж ті, що з коридору.
Ми напружилися та налягли всі разом. Двері було зроблено з суцільного дерева, і якийсь час вони опиралися нашим зусиллям, та зрештою піддалися під нашою вагою і з голосним гуркотом відчинилися навстіж.
Ми всі загриміли всередину, Лоуренс досі зі свічкою в руці. Місіс Інґлторп лежала в ліжку, усе її тіло було охоплене сильними конвульсіями, під час яких, вона, напевно, перевернула столик поруч із ліжком. Проте, коли ми ввійшли, її кінцівки розслабилися, і жінка відкинулася на подушки.
Джон перетнув кімнату й запалив газову лампу. Потім, обернувшись до Енні, однієї з покоївок, попросив її піти до їдальні та принести бренді. Після цього підійшов до своєї матері, у той час як я відмикав двері в коридор.
Я повернувся до Лоуренса, щоб сказати, що краще піду, якщо моя допомога не потрібна, та слова завмерли на губах. Мені ще ніколи не доводилося бачити такий переляканий вираз обличчя. Він був блідий, наче крейда. Зі свічки, яку чоловік тримав тремтячими руками, на килим капав віск. Очі, сповнені жахом чи якоюсь схожою емоцією, непорушно дивилися в точку поверх моєї голови на дальній стіні. Наче він побачив щось, що змусило його закамяніти. Інстинктивно я прослідкував його погляд, та нічого незвичайного не побачив. Мерехтіння попелу в каміні, акуратно виставлені в ряд прикраси на поличці над нимнічого загрозливого.
Сила нападів місіс Інґлторп, здається, згасала. І вона почала говорити уривками.
Уже краще так раптово необдумано вчинила замкнувшись.
На ліжко впала тінь, підвівши погляд, я побачив Мері Кавендіш, що стояла у дверях, обійнявши рукою Синтію. Здавалося, вона підтримувала дівчину, яка мала розгублений вигляд і була сама на себе не схожа. Її обличчя було дуже румяне, і вона невпинно позіхала.
Бідна Синтія дуже налякалася, тихо мовила місіс Кавендіш.
Сама воная помітивбула одягнена у свій білий робочий одяг. Напевно, уже було пізніше, ніж я гадав. Я побачив слабкий промінчик денного світла, що пробивався крізь штори на вікні, і годинник на полиці над каміном указував, що вже майже пята.
Мене раптом наполохав придушений крик, що линув від ліжка. Бідолашну жінку скував новий напад болю. Конвульсії були настільки сильні, що здавалися нестерпними. Усі розгубилися. Ми скупчилися навколо неї, не спроможні допомогти чи полегшити страждання. Від останньої конвульсії місіс Інґлторп відірвалася від ліжка, опираючись на голову й на пяти, неймовірно вигнувши тіло дугою. Мері та Джон безуспішно намагалися дати їй ще бренді. Минули миті. І зновутіло дивно вигнулося дугою.
У цей момент доктор Бауерстайн увійшов до кімнати, авторитетно всіх розштовхуючи. На секунду він завмер на місці, дивлячись на постать у ліжку, але в ту ж мить місіс Інґлторп придушено закричала, спрямувавши погляд на доктора:
Альфред Альфред і непорушно впала на подушки.
Поспіхом доктор підійшов до ліжка, схопив її за руки та енергійно почав ними рухати, виконуючи штучне дихання, наскільки мені відомо. Він віддав кілька коротких і різких наказів прислузі. Авторитарним помахом руки відіслав нас усіх до дверей. Ми дивилися на нього із захопленням, хоча в душі всі вже знали, що було занадто пізно і щось удіяти вже неможливо. З виразу його обличчя я розумів, що й у нього самого було мало надії.
Зрештою він полишив свої спроби, сумно хитаючи головою. І в цю мить ми почули кроки ззовні та доктор Вілкінз, особистий лікар місіс Інґлторп, огрядний метушливий невеличкий чоловік, увірвався всередину.
Доктор Бауерстайн у кількох словах пояснив, як він проходив повз ворота будинку, коли з них виїхав автомобіль, і як поквапився хутчіш до будинку в той час, коли автомобіль поїхав по доктора Вілкінза. Кволим рухом руки вказав на постать у ліжку.
Ду-уже печально. Ду-уже печально, бурмотів доктор Вілкінз. Бідолашна мила жінка. Завжди робила забагато забагато не слухала моїх порад. Я попереджував її: «Шануйтеся». Але ні її бажання творити добро було занадто сильним. І природа повстала. При-ро-да по-вста-ла.
Я помітив, що доктор Бауерстайн пильно дивився на місцевого лікаря, звертаючись до нього.
Конвульсії були дуже потужні, докторе Вілкінз. Шкода, що вас не було тут, щоб побачити. Вони були стовбнякового типу.
Ах! сказав доктор Вілкінз, замислившись.
Волів би поговорити з вами наодинці,мовив доктор Бауерстайн і звернувся до Джона:Ви не проти?
Звичайно, ні.
Усі вийшли в коридор, залишивши обох лікарів наодинці, я почув, як позаду нас двері замкнулися на ключ.
Ми повільно спустилися сходами. Я був надзвичайно збуджений. До певної міри я володів дедуктивним талантом, і поведінка доктора Бауерстайна підняла в думках бурю різноманітних висновків. Мері Кавендіш поклала долоню на мою руку.
Що ж таке? Чому доктор Бауерстайн поводився так дивно?
Я глянув на неї.
Знаєте, що я думаю?
Що?
Послухайте! Я оглянувся, чи ніхто нас не чує, і знизив голос до шепоту. Думаю, її отруїли! Упевнений, доктор Бауерстайн це підозрює.
Що? Жінка притислася до стіни, її зіниці сильно розширилися.
Потім вона закричала так, що я аж налякався:
Ні, ні! Тільки не це не це!
Вирвавшись від мене, вона побігла догори сходами. Я попрямував за нею, боячись, щоб Мері не знепритомніла. Коли я її наздогнав, вона стояла, опершись на поруччя, смертельно бліда. Жінка роздратовано відмахнулася від мене рукою.
Ні, ні залиште мене. Мені краще побути самій. Дозвольте мені побути в спокої кілька хвилин. Ідіть униз до інших.
Я знехотя скорився. Джон і Лоуренс були в їдальні. Я мовчки приєднався до них та, гадаю, висловив загальну думку, коли зрештою порушив тишу:
Де містер Інґлторп?
Джон похитав головою.
Його немає в будинку.
Наші погляди зустрілися. Де ж був Альфред Інґлторп? Його відсутність дивна й незрозуміла. Я згадав передсмертні слова місіс Інґлторп. Що вони означали? Що ще вона могла б нам розповісти, якби їй вистачило часу?
Нарешті ми почули, як лікарі спускаються сходами. Доктор Вілкінз мав вигляд самовдоволений та захоплений і намагався приховати внутрішнє хвилювання зовнішнім спокоєм. Доктор Бауерстайн залишався на задньому плані, його похмуре бородате обличчя лишалося незмінним. Доктор Вілкінз говорив за них обох. Він звернувся до Джона:
Містере Кавендіш, прошу вашої згоди на розтин.
Це обовязково? похмуро запитав Джон. Його обличчя скривилося від болю.
Абсолютно, мовив доктор Бауерстайн.
Тобто?
Ні доктор Вілкінз, ні я не зможемо надати довідку про смерть, зважаючи на обставини.
Джон схилив голову.
У такому разі в мене немає іншого вибору, ніж погодитися.
Дякую, коротко сказав доктор Вілкінз. Ми пропонуємо зробити це завтра ввечері тобто вже сьогодні ввечері.І він зиркнув на денне світло. Зважаючи на обставини, навряд чи вдасться уникнути розслідування смерті Такі формальності є обовязковими, та прошу вас не хвилюватися.
Зависла пауза, а потім доктор Бауерстайн вийняв два ключі з кишені та вручив їх Джонові.
Це ключі від обох кімнат. Я їх замкнув, і, на мою думку, на цей час краще, щоб вони так і залишалися.
Після цього лікарі пішли.
У мене в голові крутилася думка, яку я врешті вирішив висловити. Та відчував, що варто бути обачним у цій справі. Я знав, що Джон боявся будь-якої публічності, вінлегкий у спілкуванні оптиміст, який ішов на компроміс при виникненні проблем. Буде важко переконати його в розважливості мого плану. Лоуренс, з іншого боку, менш консервативний та з багатою уявою, був для мене прийнятнішим однодумцем. Безсумнівно, настала мить, коли я мав узяти ініціативу у свої руки.
Джоне, сказав я, хочу тебе дещо попросити.
Що ж?
Памятаєш, я згадував про свого друга Пуаро? Бельгійця, що зараз тут перебуває? Вінславетний детектив.
Так.
Хочу, щоб ти дозволив мені покликати його розслідувати цю справу.
Що зараз? До розтину?
Швидка реакціяце перевага, якщо якщо були якісь протизаконні дії.
Дурниці! залементував Лоуренс злісно. На мою думку, це все вигадки Бауерстайна! У Вілкінза й думки такої не було, доки Бауерстайн її йому не підкинув. Але, як і всі професіонали, Бауерстайн має свої химери. Отрутато його хобі, тож вона йому всюди ввижається.
Зізнаюся, мене здивувала реакція Лоуренса. Він рідко бував таким різким у будь-чому.
Джон вагався.
Я не поділяю твоєї думки, Лоуренсе, зрештою промовив він. Я схиляюся до того, щоб надати Гастінґсу свободу дій, хоча я б, мабуть, трішки зачекав. Навіщо нам непотрібні скандали?
Ні, ні,із запалом сказав я, вам нічого боятися. Пуаросама конфіденційність.
Гаразд, роби як знаєш. Залишаю це на тебе. Хоча якщо все саме так, як ми підозрюємо, то справа цілковито зрозуміла. Хай мене простить Бог, якщо я його безпідставно звинувачую!
Я глянув на свій годинник. Шоста година. Вирішив не втрачати більше часу.
Проте відстрочку на пять хвилин я таки собі дозволив і провів їх, порпаючись у бібліотеці, доки не знайшов медичну книжку, у якій був опис отруєння стрихніном.
Розділ четвертийПуаро розслідує
Будинок, у якому мешкав бельгієць у селі, розташувався неподалік паркових воріт. Туди швидше можна було дістатися вузькою стежиною у високій траві, оминаючи звивистий вїзд. Тож я пішов тим шляхом і майже дістався будиночка, коли мою увагу привернула постать чоловіка, що біг у мій бік. То був містер Інґлторп. Де ж він перебував до цього часу? Як збирався пояснити свою відсутність?