Випробування невинуватістю - Агата Кристи

Аґата КрістіВипробування невинуватістю

Аґату Крісті в усьому світі знають як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, іще один мільярду перекладі ста іноземними мовами. Вонанайпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книги поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Її перу належать вісімдесят детективних романів і збірок оповідань, девятнадцять пєс і шість романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

Перший роман Аґати Крісті«Таємнича пригода в Стайлзі»написано наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь у складі волонтерського медичного загону. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаромаленького бельгійського детектива, якому судилося стати найзнаменитішим героєм літератури детективного жанру після Шерлока Голмса. Цей роман було опубліковано у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.

Після цього Аґата Крісті щороку випускала по книжці, а 1926 рокушедевр «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книга у видавництві «Колінз», що започаткувала їхню плідну й ефективну співпрацю, яка тривала пятдесят років і породила сімдесят книг. «Убивство Роджера Екройда»це також перша книга Аґати Крісті, яку було інсценованопід назвою «Алібі»й успішно поставлено на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей»найславетніша пєса письменницібула вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого в історії театральних вистав часу.

У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Померла 1976 р., і кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці«Сонне вбивство»зявився друком дещо згодом, того ж таки року, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Доки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з пєс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, вибудував свій роман.

* * *

* * *

Розділ перший

І

Коли він дійшов до переправи, уже запали сутінки.

Хоч міг прийти сюди набагато раніше, зволікав.

Спочатку пообідав із друзями в Редкілегка, буденна розмова, плітки про спільних друзів, що означало: усередині він скулювався від того, що збирається вчинити. Друзі запропонували залишитися на чай, і він не відмовив. Однак зрештою довелося визнати, що він більше не може відкладати це питання.

Замовлена машина прибула. Він попрощався й проїхав сім миль прибережним шосе з інтенсивним рухом, а потім звернув на лісову просіку, що виходила до невеликого камянистого річкового молу.

Водій енергійно зателенькав великим дзвоном, щоб викликати пором із протилежного берега.

 Я вам більше не потрібен, сер?

 Ні,сказав Артур Калґарі.Я розпорядився, щоб за годину на іншому березі мене зустрів автомобіль і відвіз до Драймута.

Водій отримав свою плату та чайові. Вглядаючись у темінь річки, повідомив:

 Пором наближається, сер.

Тихо побажавши на добраніч, він розвернув машину та зник за пагорбом. Артур Калґарі залишився стояти на краю пірсу на самоті зі своїми думками та побоюванням того, що на нього чекає. «Яка дика місцина,  думалось йому.  Можна уявити, що ти біля шотландського бозна-куди закинутого озера». Одначе всього за кілька миль звідсиу Редкібули готелі, крамниці, коктейль-бари та юрби людей. Він замислився (і не вперше) над дивовижними контрастами англійського ландшафту.

Почувся тихий сплеск веселдо невеликого причалу пристав пором. Артур Калґарі зійшов у човен пологою сходнею, яку притримував багром поромниктакий старезний чоловяга, що в Калґарі виникло дивне враження, наче той із човном належали одне одному, були єдиним цілим.

Коли вони відпливали, із моря повіяв холодний вітерець.

 Холодний сьогодні вечір,  сказав перевізник.

Калґарі відповів щось підхоже. А тоді погодився, що таки прохолодніше, ніж напередодні.

Помітивчи вирішив, що помітивприховане зацікавлення в очах поромника. Тут він був чужинцем. Чужинцем після закриття туристичного сезону. Ба більше, прибув у незвичайний часнадто пізно для чаю в кафе біля молу. Не мав багажу, отож не планував залишитися. (Чому він дістався сюди о такій пізній годині?  замислився Калґарі.Може, насправді, підсвідомо відтягував цю мить. Відтягував до останнього те, що повинен зробити?) Перетнути Рубіконце річка річка Його думки повернулися до іншої річкиТемзи.

Він подивився на воду невидющими очима (то було тільки вчора?), а потім знову глянув на чоловіка за столом навпроти нього. У тих вдумливих очах було щось, чого не міг зрозуміти. Потайливість, щось, про що думалося, та що не викривалося

 Вочевидь,  осягнув він,  вони навчилися ніколи не виказувати свої думки.

Уся ця історія, як добре помізкувати, і справді жахлива. Він мусив зробити те, що мало бути зробленим, а потім забути це!

Згадавши вчорашню розмову, він спохмурнів. Гарний, тихий, байдужий голос мовив:

 Докторе Калґарі, ви абсолютно певні того, що хочете зробити?

Схвильовано на те відповів:

 Що ще я можу зробити? Гадаю, ви й самі це розумієте? Ви ж згодні зі мною? Я не можу від цього втікати.

Одначе він не зрозумів відчуженого виразу сірих очей, та й відповідь його трохи збентежила.

 Треба уважно вивчити питання, розглянути всі аспекти.

 Із точки зору справедливості можливий тільки один аспект.

Він говорив пристрасно, подумки визнаючи це ницою спробою «не дати ходу» справі.

 У певному сенсі я згоден. Але тут дещо більше. Більше за, скажімо, справедливість.

 Я не згоден. Треба подумати про родину.

Співрозмовник швидко підтакнув:

 Безумовно, так. Саме так. Про них я і говорив.

Калґарі це здавалося нісенітницею! Бо коли думаєш про них

Тоді інший чоловік тим самим приємним голосом підсумував:

 Усе цілком залежить від вас, докторе Калґарі.

 Що ж, робіть, як вважаєте правильним.

Човен пристав до берега. Рубікон перейдено.

Із мяким акцентом, властивим західним графствам, озвався поромник:

 Чотири пенси, сер. Чи ви повернетеся?

 Ні,відповів Калґарі.Не повернуся. (Якими пророчими були ці слова!)

Він розрахувався, а потім запитав:

 Ви часом не знаєте будинку із назвою Сонячний Ріг?

Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цікавості.

 Чому ж, знаю. Он там, праворуч від вас, проступає за деревами. Підніміться вздовж пагорба та зверніть праворуч, а потім новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкінці.

 Дякую.

 Ви сказали Сонячний Ріг? Де місіс Арґайл

 Так, так  перервав його Калґарі. Він не хотів це обговорювати.  Сонячний Ріг.

Ледача й досить особлива посмішка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.

 То вона називала так той будинок під час війни. Це був новий будинок, щойно зведений, і ще не мав назви. Але земля, на якій він стояв, лісовий виступГадючий Ріг, отак! Але Гадючий Ріг не подобався їй, не для назви будинку. Сонячний Рігот як назвала. А ми всі тут називаємо його Гадючий Ріг.

Калґарі швидко подякував, попрощався і почав підніматися пагорбом. І хоч здавалося, що нікого немає, він відчував, як на нього зиркають із вікон невидимі очі тих, хто добре знає, куди він іде, хто перемовляється поміж себе: «Він іде до Гадючого Рогу»

Гадючий Ріг. Якою слушною була ця назва!

Нехай спізнає, що гадючі зубице менший страх

Він швидко опанував свої думки. Треба зібратися і зосередитися на тому, що він мусить сказати

II

Калґарі підійшов до кінця нової дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпійські рослини, хризантеми, троянди, шавлії, геранізалежно від уподобань власників.

Наприкінці дороги була брама з написом готичними літерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Він відчинив її та попрямував коротким заїздом. Перед ним стояв будиноксучасний, міцний, безликий будинок із похилим дахом і верандою. Він міг стояти в будь-якому пристойному передмісті чи житловому мікрорайоні. На думку Калґарі, будинок не відповідав панорамі. Бо панорама вражала. Річка в цьому місці різко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бік (на іншому її березі височіли вкриті лісом пагорби), а вище за течією ліворуч знову повертала, звіддаля відкриваючи огляду луки та сади.

Калґарі якусь мить милувався річкою. «Тут годилося б звести замок,  міркував він,  неймовірний, смішний казковий замок! Такі, які роблять із пряників і покривають глазурю». Натомість тут був гарний смак, поміркованість, стриманість, купа грошей і абсолютна відсутність уяви.

Звісно, Арґайлів у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось із них (місіс Арґайл?), його вибирали

Він сказав собі: «Далі відкладати не можна»і натиснув на ґудзик електричного дзвінка біля дверей.

Стояв і чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.

Кроків за дверима не почуввони відчинилися раптово.

Здивований, відступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед ним постала, перегородивши шлях, сама Трагедія. Молода особа, та в її юності була гіркота, що складала суть трагедії. «Трагічна Маска,  подумалось йому,  це завжди маска юності Безпомічність, відчуття приреченості, наближення фатуму з майбутнього»

Опанувавши себе, спробував знайти пояснення своєму враженню. Ірландський тип: темно-сині очі, глибокі тіні довкола них, грива чорного волосся, похмурі риси обличчя

Дівчина стояламолода, насторожена й ворожа.

 Так? Що вам потрібно?

Він звично відповів.

 Містер Арґайл удома?

 Так. Але він нікого не приймає. Тобто людей, із якими він не знайомий. Він же з вами не знайомий, чи не так?

 Ні. Він мене не знає, але

Вона почала зачиняти двері.

 Краще напишіть

 Даруйте, але я справді хочу зустрітися з ним. Ви міс Арґайл?

Вона неохоче підтвердила.

 Я Естер Арґайл. Але мій батько нікого не приймає, принаймні без попередньої домовленості. Будь ласка, краще напишіть йому.

 Я прибув здалеку  Дівчина лишалася байдужою.

 Усі так кажуть. Але я думала, що це нарешті закінчилося,  сказала вона звинувачувальним тоном.  Ви репортер?

 Ні, ні, нічого подібного.

Вона зненацька глянула на нього так, наче не повірила його словам.

 Ну то що ви хочете?

Позаду неї, в задній частині холу, він помітив інше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порівняти його з млинцемобличчя жінки середнього віку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на маківці. Вона вичікувала, як невсипущий дракон.

 Міс Арґайл, це щодо вашого брата.

Естер Арґайл глибоко вдихнула. Із сумнівом промовила:

 Майкла?

 Ні, Джека.

Вона спалахнула:

 Я так і знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скінчено, досить! Навіщо це продовжувати?

 Ніколи не можна сказати напевне, що щось скінчено.

 Але це скінчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаєтесь? Усе скінчилося. Якщо ви не журналіст, то, мабуть, лікар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдіть собі. Не турбуйте мого батька. Він зайнятий.

Вона взялася зачиняти двері. Калґарі поквапливо зробив те, із чого мав почати: він видобув із кишені листа й вручив його дівчині.

 У мене лист від містера Маршалла.

Дівчина сторопіла. Її пальці непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:

 Від містера Маршалла з Лондона?

До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.

 Ви від містера Маршалла?  запитала вона.

І це пролунало достоту як звинувачення.

Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.

Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.

Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.

Невдовзі пролунав голос Естерхолодний і відсторонений.

 Батько говорить, щоб він зайшов.

Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.

Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.

Він попрямував коридором за Естер і спустився трьома сходинками. Вона прочинила двері навстіж, жестом запросила його ввійти, зайшла за ним і зачинила двері.

То була бібліотека, і Калґарі із задоволенням роззирнувся. Атмосфера цієї кімнати відрізнялася від атмосфери решти будинку. Це була кімната, де жила, працювала та відпочивала людина. Уздовж стін височіли книжкові стелажі, великі крісла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столі в приємному безладі лежали папери, а на столиках поручрозкидані книжки. Він краєм ока помітив, як у двері з протилежного боку кімнати вийшла молода жінка. Досить приваблива молода жінка. Тоді зауважив чоловіка із відкритим листом у руці, що підвівся і підійшов привітатися з ним.

Лео Арґайл був таким тендітним, таким прозорим в його існуванні. Наче фантом якийсь! Коли Арґайл озвався, його голос виявився приємим, хоч і дещо приглушеним.

 Докторе Калґарі?  звернувся він.  Будь ласка, сідайте.

Калґарі сів. Узяв запропоновану цигарку. Господар сів навпроти. Усе відбувалося без поспіху, немов у світі, де час майже немає значення. Тінь усмішки майнула обличчям Лео Арґайла, коли той почав говорити, мяко постукуючи по листі блідим пальцем.

 Містер Маршалл пише, що у вас для нас важливе повідомлення, але не уточнює його характер.  Його усмішка стала чіткішою, коли він продовжив:Адвокати надто обережні, не втручаючись у справу, чи не так?

Калґарі трохи здивувався, усвідомивши, що чоловік перед нимщасливий. Не життєрадісно чи безтурботно щасливий, як зазвичай люди, а затаєною, проте приємною закритістю в собі. Чоловік, на якого зовнішній світ не мав впливу, та який із цього задоволений. Калґарі не розумів, чому він був цим здивований, але таки був.

 Дуже приємно, що ви виявили бажання зустрітися зі мною,  почав Калґарі. Це була стандартна для початку розмови фраза.  Я думав, що краще прийти особисто, ніж написати.  Він замовк, а потім схвильовано продовжив:Мені важко, дуже важко

 Будь ласка, не кваптеся.

Лео Арґайл залишався ґречним, проте відстороненим.

Він нахилився впередувічливо давав зрозуміти, що намагається допомогти.

 Оскільки ви принесли лист від містера Маршалла, гадаю, ваш візит повязаний із моїм нещасним сином ДжекоДжеком. Тобто всі ми зверталися до нього Джеко.

Усі ретельно дібрані Калґарі слова та фрази зникли. Він сидів, раптом усвідомивши той жах, про який мав сказати. Він знову пробурмотів.

 Це надзвичайно важко

І знову замовк. Тоді Лео обережно промовив:

 Якщо це вам допоможе ми цілком усвідомлюємо, що Джеко був не надто нормальною особистістю. Що б ми від вас не почули, це не здивує нас. Хоча те, що трапилося, жахлива трагедія, я завжди був переконаний, що Джеко не здатний відповідати за свої дії.

 Звісно, не здатний,  сказала Естер, і Калґарі здригнувся від звуку її голосу. На мить він забув про неї. Дівчина сиділа на бильці крісла ліворуч від нього. Коли він повернув голову, Естер нетерпляче нахилилася вперед.

 Джеко завжди був жахливим,  зізналася вона.  Коли він утрачав самовладання, то поводився як маленький хлопчик. Хапав те, що знаходив під рукою, і і жбурляв у вас

 Естер Естер дитино моя,  голос Арґайла звучав засмучено.