Що це за місце таке?
3
Якщо вам колись заманеться поїхати з Фейргейвена магістраллю A21 й податися в серце кентського Вілду, на крутому лівому повороті ви неодмінно проминете стару телефонну будку, досі справну. Проїдьте ще сотню ярдів, поки не побачите вказівник на «Вайтчерч, Ебботс-Гетч і Лентс-Гілл», а тоді візьміть праворуч. Рушайте через Лентс-Гілл повз «Блакитного дракона» й фермерську лавку з великим яйцем коло входу, доки не дістанетеся камяного мостика через Робертсмір. Офіційно Робертсмірце річка, але не очікуйте нічого грандіозного.
Одразу за містком зверніть праворуч на однобічну дорогу. Вам здаватиметься, що ви їдете не в той бік, але ця дорога коротша, ніж та, яку радить офіційний буклет, а також мальовничіша, якщо вам подобаються квітучі живоплоти. Урешті-решт дорога ширшає, а тоді з-поміж високих дерев на горбистій місцині по ліву руку почнуть визирати ознаки життя. Далі попереду ви побачите деревяну автобусну зупиночку, яка теж досі працює якщо цим словом можна описати один автобус на день у котромусь із напрямків. Перед самою зупинкою ліворуч покажеться знак, що позначатиме вїзд до Куперс-Чейз.
Над поселенням почали працювати років десять тому, коли католицька церква продала свою землю. Ще через три роки сюди переїхали перші мешканці, поміж яких, наприклад, був Рон. Населений пункт проголошували «Першим у Британії люксовим селищем для заслуженого відпочинку», хоча, якщо вірити Ібрагіму, який усе перевірив, насправді Куперс-Чейз став сьомим. Наразі в ньому живе 300 осіб, і сюди не можна переїхати, поки не виповниться шістдесят пять. Фургони із супермаркету «Вейтроуз» дзенькають вином і рецептурними ліками щоразу, як проминають сітчасте покриття дороги, що не дає пройти худобі.
Над Куперс-Чейзом здіймається старий жіночий монастир, а від нього витягуються в різні боки три сучасні житлові добудови. Більш як сотню років у цьому монастирі було тихенько, його сповнювали сухий шерех одіянь і тиха певність того, що піднесені молитви не залишаться без відповіді. Пройшовши його темними коридорами, можна було зустріти вмиротворених спокоєм жінок: жінок, наляканих стрімким світом, жінок, що ховаються, жінок, які раді служити вищій меті, і жінок, які щось комусь доводятьхоча давно забули, кому і що. Можна було побачити вишикувані в загальних спальнях одинарні ліжка, довгі й низькі обідні столи, капличкутаку темну й тиху, що можна заприсягтися, буцім у ній чуєш дихання Боже. Якщо коротко, можна було побачити сестер Святої Церквиармію, яка ніколи ні від кого не відмовиться, годуватиме, вдягатиме й надалі потребуватиме та цінуватиме кожного. За це вона просила всього лиш цілого життя ревного служіння, а оскільки завжди є такі, кому це потрібно, то добровольців не бракувало. А тоді одного дня людина долала коротку мандрівку вгору пагорбом, через коридор дерев, до «Саду вічного спочинку»залізні ворота й низька камяна огорожа «Саду» височіли над монастирем і одвічною красою кентського Верхнього Вілду навколо нього, а її тіло лаштують в одномісному ліжку під простим каменем, поруч із сестрами Марґарет і сестрами Мері з попередніх поколінь. Якщо в людини колись були мрії, вони тепер могли бігати зеленими пагорбами, а якщо людина мала таємниці, вони надійно й навічно зберігалися в чотирьох стінах монастиря.
Ну, якщо точніше, в трьох стінах, бо західна стіна нині повністю засклена, щоб обслуговувати басейний комплекс для теперішніх жителів. Вона виходить на поле для боулзу, а за ним видніє паркінг для відвідувачів, дозволи на який видають так скупо, що Комітет паркінгу є наймогутнішою організацією в усьому Куперс-Чейзі.
Поруч із плавальним басейном є ще маленький «терапевтичний басейн проти артриту», на вигляд як джакузі здебільшого тому, що то джакузі і є. Кожному, хто потрапляв на велику екскурсію під проводом власника комплексу, Ієна Вентема, після цього показували лазню. Ієн завжди трішечки привідчиняв двері й казав: «Божечки, у вас тут наче в лазні». Отакий він, Ієн.
Далі ви з ним підіймалися ліфтом до кімнат дозвілля. Тут спортзал і студія для фізичних вправ, де жителі можуть весело займатися зумбою посеред привидів одномісних ліжок. Тоді ще є Кімната пазлів для легших вправ і спілкування. Є бібліотека й зала для людніших і менш спокійних зустрічей комітетів або перегляду футболу на пласкому телевізорі. Тоді знову вниз, на перший поверх, де довгі низькі столи їдальні монастиря тепер звалися «сучасним концептуальним рестораном».
У самому серці селища, під боком монастиря, стоїть його рідна капличка. Блідо-вершкова ліпнина стуко робить її майже середземноморською з виду, на противагу різко готичному й темному монастиреві. Капличка незмінена й неушкодженаце була одна з небагатьох умов продажу, на яких десять років тому наполягали розпорядники Сестер Святої Церкви. Жителям подобається навідувати капличку. Саме тут залишилися привидиде досі шурхають одіяння й де каміння поглинає шепіт. Це місце, у якому почуваєшся частиною чогось повільнішого й лагіднішого. Ієн Вентем шукає лазівки в угоді, яка дала б йому змогу переобладнати капличку ще під вісім квартир.
З іншого боку монастиря до нього прилягає сама причина його існування«Верби». «Верби»це наразі селищний будинок для догляду. Сестри заснували тут 1841 року благодійну лікарню, доброчинно піклуючись про хворих і скалічених, для яких не було інших варіантів. У другій половині минулого століття вона стала будинком для догляду, поки в 1980-х законодавство не змусило його врешті закрити двері. Монастир тоді просто перетворився на кімнату очікування, і коли остання черниця у 2005-му відійшла в інший світ, Церква часу не гаяла й миттю продала всі обєкти гуртом.
Уся забудова міститься на дванадцяти акрах лісистої місцевості й прекрасних відкритих схилів пагорба. Тут-таки є два ставочки: один справжній, а інший створив будівельник Ієна ВентемаТоні Каррен і його команда. Численним качкам і гусям, які теж вважають Куперс-Чейз своєю домівкою, начебто набагато миліший саме штучний. На самому вершечку пагорба, де закінчується лісок, досі розводять овець, а на пасовиськах над ставком бродить отара з двадцяти альпак. Ієн Вентем придбав пару, щоб додати екзотики рекламним фотографіям, але справа вийшла з-під контролю, як воно буває.
Ось що це за місце, якщо коротко.
4. Джойс
Я вперше почала вести щоденник багато років тому, але оце зазирнула в нього й тепер не думаю, що він буде для вас чимось цікавий. Хіба що вам хотілося б дізнатися, на що був схожий Гейвортс-Гіт у сімдесятих, але безпечніше припустити, що таки ні. Я не хочу образити ані Гейвортс-Гіт, ані сімдесяті свого часу насолоджувалася-бо й першим, і другим.
Але кілька днів тому, після розмови з Елізабет, я пішла на першу для себе зустріч «Клубу вбивств по четвергах» і відтоді подумувала, що, можливо, про нього писати буде цікаво.
Хтось же написав отой щоденник про Голмса і Вотсона. Що б люди не казали вголос, а їх ваблять убивства, тож я спробую.
Я знала, що в «Клубі вбивств по четвергах» будуть Елізабет, Ібрагім Аріф, що живе у Вордсворті, у квартирі з кутовим балконом, і Рон Річі. Так, той самий Рон Річі. Ще одна цікавинка.
Тепер я знаю його краще й бачу, що блиск трохи потьмянішав, але все одно.
До клубу також колись належала Пенні Ґрей, але вона зараз у «Вербах», це будинок для догляду. Якщо подумати, то я вписалася в спорожніле місце. Мабуть, вони шукали заміну, а я стала новою Пенні.
Але памятаю, що тоді трохи нервувалася. Я принесла пляшку хорошого вина (8,99 фунта, щоб ви розуміли), і коли зайшла, вони троє вже сиділи в Кімнаті пазлів, розкладали на столі фотографії.
Елізабет започаткувала «Клуб убивств по четвергах» разом із Пенні. Пенні багато років була інспекторкою в Кентській поліції, тож вона приносила матеріали нерозкритих убивств. Тих матеріалів у неї не мало бути, але хто міг дізнатися? У певному віці вже можна робити майже все, що заманеться. Ніхто тебе не вичитує, окрім твоїх лікарів і дітей.
Не варто казати, чим заробляла на життя Елізабет, хоча вона сама іноді про це розводиться. Вистачить зауважити, що вбивствами, розслідуваннями й таким іншим її не здивуєш.
Елізабет і Пенні перебирали кожну справу рядок за рядком, вивчали кожну фотографію, читали кожне свідчення очевидцівшукали будь-що пропущене. Їм не подобалося думати, що винні й досі щасливо жили собі серед решти. Сиділи в садочках, розгадували судоку, знали, що їм минулося вбивство.
А ще я думаю, що Елізабет і Пенні це добряче полюбляли. Таємниця і кілька келихів вина. Дуже товариська, але й моторошна розвага. Хороша.
Вони зустрічалися щочетверга (звідси назва). Це мусив бути четвер, тому що в Кімнаті пазлів тоді було вільне вікно тривалістю дві годиниміж історією мистецтв і розмовною французькою. Кімнату резервувалиі досі резервуютьдля заняття під назвою «Обговорення японської опери», тож їм гарантовано давали спокій.
І Пенні, і Елізабет чимало людей із різних причин завинили різні послуги, тож цих людей упродовж років іноді кликали на дружню розмову. Фахівці зі збору матеріальних доказів, бухгалтери, судді, арбористи, конярі, склодувиусі бували в Кімнаті пазлів. Будь-хто, чий фах, на думку Елізабет чи Пенні, міг допомогти їм із тим чи іншим питанням.
Скоро до них приєднався Ібрагім. Він колись грав із Пенні в бридж і раз чи двічі допоміг клубу з якимись деталями. Він психіатр. Або був психіатром. Або й досі є, я не впевнена. Коли з ним зустрічаєшся вперше, то геть цього не бачиш, але варто зазнайомитисяі все стає зрозуміліше. Я б ніколи не пішла на терапію, тому що кому воно требарозплутувати такий клубок? Дякую, та це не варте ризику. Моя донька Джоанна ходить до психотерапевта, хоча, беручи до уваги розміри її будинку, важко уявити, нащо він їй потрібен. Хай там як, Ібрагім уже не грає в бриджі дуже шкода, як на мене.
Рон сам запросив себе до клубу, і це не мусить вас дивувати. Він не купився на «японську оперу» ні на секунду й одного четверга зайшов до Кімнати пазлів, прагнучи дізнатися, що там діється. Елізабет понад усе цінує підозріливість, тож запросила Рона погортати справу одного керівника скаутів, якого в 1982-му знайшли згорілим заживо в лісі коло самісінької A27. Вона скоро побачила головну силу Рона, а самевін ніколи не вірить жодному слову жодної людини. Тепер Елізабет каже, що читати поліційні справи з певністю в тому, що поліція бреше, це напрочуд ефективний підхід.
До речі, Кімната пазлів так називається, тому що в ній на трохи похилому деревяному столі в середині кімнати збирають найбільші пазли. Увійшовши до кімнати вперше, я побачила один на дві тисячі шматочків із зображенням гавані Вітстебла, у якому ще бракувало шматка неба завбільшки з кватирку. Я одного разу їздила на день до Вітстебла, але не змогла зрозуміти, чого навколо нього стільки галасу. Окрім устриць, ловити нічого.
Хай там як, Ібрагім накрив пазл товстим листом прозорого пластику, і саме там він, Елізабет і Рон розкладали фото розтину тієї нещасної дівчини. Тої, про яку Елізабет думала, що її убив хлопець. Той конкретний хлопець був лютий, бо його списали з армії, але ж у всіх є щось таке, правда? У кожного є сумна історія, але не кожен же йде вбивати людей.
Елізабет сказала мені зачинити двері, підійти та глянути на фото.
Ібрагім представився, потис мені руку й сказав, що у них є печиво. Він пояснив, що печиво лежить у два шари, але вони завжди намагаються спочатку подолати верхній шар, перш ніж братися до нижнього. Я сказала, що в цю релігію уже навернена.
Рон узяв у мене вино й поставив коло печива. Він кивнув на етикетку й відзначив, що воно біле. Тоді поцілував мене в щоку, від чого я задумалася.
Знаю, ви, мабуть, вважаєте, що поцілунок в щокуце нормально, але ж не від чоловіків, яким за сімдесят. Чоловіки, які цілують тебе в щоку, це зяті та подібні їм. Тож я від початку записала Рона до проворних гравців.
Я зясувала, що відомий профспілковий лідер Рон Річі живе в цьому селищі, з газети: вони з Джоном, чоловіком Пенні, доглянули поранену лисицю й назвали її Скарґіллом, про це писали, коли я щойно приїхала. Зважаючи на те що Джон був ветеринаром, а Рон, гмРоном, я підозрювала, що виходив лисицю Джон, а Рон відповідав за називання.
Газета, до речі, називається «Чейзне слово»це такий жарт.
Ми всі згуртувалися навколо фотографій розтину. Бідолашна дівчинатака рана навіть у ті часи зовсім не мала стати смертельною. Її хлопець утік із патрульної машини Пенні дорогою на допит в поліції, і відтоді його не бачили. Ще й добряче вдарив Пенні за її клопоти. Що й не дивно. Хто бє жінок, той уже їх бє.
Навіть якби він не втік, гадаю, йому все минулося б. Я знаю, що схожі випадки й досі постійно висвітлюють, але тоді все було ще гірше.
«Клуб убивств по четвергах» не збирався чарівним чином притягти його до правосуддягадаю, всі це розуміли. Пенні й Елізабет розкривали різні справи задля власної втіхи, але далі вони піти не могли.
Тож, гадаю, можна сказати, що подруги так і не отримали бажаного. Усі вбивці лишилися непокараними, усі були на волі, сиділи десь і слухали морський прогноз погоди. Скоєне збулось їм з рукбоюся, що так іноді буває. Що старшим стаєш, то більше доводиться з таким миритися.
Хай там як, це все філософія, яка нічого нам не дасть.
Минулого четверга ми вперше зібралися вчотирьох. Елізабет, Ібрагім, Рон і я. Як я вже казала, усе сталося доволі природно. Ніби знову зібрався пазл.
Я поки що дам спокій щоденнику. Завтра в селищі важлива зустріч. Я в таких випадках допомагаю розставити стільці. Зголошуюся добровільно, бо а) так я здаюся готовою допомогти і б) так я перша пробую закуски.
Зустріч буде консультацією про нове будівництво в Куперс-Чейзі. До нас прийде балакати про нього Ієн Вентем, сам великий пан. Я намагаюся бути чесною, де можна, тож сподіваюся, що не ображу вас, сказавши, що він мені не подобається. Він жива демонстрація того, скільки всього в чоловікові може піти не так, якщо дати йому волю.
Про нове будівництво здійнявся страхітливий галас, тому що вони рубають дерева, розкопують кладовище, а ще ходить чутка про вітряні турбіни. Рону не терпиться заварити із цього приводу воду, а мені не терпиться на це подивитися.
Відтепер обіцяю намагатися писати щодня. Триматиму кулаки за те, аби щось трапилося.
5
«Вейтроуз» у Танбридж-Велсі має кавярню. Ієн Вентем паркує «рейндж-ровер» на останньому вільному місці для людей з інвалідністюне тому, що належить до них, а тому, що місце найближче до дверей.
Увійшовши, він помічає коло вікна Богдана. Ієн винен Богдану 4000 фунтів. Він трохи тягнув із боргом, сподіваючись, що Богдана виженуть з країни, але із цим наразі не пощастило. Хай там як, тепер він має для Богдана справжню роботу, тож усе вийшло на краще. Ієн махає полякові й підходить до шинквасу. Вивчає крейдяні написи на чорній дошці, видивляючись каву.
У вас уся кавачесний імпорт?
Так, уся чесний імпорт, усміхається молода жінка, яка готує напої.
Шкода, каже Ієн. Він не хоче платити зайві пятнадцять пенсів, щоб допомогти тому, кого ніколи не побачить, у країні, до якої ніколи не поїде. Чашку чаю, будь ласка. З мигдалевим молоком.
Наразі Богданне найбільший клопіт Ієна. Коли вже доведеться платити, то й нехай. Найбільший клопіт Ієнаце щоби його не вбив Тоні Каррен.
Ієн переносить чай до столика, вирізняючи дорогою тих, кому за шістдесят. За шістдесят і з грошима на «Вейтроуз»? Лиш дайте їм десять років, думає він і шкодує, що не має при собі буклетів.
Ієн розбереться з Тоні Карреном, коли прийде час, але просто зараз треба владнати справу з Богданом. Хороша новина в тому, що Богдан не хоче його вбити. Ієн сідає.
Що там з двома штуками, Богдане? питає Ієн.
Богдан пє з дволітрової пляшки «Лілта», яку проніс усередину.
Чотири тисячі. Доволі дешево для заміни всієї плитки в басейні. Ти ж знаєш, що це дешево?
Дешево, якщо зроблено добре, Богдане, каже Ієн. Розчин на швах геть дикого кольору. Дивись. Я просив білий корал.
Ієн виймає телефон, прокручує галерею до фото нового басейну й показує Богданові.
Ні, це з фільтром, а тепер вимкни фільтр. Богдан торкається кнопки, і зображення негайно яснішає. Білий корал. Ти й сам знаєш.
Ієн киває. Варто було спробувати. Іноді треба розуміти, коли слід розплатитися.
Ієн витягає з кишені конверт.