Саме тому таким шоком було побачити три обличчя, що дивилися на неї з-за одного з вікон. Черниці стояли за склом мовчазною живою картиною, немов привиди в темних одіяннях, і спостерігали, як чужинка заходить дедалі глибше в їхнє святилище. Три погляди в унісон проводжали її.
Вхід до каплиці був перекритий жовтою поліцейською стрічкою, яка провисла, обліплена кіркою мокрого снігу. Мора підняла стрічку, пройшла під нею й відчинила двері.
Спалах камери засліпив її, вона завмерла, поки двері з тихим сичанням зачинялися в неї за спиною. Коли нарешті зморгнула яскраве полумя з сітківки й перед очима проясніло, Мора побачила ряди деревяних лав, побілені стіни й величезне розпяття над вівтарем. Зала була холодна, сувора, а вітражі вікон робили її ще похмурішою, бо пропускали дуже мало світла.
Зачекайте там і дивіться під ноги, озвався фотограф.
Мора опустила очі до камяної підлоги й побачила кров. І сліди хаотичний візерунок слідів із медичним сміттям: ковпачки від шприців, розірвані упаковки, які лишила по собі бригада швидкої допомоги. Але тіла не було.
Вона обвела поглядом ширше коло: шматок затоптаної білої тканини в проході, червоні бризки на лавах. У цьому холоді вона навіть бачила своє власне дихання, і їй здавалося, що температура падає ще нижче, доки вона читала криваві сліди, вивчала плями, що рухалися між рядами лав, й усвідомлювала, що тут сталося.
Фотограф знову взявся знімати, кожен спалах бив Морі по очах.
Привіт, док! Попереду здійнялася грива темного волосся: детектив Джейн Ріццолі підвелася на ноги й помахала їй. Жертва тут.
А що за кров тут, біля дверей?
То від іншої жертви, сестри Урсули. Хлопці зі швидкої повезли її до лікарні Святого Франциска. У центральному проході ще більше крові та сліди, які ми хочемо зберегти, тож краще обійдіть зліва, попід стіною.
Мора спинилася, щоби вдягнути паперові бахіли, тоді рушила по периметру кімнати, притискаючись до стіни. Лише зоставивши позаду перший ряд лав, вона побачила тіло черниці. Жінка лежала горілиць, чорне вбрання здавалося чорною плямою у великій червоній калюжі. Її руки вже обгорнули пакетами, щоби зберегти докази.
Вік жертви заскочив Мору зненацька. Та черниця, яка впустила її, ті, кого вона бачила у вікні, всі вони були літніми. А ця жінка була значно молодша. Її обличчя було тендітне, у світлих блакитних очах застиг моторошний спокій. Голова була непокрита, біляве волосся було заледве дюйм завдовжки. Кожен страшний удар лишив свій слід на голові, формуючи викривлену корону.
Її звати Камілла Маджіннес. Сестра Камілла. Родом із Гянніспорта, прохолодно й діловито мовила Ріццолі. Стала першою тутешньою послушницею за пятнадцять років. Планувала постригтися в черниці у травні.
Детектив помовчала, тоді додала:
Їй було всього лиш двадцять. Злість нарешті пробила фасад спокою.
Така молода.
Так. Схоже, він добряче її відмолотив.
Мора вдягнула рукавички й присіла, роздивляючись тіло. Знаряддя вбивства лишило на скальпі рвані рани, з розірваної шкіри стирчали шматки кістки, просочувалася сіра речовина мозку. Хоча обличчя залишилося майже неушкодженим, набуло темно-пурпурового кольору.
Вона померла, лежачи долілиць. Хто її перевернув?
Сестри, які знайшли тіло, відповіла Ріццолі. Намагалися намацати пульс.
Коли жертв знайшли?
Зранку приблизно о восьмій. Детектив глянула на годинника. Майже дві години тому.
Ви знаєте, що сталося? Що розповіли сестри?
З них важко щось витягнути. Лишилося всього чотирнадцять черниць, і всі вони зараз шоковані. Думають, що в безпеці тут, під Божим захистом, а тоді до них вдирається якийсь божевільний.
Є ознаки вторгнення?
Ні, але ввійти до абатства неважко. Усі стіни поросли плющем, можна спокійно перебратися. До того ж є задні ворота, що виходять у поля, де в черниць городина. Злочинець міг увійти і звідти.
Сліди?
Є кілька. Але надворі їх уже мав засипати сніг.
Тож ми не знаємо, чи справді він вдерся сюди. Його цілком могли впустити через головні ворота.
Це орден самітниць, док. Нікого не впускають у ці ворота, окрім парафіяльного священика, який приходить служити месу й вислуховувати сповіді. Є ще жінка, яка працює в будинку священика. Їй дозволяють приходити з дочкою, коли дитину немає на кого лишити. Це все. Більше ніхто не зайде без дозволу абатиси, і сестри нікуди не виходять, хіба що до лікаря і в разі термінових родинних потреб.
З ким ви вже встигли поговорити?
З абатисою, матінкою Мері Климент. І з двома черницями, які знайшли жертв.
Що вони розповіли?
Ріццолі похитала головою.
Нічого не чули, нічого не бачили. Навряд чи інші теж матимуть що сказати.
Чому це?
Ви бачили, які вони старі?
Це не значить, що вони всі не при розумі.
Одна з них не при собі після інсульту, ще у двох хвороба Альцгеймера. Більшість ночують у кімнатах, що виходять на інший від двору бік, тож вони й не могли нічого помітити.
Спочатку Мора просто схилилася над тілом Камілли, не торкаючись його, віддаючи загиблій останню мить гідності. «Тепер ніщо не завдасть тобі болю», подумала вона. Тоді почала обмацувати скальп і відчула, як зсуваються під шкірою уламки кістки.
Численні удари. Усі по тімю й потилиці
А синці на обличчі? Це просто синюшність?
Так, до того ж застигла.
Отже, били ззаду і згори.
Нападник вочевидь був вищий за неї.
Або ж вона стояла навколішки, а він над нею.
Мора завмерла, торкаючись холодної плоті, уявляючи цю юну черницю, що стояла на колінах перед нападником, а на її схилену голову сипалися удари ця картина краяла серце.
Що за вилупок дубасить черниць? мовила Ріццолі. Що, чорт забирай, коїться з цим світом?
Мора поморщилася від цих слів. Хоча вона й не могла пригадати, коли востаннє була в церкві, а вірити взагалі перестала багато років тому, така лайка у святому місці її бентежила. Ось вона, сила дитячих переконань. Хоча тепер святі та їхні дива були для неї не більше ніж казками, вона ніколи не наважилася б лаятися перед розпяттям.
Та Ріццолі була надто розлючена, щоб стежити за словами навіть у святому місці. Її волосся було більш скуйовджене, ніж зазвичай, дика чорна грива блищала від розталого мокрого снігу. Кістки різко й гостро виділялися під блідою шкірою, очі жаринками світилися від люті в напівмороці каплиці. Праведний гнів завжди був для Джейн Ріццолі пальним, сутністю того, що штовхало її на полювання за чудовиськами. Однак сьогодні здавалося, що він охоплює її, мов лихоманка, і її обличчя схудло, наче її зсередини їв вогонь.
Мора не хотіла живити це полумя. Вона говорила рівним голосом, ставила ділові запитання науковиця, яка має справу з фактами, а не з емоціями.
Вона взяла руку сестри Камілли, випробувала ліктьовий суглоб.
Мякий, трупного заціпеніння немає.
То минуло менше пяти-шести годин?
Тут ще й холодно.
Ріццолі пирхнула, видихаючи хмаринку пари.
Та невже.
Гадаю, трохи вище нуля. За таких умов трупне заціпеніння може настати пізніше.
Наскільки?
Неможливо визначити.
А що з її обличчям? З тими синцями?
Трупні плями можуть зявитися за півгодини. Це не допоможе нам дізнатися часу смерті.
Мора розкрила валізку, дістала хімічний термометр для вимірювання навколишньої температури. Оглянула багатошаровий одяг жертви й вирішила не вимірювати ректальну температуру, доки тіло не перевезуть до моргу. Світла в приміщенні було мало не те місце, де вона могла б достовірно виключити сексуальне насильство, перш ніж устромляти термометр. Відсуваючи одяг, також можна пошкодити докази. Тож натомість вона взяла шприц для проби склоподібного тіла на посмертний рівень калію. Це допоможе встановити час смерті.
Розкажіть про другу жертву, мовила Мора, встромляючи голку в ліве око загиблої й поволі набираючи склоподібну рідину.
Ріццолі з огидою застогнала й відвернулася.
Біля дверей знайшли сестру Урсулу Роуленд, їй шістдесят вісім років. Міцна виявилася стара, кажуть, ворушила руками, коли її заносили до швидкої. Ми з Фростом приїхали саме тоді, як вони вже їхали.
Вона сильно постраждала?
Я її не бачила. Останнє, що ми чули з лікарні Святого Франциска, те, що вона на операції. Численні тріщини черепа, крововилив у мозок.
Як і в цієї жертви.
Так. Як і в Камілли. У голосі Ріццолі знову задзвенів гнів.
Мора підвелася, затремтіла. Її брюки змокли від краю пальта, здавалося, наче литки скуті кригою. Телефоном їй сказали, що місце злочину всередині будинку, тож вона не взяла з авто ані шарфа, ані вовняних рукавиць. Та це приміщення без обігріву було не набагато теплішим за вкритий ожеледицею двір. Вона сунула руки в кишені, дивуючись, як Ріццолі, яка теж не мала ані теплих рукавиць, ані шалика, стільки витримала в цій крижаній каплиці. Здавалося, що детектив носить джерело тепла з собою, в лихоманці своєї люті, і хоча губи в неї вже посиніли, вона, схоже, не поспішала до теплішого місця.
Чому тут так холодно? запитала Мора. Не уявляю, як тут можна проводити служби.
Їх тут і не проводять. Цю частину будівлі взимку ніколи не використовують: опалення надто дороге. Та й черниць тут живе так мало. Для меси вони послуговуються маленькою капличкою в домі священика.
Мора згадала трьох черниць у вікні всі вони були літні. Ці сестри вогні, що згасають, зникають один за одним.
Якщо каплиця не використовується, мовила вона, то що жертви тут робили?
Ріццолі зітхнула, видихаючи пару, мов дракон.
Ніхто не знає. Абатиса сказала, що востаннє бачила Урсулу й Каміллу під час вечірньої молитви, приблизно о девятій. Коли зранку вони не зявилися сестри пішли їх шукати. Навіть і не думали, що знайдуть тут.
Стільки ударів у голову. Скидається на щиру лють.
Але ж гляньте на обличчя, завважила Ріццолі, показуючи на Каміллу. Обличчя він не зачепив, наче пожалів. Це вже щось менш особисте. Наче він цілив не в неї, а в те, чим вона є. Що вона уособлює.
Владу? припустила Мора. Силу?
Цікаво. Я б радше сказала, щось на зразок віри, надії та милосердя.
Що ж, я вчилася в католицькій школі.
Ви? пирхнула Ріццолі. Ніколи б не подумала.
Мора глибоко вдихнула холодне повітря й подивилася на розпяття, пригадуючи роки, проведені в Академії святих немовлят-мучеників і всі ті тортури, які вигадувала сестра Магдалена, викладачка історії. Тортури були емоційні, не фізичні, і жінка, що їх завдавала, швидко визначала, хто з дівчат, на її думку, був непристойно впевнений у собі. У чотирнадцять років найкращими друзями Мори були не люди, а книжки, вона легко розбиралася з домашніми завданнями й цим пишалася. Саме це й накликало на неї гнів сестри Магдалени. Заради Мориного ж добра цю нечестиву гордість власним інтелектом слід було перетворити на покірність, і сестра Магдалена завзято взялася за це завдання. Вона висміювала Мору в класі, писала принизливі коментарі на полях її бездоганних робіт і голосно зітхала щоразу, як дівчина піднімала руку, щоби щось запитати. Зрештою Мора підкорилася й замовкла.
Вони мене залякували, сказала вона. Черниці.
Не думала, що щось може вас злякати, док.
Я багато чого боюся.
Ріццолі засміялася.
Тільки не мерців, так?
У світі є речі, значно страшніші за мерців.
Вони залишили тіло Камілли на ложі з холодного каміння й рушили по периметру зали назад, до залитого кровю місця, на якому знайшли ще живу Урсулу. Фотограф закінчив свою роботу й пішов, у каплиці лишилися тільки Мора та Ріццолі дві самотні жінки, голоси яких відлунювали поміж аскетичних стін. Мора завжди вважала церкви універсальними святилищами, де може знайти втіху навіть той, хто не вірує. Але вона не бачила втіхи в цьому похмурому місці, яким, зневаживши святі символи, пройшлася смерть.
Сестру Урсулу знайшли тут, мовила Ріццолі. Вона лежала головою до вівтаря, ногами до дверей.
Наче розпростерлася перед розпяттям.
Цей тип просто бісова тварюка, сказала детектив. Злі слова шматочками льоду злітали з її вуст. Ось із чим ми маємо справу. Чи псих, чи якийсь обдовбаний мерзотник шукав поживи.
Ми не знаємо, чи це був чоловік.
Ріццолі махнула рукою до тіла сестри Камілли.
Думаєте, це могла зробити жінка?
Жінка може вимахувати молотком. Розтрощити череп.
Ми знайшли слід. Тут, серед проходу. Як на мене чоловічий, дванадцятий розмір.
Хтось із парамедиків?
Ні, їхні відбитки видно тут, біля дверей. Той, що в проході, інший. Це його слід.
Подув вітер, загрюкав вікнами, двері зарипіли, наче їх смикали невидимі руки, прагнучи увійти. Губи Ріццолі посиніли, обличчя стало бліде, мов у мерця, але вона не показувала жодного бажання знайти тепліше приміщення. Надто вперта, щоб здатися першою. Визнати, що вона дійшла до краю своїх можливостей.
Мора опустила очі до камяної підлоги, на якій лежала сестра Урсула, і не змогла заперечити те, що підказував Ріццолі інстинкт, що цей напад був актом безумства. Вона бачила божевілля тут, у цих кривавих плямах. В ударах по черепу сестри Камілли. Або божевілля, або щире зло.
Здалося, що спиною пробіг холодний вітер. Вона випросталася, тремтячи, й зупинила погляд на розпятті.
Страшенно холодно, сказала Мора. Тут можна десь зігрітися? Випити кави?
Ви тут закінчили?
Я бачила все, що треба. Решту нам покаже розтин.
2
Вони вийшли з каплиці, переступили жовту стрічку, яка на той час уже впала з дверей і лежала, вкриваючись кригою. Вітер тріпотів їхніми пальтами, шмагав по обличчях, поки вони йшли до галереї, примружившись від хвиль снігу. Увійшовши в похмурий передпокій, Мора завважила легкий, мов шепіт, дотик тепла до заціпенілого обличчя. Пахло яйцями, старою фарбою й цвіллю старої системи обігріву, що ганяла пил.
Дзенькіт посуду повів їх тьмяним коридором до кімнати, залитої флуоресцентним світлом, яке здавалося надто сучасним для цього місця. Різке й безжальне, воно освітлювало зморшкуваті обличчя черниць, які сиділи за старим столом. Тринадцятеро нещасливе число. Всю увагу вони зосередили на квадратиках яскравої квітчастої тканини, шовкових стрічках і тацях з висушеною лавандою та пелюстками троянд. «Час рукоділля», подумала Мора, дивлячись, як покручені артритом руки згрібають трави й завязують стрічками мішечки. Одна з черниць скоцюрбилася в інвалідному візку. Її скрутило набік, ліва рука пазурем лежала на підлікотнику, обличчя провисало, наче маска, що наполовину розтанула. Жорстокі наслідки інсульту. Утім, це вона першою помітила двох непроханих гостей і кволо застогнала. Інші сестри підвели голови, розвернулися до Мори та Ріццолі.
Коли Мора вдивлялась у ці обличчя, їй стало моторошно від тієї слабкості, яку вона в них побачила. Це були не ті суворі, владні образи, які вона памятала з дитинства. Вони дивилися спантеличено, шукали в ній відповідей щодо цієї трагедії. Їй було ніяково від цього нового статусу так ніяковіє дитина, коли, виростаючи, вперше усвідомлює, що помінялася ролями з батьками.
Ріццолі запитала:
Хтось може підказати, де детектив Фрост?
Відповіла змучена на вигляд жінка, яка щойно вийшла з сусідньої кухні з тацею чистих чашок і блюдечок. Вона була вбрана у вицвілий синій светр із масними плямами, крізь бульбашки та воду на лівій руці сяяв крихітний діамант. Мора подумала, що це не черниця радше її найняли доглядати за цим як ніколи немічним товариством.
Він досі розмовляє з абатисою, сказала жінка. Вона кивнула на двері, на зморщене, насуплене чоло впало пасмо темно-русявого волосся. Її кабінет далі по коридору.
Ріццолі кивнула.
Я знаю дорогу.
Жінки вийшли з різко освітленої кімнати, пішли коридором. Мора відчула протяг, шепіт холодного повітря наче повз неї пройшов привид. Вона не вірила в життя після смерті, але, йдучи слідами тих, хто нещодавно помер, іноді питала себе, чи не залишив їхній кінець свого відбитку, слабкого сплеску енергії, який могли відчути ті, хто йдуть за ними.
Детектив постукала у двері абатиси, тремтливий голос відповів:
Заходьте.
Увійшовши в кімнату, Мора відчула подібний до витончених парфумів аромат кави. Побачила темні деревяні панелі та просте розпяття на стіні над дубовим столом. За столом сиділа згорблена стара черниця. Окуляри перетворювали її очі на величезні блакитні озера. Вона здавалася такою ж старою, як її немічні сестри, які сиділи за столом, і окуляри були такі важкі, наче тягнули її донизу, обличчям у стіл. Та очі, що дивилися крізь ті товсті скельця, були живі й світилися розумом.