Тетяна КовтунПолонез для мера
Перша глава
Зранку ніщо не віщувало дощу, ближче до десятої свіжий вітерець й узагалі розігнав мінливі хмарки на небі. Весна, що стрімко накочувалася на місто, змінювала все з дбайливістю молодої господині: терпляче поралася з морочливими ручаями вздовж тротуарів, розправляла над містом віяло сонячних променів і нагадувала про себе пристрасним диханням вологих ранків. Міський стадіон приваблював погляди перехожих панно з яскравими малюнками. Саме тут розміщувався анонс про сьогоднішню подіюфутбольний турнір серед підліткових команд. «Мабуть, усі вже на місці», подумав Верес і пришвидшив ходу. Біля арки, що вела до стадіону, на нього чекалияк-не-як Олександр Володимирович був не останнім учасником наступного дійства.
Уявляю, як ви переживали через погоду. Пять градусів теплаце успіх! Удень ще потеплішає,сказав генерал, тиснучи руку чоловіку, який зустрів його біля входу. Ним був голова районної держадміністрації Петро Компанець.
Молодіжні команди вже розмістились у роздягальнях. Але засиджуватися там ніхто не збирався. Найбільш нетерплячі вибігли з мячем на поле.
Газон що треба, похвалив Верес. Ставний генерал ще памятав, як і сам колись залюбки ганяв мяча з колегами.
Багатьох молодих гравців він знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганої компанії ще за часів свого керування міською міліцією.
Компанець помітив, яким жадібним поглядом Олександр Володимирович дивиться на підлітків, і чомусь запитав:
А де твій Владислав?
Я відправив його до Лондона.
Команди вишикувалися на полі, і після свистка судді гра розпочалася.
Потім, під час перерви, були традиційні канапки. Петро розпитував:
А що ж то за навчання у Великобританії?
Улітку син навчався на курсах з вивчення англійської. А потім йому запропонували скласти вступні іспити до коледжу. Склав. Залишився.
Неохочий ти на слова, хитнув головою голова райдержадміністрації,та це й непогано. Зате, коли щось пообіцяєш, то зробиш. Молодець! Допоміг знайти спонсорів для турніру
Олександр Володимирович мовчки дивився у бік стадіону, і неможливо було здогадатися, про що він зараз думає.
Компанець копнув кінцем чобота якийсь мяч, розвернувсь, підійшов впритул і подивився просто у вічі своєму гостю.
Слухай-но, а чому б тобі не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Місту потрібен такий голова!
Той не відсторонився, витримав погляд і сказав просто:
Хто такий мер? Володар смітників! Це не для мене.
Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петрові руку і заодно тицьнув йому свої нові візитки. Тієї миті з його кишені вислизнула фотографія дружини і сина, які, обійнявшись, сиділи на березі моря. Чоловік легко підхопив знімок на льоту і повернув його на місце.
Оце добре! зрадів Компанець, кинувши оком на світлину. Але я не бачу у візитці твого домашнього телефону.
А в мене його нема.
Як? При такій посаді
Він мені не потрібен. Бувай!
Службове приміщення зустріло генерала запахом старих меблів. У кабінеті озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з міністерства. Верес рвучко відчинив двері.
Тобі нагадати, де ти працюєш? сварився голос у слухавці.Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнір! Тобі робити нічого?
Я очолюю футбольну федерацію області і вважаю, це частина нашої профілактичної роботи серед молоді.
На тому кінці дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.
Час тобі позбутися цієї посади. Футболце поле для бізнесу. Передай крісло комусь молодшому, а сам відійди! Щоб я більше про це не чув!
Слухаюсь! Будуть якісь розпорядження?
Так. Підготуй звіт щодо замовних убивств, які скоєно останнім часом в області. Розберись, хто там мутить воду. Доповідатимеш у понеділок!
Але ж сьогодні вже субота.
Гаразд, чекаю твого звіту у середу. Бувай.
Верес натиснув на кнопку на столі. Увійшов помічник на імя Дзен. Це був тямущий молодий чоловік із зовнішністю шанувальника східних бойових мистецтв.
Усі справи, повязані із замовними убивствами мені на стіл. Швидко!
Першу теку мали б принести не раніше як за півгодини. Генерал відчув раптову втомуне так фізичну, як моральну. Йому забракло повітря, і він розчинив вікно. Чомусь відразу пригадалась інша веснаколи батько навідріз заборонив йому вступати до міліцейського навчального закладу. Старший Верес вважав це не кращим вибором для свого сина. Взагалі волів не говорити про правоохоронні органи, суддів і прокуратуру. У тридцять сьомому році за звинуваченням у зраді розстріляли його рідного брата. Думав, то була якась жахлива помилка або чиясь зла воля. Коли Сашку виповнилося дванадцять років, тато пояснив йому, що дядька реабілітували. Тоді хлопець так і не зрозумів до пуття, що це означає. Якщо дядько був у чомусь винний, то чому держава обмежилася простою констатацією факту? Повернула родині замість живої людини мертвий рядок із довжелезного списку репресованих, по тому реабілітованих. Але ж за цим рядком стояла не тільки смерть молодого льотчика, а й поневіряння його сімї і решти родичів. Одні залишились у Сибіру, інші вимушено оселились у Казахстані.
Згодом, після закінчення Другої світової війни, Володимирбрат льотчика-«зрадника»з бойовими пораненнями повернувся в Україну, до рідного міста і одружився на випускниці педінституту. Освіта у родині цінувалася понад усе. Пращури по батьківській лінії належали до ополяченої української шляхти католицького віросповідання. Дідусь-інженер зі своїм самодостатнім характером, відсутністю комплексів меншовартості, периферійності, ерудицією у різних галузях знань був у родині взірцем. Його наслідував дядько, який захопився авіацією. А татоВолодимирне здобув вищої освіти. Зате у сімї Вересів шанували музику і образотворче мистецтво. З-поміж улюблених мелодій батька був «Полонез Огінського», який нагадував про пережиту тугу за батьківщиною. «Цінуй, сину, те, що ми живемо у себе вдома, а не на чужині, як твоя тітка із Свердловська».
На догоду батькові, молодший Верес вступив до гідротехнікуму і закінчив його з відзнакою. Але потім-таки подався вчитися на міліціонера, тому що з шістнадцяти років мріяв стати слідчим. У кримінальних розслідуваннях шукав прямі відповіді на те, що є злом, а що добром. Але чому дядька засудили і розстрілялице питання для Сашка довго ще залишалося відкритим.
Олександр Володимирович знав, що колеги цінують його думку. Знав і те, що його внутрішня свобода і самоповага подобалися не всім. Та він сприймав упереджене ставлення до себе з поблажливістю сильної людини, яка вибачає страх слабких. Після багатьох років роботи в органах міліції він дійшов до посади заступника начальника обласної міліціїкерівника кримінального розшуку. Роки не змінили головного, з чим розпочав він міліцейську службу, а саметого джерела порядку, що закладене, як він вважав, усередині кожної людини. За будь-яких політичних і економічних зсувів базовим принципом існування суспільства є закон, вважав Верес. Це його переконання тільки зміцнилося після навчання на кафедрі права під егідою ЮНЕСКО.
Генерал навіщось відкрив шухляду стола. До рук потрапила роздруківка останнього семінару, в якому брав участь. «Проблема універсальності прав людини. Міжнародні, регіональні та національні стандарти»значилося на обкладинці. Тоді ж, два роки тому в Уральському університеті, Верес познайомився з Олександром Линенком. З тим самим працівником спецслужб, про якого згодом писали у російській пресі, що він «втік» до Великобританії разом із службовими таємницями. Минулого літа вони випадково здибались у Лондоні. То була щаслива зустріч. Дякуючи Линенку, Владислав мав надійний прихисток і перспективу гарного навчання.
Університетський диплом, відповідно до якого Верес став фахівцем з питань прав людини, в управлінні сприйняли немов якусь чергову «галочку» в анкеті свого працівника. Про існування кафедри ЮНЕСКО тут і не чули. Від керівника кримінального розшуку вимагалася щоденна невтомна праця, а не широка обізнаність з європейським правом. Хизуватися цими знаннями йому б ніхто не дозволив. Це, швидше, був привілей міністра. Але Верес час від час міг ввернути словечко, видати хльостку фразу, від якої міліцейське начальство втрачало мову. Можливо, через це декому з них було незатишно поряд з таким нетиповим працівником. Олександр Володимирович і сам відчував, що йому вже не так легко, як раніше, знаходити спільну мову з колегами по управлінню внутрішніх справ. Хоча його тут знали вже понад тридцять років як облупленого.
Генерал підійшов до шафи, де в куточку стояла маленька мікрохвильова піч, й розігрів учорашню піцу, яку перед тим витягнув з холодильника. У його кабінеті було все, щоб днювати і ночувати на службі стільки, скільки того вимагатиме робота. Саме тієї миті у двері постукали. Це принесли першу теку зі справами. Дзен сказав з порога:
За пятнадцять хвилин буде ще дві.
Давай! Я чекаю, озвався генерал.
Чверть піци, склянка чаюі він почав гортати зшиток.
Ішлося буцімто про конфлікт навколо квартири у старовинному особняку. Насправді дуже скидалося на те, що якась фірма націлилася на земельну ділянку під цим будинком У більшості справнаїзди на законних власників і захоплення чужих обєктів нерухомості. Почерк один і той самий. Назва войовничої фірми видалася Вересу знайомою. За нею стояла інша компанія, вбудована в солідну корпорацію. Можливо, звідси й тягнувся шлейф замовлень на вбивство кількох підприємців і навіть просто фізичних осіб без будь-якого виду діяльності. Зясувати імя найвпливовішого акціонера корпорації було справою кількох хвилин. Ним виявився депутат міської ради, якого генерал знав особисто, Альберт Думанов. За цим сорокарічним чоловягою і раніше були деякі грішки.
Верес набрав телефон старшого колеги. Той за часів своєї служби вивчив уздовж і поперек курортне узбережжя Азова.
Вам щось говорить імя Аліка Думанова?
Колега добре памятав роки, що передували розвалу Радянського Союзу. Те курортне містечко уподобали не тільки чесні члени профспілки, яким вдалося вирвати собі путівку на відпочинок, а й звичайні бандити. За домовленістю з місцевою адміністрацією, пансіонати надавали представникам злочинних угруповань послуги. В окремих номерах веселі ватаги проводили уїк-енд. Стрижених «під нуль» здорованів з примітивною зовнішністю обслуговували панянки з показними манерами і заточеним манікюром. З першого ж погляду було зрозуміло, що парочки звели знайомство між собою того ж таки дня. Тим гучнішими були зойки і зітхання, що долинали з бандитських номерів, тим роздратованішими ставали добропорядні члени профспілки із сусідніх кімнат. Дехто звертався до міліції, але вона неохоче реагувала на скарги курортних зануд.
Ключовою постаттю у нічних дійствах був Алік Думанов. Цей моторний хлопець походив із багатодітної сімї, яка залишила Кабардино-Балкарію і оселилася тут років пятнадцять тому. Повернувшись з Афганської війни, Алік організував підпільний бордель, сам виконував обовязки менеджера і водія одночасно. Окрім сексу, клієнтам пропонувалися наркотики, що було вже серйозно. Це тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Слідчий так і сказав Думанову, зачитавши йому вголос відповідну статтю Карного кодексу. Молодик заартачився, почав просити, щоб його відпустилимовляв, визнає, що оступився. І, як не дивно, у цього слизняка виявився заступникочільник однієї громадської організації, що обєднувала колишніх бійців спецназу, які воювали в Афгані. Думанова відпустили, навіть не зареєструвавши правопорушення, яке він скоїв.
А ти як думав? зітхнув колега. «Афганців» ми не чіпали. Така була негласна вказівка. Тим більше тих, хто воював у загонах спецпризначення. Потім Думанов зареєстрував свою фірму і знайшов підхід до місцевого начальства. Отож тепер його голими руками не візьмеш. Сашко, ще одна суттєва деталь. Думанов каже: «Хто проти мене піде, той швидко вмирає».
Спасибі, що попередив, сказав Верес і замислився.
Віднедавна Думанов взяв наступну висотуперебрався до обласного центру і став депутатом міської ради. Отож, курортний скоробагатько, який пройшов шлях від продажу біляшів на пляжі аж до участі у місцевому самоврядуванні, набув ваги. Верес, за своєю давньою звичкою, коли у місцевому «парламенті» зявлявся новачок, намагався визначити, до якої когорти той належитьдо «злодіїв» чи «бунтівників». Спочатку схилявся до другого варіанта, тепер вжедо першого. Верткий, балакучий Алік з першого ж погляду тягнув на екстраверта, що насолоджується самим шоу, створеним особисто. Але, виявляється, Думанов був не таким простим і свою галасливу динаміку вмів перетворювати на капітал.
Гортаючи сторінки інших справ, Верес зясував, що курортного вискочку цікавила не тільки земля, а й бюджетний пиріг, який нарізали у стінах міськради в атмосфері цілковитої таємничості. Думанов розвинув активність у постачанні харчів дитячим садкам і школам. Пролазливий депутат діяв під виглядом довіреної особи керманича провідної парламентської фракції. Він приходив на підприємство, що обслуговувало ті їдальні, і заявляв: або ми, або ти. Якщо хочеш зберегти своє місце під сонцем, бери нас у партнери. Це означало: плати відкат. Звісно, директор підприємства платив відкат. А щоб компенсувати ці непередбачувані витрати, піднімав ціни на свою продукцію.
Наступна течка розповідала про інші бізнесові винаходи Думанова. Останнім часом місто обплутала своїми уявними послугами новостворена фірма, що спеціалізувалася на будівництві. Знову ж таки, паразитувала вона на бюджетних установах. Не маючи ліцензії на подібну діяльність, фірма існувала винятково на папері, була примітивною прокладкою, що не заважало їй подавати заявки на участь у міських тендерах. Алік винаймав робітниківдешевих супідрядників і жив за рахунок накруток маржі на вартість робіт. Відтак, заробляв гроші на порожньому місці.
Тепер у Вереса почала вибудовуватися певна версія того, що відбувалось останнім часом на місцевих ринках нерухомості, землі і будівництва. Скрізь поширювався вірус рейдерства, запущений Думановим. Він розчищав собі дорогу жадібно і нахабно. Ось тільки куди прямував цей новоприбулий нувориш і де знаходиться Замок, до якого він прямуєу Маямі, Ніцці чи просто на Канарах? Але найгірше було те, що коїлися вбивства.
На годиннику була девята вечора. Зазвичай у кабінеті керівника кримінального розшуку переставало світитися пізніше. Але сьогодні після прочитаного Вересу запраглося домашнього затишку. «Жигулі» сірого кольору помчали генерала в ніч.
Звичайно, його пес уже нетерпляче переминається у передпокої, чекаючи господаря, подумав Олександр Володимирович з приємністю. У пакеті для собаки є дещо смачненьке. Ото зараз плигатиме від радощів! Вівчарка з кличкою Інвар останнім часом стала для генерала чи не єдиною хатньою розрадою.
Затишок в його квартирі був доволі умовним поняттям. Тут не вистачало жіночого тепла, дефіцит якого господар компенсував за рахунок інтерєру. Що насамперед впадало в очі гостям, які приходили сюдице неабияке відчуття художнього смаку господаря оселі. Центральним обєктом для споглядання у тіснуватій двокімнатній квартирі була картина, власноруч написана Вересом з натури кілька років тому. На полотні на тлі чудернацьких скель на березі ріки було зображення якогось древнього воїна у повному бойовому обладунку. Скрізь висіли світлини з необмеженою тематикою: пейзажі і памятки архітектури, скульптури і фонтани, дитячі обличчя і композиції в стилі «ню». Натурницею була одна й та сама брюнетка з великими чорними очимайого дружина. Будь-якому вимогливому поціновувачу людської вроди обовязково впали б у вічі бездоганна статура і рівна засмага, тонкі риси обличчя і вираз якоїсь надзвичайної чутливості цієї жінки. Одна стіна в кімнаті була зайнята скляними стелажами з холодною зброєю. Над ними висіла вогнепальна. Решту стін господар заставив книжковими шафами.
Олександр Володимирович увійшов до квартири, і тут його радісно обійняв лапами ліпший друг Інвар. Господар ласкаво погладив його усміхнену мордочку, поторсав зашийок і стомлено скинув куртку на тумбочку у передпокої. Потім повернувсь і повісив одяг на плечики до шафи. Мимохіть зиркнув у дзеркало і помітив, що має кепський вигляд. Зняв мундир, шарпнув із полички спортивний костюм, перевдягнувся. Перевзувся. Про щось замислився. Так і сидів, поки до нього не підійшла вівчарка і не лизнула хазяїна в ніс. Звичайно ж, наступним пунктом їхньої програми була прогулянка в сусідньому скверику. Життя йшло за спланованим графіком.
Повернувшись з вулиці, Верес погодував Інвара і розігрів собі якихось напівфабрикатів. Заварив чаю. Вранці, напевне, зателефонує син із Лондона, і це було єдине радісне передчуття цього вечора.