Мокк витяг зі срібного візитівника візитку ювеліра Сомме й уважно прочитав адресу: «Бреслау, Драбіціус-штрасе, 4». Не зачиняючи віконця, він увімкнув двигуна й різко рушив. Його чекала подорож через усе засніжене місто.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
дев'ята година вечора
Ювелір Пауль Сомме насилу проковтнув слину, яка боляче подразнювала його набрякле горло. Він відчував, як у нього починається гарячка.
У такі хвилини заспокоєння він віднаходив лише в одному: переглядав свою нумізматичну колекцію. Отож він лежав, загорнувшись у темно-синій халат з пурпуровими вилогами й переглядав колекцію старовинних монет. Його блискуче від сильної гарячки око знавця, озброєне потужною лупою, пестило гданські гульдени сімнадцятого сторіччя, сілезькі гривни й царські імперіали. Він уявляв собі своїх предків, як вони нагромаджують у мішечках гори золота, а тоді купують маєтки, фільварки, жінок і титули. Уявляв собі їхній ситий, спокійний сон під час воєн і погромів у Росії та Польщі, який охороняли щедро оплачувані стражники, юристи й поліцейські. Представники цих професій завжди викликали в Сомме приязні почуття. Навіть зараз, коли він, важко хворий, милувався своєю колекцією, і несподіваний дзвоник відірвав його від предмета його пристрасті, він із задоволенням прийняв з рук камердинера візитку кримінального радника Ебергарда Мокка.
Запросіть, звелів він служникові, і з полегшею вклав своє змучене лихоманкою тіло на мякі подушки шезлонга.
Поява квадратної Моккової постаті сповнила його не меншим задоволенням, ніж його візитка. Він цінував кримінального радника із двох причин: по-перше, Мокк був поліцейським, по-друге, він був чоловіком вродливої, примхливої й на двадцять років молодшої жінки, чиї мінливі почуття часто змушували Мокка до відвідин ювелірного салону. Сам ювелір, старший від своєї дружини на тридцять з гаком років, чудово розумів, що означають жіночі капризи, меланхолії й мігрені. Це обєднувало його з Мокком, але він по-іншому реагував на ці явища. На відміну від кримінального радника, Сомме був мудрим і поблажливим.
Будь ласка, не виправдовуйтесь, пане раднику, попри пекучий біль у горлі, Сомме не дозволив Моккові заговорити першим. Я лягаю спати пізно, а крім, того, ваш візит ніколи не є невчасним. Чим можу вам прислужитися?
Любий пане Сомме, Мокк не міг отямитись від враження, яке завжди справляли на нього картини голландських майстрів на стінах кабінету ювеліра. Я хотів би зараз купити те рубінове кольє, про яке ми нещодавно говорили. Мені воно конче потрібне нині, але заплатити я можу лише завтра або післязавтра. Дуже вас прошу зробити мені таку послугу. Я неодмінно заплачу.
Я знаю, що можу вам повністю довіряти, ювелір завагався. Гарячка спотворювала в його очах обриси предметів. Йому здавалося, що картини розглядають двоє Мокків. Але я трохи прихворів, у мене сильна гарячка Це головна завада
Мокк глянув на картини й пригадав учорашній вечір у кабінеті Piсce та самурая з ножем біля ока.
Я справді хотів би виконати ваше прохання, я дійсно не шукаю виправдань, голос Сомме зривався від надмірного хвилювання. Його голова впала в розпалену вологу заглибину подушки. Ми можемо подзвонити моєму лікареві, докторові Ґрюнбергові, і він підтвердить, що заборонив мені виходити з дому.
Побачивши, що вираз Моккового обличчя змінюється, Сомме рвучко підвівся із шезлонга. Голова в нього пішла обертом, а на обличчі, вкритому червоними плямами, виступили краплинки поту, викликані недугою й страхом втратити клієнта. Він важко сперся на стіл і прошепотів:
Та це нічого. Зачекайте хвилинку, будь ласка, я зараз буду готовий.
Ювелір рушив у бік дверей своєї спальні. На мокру лисину він натяг старомодного нічного ковпака.
Пане Сомме, зупинив його Мокк. А чи не могла б зі мною поїхати до магазину ваша дружина? Ви й справді хворі. Мені б не хотілося наражати вас на небезпеку.
Ах, пане раднику, ви такий турботливий, ювелір випромінював непідробне захоплення. Та це неможливо. Моя кохана Едіт сьогодні вранці поїхала на аукціон антикварного срібла до Ляйпцига. За її відсутності й моєї хвороби в магазині розпоряджається наша довірена особа. Але й це ні до чого. Тобто вам ця особа нічим не допоможе. Лише мені відомий шифр від сейфу, у якому лежить це кольє. Зараз я одягнуся, і ми поїдемо.
Сомме вийшов до сусідньої з кабінетом спальні й повільно зачинив двері. Мокк почув характерний звук тіла, що падало на підлогу й грюкіт від падіння на паркет стільця чи столика. Він швидко вбіг до спальні й побачив непритомного ювеліра, що лежав на підлозі. Мокк перевернув його на спину й ударив долонею по палаючому обличчю. Сомме опритомнів і всміхнувся до своїх видінь. Йому здавалося, що він бачить свою кохану Едіт з розвіяним волоссям під час останньої відпустки в Совиних горах. Видіння Мокка було зовсім іншим: Едіт Сомме, у коштовностях, позичених з вітрини, а її шию прикрашає вимріяне ним кольє. Вона лежить розімліла, розкинувши ноги на маленькому диванчику в задній кімнатці ювелірного магазину, а породистий самець, наситившись її тілом, на повний голос горланить Ройттерові куплети.
От тобі й довірена особа, подумав Мокк, залишаючи Сомме, який все ще марив, під опікою служника.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
десята година вечора
Мокк увійшов до помешкання й окинув оком передпокій. Він був здивований тишею й порожнечею, що панували навколо. Окрім собаки, ніхто його не привітав і не зрадів його поверненню, ніхто на нього не чекав. Так було завжди, коли прислуга мала вихідний. Марта поїхала до рідні біля Ополе, а Адальберт, страждаючи на ту саму хворобу, що й ювелір Сомме, лежав у своїй кімнатці. Мокк зняв пальто й капелюха та натиснув на клямку дверей спальні. Софі спала, загорнувшись у ковдру. Голову вона закривала руками, наче хотіла захистити себе від удару, а руки стискала в кулаки. Мокк десь читав, що така несвідома поза означає непевність і безпорадність. Він розчулився, і в памяті постав спогад: Софі й Ебергард на вокзалі. Він їде до Берліна по медаль, яку отримав за розслідування однієї важкої справи, вона ніжно з ним прощається. Поцілунок і прохання: «Якщо повернешся вночі, розбуди мене. Ти знаєш, як».
Мокк ще й зараз чув цей тихий розпусний сміх Софі. Він чув його у ванній, коли замикав двері до спальні й закривався на ключ ізсередини. Він лунав у його вухах, коли лягав біля дружини й починав будити її так, як вона найдужче любила. Софі зітхнула й ледь відсунулася від чоловіка. Та він був настирливим і відновив свої намагання. Софі повністю прокинулася й глянула в затуманені очі Мокка.
Сьогодні цей день, прошепотів він. День зачаття нашої дитини.
І ти віриш у цю маячню? сонно спитала вона.
Сьогодні цей день, повторив він. Пробач за вчорашнє. Я повинен був допомогти Ервінові.
Мене це зовсім не цікавить, Софі відсторонила наполегливі чоловікові руки й насупилася. Мене не обходить ані Ервін, ані цей астрологічний прогноз. Я погано почуваюся. Дай мені спокійно заснути.
Кохана, завтра я подарую тобі рубінове кольє,вона відчувала гарячий Мокків подих на своїй шиї. Софі встала й сіла у фотелі під вікном, підгортаючи під себе шовкову нічну сорочку. Глянула на ліжко й пригадала старого з колючою бородою.
Ти мене маєш за повію, Софі уважно розглядала щось над Мокковою головою, чию любов можна купити за кольє?
Ти ж знаєш, що я страшенно люблю, Мокк по-змовницьки всміхнувся, коли ти вдаєш продажну дівчину.
Ти говориш лише про себе. Лише «я» та «я», тон голосу Софі був розпусним і заохочував. І що «я люблю», що «мене цікавить» і таке інше. Мене ти ніколи не питаєш, що я люблю, і що я хотіла б робити. Весь світ мусить догоджати тобі.
А що ти найбільше любиш робити? Мокк відповів на її заохочувальну посмішку.
Софі сіла біля чоловіка й погладила долонею його широкі плечі.
Вдавати продажну дівку, відповіла вона.
Мокк напружився. Він ще й зараз чув її вульгарне «хочеш трахатися?», відчував дотик її ніжних ніг, якими вона зіштовхнула його з ліжка на підлогу того недільного вечора.
От і вдавай її,сухо наказав він.
Одягнена в біле маленька дівчинка перелякано дивилася на барона фон Гаґеншталя, який бив руду повію. «Треба ще сипати?»спитала вона.
Софі відчула страшенну втому. Ледь непевним кроком вона підійшла до ліжка.
Не можу я вдавати продажну дівку, зітхнула вона, залазячи під ковдру, бо тобі нічим заплатити. У тебе немає кольє.
Завтра буде, Мокк притулився до дружининої спини. Я можу тобі заплатити стільки, скільки беруть дорогі повії. Грішми.
А я особлива повія, Софі притримала його за запястя й відвернулася до стіни. Від клієнтів я приймаю лише коштовні подарунки.
Добре, сопів Мокк. Ти вдаватимеш, що ти повія, а ящо плачу тобі рубінами.
Софі підвелася на лікті й відгорнула волосся з обличчя.
Припини нарешті! крикнула вона. Дай мені спокій! З мене досить цієї забави! Я втомилася й хочу спати. Ти так само добре можеш і сам себе вдовольнити, вдаючи, що кохаєшся зі мною. Просто вдавай.
Мокк засопів голосніше й притис її до ліжка всією своєю вагою. Мязи обличчя Софі розпружилися, а її щоки ледь посунулися до порожевілих вух. Із заплющеними очима вона була схожою на маленьку дівчинку, що вдає, ніби спить, але вже за мить вибухне реготом, щоб показати схиленому над нею батькові, який чудовий жарт вона утнула. Софі не була дитиною, Моккбатьком, а те, що між ними відбувалося, аж ніяк не нагадувало невинної дитячої забави. Софі думала про маленьку дівчинку в білому платтячку, про її повні сліз очі, про її судомно затиснені кулачки із трояндовими пелюстками, про її переляк від вигляду оскаженілих від хіті самиць. Мокк думав про космограми, зірки й малого, ще ненародженого Герберта Мокка, що недільного ранку їде на поні Південним парком.
Сьогодні день зачаття, шепотів він. Ти ж знаєш, що повій часто ґвалтують.
Ти, сучий сину! Ти, хаме! вереснула Софі.Ти, мугиряка! Не роби цього, бо пошкодуєш!
Мокк зробив. А потім пошкодував.
Бреслау,
п'ятниця 2 грудня,
сьома година ранку
Мокк дуже шкодував. Він сидів голий у зачиненій на ключ спальні, біля холодної пічки й притискав до обличчя нічну сорочку Софі. Тканина була подерта в кількох місцях. Біля ніг Мокка лежав напахчений ясмином папір для листів, списаний круглим почерком.
Ти, негіднику й нікчемо, за те, що зґвалтував мене, ти відповіси на Божому суді. Зараз, за життя, ти лише втратиш свою нікчемну репутацію
Він поклав на зімяту постіль нічну сорочку дружини й роззирнувся по кімнаті. Дивився на порожній туалетний столик, на відчинену, оголену від одягу шафу, завіси якої нещодавно змастив Адальберт. Провів язиком по піднебінню. Воно не було сухим і шорстким. Учора вночі він не торкнувся алкоголю. Якби він напився, то не сидів би зараз біля пічки. Його язик не мандрував би ротовою порожниною в пошуках алкогольних спогадів. Він був би затиснений у зубах повішеного.
Ти, безплідний імпотенте, ти довго пам'ятатимеш цей день1 грудня 1927 року. Цього дня я закінчила писати свого щоденника, розпачливе волання про повагу до гідності дружини й жінки. Я докладно описала насильство, яке ти вчинив наді мною
Мокк лежав на дивані й при світлі нічника придивлявся до кількох світлих волосин Софі, що їх він накрутив на палець. Перший ранок без дружини. Перший ранок без похмілля.
Він сповз із дивана на підлогу. Лежав на животі на пухнастому килимі й пригортав руками купу речей, яку Софі насипала, наче поховальне вогнище. Там були шуби, які на його прохання Софі одягала на голе тіло, коштовності, парфуми, навіть шовкові панчохи.
Мені не потрібні жодні твої подарунки. Це єдине, що ти можешвідкривати свого гаманця й купувати собі пробачення й кохання. Але за моє ти більше не заплатиш.
Ти старий, жалюгідний алкоголіку, ти не міг задовольняти молодої жінки. Твій член замалий. Але в цьому місті є ті, хто міг мене вдовольнити. Ти й не уявляєш, скільки разів і яким чином я зазнавала тілесної втіхи цього тижня, який ти закінчив, ґвалтуючи мене. Тобі й уявити важко. Хочеш знати? Невдовзі довідаєшся про все із цього щоденника, який я потай видам, а мої друзі поширять його по всіх будинках розпусти Німеччини. Ти ще не знаєш, на що я здатна. Зі щоденника довідаєшся, скільки життя я висотала з Роберта, нашого колишнього служника.
Мокк притис обличчя до подушки, яку вчора кусала Софі. За свою карєру поліцейського він вів чотири справи, які стосувалися вбивства дружин. У трьох із них приводом для злочину було висміювання дружинами сексуальної неспроможності чоловіків. Жертви, знущаючись із малих розмірів чоловікового прутня, стверджували, що втіхи вони зазнавали в обіймах інших мужчин. Мокк перевірив ці розповіді. Це були без винятку вигадані історії, фантазії, остання зброя, по яку сягали ці вбиті жінки. Він пригадав собі безсоромні погляди, які кидав на Софі їхній колишній камердинер Роберт. Пригадував запах дружининих парфумів у кімнатці служника й запевнення камердинера, що це запах вуличної дівчини.
Кримінальний радник схопився за голову. Чи погрози Софі були зовсім безпідставними? Чи й справді вона написала щоденник, у якому є про «тілесні втіхи, яких вона зазнавала з іншими»? Це було б чтиво якраз для завсідників борделів, з їхніми специфічними смаками. Чи ці порнографічні фантазії були реальністю, а чи вигадками аристократки, яку принижував чоловік-плебей, мистецької натури, яку пригнічував брутальний міщанин, готової до материнства жінки, яку марно силував безплідний самець? На це запитання знала відповідь лише одна людина, яка минулого тижня мала стежити за кожним кроком Софі Мокк.
Бреслау,
п'ятниця 2 грудня,
восьма година ранку
Мокк вийшов з Головного вокзалу через задні двері. Пройшов повз дирекцію залізниці, проминув укриті інеєм дерева Тайхекпарку й перейшов через Ґустав-Фрайтаг-штрасе. Зупинився у сквері навпроти гімназії св. Єлизавети. Там він купив цигарки в кіоску й сів на вкриту памороззю лавку. Йому треба було перевести подих, повязати причини й наслідки.
Ти ніколи мене не знайдеш. Нарешті я вільна. Вільна від тебе й цієї смердючої сілезької провінції. Я від'їжджаю назавжди.
Його підозри справдилися. Касир нічної зміни, глянувши на фото Софі, упізнав у ній жінку, яка десь опівночі купувала квиток на нічний потяг до Берліна.
Мокк привертав погляди гімназистів, що квапилися до школи, на нього кокетливо дивилася продавчиня з кіоску, де торгували газетами й тютюном, зі стовпа з оголошеннями його пронизував поглядом похмурий старий, під чиїм зображенням виднівся напис: «Отець, князь Олексій фон Орлофф, провіщає швидке пришестя Антихриста. Свідчення цьогоповторення злочинів і катаклізмів».
«Цей отець має рацію. подумав Мокк. Повторюються злочини й катаклізми. Мене знову покинула жінка, а Смолож знову почав пити».
Згадка про кримінального вахмістра нагадала, чому він примандрував, до цих не дуже приємних кварталів за Головним вокзалом. Мокк пішов просто Мальтезер-штрасе, повз гімназію св. Єлизавети та будівлю народної школи із червоної цегли і звернув праворуч, на Лемґрубен-штрасе. Перетнув її навкоси, щоб не потрапити під трамвай шостого маршруту, і увійшов до брами будинку номер 25, що стояв навпроти церкви св. Гайнріха. На пятому поверсі в бічному крилі будинку мешкала Франціска Мірґа, молода чеська циганка, чий пятирічний син мав гарне сілезьке імя Гельмут Смолож.
На пятому поверсі, навпроти дверей циганки Франціски, у відчиненому навстіж туалеті сиділа опасиста стара. Інтимність, вочевидь, не була тим, чого вона найбільше прагнула. Її спідниці спадали складками обік унітаза, руки спиралися на одвірок, а очі уважно стежили за засапаним Мокком. Той, перш ніж постукати до дверей Франціски, пригадав собі поширену думку про циганську правдивість і вирішив зробити зі старенької свою інформаторку.
А скажіть-но, бабцю, крикнув він, затискаючи носа, чи вчора хтось відвідував панну Міргу?
Аякже, були в неї, були, у старенької заблищали очі.Самі військові й один цивільний.
А генерала серед них не було?
Аякже, певне що був. Самі військові ще й один цивільний.
Volens nolens Мокк був змушений довіритися сумнівній циганській правдивості. Він постукав у двері Франціски так голосно, що аж зрушив з місця передріздвяний вінок з ялинкових гілок. У шпарині над ланцюжком, що не давав увійти, зявилося обличчя молодої жінки. Побачивши посвідчення поліцейського, Франціска спохмурніла й відчинила. Мокк опинився в кухні. На пічці стояла каструля з молоком і чайник. Пара осідала на дитячих сорочечках, що сушилися біля печі, на старанно складеному стосику трісок для розпалювання, на відрі з вугіллям і стінах, пофарбованих зеленою олійною фарбою. Він зняв капелюха й розстібнув пальто.