І тоді я звернув увагу, що її тичинки, як я їх назвав був раніше, мали на кінчиках яскраво-блакитні цяточки. Вони були схожі на крихітні блискучі сапфіри або блакитні оченята вздовж мантії устриці чутливі до світла, але нездатні сприймати повноцінне зображення. Поки ж я роздивлявся, яскраво-блакитний колір померк, і ті сапфіри перетворилися на звичайні темнуваті камінці
Докторе Флойде або хтось інший, хто слухає, у мене не так багато часу: Юпітер скоро заглушить мій сигнал. Та я майже закінчив.
Я зрозумів тоді, що маю зробити. Кабель, який вів до тієї тисячоватної лампи, звисав майже до землі. Я посмикав за нього, і світло згасло під зливою іскор.
Протягом кількох хвилин нічого не відбувалося, і я вже почав був думати, що спізнився. Отож підійшов до тієї стіни із переплетеного гілля, що мене оточувала, та копнув її ногою.
Поволі, наче з неохотою, водорість почала розплутувати свої відростки й відступати назад до Каналу. Світла було цілком досить, і я чудово все бачив: у небі світилися Ганімед і Каллісто, Юпітер теж підсвічував у вигляді величезного тонкого світлого півмісяця, а на нічному боці гіганта у верхніх шарах атмосфери ще й вирувало грандіозне полярне сяйво, викликане впливом близько розташованої Іо. Отже, вмикати ліхтар на шоломі потреби не було.
Я йшов слідом за тією істотою аж до води, знов і знов спонукаючи її до руху штурханами, щойно вона сповільнювалась, і відчував, як у мене під підошвами постійно хрустять льодові скалки Що ближче вона підповзала до Каналу, то, здавалося, сильнішою та енергійнішою ставала, так ніби знала, що повертається до рідного свого природного середовища. І я подумав: чи виживе вона, щоб розпуститися знову?
Водорість зникла під водою, залишивши на ворожій для неї поверхні ще кілька останніх мертвих своїх личинок. Вода у вільній від льоду ополонці кипіла ще кілька хвилин, поки ізолювальний шар нововиниклого льоду не запечатав її нарешті наглухо, відділивши від вакууму над нею. Після цього я пішов назад до розбитого корабля, щоб подивитися, чи можна там іще щось урятувати та я не хочу про це говорити
Докторе, у мене до вас є лише два прохання. Коли біологи-систематики класифікують цю істоту, я сподіваюся, вони назвуть її на мою честь.
І коли наступний космічний корабель ітиме поблизу курсом додому попросіть їх забрати наші кістки назад до Китаю
Юпітер перерве звязок за кілька хвилин. Шкода, що я не знаю, чи мене хтось чув. Та, у всякому разі, ще раз повторю це повідомлення, коли ми знову опинимось у полі зору один одного, якщо тільки система життєзабезпечення мого скафандра витримає стільки».
Відразу ж потому, майже без паузи, ішов запис обіцяного повтору повідомлення. Він був зовсім короткий:
«Увага, це професор Чанґ! Я зараз на Європі! Повідомляю про загибель космічного корабля Цянь. Ми сіли біля Великого Каналу та встановили помпи на краю льод»
Сигнал різко перервався, зявився на мить, а потім остаточно зник за шумами. Після цього жодного іншого повідомлення від професора Чанґа ніхто й ніколи вже не отримував, але й цього виявилося досить, щоб перенаправити всі амбіції Лоренса Цунґа на космос.
Розділ 6. Озеленення Ганімеда
Рольф ван дер Берґ виявився саме тією людиною, що опинилась якраз у тому місці та якраз у той час, що й треба, жодна інша комбінація тут би не спрацювала. Напевне, саме так історія здебільшого й твориться.
Саме тією людиною він виявився, бо був африканером-біженцем у другому поколінні, а на додачу ще й добре навченим геологом, і обидва ці фактори виявилися однаковою мірою визначальними. Місце, де він опинився, стало якраз тим тому, що це був найбільший із супутників Юпітера третій за віддаленістю від нього в послідовності, яку утворювали собою Іо, Європа, Ганімед і Каллісто.
Щодо якраз того часу, то це не було так критично, бо саме та, що треба, інформація, чекаючи своєї пори, наче бомба з годинниковим механізмом «цокала» собі спокійно десь у нетрях баз даних щонайменше років десять. Ван дер Берґ випадково наткнувся на неї у 2057-му, та навіть після цього йому знадобився ще рік, щоб переконатися, що він не зїхав із глузду. І тільки аж у 2059-му всю оригінальну документацію, яка стосувалася справи, він тишком-нишком з бази даних вилучив і прибрав собі до рук, аби ненароком ніхто більше не додумався до того ж, що й він. А вже лише після цього без поспіху зосередився на головному питанні: що ж робити далі?
Усе почалося, як це часто трапляється в подібних випадках, із цілком тривіальних «польових» досліджень, які взагалі навіть не стосувалися прямих службових обовязків ван дер Берґа. Його завданням як члена робочої групи з питань планетарної інженерії була геологічна розвідка та каталогізація природних ресурсів Ганімеда, і йому було якось нецікаво марнувати свій час на заборонений супутник у сусідстві.
Але той супутник, Європа, був загадкою, яку ніхто ну принаймні всі його найближчі сусіди так точно не зміг би ігнорувати нескінченно довго. Що сім днів той проходив між Ганімедом та яскравим мінісонцем, яке було колись Юпітером, і створював затемнення, що могли тривати цілісінькі дванадцять хвилин. У найближчій від Ганімеда точці Європа здавалася трохи меншою за Місяць, якщо на той дивитись із Землі, але коли вона опинялася на протилежному боці своєї орбіти, то її видимий розмір становив лише чверть від уже згаданого.
Часто ті затемнення були просто разючі: за мить до того, як почати велично пропливати між Ганімедом і Люцифером, Європа перетворювалася на зловісний чорний диск, оточений кільцем криваво-червоного вогню, створеного світлом нового сонця світлом, що проходило крізь атмосферу, народжену теплом нововиниклої зірки.
Менше ніж протягом половини середньої тривалості життя людини Європа повністю переродилася. Льодова кірка на тій півкулі супутника, яка завжди була повернута до Люцифера, розтанула, утворивши другий за розміром океан у Сонячній системі. Років із десять він пінився та кипів, випаровуючись у вакуум, що був над ним, поки нарешті не встановилася певна рівновага між тиском під поверхнею води та над нею. Тепер Європа мала тонку, але цілком придатну для життя щоправда, не для людського атмосферу, яка складалася з водяної пари, сірководню, двоокисів вуглецю і сірки, азоту та ще багатьох інших, рідкісніших газів. І хоча не зовсім правильно пойменований так званий «темний бік» супутника досі залишався скутий кригою, та на «світлому боці» була вже суша завбільшки з Африку, помірний клімат, рідка вода, а крім того, ще й кілька розкиданих на великій площі островів.
Оце і все, що змогли розгледіти дослідники в телескопи, розташовані на навколоземній орбіті. А коли 2028 року до чотирьох найбільших, «галілеївських», тобто відкритих іще Галілео Галілеєм супутників Юпітера відправили першу повномасштабну експедицію, Європу вже щільною мантією огортала суцільна завіса з хмар. Ретельне радіолокаційне зондування показало, що під тими хмарами супутник з усіх боків практично гладенький, наче більярдна куля: з теплого боку містився доволі величенький і майже рівний за висотою континент, оточений невеликим і спокійним океаном із приземистими острівцями де-не-де, а з холодного майже так само рівний крижаний панцир. Європа й далі продовжувала утримувати за собою славу небесного тіла з найпласкішою поверхнею в усій Сонячній системі. Але за десять років це вже не відповідало дійсності: з Європою сталися кардинальні зміни. Тепер на ній височіла самотня гора заввишки майже з Еверест, яка на самісінькому краю «світлого боку» супутника, у сутінковій зоні, ніби проросла крізь лід. Імовірно, то якась вулканічна активність, подібна до тієї, що постійно відбувається на сусідній Іо, виштовхнула цю масу твердої речовини назустріч небу. А до цього міг привести потужний потік тепла, який ішов тепер від Люцифера.
Однак з таким нібито цілком очевидним поясненням виникли деякі проблеми. Гора Зевс (як її назвали) була не звичним у таких випадках вулканічним конусом, а неправильною пірамідою, і радіолокаційне сканування не показало жодного характерного для вулкана потоку лави. Деякі не дуже високої якості світлини, зроблені крізь короткочасні розриви у хмарах за допомогою телескопів, розташованих на Ганімеді, дали можливість припустити, що та гора, як і весь крижаний ландшафт навколо неї, складається з льоду. Та хоч би яким було пояснення, а виникнення гори Зевс стало справжнім потрясінням для світу, над яким вона тепер височіла, бо весь той божевільний візерунок, що на «темному боці» супутника утворювала собою хаотично потріскана крига, нині змінився повністю.
І тоді один ексцентричний науковець висунув теорію, що гора Зевс це «космічний айсберг», фрагмент комети, який упав на Європу з космосу. Для прикладу він наводив побиту метеоритами Каллісто, що мало слугувати достатнім доказом того, що подібні метеоритні обстріли вже не раз траплялись і в далекому минулому. Серед потенційних колоністів Ганімеда, що й так уже мали задосить інших проблем, ця теорія, звісно, симпатії не викликала.
Тож їх вельми заспокоїло, коли ван дер Берґ переконливо спростував цю теорію, заявивши, що будь-яка брила льоду такого розміру під час зіткнення просто розбилася б а, навіть якби цього й не сталося, сила тяжіння Європи, хоч і незначна, швидко ту брилу зруйнувала б. На додачу радіолокаційні виміри показали, що хоча насправді гора Зевс поступово тоне, однак її загальні обриси залишаються цілковито незмінними. Отже, з усього виходило, що гора не льодова.
Проблему, звісно ж, можна було б легко розвязати, відправивши крізь хмари на поверхню Європи лиш один-однісінький дослідний зонд. Та, на жаль, хоч би що там містилося під тим майже непроникним хмарним покривом, воно не викликало бажання проявляти цікавість.
УСІ ЦІ СВІТИ ВАШІ, ОКРІМ ЄВРОПИ.
НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИСАДИТИСЯ ТАМ.
Це останнє повідомлення, передане з космічного корабля «Діскавері» за мить до його загибелі, не було забуте, але тлумачень його існувала незліченна кількість. Приміром, оте «висадитися» стосувалося також і роботизованих зондів чи тільки транспортних засобів, пілотованих безпосередньо людьми? А як щодо звичайних прольотів поблизу пілотованих чи безпілотних? Або стосовно повітряних куль, які літають у верхніх шарах атмосфери?
Науковці дуже хотіли це зясувати, проте широка громадськість явно занепокоїлася, бо вважала, що не варто жартувати із силою, здатною підірвати найбільшу планету Сонячної системи. Та й без того знадобляться ще цілі століття, щоб дослідити та освоїти Іо, Ганімеда, Каллісто та десятки менших супутників, а Європа може й зачекати.
Тому ван дер Берґу не раз казали не марнувати свій дорогоцінний час на дослідження, які не мали жодного практичного значення, тоді як і на самому Ганімеді ще треба було багато чого зробити. («Де взяти вуглець-фосфор-нітрати для гідропонних ферм? Чи стабільний Схил Барнарда? Чи залишається ще небезпека грязьових зсувів у Фригії?» І так далі, і таке інше) Але він заслужено успадкував від своїх предків-бурів славу людини впертої: навіть працюючи над численними своїми різними іншими проєктами, він не забував повсякчас поглядати через плече й на Європу.
І от одного дня, і то лише на кілька годин, небо навколо Зевса очистив сильний вітер із «темного боку».
Розділ 7. Приготування до далекої подорожі
«Прощай усе, що будь-коли я мав»
І з яких глибин памяті сплив цей рядок? Гейвуд Флойд заплющив очі та спробував поринути в минуле. Ясна річ, що це з якогось вірша, але з моменту закінчення коледжу він ледве чи прочитав бодай рядок з якого-небудь поетичного твору. Та й тоді ще, під час навчання, дуже мало, якщо не рахувати одного коротенького семінару, де на прикладі віршів навчали правильного розуміння англійської мови.
Щоб без додаткових підказок відшукати цей рядок в огромі англійської літератури, бортовому компютерові може знадобитися чимало часу можливо, хвилин десять. Але це з його боку було б шахрайством (до того ж дорогим), і Флойд вирішив за краще особисто прийняти такий виклик своєму інтелекту.
Авжеж, вірш про війну але про яку? Їх так багато було у XX столітті.
Він усе ще блукав десь у туманах своєї памяті, коли до нього, рухаючись із легкою, неспішною грацією людей, що давно вже мешкають за сили тяжіння в одну шосту від земної, стали прибувати гості. На «світське товариство» «Пастера» сильно впливало так зване «відцентрове розшарування» суспільства: деякі постояльці цієї лікарні ніколи не залишали центральної її частини, «маточину» гігантської центрифуги, якою по суті й була космічна станція, з її нульовим прискоренням, а дехто, хто сподівався одного дня повернутися на Землю, віддавав перевагу майже земному гравітаційному режиму на самісінькому «ободі» цього величезного диска, який повільно обертався навколо власної осі.
Найдавнішими та найближчими тут друзями для Флойда стали Джордж і Джеррі, що було дуже дивно, адже мав з ними вкрай мало спільного. Озираючись на свій власний, подеколи мінливий і неспокійний, життєвий шлях: два шлюби, троє офіційних заручин, двоє неофіційних, трійко дітей, він частенько відчував заздрість до тривалих і стабільних взаємин цих двох людей, на які, очевидно, аж ніяк не впливали відвідини їхніх «племінничків» із Землі чи Місяця, що траплялися час від часу.
А ви ніколи не думали про розлучення? якось він запитав їх насмішкувато.
І, як завжди, Джордж, чиє просто-таки акробатичне, але при цьому дуже вдумливе, диригування значною мірою посприяло відродженню популярності класичної оркестрової музики, по слово до кишені не поліз.
Про розлучення зроду, була його миттєва відповідь. Про вбивство постійно.
Упевнений, він ніколи на це не піде, моментально вставив Джеррі. Себестьєн усе розпатякає.
Себестьєн то був красивий та вельми балакучий папуга, якого ця парочка «імпортувала» на станцію після тривалої боротьби з лікарняним начальством. Той умів не тільки розмовляти, але й майстерно відтворював перші такти скрипкового концерту Сибеліуса, виконанням якого не без допомоги скрипки Антоніо Страдіварі ще пів століття тому Джеррі й здобув собі славу.
І от настав час прощатись із Джорджем, Джеррі та Себестьєном, можливо, лише на кілька тижнів, а можливо, й назавжди. З усіма іншими, влаштувавши їм кілька вечірок, які серйозно спустошили винне сховище станції, Флойд уже встиг попрощатись, і тепер усі його думки були зайняті лише цими трьома.
Арчі, його робот-секретар застаріла модель, але й досі в ідеальному стані уже був запрограмований Флойдом опрацьовувати всі вхідні повідомлення, належним чином на них відповідаючи самостійно або пересилаючи термінову та особисту інформацію йому на борт «Юніверсу». Після всіх цих років, проведених на «Пастері», Флойдові здавалося дещо дивним, що він тепер не матиме можливості, як раніше, поспілкуватися, з ким захоче. Однак у віддяку за це він буде також позбавлений і спілкування з небажаними відвідувачами. За кілька днів у дорозі їхній космічний корабель опиниться так далеко від Землі, що розмови в режимі реального часу стануть неможливими, і все спілкування обмежиться записаними заздалегідь повідомленнями або телетекстом.
А ми думали, що ти нам друг, поремствував Джордж із докором у голосі. Зробити нас розпорядниками свого майна було дуже негарно з твого боку, тим паче що ніякого майна ти нам не залишаєш.
Може, я вас іще приємно здивую, усміхнувся Флойд на всі зуби. Про всі деталі, хоч би що там сталося, подбає Арчі. А стосовно вас, то я просто хотів би, щоб ви приглядали за моєю поштою на випадок, якщо Арчі не зможе з чимось розібратися.
Якщо він сам не зможе з чимось розібратися, то ми й поготів. Ну що ми знаємо про ті твої наукові товариства і все таке інше?
Вони й самі за себе подбають. А ви, будь ласка, подивіться тут, щоб прибиральники під приводом прибирання не надто сильно попсували мої речі, поки мене не буде А якщо раптом не повернусь там є кілька особистих речей, які я хотів би, щоб ви потім доправили переважно членам моєї сімї.
Сімя! За своє довге життя він пізнав і чимало болю, і цілком достатньо щасливих моментів, повязаних із нею.
Минуло шістдесят три аж шістдесят три! роки, відтоді як Меріон загинула в тій авіакатастрофі. І цієї миті його охопило почуття провини за те, що він ніяк не міг воскресити в памяті навіть крихти того горя, яке, поза всяким сумнівом, тоді пережив. У кращому разі тепер то був уже не повноцінний спогад, а лише якась його штучна реконструкція.
Що вони означали б одне для одного, якби вона була ще жива? Їй би оце якраз виповнилося сто років.
А тепер оті дві малесенькі дівчинки, його донечки, яких він колись так любив, перетворилися на двох сивих, нехай і доброзичливих, але все-таки чужих йому людей років під сімдесят, у яких і в самих давно вже є діти і навіть онуки! їхні власні. Загалом же в їхній гілці його сімейного дерева тепер разом з ними було аж девятеро його, Флойда, кревних родичів. І якби не Арчі, то він би давно заплутався в їхніх іменах. Але принаймні на Різдво всі вони його згадували через відчуття як не любові, то хоча б обовязку.