Володар Світла - Желязны Роджер

Роджер ЖелязниВолодар Світла

Розділ перший

Послідовники звали його Магасематман і казали, що вінбог. Сам він, однак, волів відкидати «Мага-» й «-атман»і звався просто Сем. Богом себе він ніколи не проголошував. А втім, ніколи й не проголошував, що вінне бог. За тих обставин жодне з цих тверджень на користь би не пішло. Мовчання натомість могло б.

Тому особу його оповивала таємниця.

Було це в сезон дощів...

Було це в розповні великої вогкості...

Було це дощовитими днямипіднеслися тоді їхні молитви, за джерело яким правили не чотки й не молитовні колеса, а велика молитвомашина в монастирі Ратрі, богині ночі.

Високочастотні молитви були скеровані вгору, в атмосферу й далі, аж до тієї золотої хмари під назвою Божий Міст, що оперізує цілий світ і вночі нагадує бронзову веселку, а посеред дня робить червоне сонце жовтогарячим.

Дехто з ченців піддавав сумніву канонічність цього способу молитвувати, та збудував машину й керував нею Яма-Дгарма, упалий, із Міста Небесного; подейкували, саме він хтозна-коли збудував і могутню громову колісницю владаря Шивиапарат, що ширяв небесами, вивергаючи по собі полумяні струмені.

Хай він і потрапив у неласку, та Яму все ще вважали найвправнішим із винахідників, хоча сумніву не було: Боги Міста змусили б його вмерти справжньою смертю, коли б тільки дізналися про молитвомашину. Щоправда, не було сумніву й у тім, що справжньою смертю вони б його змусили вмерти навіть без такого приводу, як молитвомашина, коли б тільки він потрапив їм до рук. Як він уладнає це з кармовладцями, було його особисте діло, однак ніхто не сумнівався: щойно прийде час, спосіб він знайде. Він був тільки вдвічі молодший за саме Місто Небесне, а памятало ж заснування того осідку щонайбільше десятеро богів. У питаннях Світового вогню уходив він за мудрішого, ніж навіть владар Кубера. Та це були його менші Атрибути. Найліпше його знали за дещо інше, хоч говорив про це мало хто. Рослий, але не надміру; кремезний, та не опасистий; рухався плавно й повільно. Носив червоне, словами не розкидався.

Яма порався коло молитвомашини, а велетенський металевий лотос, що його він приладнав на даху монастиря, обертався і обертався у своїх опорах.

На будівлю, лотос і джунглі біля підніжжя гір падав дощик. Упродовж шести днів Яма надіслав кіловати молитов, але через статичну електрику Нагорі його ніхто не чув. Півголосом покликав він до найславетніших тогочасних божеств плодючості, спомянувши їхні найвидатніші Атрибути.

За відповідь правив лиш гуркіт грому, і малий мавпій, що Ямі прислуговував, пирхнув.

Хоч молися, владарю Ямо, хоч проклинай, а результат той самий,зауважив він.Себто ніякого.

Й оце аж сімнадцять утілень тобі знадобилось, щоби збагнути сю істину?мовив Яма.Ось тому ти досі й сидиш у мавпі.

Зовсім ні,обурився мавпій, якого звали Тек.Хоч моє падіння й не було таке феєричне, як твоє, проте до нього спричинилися прояви особистої ворожнечі з боку...

Годі!відрізав Яма, відвертаючись.

Тек збагнув, що, либонь, зачепив був болюче місце. Шукаючи інший предмет для розмови, рушив до вікна, вистрибнув на широке підвіконня й витріщився на небо.

Бачу на заході просвіт у хмарах,повідомив він.

Яма підійшов, теж глянув, нахмурився й кивнув:

Еге ж. Лишайся тут і тримай мене в курсі.

Він перейшов до пульта.

Нагорі лотос припинив обертатися, відтак скерувався на ділянку чистого неба.

Дуже добре,сказав Яма.Це вже щось.

Він підніс руку до окремої панелі керування, де клацнув кількома перемикачами й підкрутив дві ручки.

Під ними, у печерних підземеллях монастиря, прийняли сигнал і розпочали інші приготування: лаштували носія.

Хмари знову скупчуються!крикнув Тек.

Та вже байдуже,відказав Яма.Рибка в сітці. Лине він із нірвани до лотоса.

Знову гримнуло, а в лотос гучно, наче град, забарабанила злива. Змії блакитних блискавиць звивалися й сичали над верховинами.

Яма замкнув останнє коло.

Гадаєш, він буде радий знову вдягнути тіло?запитав Тек.

А йди ти банани ногами лупи!

Тек вирішив, що вважатиме це дозволом піти, і лишив Яму самого в кімнаті, де ще треба було повимикати апаратуру. Спершу рушив коридором, а потім спустився широкими сходами. Зупинившись на майданчику, він почув голоси й шурхіт сандалів, що наближалися з бокової зали.

Не вагаючись, Тек видерся на стіну, чіпляючись за два протилежні ряди вирізьблених тваринпантер і слонів. Умостившись на крокві, він сховався в тіні й став нерухомо чекати.

Крізь арку пройшло двоє чорноризців.

То чому вона не може розчистити їм небо?спитав перший.

Другий, старший і кремезніший, знизав плечима.

Хіба ж я мудрець, щоб відповідати на такі запитання... Її небайдужість очевидна, інакше б вона не дала їм цього прихистку й не дозволила б Ямі так ним скористатися. Та хто може визначити межі ночі?

Або жіночих настроїв,зауважив перший.Чув я, що навіть жерці не знали про її прибуття.

Може бути. Хай там як, а скидається це на добре знамення.

Скидається на те.

Ченці проминули ще одну арку, і Тек слухав, як вони віддаляються, доки не запанувала тиша.

Та навіть тоді він не пішов із сідала.

«Вона», що її згадували ченці, могла бути тільки сама богиня Ратріобєкт поклоніння ордену, який прихистив послідовників Великодухого Сема, Просвітленого. Тепер і Ратрі належала до впалих із Міста Небесного, носячи шкуру простої смертної. Вона мала всі підстави ображатися через ту історію, і Тек розумів, на який ризик іде Ратрі, даючи їм притулок, не кажучи вже про її особисту присутність під час цієї справи. Якби звістка про це потрапила назовні й була почута ким слід, вона могла б утратити будь-які шанси колись поновитися в правах. Тек памятав її як темноволосу красуню зі срібними очима, яка їде Проспектом Небес на місячній колісниці з чорного дерева й хрому, запряженій огирами чорної та білої масті, у супроводі варти, теж у чорному й білому, змагаючись у пишноті із самою Сарасваті. Текове серце стрибнуло у волохатих грудях. Він просто мусив побачити її знову. Однієї ночі, вельми вже давно, за щасливіших часів і в кращій подобі, він танцював із нею на балконі під зірками. Це тривало лиш кілька митей. Та він памятав, а мати такі спогади, коли ти мавпа, тяжко.

Тек зліз із крокви.

На північно-східному розі монастиря здіймалася вежа, височенна. У вежі тій була світлиця. Казали, що в ній повсякчас пробуває богиня. Щодня там прибирали, постіль міняли, спалювали свіжі пахощі й покладали просто у дверях жертовні приноси. Двері ці зазвичай тримали на замку.

Були там, звісно, вікна. Питання про те, чи змогла б крізь одне з них пробратися людина, так і залишиться суто теоретичним. Тек же на практиці довів, що мавпа це може.

Видершись на дах монастиря, він подряпався на вежу, рухаючись від цеглини до слизької цеглини, від виступу до нерівності, підсобакуватим гарчанням небес; кінець кінцем зачепився-таки за стіну точнісінько під зовнішнім підвіконням. На нього безугавно падав дощ. Він почув пташиний спів у кімнаті. Побачив краєчок мокрого синього шалика, перекинутого через підвіконня.

Схопився за край і підтягувався, аж доки зміг зазирнути.

Вона була спиною до нього. Сиділа в синьому сарі на ослінчику в протилежному кінці світлиці.

Він випнувся на підвіконня й прочистив горло.

Вона швидко обернулася. На ній був серпанок, тож риси її годі було розрізнити. Подивившись на нього крізь вуаль, вона встала й перетнула світлицю.

Він був нажаханий. Колись струнка, тепер вона мала широкий стан; ступавши колись пружно, мов гілочка хитається, зараз вона перевалювалася з ноги на ногу; обличчя було затемне; навіть крізь серпанок видно було, що лінії носа й підборіддя надто різкі.

Він схилив голову й проспівав;

«Наша будь з тієї хвилі, як зібралися ми спати, ніби птаство на дерева!»

Вона стояла нерухома, мов власна статуя внизу в головній залі.

«Злодія жени далеко, Ноче,вовка та вовчицю,дай заночувати гарно!»

Вона поволі простягла руку й поклала йому на голову.

Трохи помовчавши, прорекла:

Благословляю, маленький. На жаль, більше нічого дати не можу. Ні захистити, ані красою обдаруватисамій бракує цих розкошів. Як тебе звуть?

Тек,відказав він.

Вона торкнулася свого чола.

Знала я колись одного Тека... Давно минулими днями, далеко звідси...

Ятой Тек, пані.

Вона присіла на підвіконня. Трохи згодом він збагнув: вона плаче під вуаллю.

Не плач, богине. Тек тут. Памятаєш Тека-архівара? Списосяйного? Готовий він уволити твої веління.

Теку...мовила вона.Ох, Теку! І ти? Я не знала, не чула...

Колесо повернеться ще раз, пані, і хтозна? Може, усе стане ще й ліпше, ніж колись.

Її плечі здригнулися. Він простягнув був до неї руку, але забрав.

Вона обернулася й подала йому свою.

Помовчавши цілу вічність, сказала:

Самопливом наш статус не поновиться й справи не владнаються, Теку Списосяйний. Мусимо проторувати власний шлях.

Що-що?спитав був він, аж тут утямив:Сем?

Вона кивнула.

Саме він. Наша надія проти Небес, любий Теку. Якщо вдасться його вернути, у нас буде шанс жити знову.

То саме тому ти йдеш на цей ризик, тому сидиш у тигрячій пащі?

А чому ж іще? Коли справжньої надії немає, мусимо викарбувати власну. Хай навіть ця монета й буде фальшива, та, може, її таки вдасться збути.

Фальшива? Ти не віриш, що він був буддою?

Вона реготнула.

Сем був найвидатніший шарлатан на божій чи людській памяті. А щенайгідніший суперник Тримурті за всі часи. Не дивися на мене так збентежено, архіваре! Ти ж знаєш, що він украв канву свого вчення, шлях і досягнення, усі ці шати, із заборонених доісторичних джерел. Це була зброя, не більше. Його головна сила полягала у власній нещирості. Був би він знову з нами...

Владарко, святий чи шарлатан, а він таки повернувся.

Не кепкуй із мене, Теку.

Богине, владарко! Я щойно від владаря Ями, він саме вимикає молитвомашину з отим своїм переможно насупленим виразом.

Але ж задум був майже безнадійний... Владар Аґні казав якось, ніби це цілком неможливо.

Тек устав.

Богине Ратрі!мовив він.Хто з усіх, від людей до богів, знається на такому ліпше, ніж Яма?

На це запитання, Теку, відповіді я не маю, бо її не існує. Але чому ти такий певний, що він зловив нашу рибку?

Бо вінЯма.

Тоді ось моя рука, Теку. Веди мене знову, як колись. Погляньмо на Бодгісатву вві сні.

І Тек вивів її крізь двері, униз сходами, у долішні палати.

Печеру заливало світло, породжене не смолоскипами, а Яминими генераторами. Ліжко на узвишші з трьох боків огороджували ширми. Апаратура здебільшого теж уже була схована за ширмами й завісами. Обслуга з ченців у шафранових рясах безшумно сновигала по великій палаті. Біля ліжка стояв Яма, майстерний винахідник.

Їхнє наближення декотрі з добре вишколених незворушних ченців зустріли короткими вигуками. Тек глянув на жінку обіч себе й відступив на крок, затамувавши подих.

Огрядна тітонька, з якою він щойно говорив, зникла. Він знову стояв поруч Безсмертної Ночі, що про неї написано: «Простяглася на весь простір, по долинах та по горах, пітьму геть жене зірками».

Дивився Тек лиш якусь хвилю, а тоді затулив очі. Вона й досі зберігала цей залишок свого давнього Образу.

Богине...почав був він.

До сплячого!звеліла Ратрі.Він ворухнувся.

Вони підійшли до ложа.

І сталося те, що згодом малювали на фресках у кінці незліченних коридорів, вирізьблювали на стінах Храмів, зображували на стелях численних палаців,пробудився той, кого знали під різними йменнями: Магасематман, Калкін, Манджушрі, Сіддгартха, Татхаґата, Увязнювач, Майтрея, Просвітлений, Будда й Сем. Ліворуч од нього стояла богиня-Ніч, праворучСмерть; у ногах згорбився Тек-мавпа, немов одвічний коментар щодо співіснування тваринного й божественного.

Одягнений він був у звичайнісіньке смагляве тіло середнього зросту й віку; риси мав пересічні й невиразні; розплющив очітемні.

Чолом тобі, Володарю Світла!

Слова ці проказала Ратрі.

Очі блимнули. Погляд був відсутній. Ніде в палаті ніхто не ворушився.

Чолом тобі, Магасематмане, Буддо!мовив Яма.

Невидющі, очі витріщалися в простір.

Привіт, Семе,сказав Тек.

Лоб трохи зморщився, очі примружилися, погляд спинився на Теку, відтак перейшов на інших.

Де?..прошепотів він.

У моєму монастирі,відповіла Ратрі.

Без жодного виразу він поглянув на її красу.

Тоді так щільно заплющив очі, що їхні кутки пішли брижами. Від вищиру болю рот його став луком, стиснуті зубистрілами.

Ти правда той, кого ми назвали?спитав Яма.

Відповіді не було.

Ти той, що дав рівний бій небесному війську на берегах Ведри?

Рот помякшав.

Ти той, що кохав богиню смерті?

Очі блимнули. Губ торкнулася скороминуща усмішка.

Це він,заявив Яма. Тоді запитав:Хто ти, чоловіче?

Я? Яніщо,відказав той.Якийсь листочок у вирі. Пірїнка на вітрі...

Шкода,мовив Яма,бо у світі й так задосить листя й піря, і я б не гарував так довго, тільки щоб примножити їхню кількість. Я потребував чоловіка, який міг би повести далі війну, перервану його відсутністю, чоловіка могутнього, який міг би протиставити свою могуть божій волі. Думав був, що тивін.

Я...він знову примружився,Сем. Я Сем. Колись давно... Я ж таки бився, чи не так? Багато разів...

Ти був Сем Великодухий, Будда. Памятаєш?

Може, і був...

В очах його повільно розгорявся вогонь.

Так,мовив він зрештою.Був. Найсмиренніший із гордовитих, найгордовитіший зі смиренних. Я бився. Певний час я вчив Шляху. Бився знову, учив знову, пробував політику, чари, отруту... Я бився в такій жахній великій битві, що саме сонце сховало лице від різанинилюди й боги, звірі й демони, духи землі й повітря, вогню й води, буреплази й коні, мечі й колісниці...

І ти програв,зауважив Яма.

Так, авжеж, ще й як. Та ми їм теж дали перцю, га? Ти, смертобоже, був моїм візничим. Тепер я все це пригадую. Нас полонили, і кармовладці мали чинити суд. Ти втік від них через довільну смерть, шляхом Чорного колеса. А я не спромігся.

Саме так. Твоє минуле прочитали. Тебе судили.

Яма озирнувся на ченців, які тепер сиділи на підлозі, схиливши голови, і стишив голос.

Змусити тебе вмерти справжньою смертю означало б зробити мучеником. Дати тобі розгулювати світом, хай у якій подобі, означало б залишити відчинені двері для твого вороття. Тож, як оце ти вкрав своє вчення в такого собі Готами з іншого місця й часу, вони вкрали кінцівку мирської історії тієї особи. Тебе визнали гідним нірвани. Твій атман переселили, але не в інше тіло, а у велику електромагнітну хмару, що оперізує цю планету. Було це понад півстоліття тому. Нині за офіційною версією тиаватар Вішну, учення якого хибно витлумачив дехто з найпалкіших послідовників. Твоя особистість існувала далі тільки у формі самоувічнених хвиль, що їх мені вдалося вловити.

Сем заплющив очі.

І ти посмів мене вернути?

Саме так.

Я весь час був свідомий мого стану.

Я так і думав.

Його очі розплющились і спалахнули.

І все одно посмів викликати мене звідти?

Так.

Сем похнюпився.

Справедливо звуть тебе богом смерті, Ямо-Дгармо. Ти позбавив мене найдосконалішого відчуття. Розбив об темний камінь своєї волі те, що понад будь-яким розумінням і смертною величчю. Чому ти не залишив мене там, у морі буття?

Бо є тут один світ, що потребує твоєї смиренності, твого благочестя, твого великого вченняі твого макявеллівського інтриганства.

Ямо, я старий. Старий, як людство на цій планеті. Я ж бо один із Перших. Один із найперших, хто прийшов сюди, будував, селився. Решта вже мертві... або боги, dei ex machini... Я теж мав шанс, але проґавив його. Багато разів. Я ніколи не хотів бути богом, Ямо. Аж ніяк. Лише згодом, побачивши, що вони коять, почав збирати доступну мені силу. Та було запізно. Вони були надто могутні. А тепер я просто хочу знову заснути віковічним сном, знову пізнати Великий відпочин, нескінченне блаженство, слухати співи зірок на берегах величного моря.

Ратрі нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала:

Ти нам потрібний, Семе!

Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислівї: котрий кінь тягне, того ще й бють.

Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.

Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.

Людство тішиться,зауважив Будда.

Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.

Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.

Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:

Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.

Ану ж ти хибно трактуєш його намагання?спитав Тек.

Що-що?

Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.

І що з того?

Він мружиться. Погано бачить?

Ні.

То чому ж тоді мружиться?

Щоб ліпше вивчити насінину.

Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в обєкті чогось, що приведе до звільнення субєкта. Ні.

То що ж він робить?

Протилежне.

Протилежне?

Вивчає обєкт, обмірковує його принципи, прагнучи увязнити себе. У ньому шукає він приводу жити. Намагається знов огорнути себе запиналом Маї, ілюзії світу.

Гадаю, Теку, ти маєш рацію!сказала Ратрі.Як йому можна допомогти?

Точно не знаю, пані.

Яма кивнув, і його темне волосся зблиснуло в стовпчику сонячного проміння, що перетинав вузьку веранду.

Ти розчовпав те, чого я не зміг,визнав він.Його вороття ще не повне, хоч він і носить тіло, ходить на людських ногах і говорить, як ми. Та думки його досі поза нашим розумінням.

То що ж нам робити?повторила Ратрі.

Довго гуляти з ним на лоні природи,відказав Яма.Годувати ласощами. Хвилювати душу віршем і піснею. Роздобути для нього міцного питватут, у монастирі, його катма. Вирядити в барвисті шовки. Привести йому куртизанку, а то й трьох. Знову занурити в життя. Лише так він може звільнитися з божих кайданів. Дурень я, що раніше цього не помітив...

Хіба що трохи, смертобоже,сказав Тек.

У Яминих очах стрибнуло полумя, чорне-чорнісіньке; відтак він усміхнувся.

Що ж, малий, ти відплатив,визнав Яма,за всі ті зауваги, якими я, не дуже й думаючи, осипав твої волохаті вуха. Вибач мені, мавполюде. Ти справжній чоловік, та ще й кмітливий, спостережливий.

Тек уклонився йому. Ратрі пирхнула.

Підкажи-но нам, Теку-розумнику,бо ми, може бути, задовго богували, тож бачимо речі не під тим кутом,як же нам провадити це його повторне олюднювання, щоб воно якнайліпше послугувало нашим цілям?

Тек уклонився й Ратрі.

Як і запропонував Яма,ствердив він.Сьогодні, пані, заберіть його гуляти в передгіря. Завтра владар Яма відведе його на узлісся. Післязавтра я візьму його туди, де дерева й трави, квіти й виноград. І ми побачимо. Побачимо.

Хай буде так,прорік Яма, і так було.

Дальшими тижнями Сем дедалі нетерплячіше очікував чергової прогулянки: спершу з легким передчуттям приємності, тоді з помірним запалом і врешті-рештіз пекучим нетерпінням. Він узяв звичку гуляти на самоті й робив це все довше й довше: спочатку кілька годин зранку, потім і зранку, і ввечері. Відтак став виходити на цілий день, а інколище й на цілу ніч.

Наприкінці третього тижня Яма й Ратрі обговорювали це рано-вранці на веранді.

Не подобається це мені,сказав Яма.Ми не можемо ображати його, навязуючи своє товариство тепер, коли він його не бажає. Але ж там небезпечно, особливо для переродженого, як-от він. Ліпше б нам знати, як він проводить свій час.

Хоч би що він робив, це допомагає йому вичуняти,мовила Ратрі, запхнувши до рота тістечко й змахнувши пухлявою рукою.Він уже не такий відсторонений. Більше говорить, навіть жартує. Пє вино, яке ми йому даємо. Його апетит повертається.

Та як натрапить він на посланця Тримурті, то може настати йому край.

Ратрі поволі жувала.

Проте не дуже ймовірно, що хтось із них никає десь тут саме тепер,заявила вона.Звірі бачитимуть у ньому дитя й не скривдять. Люди думатимуть, що вінсвятий пустельник. Демони ж його здавна бояться, тож поважають.

Але Яма лиш похитав головою.

Владарко, не все так просто. Хоч я й розібрав більшість своєї апаратури та сховав її за сотні ліг звідси, але такий інтенсивний енергообмін, до якого я вдався, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди навідаються. Я застосував екрани й глушники, та в деяких колах уся ця округа, напевне, привернула таку увагу, ніби на мапі затанцював Світовий вогонь. Невдовзі мусимо знятися з місця. Я б волів дочекатися, доки наш підопічний повністю одужає, але...

А чи не можуть якісь природні сили давати такі самі енергетичні ефекти, що й твоя праця?

Звісно, і вони таки трапляються в цій місцинісаме тому я й вибрав її для нашої бази. Тож, може, усе обійдеться. Та маю сумнів. Мої шпигуни по селах поки що не доповідають ні про що незвичайне. Але дехто стверджує, ніби в день його вороття в небі над округою бачили громову колісницю, що промайнула на гребені бурі, мовби полюючи. Було то далеко звідси, та я не вірю, що це випадковість.

Але ж вона не поверталася.

Принаймні нам про це не відомо. Та боюся...

То вирушаймо відразу. Я-бо знаю, що твої передчуття варті уваги. Ти ж наймогутніший із-поміж упалих. А от мені хоч на кілька хвилин погарнішатиі то вже вкрай важко...

Сили мої,сказав Яма, підливаючи їй чаю,залишилися цілі, бо вони не того роду, що твої.

На цьому він усміхнувся, продемонструвавши рівні ряди довгих блискучих зубів. Усмішка ця захопила край шраму на лівій щоці й так піднялася аж до кутика ока. Він підморгнув, щоб поставити на цьому крапку, і повів далі:

Вагомий складник моєї могутностізнання. Відібрати їх у мене не могли навіть кармовладці. Однак могутність більшості богів спирається на фізіологічні особливості, що їх вони почасти втрачають, утілившись наново. Розум, якось це все памятаючи, згодом певною мірою змінює тіло, породжуючи новий гомеостаз, уможливлюючи поступове повернення могутності. Справді, моя міць вертається швидко й уже вся при мені. Та навіть без неї я можу воювати знанням, і цесила.

Ратрі сьорбнула чаю.

Хай би з якого джерела була твоя сила, та якщо вона підказує вшиватися, то мусимо вшиватися. Як скоро?

Яма розкрив кисет і, говорячи, почав крутити цигарку. Його смагляві гнучкі пальці, хтозна-вкотре зауважила вона, рухалися так, ніби грали на музичному інструменті.

Скажімо, не варто затримуватись тут довше, ніж іще тиждень, щонайбільшедесять днів. До того часу треба відлучити його від цієї місцевості.

Вона кивнула.

І куди ж далі?

Мабуть, до котроїсь південної державки, де нашого приїзду-відїзду ніхто й не завважить.

Він прикурив і затягнувся.

Маю ліпшу ідею,запропонувала вона.Знай, що під іменем смертної яхазяйка Палацу Ками в Хайпурі.

Себто Курварію, мадам?

Вона спохмурніла.

Простолюд і справді часто так його називає; і не кажи на мене «мадам» у тому самому реченні, бо це відгонить прадавнім натяком. Це осередок відпочинку, насолоди й благочестя... А також чи не головне джерело моїх доходів. Там, гадаю, буде добрий сховок для нашого підопічного; він буде оклигувати, а мипланувати.

Яма ляснув себе по стегні.

Авжеж! Авжеж! Хто шукатиме Будду в бурдеї, га? Добренно! Пречудово! То гайда до Хайпура, люба богине, до Хайпура й Палацу кохання!

Ратрі встала й тупнула сандалією по підлоговій плитці.

Не смій говорити про мій закладу такому тоні!

Він опустив очі й через силу стер усміх зі свого обличчя. Відтак устав і вклонився.

Даруй мені, люба Ратрі, але це зізнання було таке раптове...тут він закашлявся й відвернувся. Повернувшись назад, був сповнений стриманості й поштивості. Повів далі:...що мене заскочила явна невідповідність. Та тепер я й справді бачу: цемудрий задум. Найдосконаліше прикриття, джерело не тільки твого добробуту, а й особистих таємниць купців, воїнів і жерців. Невіддільний складник життя суспільства. Запорука твого статусу, твого права голосу в громадських справах. Богчи не найдавніша професія у світі. Тому нам, упалим, більше ніж личить таїтися за палісадом іншої такої поважної традиції. Схиляюся перед тобою. Дякую за твою мудрість і завбачливість. Я не кпитиму з підприємливості благодійниці та співзмовниці. Власне, я вже й не дочекаюся, коли туди потраплю.

Вона всміхнулася та знову сіла.

Приймаю твоє єлейне вибачення, о зміїний сину. Хай би що сталося, довго сердитися на тебе просто неможливо. Налий, будь ласкав, іще трохи чаю.

Відкинувшись на спинки крісел, Ратрі попивала чай, а Яма покурював. Завіса віддаленого атмосферного фронту затулила пів краєвиду. Та на них і досі світило сонечко, а верандою гуляв прохолодний вітерець.

Ти ж бачив залізний перстень на його пальці?спитала Ратрі, поїдаючи чергове тістечко.

Так.

Знаєш, звідки він у нього?

Не знаю.

І я. Але, здається, нам варто це вияснити.

Еге ж.

І як ми до цього візьмемося?

Я доручив цю робітку Текові, який ліпше пристосований до лісу, аніж ми. Він саме йде його слідом.

Ратрі кивнула:

Добре.

Чув я,мовив Яма,ніби боги й досі, бува, навідують найвидатніші Камині палаци на землі, зазвичай у зміненій подобі, але подеколи в повній величі. Чи правда це?

Так. І року не минуло, як до нас у Хайпурі заходив владар Індра. Десь зо три роки тому заглядав лже-Крішна. З усіх Небесних найбільше переляку в обслуги викликає саме Крішна Невтомний. Бешкетував він у нас цілий місяць, поламав чимало меблів і змусив викликати не одного лікаря. Ледь не дочиста знищив наші запаси вина й харчів. А якось однієї ночі ну грати на своїй свирілцізробив би це старий Крішна, то можна було б йому ледь не все вибачити. Але цього разу справдешніх чарів ми не почули, бо ж є тільки один істинний Крішна, темношкірий і волохатий, із червонющими палкими очима. А цей знай лише танцював на столах, спричинив неабиякий безлад, та й акомпанемент його був так собі.