Він хоч розплатився за цей розгардіяш чимось іще, крім музики?
Вона засміялася.
Та ну, Ямо. Нащо між нами риторичні запитання?
Він похлинувся димом.
Сурю-сонце ось-ось огорнуть хмари,мовила Ратрі, визираючи вгору,й Індра вбє дракона. Будь-якої миті задощить.
Монастир накрило хвилею сірості. Вітер посилився, на стінах затанцювала вода. Злива, ніби намистяна завіса, запнула відкритий кінець веранди, куди вони дивилися.
Яма підлив чаю. Ратрі зїла ще одне тістечко.
Тек пробирався лісом. Він стрибав із дерева на дерево, із гілки на гілку, пильнуючи стежку внизу. Хутро його було мокре, бо з листя на нього раз по раз зливалися крихітні водоспадики. За його спиною громадилися хмари, але на східному небі й досі сяяло вранішнє сонце, своїм червонясто-золотавим світлом роблячи з лісу строкате різнобарвя. Звідусіль чувся пташиний спів: із переплетених лозами крон й із трав, що стінами височіли обабіч стежини. Давали концерт пташки, дзижчали комахи, час від часу лунав рик чи гавкіт. Листя ворушив вітерець. Стежка внизу дала крутий поворот і вивела на галявину. Тек зістрибнув на землю й рушив далі пішки, але на тому боці галявини знову повернувся на дерева. Тепер, зауважив він, стежка йшла паралельно горам, навіть забирала трохи назад у їхній бік. Звіддаля почувся гуркіт грому, трохи згодом повіяв інший вітер, прохолодний. Тек стрибав далі, рвав вологе павутиння й лякав пташок, що здіймалися крикливими хмарками яскравого піря. Стежка й далі вела до гір, потроху вертаючи в бік, з якого починалася. Часом траплялися й інші втоптані жовті доріжки; шлях ділився, перетинався, розгалужувався. У таких випадках Тек спускався на землю й вивчав сліди. Так, Сем повернув тут, Сем спинився попити біля цього ставка, де ростуть жовтогарячі гриби, вищі за рослявого чоловіка, із шапками досить широкими, щоб кілька таких могло сховатися там від дощу; Сем прибрав цю гілляку з дороги; тут він зупинився завязати сандалію; тут прихилився до дерева, де, за всіма ознаками, жила дріада...
За Тековою оцінкою, він відставав від переслідуваного на якихось півгодинице давало Семові доволі часу дійти туди, куди він прагнув, і почати те, від чого був у такому захваті. Тепер попереду були гори, над якими маячів відблиск зірниці. Ще раз гримнуло. Вибравшись до передгіря, де ліс порідшав, Тек посунув крізь високотравя на всіх чотирьох. Стежина вела все вище й вище та ставала дедалі камянистіша. Але Сем пройшов тут, тож і Тек слідував за ним.
Пилково-золотавий Божий Міст заступили хмари, що безугавно сунули на схід. Ударила блискавка, одразу по ній гримнув грім. Тут, на відкритому місці, вітер був швидший; він гнув трави; температура ніби нараз упала.
Тек відчув перші краплі дощу й кинувся шукати прихистку під однією зі смуг каміння. Вона була подібна до вузького живоплоту, трохи нахиленого в підвітряний, сухіший бік. Поки Тек рухався вздовж її низу, вперіщило, і світ геть знебарвився, щойно з неба зник останній синій клаптик.
Нагорі зявилося море буремного світла, і звідти вивергнулися три шалені потоки, розбившись об камяне ікло, що криво чорніло на вітрі десь за чверть милі вище на схилі.
Коли зір Тека прояснів, він нарешті зміг дещо роздивитися. Кожна впала блискавка начебто лишила по собі якусь свою частку, що стирчала й розгойдувалася в сірому повітрі, пульсуючи вогнем попри вологу, яка безперестанку линула на землю.
Тоді Тек почув регітчи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?
Ні, таки регітгомеричний, нелюдський!
Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.
Ще один сніп вогню замайорів поруч із камяним іклом.
Тек лежав нерухомо хвилин пять. Відтак це повторилосявиття, три яскраві зблиски, гуркіт.
Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?
А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем,та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?
Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.
На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.
Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.
За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.
Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?»подумав він.
І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.
Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полумяних веж.
Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:
Очі змія! Тепер мій!
Яка кількість?спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.
Двічі стільки або квит!ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест.Ніна зі Шринаґіна!продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.
Священна сімка,мяко проказав Сем. Другий завив.
Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.
І не помилився.
Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.
Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.
Знову почулося те «Двічі стільки або квит!», знову Будда відповів: «Священна сімка».
Цього разу Тек був подумав, що схил під ним розколеться. Цього разу він був вирішив, що яскраве світлоце післяобраз, витатуйований на його сітківці крізь стулені повіки. Та він помилявся.
Розплющивши очі, Тек уздрів справжнісіньке військо рухомих блискавок. Їхнє палахкотіння било просто в мозок, і він затінив очі долонею, щоб можна було поглянути вниз.
То що, Ралтарікі?спитав Сем, і навколо його лівиці заграло ясне смарагдове світло.
Ще разок, Сіддгартхо. Двічі стільки або квит.
Дощ на хвилю послаб; у заграві полумяного воїнства на схилі Тек розглядів, що істота на ймення Ралтарікі має буйволячу голову й зайву пару рук.
Здригнувся.
Прикрив очі та вуха й очікувально стиснув зуби. Незабаром це сталося. Ревло, палахкотіло й не вщухало, аж доки він зрештою не знепритомнів.
Коли Тек отямився, між ним і скелею-захистком були тільки сірість і лагідний дощик. Біля підніжжя скелі сиділа лиш одна постатьбез рогів і надлишкових рук на додачу до звичайних двох.
Тек не ворушився. Він чекав.
Це,сказав Яма, вручаючи йому аерозоль,відлякувач демонів. У майбутньому рекомендую ретельно ним окроплятися, якщо зберешся дуже далеко від монастиря. Я думав, у цій місцині ракашів нема, а то б дав це тобі раніше.
Тек узяв балончик і поставив його на стіл перед собою.
Вони сиділи в Яминих покоях, щойно перекусивши. Яма відхилився на спинку крісла, тримаючи лівою рукою келих Буддиного вина, а правоюнапівповну карафу.
То що, отой Ралтарікісправді демон?спитав Тек.
І так, і ні,відповів Яма.Якщо під демоном ти розумієш лихе надприродне створіння, що володіє неабиякими силами, довго живе й здатне тимчасово набувати практично будь-якої подоби, тоді відповідь буде «ні». Це загальноприйняте означення, але в одному воно хибне.
Он як? І в чому ж?
Це не надприродне створіння.
Але рештаправда?
Так.
Тоді я не бачу різниці, надприродне воно чи ні, коли вже воно лихе, володіє неабиякими силами, довго живе й здатне довільно змінювати подобу.
Ага, а різниця, бач, величезна. Це різниця між незбагненим і незбагненним, між наукою і фантазією, цесуть. Чотири сторони компасалогіка, знання, мудрість і незбагнене. Перед цим останнім напрямком хтось схиляється. Інші ж туди наступають. Схилитися перед ним одним означає спустити з очей решту три. Незбагненому я ще можу скоритися, але незбагненномунізащо. Той, хто схиляється перед цим останнім напрямком,святий або дурень. Ні ті, ні другі мені не до душі.
Тек знизав плечима й відпив вина.
Ну, а як щодо демонів?
Збагненні. Я досліджував їх багато років, і, якщо пригадуєш, я ж був один із Чотирьох, котрі зійшли в Пекельний Колодязь після втечі Тараки від владаря Аґні в Паламаїдсу. Ти Тек-архівар чи хто?
Був ним.
То що ж ти, не читав про найперші задокументовані контакти з ракашами?
Читав про дні, коли їх увязнювали...
Тоді маєш знати, що вонитубільці цього світу й були тут задовго до прибуття людства із загиблої Земли.
Так.
Вони істоти радше енергетичні, ніж матеріальні. За їхніми власними переказами, колись вони носили тіла й мешкали в містах. Та, прагнучи особистого безсмертя, пішли іншим шляхом, аніж людство. Знайшли спосіб увічнитись як сталі енергетичні поля. Відмовилися від тіл, щоб жити вічно вихорами сили. Але вони й не чистий розум. При них так і залишились їхні повні колишні «я»; народжених матеріальними, їх досі вабить плоть. Хоч вони й можуть тимчасово прибирати буцім тілесного вигляду, та повернутися до плоті без сторонньої допомоги неспроможні. Століттями вони безцільно дрейфували цим світом. Відтак прибуття людства розбуркало їх від спокою. Вони набули подоб людських страхіть, щоб жахати людей. Тому їх довелося перемогти й увязнити глибоко під Ратнагарами. Винищити їх до ноги ми не могли. Дозволити їм дальші спроби захопити втілювальні машини й тіла людейтеж. Тому їх зловили в пастку й полонили у великих електромагнітних пляшках.
Та Сем багатьох позвільняв, щоб вони йому служили,пригадав Тек.
Еге ж. Він уклав зі страхіттями угоду й додержав її, тож дехто з них і досі блукає світом. З усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддгартху. А з усіма людьми мають один спільний великий порок...
Який?
Обожнюють азартні ігри... Грають на що завгодно, а ігрові боргиєдина в них справа честі. Інакше бути й не може, бо вони втратили б довіру інших гравців, а з неючи не єдину свою розвагу. А що вони дуже могутні, з ними, буває, грають навіть князі в надії виграти їхні послуги. Так програвано цілі держави.
Якщо,сказав Тек,Сем, по-твоєму, грав із Ралтарікі в одну з тих прадавніх ігор, то що могло бути на кону?
Яма, допивши вино, знову наповнив келих.
Семдурень. Ні, вінгравець. Тут є різниця. Ракаші контролюють енергетичні сутності нижчого ряду. За допомогою того свого персня Сем тепер командує гвардією вогняних стихійників, що їх виграв у Ралтарікі. Це смертоносні бездумні створіння, кожне з яких несе в собі потугу блискавиці.
Тек допив вино.
Але що ж міг Сем поставити?
Яма зітхнув.
Усю мою працю, усі наші зусилля за понад півстоліття.
Тобто своє тіло?
Яма кивнув.
Людське тілонайбільша принада для будь-якого демона.
Чого б це Сем пішов на такий ризик?
Яма дивився на Тека, але не бачив його.
Це, мабуть, єдиний спосіб, яким він міг мобілізувати свою волю до життя, знову звязати себе своїм завданнямсвідомо потрапити в небезпеку, узалежнити власне існування від кожного кидка костей.
Тек налив собі ще келих вина й одним духом випив.
Оце для мене незбагненне,сказав він.
Але Яма похитав головою:
Просто незбагнене. Сем не зовсім святий, але й не дурень.
«Ну, майже...»підсумував він собі й увечері обприскав периметр монастиря відлякувачем демонів.
Наступного ранку до монастиря прийшов якийсь чоловічок і всівся перед головним входом, поставивши біля себе жебрацьку чашу. Убраний був в однісіньку зношену доземну одежину з цупкої коричневої матерії. На лівому оці мав чорну повязку. Залишки волосся були темні й дуже довгі. Гострий ніс, мале підборіддя й високі плоскі вуха робили його обличчя подібним до лисячого писка. Туго напнуту шкіру добре вичинили сонце й вітер. Єдине зелене око, здавалося, зовсім не кліпало.
Десь за двадцять хвилин його помітив котрийсь із Семових ченців і доповів про це одному з темновбраних братчиків ордену Ратрі. Той знайшов жерця й переказав звістку йому. Жрець, палко прагнучи вразити богиню чеснотами її послідовників, звелів привести того жебрака, нагодувати, одягнути в нове й надати келію, де він зможе спочивати, скільки заманеться.
Жебрак прийняв їжу з ґречністю браміна, але зїв лише хліб і плоди. Прийняв він і темну рясу Ратріного ордену, відкинувши свої засмальцьовані лахи. Тоді зазирнув до келії, де йому вже приготували свіжу підстилку.
Дякую тобі, достойний жерче,мовив він густим і гримким голосом, надто сильним, як на таку особу.Дякую тобі й молюся, щоб усміхнулася тобі богиня твоя за ласку й щедрість, проявлені в її імя.
Жрець на це й сам усміхнувся, усе ще сподіваючись, що, може, Ратрі пройде залою і на власні очі побачить його ласку й щедрість, проявлені в її імя. Та вона не пройшла. По суті, мало хто з її ордену взагалі бачив богиню, навіть уночі, коли вона набувала сили й ходила поміж них: на Семовому пробудженні були лише ченці в шафранових рясах, і лиш вони точно знали, хто він. Монастирем вона звичайно пересувалася, коли її послідовники читали молитви або вже полягали. Спала вона головно вдень; на очі ченцям потрапляла тільки закутаною, у накидці; забаганки й накази свої висловлювала особисто голові орденумайже сліпому Ґандіджі, якому цього циклу виповнилося вже девяносто три роки.
Тому і її ченців, і шафранових розбирала цікавістьяка ж вона на вигляд?і вони шукали нагоди заслужити її прихильності. Казали, ніби її благословення гарантує втілення в браміна. Лише Гандіджі було байдуже, бо він став на шлях справжньої смерті.
Богиня так досі й не пройшла залою, тому жрець вирішив поговорити ще:
Я Баларма. Чи можу спитати твоє імя, добродію? Куди прямуєш?
Я Арам,мовив жебрак,що взяв на себе десятирічну обітницю бідності, а семирічнумовчанки. На щастя, сім років уже минуло, тож тепер я можу дякувати своїм доброчинцям і відповідати на їхні запитання. Прямую я до гір, знайду там печеру на медитацію та молитву. Можливо, прийму твою ласкаву гостинність на кілька днів, перш ніж подорожувати далі.
Воістину буде для нас честь, якщо оселю нашу благословить своєю присутністю праведник. Радо тебе приймемо. Якщо знадобиться наша поміч на твоєму шляху і коли буде вона нам до снаги, дай лишень знати.
Незмигно дивлячись на нього зеленим оком, Арам мовив:
Той чернець, котрий перший мене зауважив, не був у шатах вашого ордену,він торкнувся темної ряси.Натомість здалося мені, буцім моє поганеньке око іншу барву вздріло.
Так,відповів Баларма,бо серед нас мають притулок Буддині послідовники, які перепочивають од своїх мандрівок.
Це справді цікаво,заявив Арам,бо хтів би я з ними побалакати й, може, більше довідатися про їхній Шлях.
Якщо залишишся в нас на трохи, то матимеш досить нагод.
Тоді так і вчиню. Як довго вони тут пробудуть?
Не знаю.
Арам кивнув.
Коли міг би я з ними поговорити?
Цього вечора о певній годині всі ченці зійдуться докупи й вільні будуть теревенити про те й се, за винятком мовчунів з обітниці.
А час доти я проведу в молитві,мовив Арам.Дякую.
Кожен із них трохи вклонився, й Арам увійшов у келію.
Увечері Арам завітав на чернецькі посиденьки. Обидва ордени змішалися й жваво балакали. Самого Сема не було, як і Тека; Яма ж і взагалі не являвся сюди особисто.
Арам усівся за довгим столом у трапезній навпроти кількох Буддиних ченців. Трохи подиспутував із ними про віровчення та обрядовість, кастовість і світогляд, погоду й поточні справи.
Дивним видається,сказав він дещо згодом,що ваші братчики зайшли раптом так далеко на південь і захід.
Ми ж мандрівний орден,відказав чернець.Ідемо за вітром. За покликом сердець.
У край поруділих земель та ще й у пору блискавок? Чи не трапиться тут часом якогось одкровення, уздрівши яке, міг би я духовно зрости?
Цілий усесвітодкровення,мовив чернець.Усе змінюється, але все лишається без змін. За ніччюдень... Кожен день інший, але кожендень. Світце здебільшого омана, але форми омани наслідують схему, яка єсть частина божественної дійсності.
Так, так,сказав Арам.На оманах і дійсності я знаюся добре. Але що я хотів запитати, то це чи не зявився десь тут новий учитель, чи не повернувся якийсь старий, чи не було тут якогось божественного прояву, наявність якого помогла б моїй душі стати свідомою?
Говорячи, жебрак змів зі стола червоного жука з ніготь завбільшки й заніс сандалію, щоб його розчавити.
Не кривдь його, брате,попрохав чернець.
Але їх тут сила-силенна, а кармовладці ж постановили, що людина в комаху переродитись не може, тож убивство комахичин кармічно нейтральний.
Попри це,відказав чернець,усе життяодне ціле; у цьому монастирі всі практикують учення агімси й не відбирають ніяких життів.
Та все ж,вів далі Арам,Патанджалі стверджує, що головненамір, не вчинок. Отже, якщо я вбю з любовю, а не злістю, убивством це не вважається. Зізнаюся, це було не так, я таки розізливсявиходить, хай я й не вбив, а тягар провини несу, адже мав такий намір. Тож я міг би наступити на нього тепер, не порушивши принципу агімси більше, ніж уже порушив. Проте я гість, а тому, звісно, поважатиму ваші обряди й не зроблю цього.
На цьому він прибрав сандалію від комахи, що застигла на місці, наставивши вгору червонясті антенки.
Він воістину вчений,мовив хтось із Ратріного ордену.
Арам усміхнувся:
Дякую, але це не так. Я лише скромний шукач істини, а в минулому мав кілька нагод підслухати бесіди освічених. От би знову мати такий привілей! Якби в цій місцині був якийсь великий навчитель чи вчений, я б, не вагаючись, пройшов по розжареному вугіллю, щоб сісти йому в ногах і слухати його слів чи споглядати його приклад. Якби...
Він осікся, бо всі очі зненацька повернулися до дверей за його спиною. Голови не повернув, але встиг розчавити іншого жука, що саме сидів біля його руки. Зі зламаного хітину спинки показалися вершечок малесенького кристала й два крихітні дротики.
Лише тоді він повернувся, окинувши зеленим оком ряд ченців між ним і дверима, і поглянув на Яму, одягнутого в саме тільки червонебриджі, чоботи, сорочку, пояс, плащ і рукавички, з головою, повязаною тюрбаном кольору крові.
«Якби»?мовив Яма.Ти казав «якби»? Якби якийсь мудрець чи якийсь аватар божества мешкав десь тут, ти хотів би з ним запізнатися? Ти це казав, незнайомцю?
Жебрак піднявся з-за столу. Уклонився.
ЯАрам,заявив він.Шукач і мандрівник, як і всі, хто прагне просвітлення.
Яма на уклін не відповів.
Нащо перекрутив ти імя своє навспак, Володарю Омани, коли всі твої слова й дії так і волають його перед тобою?
Жебрак знизав плечима.
Не розумію, що кажеш.
Але тут його вуст знову торкнулася усмішка.
Я той, хто шукає Шляху й Праведності,додав він.
Важко мені в це повірити, бачивши щонайменше тисячу років твоєї зрадливості.
Стільки живуть хіба боги.
На жаль, я саме про це. Ти зробив серйозну помилку, Маро.
Яку ж це?
Із якогось дива вирішив, що тебе випустять звідси живим.
Мушу визнати, я цього сподіваюся.
І не зважив на численні пригоди, що можуть трапитись із самотнім подорожнім у цій дикій місцині.
Я багато вже років самотній подорожній. Пригоди завжди трапляються з іншими.
Можливо, ти гадаєш, що хай твоє тіло тут і знищать, але твій атман усе одно переселиться кудись далеко в іншу плоть. Як я розумію, хтось розшифрував мої нотатки, і такий фокус тепер можливий.
Брови жебрака зсунулися на чверть дюйма нижче й ближче одна до одної.
Ти не знаєш про сили, що зараз обволікають цю будівлю й унеможливлюють таке переселення.
Жебрак виступив на середину кімнати.
Ямо,ствердив він,ти дурень, якщо думаєш протиставити свою жалюгідну потугу впалого потузі Сновійника.
Можливо, владарю Маро,відповів Яма,та задовго ждав я цієї нагоди, щоб відкласти її на потім. Памятаєш мою обіцянку під Прагну? Не хочеш, щоб ланцюжок твого існування урвавсямусиш пройти тут, крізь єдині двері до цієї зали, які я заступаю. З-поза меж зали тобі ніщо не допоможе.
Тут Мара здійняв руки, і зродився вогонь.
Усе запалало. Полумя стрибало з камяних стін, столів, чернецьких ряс. Дим хвилювався й крутився залою. Яма стояв посеред пожежі, але й не ворухнувся.
Оце й усе, на що ти здатен?спитав він.Твої вогні повсюди, але не печуть.
Мара плеснув у долоні, і полумя зникло.
Натомість, погойдуючи головою на висоті майже двох людських зростів і роздувши сріблястого каптура, здійнялася, готова вжалити, мехкобра.
Яма й не зважив на неї; його похмурий погляд хоботком темної комахи впявся в Марине єдине око.
Мехкобра зникла посеред своєї атаки. Яма ступив уперед.
Мара ж на крок відійшов.
Так стояли вони десь зо три вдари серця, тоді Яма просунувся ще на два кроки, Мара ж ізнову позадкував. В обох на чолі виблискував піт.
Жебрак мовби підріс, волосся його погустішало; він потовщав у талії, поширшав у плечах. Рухався він тепер не без грації, яку раніше годі було помітити.
Відступив ще на крок.
Так, Маро, бог смерті існує,процідив Яма крізь стиснуті зуби.Упалий я чи ні, в очах моїх живе справжня смерть. Мусиш у них зазирнути. Як сягнеш стіни, задкувати вже не буде куди. Відчуй, як твої члени знесилюються. Відчуй, як руки й ноги холодіють.
Мара оскалив зуби. Шия його була завтовшки з бичачу, а біцепсиз чоловіче стегно. Дужі грудиніби бочка, ногияк великі лісові дерева.
Холодіють?спитав він, простягаючи руки.Та цими руками, Ямо, я й велетня заламаю. Хто ти такий? Повалений божок-стервятник. Твій насуплений вид уражає хіба літніх і недужих. Від погляду твого кров холоне хіба в тупих тварин і ницих людей. Я височію над тобою, як зірка над океанським дном.
Ямині руки в червоних рукавичках, немов пара кобр, схопили суперника за горло.
То скуштуй-но сили, з якої кпиш, Сновійнику. Ти прибрав могутньої подоби. Ну-бо, скористайся нею! Здолай мене не на словах!
На щоках і чолі Мари розцвітали шарлатові плямиЯма стискав йому горлянку. Його око стрибало туди-сюди, неначе зелений прожектор, що обмацує простір.
Мара впав навколішки.
Годі, владарю Ямо!насилу видихнув він.Чи схочеш вбить себе?
Мара змінився. Риси його попливли, ніби він лежав під бистрими водами.
Яма дивився на власне обличчя й бачив власні червоні руки, що вхопилися за його запястки.
Втрачаючи життя, ти, Маро, впадаєш у розпач. Але Ямане дитя, яке злякалося б розбити дзеркало, що ним ти став. Спробуй-но ще раз або помри вже як чоловіквтім, закінчиться це однаково.
Та риси знову попливли, знову змінилися. Цього разу Яма завагався й трохи послабив хват.
Її спижеве волосся розсипалося по його руках. Її світлі очі благально дивилися на нього. Шию оперізувало намисто з кістяних черепів, лише трохи блідіших від її плоті. Сарі її було кривавого кольору. Руки її лежали на його власних, майже пестячи...
Богиня!просичав він.
Ти ж не вбєш Калі? Дурґу? вичавила вона із себе.
І знову помилка, Маро!прошепотів він.Коханих кожен убива, ти хіба не знав?
На цьому Яма крутнув руками, і почулося, як ламаються кістки.
Десятикрат будь проклятий,мовив Яма зі щільно заплющеними очима.Ти не переродишся.
Він розімкнув руки. Біля ніг його лежав рослий чоловік шляхетної будови, голова якого спочивала на правому плечі.
Око нарешті заплющилося.
Яма перевернув труп носком чобота.
Розкладіть багаття й спаліть це тіло,звелів він ченцям, не повертаючись до них.І то з усіма почестями. Нині помер один із найвищих.
Відтак одвів погляд від діла рук своїх, розвернувся на місці та вийшов із зали.
Цього вечора небом літали блискавки, а дощ сипав, мов кулі з Небес.
Вони вчотирьох зібрались у світлиці нагорі високої вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.
Яма міряв кімнату кроками, спиняючись біля кожного вікна.
Решта сиділи, дивилися на нього й слухали.
Вони підозрюють,казав він,але не знають. Сплюндрувати монастир однієї з них самих і показати людям розбрат у власних лавах боги б не наважилися, хіба що були б цілком певні. Певні вони не були, тож просто розвідували. Це означає, що час досі на нашому боці.
Вони кивнули.
Сюди завітав брамін, який зрікся мирського, щоб віднайти свою душу. З ним трапилась лиха пригода, він умер тут справжньою смертю. Тіло його спалили, а попіл кинули в річку, що тече в море. Ось так усе й було... Тут саме гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після пригоди вони рушили звідси. Кудиа хто ж то зна?
Тек випростався, як міг,майже прямо.
Владарю Ямо,заявив він,ця історія може прожити тиждень, місяць, хай навіть трохи довше. Але вона розвалиться в руках кармовладця, що судитиме першого-ліпшого з присутніх у цьому монастирі, котрий потрапить до Палати карми. І, гадаю, за наших обставинба й саме через нихдехто може постати перед суддею вже досить скоро. Що тоді?
Яма дбайливо й ретельно скрутив цигарку.
Треба влаштувати, щоб те, що я сказав, було тим, що сталося насправді.
Як це можливо? Коли людський мозок піддають кармінній ретроспективі, усі події, що їх людина бачила за останній життєвий цикл, видно судді й машині, наче на сувої.
Слушно,сказав Яма.Але хіба ти, Теку-архіваре, ніколи не чув про палімпсестисувої, що їх уже були використали, потім почистили, а відтак використали знову?
Звісно, але ж памятьне сувій.
Та невже?усміхнувся Яма.Ну, ти ж сам удався до того порівняння, не я. А взагаліщо таке правда? Правда така, якою її зробили.
Він прикурив цигарку й повів далі:
Ці ченці бачили дивну й жахну річ. Бачили, як я прибрав свого Образу й орудував Атрибутом. Бачили, як Мара робив те саметут, у монастирі, де ми відродили принцип агімси. Вони знають, що богу за таке кармінний тягар не загрожує, але збурило та вразило це їх неабияк. А ще ж буде спалення тіла. До цього спалення історія, яку я тобі розповів, має стати в їхніх мізках правдою.
Як?запитала Ратрі.
Цієї ж ночі, цієї ж години,сказав він,поки образ тієї події ще палає в їхній свідомості, а думки їхні збентежені, буде виготовлена й закріплена де слід нова правда... Семе, годі вже відпочивати. Твій вихід. Маєш виголосити їм проповідь. Маєш викликати в них ті шляхетні сентименти, ті вищі духовні якості, що роблять людей податливими для божого втручання. Відтак ми з Ратрі поєднаємо сили, і народиться нова правда.
Сем посовався й опустив очі.
Не знаю, чи зможу. Так давно то було...
Колишніх будд не буває, Семе. Здувай пил із якихось своїх давніх приповідок. Маєш зо пятнадцять хвилин.
Сем простягнув руку.
Дай-но тютюну й паперу.
Прийнявши пакуночок, він скрутив собі цигарку.
А прикурити? Дякую.
Глибоко затягнувся, видихнув, закашлявся.
Втомився я їм брехати,мовив він зрештою.Гадаю, річ насправді в цім.
Брехати?перепитав Яма.А хто просив тебе про щось брехати? Зацитуй їм, якщо хочеш, Проповідь на горі. Або щось із «Пополь-Вуху», або щось із «Іліади». Мені байдуже, що саме ти скажеш. Просто трохи їх розворуши, трішечки заспокой. Більшого я не прошу.
А тоді що?
Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати, та й нас заразом!
Сем повільно кивнув.
Ну, коли ти так це ставиш... Але я трохи не в формі на щось таке. Звісно, я вигадаю кілька істин і підкидатиму їм усіляке святенництво, але максимум двадцять хвилин.
Двадцятьто двадцять. А відтак збираємось. Завтра рушаємо до Хайпура.