Володар Світла - Желязны Роджер 3 стр.

Так рано?запитав Тек.

Яма покрутив головою:

Так пізно.

Ченці сиділи на підлозі трапезної. Столи позсували до стін. Комахи зникли. Зовні й далі дощило.

Великодухий Сем, Просвітлений, увійшов і всівся просто них.

Прийшла Ратрі, перевдягнена буддійською черницею, у серпанку.

Яма й Ратрі пройшли в дальній кінець кімнати й умостилися на долівці. Десь був і Тек, слухав.

Кілька хвилин Сем сидів, заплющивши очі, тоді тихо мовив:

Я маю чимало ймень, і жодне не важить.

Відтак він трохи розплющив очі, але головою не ворухнув. Не дивився ні на що конкретне.

Імена неважливі,повів він.Говорити означає називати, але говоріння неважливе. Інколи трапляється щось, чого не бувало раніше. Бачачи це, людина дивиться на дійсність. Вона не може розповісти іншим, що побачила. Та інші хочуть знати, отож допитують: «Яке воно, оте, що ти бачив?» Тож він намагається розповісти. Може, він бачив перший у світі вогонь. Він каже: «Воно червоне, як мак, але в ньому витанцьовують й інші барви. Воно без форми, немовби вода, що тече повсюди. Воно тепле, немовби сонце чи літо, тільки ще тепліше. Воно існує певний час на шматку дерева, а затим дерево зникає, неначе зїдене, залишивши по собі дещо чорне, що можна сипати, як пісок. Зникає деревозникає й воно». Виходить, слухачі мають думати, що дійсністьвона як мак, як вода, як сонце, як те, що їсть і випорожнюється. Вони думають, що вона подібна до всіх тих речей, про подібність до яких розповіла їм та людина, котра її була пізнала. Та вони не бачили вогню. Насправді вони його не знають. Вони лише знають про нього. Та вогонь знову зявляється у світі, не раз і не два. Більше людей бачить вогонь. Згодом вогонь стає такий звичний, як трава, як хмари, як повітря, що ним вони дихають. Вони бачать, що він, хоч і подібний до маку, та не мак, подібний до води, та не вода, подібний до сонця, та не сонце, подібний до того, що їсть і випорожнюється, та не те, що їсть і випорожнюється, але щось відмінне від кожної з цих речей і їх усіх разом. Тож вони дивляться на цю нову річ і вигадують для неї нове слово. Вони називають її «вогонь».

Якщо вони натраплять на когось, хто досі його не бачив, і скажуть йому про вогонь, він не зрозуміє, про що йдеться. Тож вони своєю чергою розповідають йому, який є вогонь. Роблячи це, вони з власного досвіду знають, що говорять не правду, а лиш її частину. Вони знають, що з їхніх слів ця людина ніколи не пізнає дійсності, хоча до їхніх послуг усі слова світу. Він має сам глянути на вогонь, понюхати його, погріти від нього руки, зазирнути в його серцеабо ж назавжди зостатися в невіданні. Виходить, «вогонь» не важить, «земля», «вода» й «повітря» не важать. «Я» не важить. Жодне слово не важить. Але людина забуває дійсність і памятає слова. Що більше слів вона памятає, то розумнішою її вважають інші. Вона дивиться на великі перетворення світу, але не бачить їх так, як їх бачили, коли людина вперше поглянула на дійсність. Їхні назви в неї на вустах, і вона всміхається, куштуючи їх, гадаючи, що пізнала їх у називанні. Те, чого ніколи не траплялося раніше, і досі трапляється. Це досі чудо. Великий плинний вогняний цвіт сидить навпочіпки на гілці світу, випорожнюючись попелом світу, і, не бувши жодним із того, що я назвав, а водночас бувши всім цим, ось цедійсність, Безіменне.

Отже, закликаю вас: забудьте ймення, що їх ви носите; забудьте слова, які я кажу, щойно я їх промовлю. Глядіть натомість на Безіменне всередині вас, яке постає, коли я до нього звертаюся. Воно вчуває не мої слова, а дійсність у мені, частиною якої воно є. Цеатман, що він чує мене, а не мої слова. Усе інше несправжнє. Визначатице втрачати. Суть усьогоБезіменне. Безіменне є незбагненне, могутніше за самого Брахму. Усе минає, але суть залишається. Виходить, ви сидите посеред сну.

Суть снить формою. Форма минає, але суть залишається й снить новими снами. Людина йменує ці сни й думає, буцімто вловила суть, не знаючи, що звертається до несправжнього. Ці камені, ці стіни, ці тіла, що їх ви бачите навколо себе,маки, вода й сонце. Вонисни Безіменного. Вогонь, якщо бажаєте.

Час від часу якийсь сновидець усвідомлює, що він снить. Він може опанувати щось із висненого, підкорити його своїй воліабо ж прокинутися й пізнати себе ще ліпше. Якщо вибере він шлях самопізнання, велика слава його, і довіку буде він, яко зоря. Якщо ж натомість вибере він тантричний шлях, поєднає самсару з нірваною, збагнувши світ і живучи в ньому далі, то буде він могутній серед сновидців. В очах наших може він бути могутній як на добро, так і на лихо, хоч ці поняття теж беззмістовні поза межами назвиськ у самсарі.

Проте жити в самсарі означає піддаватися впливу могутніх серед сновидців. Якщо могутні вони на доброце золота пора. Якщо могутні вони на лихоце пора темряви. Сон може стати страхіттям.

Написано: життяце страждання. Це так, кажуть мудрі, бо, щоб досягти просвітлення, мусить людина відробити свій кармінний тягар. З цієї причини, кажуть мудрі, яка користь боротися вві сні проти того, що є твоя доля, що є шлях, яким маєш простувати до звільнення? У світлі відвічних цінностей, кажуть мудрі, стражданняніщо; у поняттях самсари, кажуть мудрі, веде воно до доброго. То чим же можна виправдати борню проти тих, хто могутній на лихо?

Він на хвилю змовк і вище підніс голову.

Цієї ночі зявився поміж вас Володар Омани, Мара, могутній серед сновидців, могутній на лихо. І трапився йому той, хто здатен по-іншому працювати з висненим. Зустрів він Дгарму, який може вигнати сновидця зі сну. І вони боролися, і владаря Мари більше немає. Чому ж вони боролисябог смерті з оманником? Ви скажете: дороги їхні недосліджені, бо цедороги богів. Та це не відповідь.

Відповідь, виправдання, звучить однаково і для людей, і для богів. Хоч добро, хоч лихо, кажуть мудрі, не означає нічого, бо вони належать до самсари. Погодьмося з мудрими, що навчали рід людський від незапамятних часів. Погодьмося, але обміркуймо також річ, про яку мудрі не кажуть. Ця річ«краса», яка є слово; але зазирніть за слово та обміркуйте Шлях Безіменного. А в чому полягає Шлях Безіменного? Це Шлях сну. А чому Безіменне снить? Це невідомо жодному жителеві самсари. Тож запитаймо радше, чим снить Безіменне?

Безіменне, до якого всі ми належимо, снить формою. А який найвищий можливий атрибут будь-якої форми? Це краса. Отже, Безіменнемитець. Виходить, питання не в добрі чи злі, а в естетиці. Борня проти тих, хто могутній серед сновидців, і то могутній на лихо чи то пак на бридкість,це не та борня, що, як учать мудрі, беззмістовна в поняттях самсари чи нірвани, а певніше, борня за симетричне бачення сну, у поняттях ритму й контрапункту, рівноваги й антитези, що робить її чимось прекрасним. Про це мудрі не кажуть нічого. Правда така проста, що вони, очевидно, її недобачили. З цієї причини естетика ситуації зобовязує мене звернути на неї вашу увагу. Боротися проти сновидців, які снять бридким, хоч людей, хоч богів,воля Безіменного, інакше й бути не може. Ця борня теж несе страждання, тож кармінний тягар легшає, як і внаслідок витерпленої бридкості; але таке страждання значно продуктивніше у світлі відвічних цінностей, що про них так часто говорять мудрі.

Тож кажу вам: естетика того, що ви побачили цього вечора, була високого ряду. Ви можете спитати: «Як мені знати, що красиве, а щобридке, щоб чинити відповідно?» На це питання, скажу я, мусите відповісти самі. Для цього спершу забудьте те, що я вам говорив, бо я не казав нічого. А тепер міркуйте про Безіменне.

Він здійняв праву руку та схилив голову.

Яма встав, встала й Ратрі, а на столі зявився Тек.

Вони вийшли звідти вчотирьох, знаючи, що кармічну машинерію тимчасово переможено.

Вони йшли під Божим Мостом крізь кусюче ранкове сяйво. Обабіч стежки виблискували залишками нічного дощу височенні папороті. Верхівки дерев і далекі гірські піки майоріли за висхідними випарами. День був безхмарний. У вранішніх вітерцях досі відчувалася нічна прохолода. Ченців супроводжувало клацання, дзуміння та цвіркотіння джунглів. Монастир, з якого вони вийшли, лише трохи виднівся над кронами дерев; високо над ним дим накладав на небо свою кручену резолюцію.

Ратрін почет ніс її паланкін посеред натовпу ченців, слуг і нечисленної збройної охорони. Сем і Яма йшли в голові процесії. Над ними, нечутний і невидимий, рухався між листям і гіллям Тек.

Багаття досі палає,мовив Яма.

Так.

Вони спалили мандрівника, якому, коли він у них гостював, схопило серце.

Це правда.

Як на імпровізацію, твоя проповідь була цілком захоплива.

Дякую.

Ти справді віриш у те, що проповідував?

Сем засміявся.

Я дуже легковірний, коли йдеться про мої власні слова. Вірю в усе, що кажу, хоч і знаю, що брехун.

Яма чмихнув.

Кийок Тримурті й досі падає на людські спини. Нірріті ворушиться у своїм темнім лігві, сваволить на південних морських шляхах. То що ж, ти плануєш іще одне життя присвятити метафізиці, шукаючи нового виправдання на виступ проти твоїх ворогів? Увечері ти просторікував так, ніби знову питаєш себе: «Навіщо?»а не «Яким чином?».

Ні,мовив Сем,я просто хотів спробувати на слухачах інший підхід. Важко збурити на повстання тих, кому всі речі однаково добрі. У їхніх розумах немає місця на зло, попри те, що вони постійно від нього потерпають. Якщо раб на дибі, знаючи, що переродитьсяможе, навіть у ситого купця,страждає охоче, то він бачить усе не так, як хтось із лиш одним життям у запасі. Він здатний знести будь-що, бо знає: хай би який сильний був його теперішній біль, майбутня насолода це перевершить. Якщо така людина не вірить у добро і зло, то, можливо, натомість згодяться краса і бридкість. Я просто змінив назви.

То що, ценова офіційна лінія партії?спитав Яма.

Так, вона,підтвердив Сем.

Крізь непомітний проріз в одежі Ямина рука вихопила кинджал, яким він віддав честь:

Слава красі! Смерть бридоті!

Джунглями прокотилася хвиля тиші. Усі звуки життя навколо принишкли.

Яма здійняв одну руку, другою повернувши кинджал у приховані піхви.

Стій!гукнув він.

Тоді глянув угору, примружившись від сонця та схиливши голову праворуч.

З дороги! В кущі!скомандував він.

Усі послухалися. Шафрановорясі миттю щезли зі стежки. Паланкін Ратрі затягли в ліс.

Що сталося?спитала вона, ставши біля Ями.

Слухай!

Тут зявилось воно, пронеслося небом з оглушливим звуком. Промайнуло над гірськими верхівками, пролетіло над монастирем, без залишку розігнавши дим. Появу його віщали вибухи; коли воно прорізало собі дорогу крізь вітер і світло, повітря аж тремтіло. Мало воно форму Т-подібного хреста з великим кільцем на перекладині, а ззаду струменів вогняний хвіст.

Руйнівник на ловах,констатував Яма.

Громова колісниця!заверещав хтось із найманців, роблячи рукою якийсь знак.

Шива летить,мовив котрийсь чернець, витріщивши очі зо страху.Руйнівник...

Знав би я тоді, як добре в мене вийде,зауважив Яма,я б, може, навмисне обмежив її довговічність. Інколи аж шкодую, що такий геніальний.

Колісниця пролетіла під Божим Мостом, шугнула над джунглями й пішла південніше. Її ревіння віддалялося в тому напрямку. Відтак настала тиша.

Якась пташка коротко писнула. Друга відгукнулася. Тут усі звуки життя відновилися, і мандрівники знову ступили на стежку.

Повернеться,попередив Яма. І мав рацію: ще двічі того дня сходили вони з дороги, коли над їхніми головами проносилася громова колісниця. Під час останньої появи вона покружляла над монастиремможливо, увагу привернула похоронна відправа. Тоді зникла за горами.

Уночі вони отаборилися під зірками, наступної ночі вчинили так само.

Третього дня дісталися річки під назвою Дива й портового містечка під назвою Куна. Там знайшли вони бажаний транспорт і того ж вечора рушили водою на південь, де Дива впадає в могутню Ведру, а звідти попливли й до кінцевої мети подорожіхайпурських причалів.

Плинучи за течією, Сем дослухався до річкових звуків. Він стояв на темній палубі, поклавши руки на поруччя. Вдивлявся у води, де здіймалися й опускались яскраві небеса, де тіснили одна одну зорі. Тут ніч звідкись неподалік заговорила до нього голосом Ратрі:

Ти вже мандрував цим шляхом, Татхаґато.

І не раз.

Дивині хвилі й брижі під зорямито щось прекрасне.

Істинно так.

Ми прямуємо до Хайпура, до Палацу Ками. Що робитимеш, коли туди дістанемось?

Присвячу трохи часу медитації, богине.

Над чим медитуватимеш?

Над моїми минулими життями й помилками кожного з них. Мушу переглянути тактикуі власну, і ворожу.

Яма вважає, що Злота Хмара тебе змінила.

Можливо.

Він гадає, ніби вона тебе помякшила, послабила. Ти завжди вдавав із себе містика, але тепер, думає він, ти ним і справді ставсобі на погибель, нам на погибель.

Він струснув головою та розвернувся. Але її не побачив. Чи вона там, невидима, чи пішла? Заговорив тихо й монотонно:

Я вирву ці зорі з небес і жбурну їх богам у лице, якщо буде треба. Я блюзнитиму в кожнім Храмі по всій землі. Я забиратиму життя, як рибалка бере рибу неводом, якщо буде треба. Я знову піднімуся до Міста Небесного, хай навіть кожна сходинка буде вогнем чи голим мечем, а шлях вартуватимуть тигри. Одного дня виглянуть боги з Небес і побачать мене на сходах, як я несу їм подарунок, що його вони найбільше страшаться. Того дня почнеться нова юга. Тоді підсумував:

Але спершу мушу трохи помедитувати.

Знову відвернувшись, він задивився на води.

Метеор пропалив собі шлях у небі. Корабель рухався. Навколо зітхала ніч.

Сем дивився вперед і згадував.

Розділ другий

Вїжджаючи у Світанкову столицю серед пообіддя, князь рухався верхи на білій кобилі широким проспектом Сурї, позадусотня челяді, ліворучрадник Стрейк; князева шаблюка була за широким поясом, а дещиця його скарбівна вючних конях.

На тюрбани спадала спека, омивала їх і відбивалася від дороги.

Назустріч неквапно проїхала колісниця, погонич якої покосився на стяг, що його ніс старший челядник; при вході до свого павільйону стояла, вивчаючи потік подорожніх, куртизанка; слідком за кіньми бігла, гавкаючи, зграя вуличних собак.

Князь був високий, вуса мав димчасті. Темні, мов кава, руки були помережані набряклими тугими жилами. Але постава його була пряма, а очініби в старого птаха, іскристі та ясні.

Попереду зібрався натовп охочих повитріщатися на процесію. На конях їздили лише ті, кому це було по грошах, а таких багатіїв було мало. Найчастіше сідлали буреплазівлускатих і зубатих створінь непевного походження зі зміястою шиєю, коротким життям і лютим темпераментом; коні в останніх поколіннях чомусь плодилися дедалі гірше.

Князь просувався Світанковою столицею, витріщакивитріщалися.

З названого на честь сонця проспекту звернули на вужчу вулицю. Вони проминали низькі торгові будівлі, великі крамниці великих купців, банки, Храми, готелі й борделі. Їхали-їхали, аж доки дісталися межі ділового кварталу, де був гідний князів заїзд Гокани Найгостелюбнішого. Спинили коней при брамі, бо ж сам Гокана стояв іззовні, убраний по-простому, по-модному опасистий, з усмішкою на вустах, бажаючи особисто завести білу кобилу всередину.

Ласкаво прошу, владарю Сіддгартхо!гучно виголосив він, щоб усі, хто міг це чути, знали, що за гість до нього завітав.Ласкаво прошу до сеї пресоловїної місцини, до напахчених садів і мармурових покоїв цього скромного закладу! І вершників твоїх ласкаво прошу, що вони чимало з тобою проскакали й, поза сумнівом, прагнуть вишукано перекусити й гідно відпочити не менше, ніж ти сам. Усередині знайдете ви все, що вам до вподоби, переконаний я, як уже знаходили безліч разів у минулому, коли зупинялися в цих покоях разом з іншими високородними пожильцями й шляхетними відвідувачами, надто численними, щоб згадати всіх, такими як...

І тобі добридень, Гокано!обірвав його князь, бо довго слухати господаря було ризиковано: промови його завжди могли линути без кінця, наче річки, а день же був спекотний.Швидше впусти нас у свої стіни, де, окрім інших вигод, надто численних, щоб згадати всі, ще й прохолодно.

Гокана жваво закивав і, узявши кобилу за вуздечку, провів її крізь браму у двір; там він притримав князеві стремено, поки той спішувався, відтак передав коней під опіку стайничим і відправив хлопя прибрати вулицю перед брамою, де гості перед цим чекали.

У заїзді подорожніх омили слуги, поливши їм на плечі воду в мармуровій купальні. Тоді вони понамащували свої тіла за звичаєм воїнської касти, вдяглися у свіже вбрання та перейшли до їдальні.

Обід тривав до вечора, аж доки воїни згубили лік кількості перемін. Праворуч від князя, який сидів у голові довгого низького дощатого стола, плели складний танцювальний узір три танцівниці, клацаючи крихітними цимбалами на пальцях і змінюючи вирази обличчя в потрібну мить; акомпанувало їм четверо музик за завісою, граючи традиційні на цю пору доби мелодії. За скатертину правив розкішний гобелен, де синім, коричневим, жовтим, червоним і зеленим вишиті були численні мисливські та бойові сцени: вершники на буреплазах і конях списами й луками відбивалися від нападів пернатої панди, вогнекогута й рослини-велителя, у стручках якої замість бобівкоштовності; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; птах Ґаруда, схопивши в пазури небесного демона, бив його дзьобом і крилами; із морських глибин виповзало військо рогатих риб, затиснувши в зімкнених плавцях рожеві коралові гостряки, а дорогу на суходіл перетинали їм люди в туніках і шоломах зі штихами й смолоскипами.

Князь майже не їв. Він бавився з їжею, слухав музику та раз у раз сміявся з дотепів котрогось зі своїх підданих. Потягував шербет, поклацуючи перснями об келих.

Поруч із ним постав Гокана.

Чи все гаразд у тебе, владарю?поцікавився він.

Так, добрий Гокано, усе гаразд.

Ти не їси разом зі своїми людьми. Трапеза тобі не до смаку?

Річ не в їжі, яка пречудова, і не в кухарях, які приготували її бездоганно, достойний Гокано. Річ радше в тім, що останнім часом я щось не маю апетиту.

А!тямущо мовив Гокана.Маю дещо, саме те, що треба! Лише хтось із таких, як ти, може по-справжньому це оцінити. Давно чекало воно своєї миті на особливій полиці мого льоху. Бог Крішна якимсь чином зберіг його з незапамятних часів. Він дав його мені багато років тому, бо аж ніяк не залишився невдоволений своїм перебуванням тут. Зараз я це принесу.

Він уклонився й позадкував із зали.

Вернувся він із пляшкою. Ще й не побачивши папірця на ній, князь упізнав форму.

Бургундське!вигукнув він.

Достоту так,підтвердив Гокана.Давним-давно привезене із загиблої Земли.

Він понюхав напій і всміхнувся. Потім трохи налив у грушоподібний бокал і поставив його перед гостем.

Князь підняв його та вдихнув букет. Повільно відпив. Заплющив очі.

У залі запанувала тишаусі вшанували його насолоду.

Тоді він поставив бокал, і Гокана підлив туди ще продукту лози піно-нуар, виростити яку в цьому краї було неможливо.

Та князь не торкнувся бокала. Натомість повернувся до Гокани й запитав:

Хто найстаріший музика в цьому заїзді?

Отой, Манкара,мовив господар, показуючи на сивого чоловіка, який відпочивав за столиком у куточку.

Не тілом, а роками,уточнив князь.

А, тоді Делеякщо таки вважати його за музику. Каже, ніби колись ним був.

Деле?

Хлопець на стайні.

А, он як... Пошли по нього.

Гокана плеснув у долоні й наказав слузі, котрий зявився, піти на стайні, привести малого конюха до ладу й притягти його перед очі їдців.

Будь ласкав, не гай часу, щоб привести його до ладу,просто приведи сюди,мовив князь.

Потому він відкинувся й став чекати, заплющивши очі.

Коли конюх постав перед ним, князь запитав:

Скажи мені, Деле, яку музику ти граєш?

Ту, що більше не тішить слуху брамінів,відказав хлопець.

А інструмент який був?

Фортепіано.

На чомусь із цього зіграти зможеш?князь показав на інструменти, що саме стояли без діла на підставочці при стіні.

Хлопець зиркнув туди, схиливши голову набік.

Гадаю, із флейтою впорався б, якби мусив.

Вальси знаєш?

Так.

Зіграєш «Голубий Дунай»?

Похмурий вираз хлопця зник, його замінила невпевненість. Він озирнувся на Гокану, і той кивнув.

Сіддгартхакнязь серед людей, один із Перших,ствердив господар.

«Голубий Дунай»? На котрійсь із цих флейт?

Якщо твоя ласка.

Хлопець знизав плечима.

Спробую. Давненько я вже не грав... Не суди суворо.

Він підійшов до інструментів і щось пробурмотів власнику вподобаної флейти. Той кивнув. Тоді хлопець підніс її до губ і видув кілька пробних нот. Призупинившись, повторив спробу, а тоді розвернувся.

Знову підняв інструмент і почав тремтливу вальсову мелодію. Слухаючи, князь посьорбував вино.

Коли виконавець зупинився віддихатись, князь показав йому, щоб музичив далі. Він виконував одну заборонену мелодію за одною, і лиця фахових музикантів фахово виражали зневагу, але кілька ніг під їхнім столиком повільно притупувало в такт музиці.

Кінець кінцем князь допив вино. До Магартхи наближався вечір. Князь жбурнув хлопцеві повний монет гаманець і навіть не глянув, як той, виходячи, плаче. Тоді звівся на ноги й потягнувся, прикриваючи позіхання долонею.

Я йду спочивати,мовив він підданим.Не програйте лишень своїх спадків, поки мене не буде.

Вони розреготалися й побажали йому доброї ночі, а самі замовили міцного трунку й солоного печива. Услід князеві донісся стукіт гральних костей.

Князь пішов рано, щоб устати вдосвіта. Він звелів слузі чатувати перед його дверима весь наступний день і не пускати нікого, кажучи, ніби пан нездужає.

Ще не розгорнулися перші квіти перед першими ранковими комахами, як князь уже вийшов із заїздуі бачив це тільки старезний зелений папуга. Вийшов він не в розшитих перлами едвабах, а в лахах, як завжди в таких випадках. Ніхто не сурмив перед ним у мушлі й не бив у барабанилише тиша провіщала його ходу тьмяними міськими вулицями. Вулиці ті були безлюдні, хіба що верталися з нічних викликів лікарі та повії. За ним увязався бродячий пес, який біг назирці крізь увесь діловий квартал аж до гавані.

Князь усівся на ящик при одному з пірсів. Ранок прийшов звільняти світ від темряви; князь дивився, як прибій рухає кораблі зі спущеними вітрилами, обплетені павутинням канатів, із вирізьбленими почварами або красунями на носі. Відвідуючи Магартху, він щоразу ненадовго заходив до порту.

Рожева парасолька ранку розгорнулася над скуйовдженим волоссям хмар, їдоками пронісся прохолодний вітерець. Птахи-сміттєїди з хрипкими криками здійнялися серед башт із вузькими вікнами-бійницями, а тоді заходилися пікірувати над водами затоки.

Він дивився, як виходить у море корабель, як наметоподібні парусинові крила злітають у височінь, де їх надимає солоне повітря. На решті суден, міцно втримуваних якорями, заворушилися вже залоги, готуючись завантажувати чи вивантажувати пахощі, корали, олію та всілякі тканини, а також метали, худобу, дерево й прянощі. Він дихав запахами торгівлі й дослухався до моряцької лайки. І від того, і від цього він був у захватіперше відгонило багатством, друге поєднувало в собі два інші головні предмети його зацікавленості, а саме теологію й анатомію.

Згодом він побалакав із чужоземним капітаном, що наглядав був, як вивантажують лантухи збіжжя, а тепер саме перепочивав у затінку ящиків.

Доброго ранку!привітався князь.Ні шторму тобі, ні скелі! Хай прихистять тебе боги й пошлють добрих купців на вантаж.

Той кивнув, усівся на ящик і заходився набивати невелику глиняну люльку.

Дякую, старигане!відказав він.Хоч молюсь я богам тих Храмів, що їх сам обираю, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не завадить, а надто мореплавцеві.

Тяжка мандрівка була?

Могла б бути й тяжча. Ота димна морська гора, Ніррітіна Гармата, знову стріляє в небо.

А, то ти приплив із південного заходу!

Так. Із Чатістану, з Іспара-при-Морі. Вітри цієї пори року добрі, але саме тому вони й порозносили попіл із Гармати значно далі, ніж хтось міг би собі уявити. Шість днів валив на нас цей чорний сніг, а ще нас переслідував сморід підземного царства, від якого харчі й вода псуються, очі сльозяться, а горлянку дере. Коли ми нарешті втекли, то принесли багато жертв подяки. Бачиш, як забруднилися борти? А бачив би ти вітрилачорнісінькі, наче волосся в Ратрі!

Князь подався вперед, щоб ліпше роздивитися судно.

Але ж води не були надто збурені?спитав він.

Моряк покрутив головою.

Біля Солоного Острова перегукнулись ми з крейсером і довідались, що акурат на шість днів спізнилися до найгіршого виверження. Тоді Гармата палила хмари та здіймала величезні хвилі. На крейсері точно знали про два потоплені кораблі, але, можливо, був і третій,моряк відхилився, покурюючи люльку.Тож я й кажу: мореплавцеві благословення ніколи не завадить.

Я от шукаю одного морехідця. Капітана. Звуть його Ян Ольвеґґабо, може, він тепер відомий як Олваґґа. Знаєш такого?

Знав. Але він давно вже в море не ходить.

Он як? І що ж із ним сталося?

Моряк повернув голову, уважно вивчаючи співрозмовника.

А ти хто такий, що питаєш?зрештою поцікавився він.

Мене звуть Сем. Янмій дуже давній приятель.

Дуже давнійце ж відколи?

Багато-багато років тому, в іншому місці, я знав його як капітана корабля, що по цих океанах не ходив.

Моряк раптом нахилився, підібрав якусь деревинку й пошпурив нею в пса, що саме оббіг палю з протилежного боку пірса. Тварина дзявкнула й помчала ховатися до складів. Це був той самий пес, котрий тюпав за князем від Гоканиного заїзду.

Стережися бісових псів!мовив капітан.Є собаки одні, є другі, а є треті. А в цьому порту будь-якого слід гнати подалі.

Тоді він знову глянув на бесідника, немов оцінюючи.

На пальцях твоїх,показав він на них люлькою,недавно було багато перснів. Від них позалишалися сліди.

Сем глянув на руки й осміхнувся.

А від твого ока, моряче, ніщо не сховається. Тож я визнаю очевидне. Нещодавно я носив персні.

Отож ти, як ті пси, не той, ким здаєшся, і прийшов розпитати за Олваґґу, назвавши його найдавніше імя. А твоє імя, кажеш, Сем. Ти часом не один із Перших?

Сем не відповів одразу, натомість роздивлявся моряка, буцім чекав, що той скаже ще щось.

Либонь, збагнувши це, капітан додав:

Олваґґа, знаю, належав до Перших, хоч ніколи про це й не казав. Чи й сам ти з Перших, чи ти з кармовладців, тобі це однак відомо. Тож мої слова його не викажуть. А все ж таки бажаю дізнатися, до друга говорю чи до ворога.

Сем нахмурився.

Ян ніколи не славився хистом заводити ворогів. А ти говориш так, ніби тепер він їх маєсеред тих, кого ти назвав кармовладцями.

Мореплавець і далі не спускав з нього очей.

Ти не з кармовладців,врешті мовив він,і ти здалеку.

Маєш рацію,підтвердив Сем,але скажи-но, як ти це знаєш?

По-перше,почав моряк,ти старий. Якийсь кармовладець теж міг би носити старе тіло, але не став бипринаймні не охочіше, ніж довго пробув би собакою. Він надто боявся б умерти наглою справжньою смертю, як це буває зі старими. Тож він не пробув би в такому тілі аж стільки, щоб на пальцях зосталися такі глибокі сліди від перснів. У багатих тіла ніколи не відбирають. Якщо їм відмовили в переродженні, вони доживають віку сповна. Якби хтось такий сконав не по-природному, кармовладцям міг би загрожувати збройний заколот його прибічників. Тож такого тіла, як у тебе, цим способом не здобути. А в тіла з життєдайних баків не було б слідів на пальцях. Отже,підсумував він,я вважаю, що тиможновладець, але не кармовладець. Якщо ти віддавна знаєш Олваґґу, то ти, як і він, з Перваків. А з того, що ти прагнеш дізнатися, я висновую, що ти здалеку. Був би ти з Магартхи, то знав би за кармовладців, а знаючи за кармовладців, знав би, чому Олваґґа не може ходити в море.