Володар Світла - Желязны Роджер 5 стр.

Нащо ж тоді ви знищуєте їхні власні паростки технологій? Друкарський верстат за моєї памяті перевинаходили тричіі щоразу знову забороняли.

Із тих самих міркувань: вони не були готові. І вони насправді його не винаходилирадше згадували. Це була річ із легенди, що її хтось брався відтворити. Якщо щось має зявитися, то тільки внаслідок чинників, уже наявних у культурі, а не вигулькнути з минулого, мовби витягнутий із капелюха кролик.

Грань ця, Брахмо, видається мені тонюсінькою. Виходить, ваші поплічники нишпорять собі світом, знищуючи будь-які ознаки прогресу, на які лиш натраплять?

Неправда,мовив бог.Ти що ж, гадаєш, ніби ми бажаємо без кінця нести цей тягар божественності, ніби ми прагнемо зберегти темну добу заради того, щоб вічно мучитись у своїх вимушено прибраних божих подобах?

Одним словомтак. Візьмімо той молитвомат, що бовваніє перед цим самісіньким Храмом. Хіба він на одному культурному рівні з колісницею?

То трохи не те. Громадяни шанують його як божественний прояв і не ставлять запитаньіз релігійних міркувань. От якби ми їх із порохом познайомили...

Припустімо, якийсь атеїст поцупить таку машинку й розбере її. Припустімо, це буде місцевий Томас Едісон. Що тоді?

На них хитромудрі кодові замки. Якщо молитвомат відкриє хтось, крім жерців, він вибухне й забере порушника з собою.

А ще я помітив, що ви, попри всі зусилля, таки не завадили їм навчитися гнати спиртне. Тож ви гахнули акциз, який треба платити Храмам.

Людство завжди шукало полегші в питві,констатував Брахма.Пияцтво зазвичай включали до якихось релігійних церемоній, щоб відчувати менше провини. Справді, спершу ми намагалися заборонити алкоголь, але швидко побачили, що це марно. Отже, в обмін на акциз їхню випивку благословляють. Менше провини, менше похмілля, менше взаємодокоріввоно, бач, має психосоматичний ефект, а сам акциз не такий уже й високий.

І чого ж тоді стільки охочих до несвяченого пійла...

Семе, то ти прийшов молитися, а натомість глузуєш? Я погодився відповідати на твої запитання, а не дискутувати про політику деїкратів. Ти вже визначився щодо моєї пропозиції?

Так, Мадлено,відповів Сем.А тобі вже казали, яка ти гарна, коли розгнівана?

Брахму аж підкинуло з престолу.

Звідки? Звідки знаєш?заверещав бог.

Та я й не знав, щиро кажучи. Дотепер. Це була просто здогадка на основі памятних особливостей мови й жестикуляції. Отже, ти нарешті здійснила прагнення свого життя, га? Закластися готовий, що й гарем маєш. То як воно, мадам, стати з дівулі справжнісіньким мачо? Закладаюся, кожна лесба у світі позаздрила б, якби знала. Мої вітання.

Брахма випростався на весь зріст і гнівно зиркнув на Сема. Престол за його спиною наче палав. Віна й далі безпристрасно бренькала. Бог підніс берло й виголосив:

Приготуйся до Брахминого прокляття!

За що ж?перебив Сем.Бо я розгадав твою таємницю? Але якщо я стану богом, то яка різниця? Інші, напевне, теж знають. Чи ти сердишся, бо я мусив тебе трохи подражнити, інакше б не дізнався, хто ти насправді? Та я був припустив, що ти цінуватимеш мене більше, якщо покажу, чого вартий, проявлю так свою кмітливість. Коли образив, прошу вибачити.

Я проклинаю тебе не через те, що ти вгадав, і навіть не через те, як ти вгадав, а через те, що ти з мене кепкував.

Кепкував?здивувався Сем.Не розумію. Я не мав наміру тебе зневажити. За давніх часів ми з тобою завжди ладнали. Просто згадай їх, і зрозумієш: так і було. Чого б це я ставив себе під загрозу, кепкуючи з тебе тепер?

Бо надто швидко бовкнув те, що подумав, не подумавши вдруге.

О ні, владарю мій. Я просто жартував із тобою, як у звичайній бесіді чоловіка з чоловіком про щось таке. Мені прикро, якщо ти зрозумів це хибно. Запевняю, що заздрю твоєму гарему й, поза сумнівом, якось уночі спробую туди прокрастися. Якщо ладен проклясти мене тільки за подив, тоді проклинай.

Він пихнув люлькою, ховаючи усмішку за хмаркою диму.

Врешті-решт Брахма реготнув.

Я таки трохи запальний,пояснив він.І, мабуть, дещо занадто вразливий, коли йдеться про моє минуле. Звісно, я часто жартував так з іншими чоловіками. Тебе прощено. Я скасовую своє розпочате прокляття. То, як я розумію, ти вирішив пристати на мою пропозицію?

Саме так,сказав Сем.

Ну й гаразд. Я завжди відчував до тебе братерську любов. А тепер іди й виклич мого жерця, щоб я дав йому вказівки стосовно твого перевтілення. Скоро побачимося знову.

Аякже, владарю Брахмо.

Сем кивнув і відсалютував люлькою. Тоді відхилив стелаж і вийшов шукати жерця. У голову йому лізли всілякі думки, але цього разу він їх не висловлював.

Увечері князь радив раду з тими своїми челядниками, котрі відвідали були своїх магартських рідних і приятелів, а також із тими, котрі пообходили були місто, позбиравши новини й чутки. Від них він дізнався, що в Магартсі всього десятеро кармовладців, а мешкають вони в палаці на південно-східних узгірях понад містом. За певним розкладом кармовладці навідували лікарні чи то пак читальні при Храмах, до яких громадяни являлися на суд, коли клопотали про поновлення. Сама ж Палата карми являла собою масивну чорну споруду у дворі їхнього палацу, куди підсудний невдовзі після розгляду справи подавав заявку на переселення в нове тіло. Стрейк завидна рушив туди з двома помічниками, щоб замалювати, як укріплено палац. Двох князевих надвірних відрядили на той кінець міста із запрошенням на пізню вечерю й гулянку, адресатом якого був старий шан Ірабеку, далекий сусід Сіддгартхи, що з ним вони билися в трьох кривавих прикордонних колотнечах і час від часу полювали на тигрів. Шан саме гостював у рідні, ждучи, доки його приймуть кармовладці. Ще одного послали на Ковальську вулицю, де він переказав металоробам: князь подвоює обсяг замовленого, а готове воно має бути вже рано-вранці. Щоб ті не підвели, він передав їм приплату.

Згодом ірабецький шан приїхав до Гоканиного заїзду в супроводі шістьох родичів купецької касти, які, утім, озброєні були незгірше воїнів. Проте, побачивши, що заїздосідок мирний і ніхто з інших пожильців або відвідувачів зброї не носить, вони й свою повідкладали та повсідалися при голові стола, поруч із князем.

Шан був чоловік високий, але дуже сутулий. Мав на собі бордові шати й темний тюрбан, насунутий майже до величезних брів, що нагадували молочно-білих гусениць. Борода його була подібна до засніженого куща, з якого, коли дідуган сміявся, виднілися темні пеньки зубів, а набряклі й червонясті нижні повіки були ніби подразнені й утомлені, стільки років протримавши в орбітах набіглі кровю баньки, які так і пнулися назовні. Він реготав харкотинним реготом і гупав по столі, уже вшосте повторюючи: «Слони теперка задорогі, а в багні з них ніякого в біса пожитку!» Це стосувалося їхньої розмови щодо пори року, котрої найліпше воювати. Зійшлись на тому, що нечемності образити сусідського посла в сезон дощів не забракне хіба що найзеленішому початківцю, який цим навіки знеславиться як новоцарко.

Коли звечоріло, князів лікар відлучився, нібито щоб наглянути за приготуванням десерту, і підсипав наркотик до поданих шану тістечок. Коли звечоріло ще більше, уже по десерті, шанові очі все частіше й частіше склеплялися, а голова його падала на груди й лишалася там усе довше й довше. «Добренна гулянка»,бурмотів він у проміжках між хропінням; кінець кінцем вирік: «Ніякого в біса пожитку зі слонів...»і заснув так, що годі було й добудитися. Тим часом шанові родичі не вважали за потрібне доправити його додому, бо ж князів лікар додав був до їхнього вина хлоралгідрату, і вони саме порозлягалися на підлозі й хропли хропака. Князів головний надвірний домовився з Гоканою щодо їхнього нічлігу, а самого шана забрали до покоїв Сіддгартхи, де його ненадовго навідав лікар, який розпустив заснулому одяг і заговорив до нього мяким переконливим голосом:

Завтра вдень,казав лікар,ти будеш князь Сіддгартха, а ці будуть твоя челядь. Ти явишся до Палати карми в їхньому товаристві, щоб одержати тіло, оминувши суд, як обіцяв тобі Брахма. Ти лишатимешся Сіддгартхою навіть після переселення й повернешся сюди в супроводі своєї челяді, а я тебе огляну. Зрозумів?

Так,прошепотів шан.

Тоді повтори, що я тобі сказав.

Завтра вдень,мовив шан,я буду Сіддгартха, на чолі цих челядників...

Під яскравим цвітом ранку посплачували борги. Половина князевих людей виїхала з міста на північ. Коли Магартха зникла з очей, вони почали забирати на південний схід, зупинившись серед пагорбів тільки для того, щоб убратися в бойовий риштунок.

Шістьох відрядили на Ковальську вулицю, звідки вони повернулися навючені тяжкими парусиновими мішками, уміст яких розподілили між гаманами трьох дюжин людей, котрі після снідання розійшлися містом.

Князь сказав своєму лікареві на імя Нарада:

Якщо недооцінив я милосердя Небес, то воістину проклятий.

Але медик лиш усміхнувся у відповідь:

Навряд чи недооцінив.

І так вони відбули ранок, дочекавшись тихого полудня під золотим Божим Мостом.

Коли прокинулися мимовільні гості, їм допомогли подолати похмілля. Шану дали постгіпнотичний наказ і відправили з шістьома Сіддгартшиними челядниками до палацу кармовладців. Родичів його запевнили, що він і далі спить у князевих покоях.

Наразі наш головний ризикшан,мовив лікар.Чи не впізнають його? На руку нам те, що він дрібний потентат із далекого шанства, у місті пробув зовсім недовго, і то головно серед рідні, а на суд іще не являвся. Кармовладці, напевне, і досі не знають, яка на вигляд твоя фізична оболонка...

Хіба що мене описав їм Брахма чи жрець,відказав князь.Підозрюю, що нашу бесіду могли фільмувати, а запис передати кармовладцям для встановлення особи.

Але навіщо б їм це робити?поцікавився Нарада.Навряд чи вони сподіваються вивертів і хитромудрої обачності від того, кого обдаровують ласкою. Ні, гадаю, ми це таки втнемо. Звісно, зондування б шан не пройшов, але поверховий огляд пройти має, та ще й у супроводі твоєї челяді. Зараз він і справді переконаний, що є Сіддгартхою, і ця переконаність витримає будь-яку просту перевірку на брехнюа це, мені здається, найсерйозніша перешкода, що може йому трапитися.

Отак вони чекали, аж доки повернулися ті три дюжини, уже з порожніми гаманами, зібрали пожитки, повсідалися верхи й по одному поїхали крізь місто, неначе шукаючи розваги, а насправді потроху пробираючись на південний схід.

Бувай здоровий, добрий Гокано,мовив князь, коли вже й решта його людей зібралася та розсілася по конях.Як і завжди, нестиму я добре слово про твоє помешкання всім, кого зустріну на своїм шляху. Шкодую, що доводиться так несподівано перервати перебування тут, але одразу після Палати карми мушу невідкладно душити повстання на окраїнах. Ти ж знаєш, як вони спалахують, досить тільки правителю показати спину. Тому, хоч і хотів би провести під твоїм дахом ще з тиждень, боюся, що вимушений відкласти цю приємність до наступного разу. Якщо мене питатимуть, скажи, хай шукають в Аїді.

В Аїді, владарю мій?

Це найпівденніша окраїна мого князівства, знана своєю надспекотною погодою. Обовязково скажи саме так, особливо жерцям Брахми, які найближчими днями можуть цікавитися місцем мого перебування.

Так і зроблю, владарю мій.

І добре дбай за того хлопця, Деле. Сподіваюся, він знову заграє мені під час наступного візиту.

Гокана низько вклонився і вже був збирався розпочати промову, тож князь скористався моментом, жбурнув йому останній мішечок із монетами, ще раз похвалив земельські вина, швидко скочив у сідло й заходився щось гучно наказувати своїм людям, щоб унеможливити будь-яку дальшу бесіду.

Тоді вони виїхали крізь браму й зникли, лишивши по собі тільки лікаря й трьох воїнів, яких той іще день мав лікувати від незрозумілої недуги, повязаної зі зміною клімату, перш ніж вирушити разом із ними решті навздогін.

Вибравшись із міста бічними вуличками, кавалькада зрештою дісталася шляху, який вів до палацу кармовладців. По дорозі Сіддгартха обмінювався таємними знаками з тими трьома дюжинами воїнів, котрі залягли там і сям у лісі.

На півдорозі до палацу князь і восьмеро супутників спинили коней, нібито щоб перепочити, чекаючи, доки їх наздоженуть інші, які в цей час обережно пробиралися поміж дерев.

Та невдовзі вони побачили рух попереду. Наближалося семеро кіннихкнязь упізнав шістьох своїх списників і шана. Щойно вони підїхали на відстань оклику, загін просунувся назустріч.

Ви хто такі?запитав високий гостроокий вершник на білій кобилі.Як смієте заступати шлях князю Сіддгартсі, Увязнювачу Демонів?

Розглянувши цього мязистого й засмаглого парубка років двадцяти пяти, із соколиними рисами й могутньою поставою, князь раптом подумав, що його сумніви не були обґрунтовані, а підозри й недовіра кепсько прислужилися йому самому. Граційний особень на князевій власній кобилі доводив: Брахма торгувався чесно й надав чудове міцне тіло. Дісталося воно, щоправда, старезному шанові.

Владарю Сіддгартхо!мовив його воїн, що їхав поруч із правителем Ірабеку.Здається, не надурили. На моє око, всенько з ним гаразд.

Сіддгартха?обурився шан.Кого це ти смієш кликати на імя свого пана? Я Сіддгартха, Увязнювач...тут він закинув голову на спину, і слова забулькотіли в його горлянці.

Шану стало не до шани. Він закляк, утратив рівновагу й упав із сідла. Сіддгартха підбіг до нього. У куточках шанового рота виступила піна, а очі його закотилися під лоба.

Падуча!вигукнув князь.Замислили підсунути мені мозок, який зіпсуто!

Інші скупчилися навколо й допомагали князеві піклуватися за причинного, аж доки напад епілепсії минув і шанів розум повернувся в тіло.

Щ-що сталося?спитав він.

Зрада,відказав Сіддгартха.Зрада, о шане над Ірабеком! Зараз один з моїх людей допровадить тебе на огляд до мого особистого лікаря. Коли відпочинеш, раджу подати скаргу в Брахминій читальні. Мій лікар подбає про тебе в Гокани, а тоді будеш вільний. Мені прикро, що це сталося. Напевно, воно залагодиться. Але як ні, то згадай останню облогу Капіла та вважай, що ми квити за всіма статтями. На добридень, князю-брате.

Він кивнув своїм людям, і ті підсадили шана на гнідого, що його Сіддгартха позичив був у Гокани.

Усівшись на свою кобилу, князь провів очима шана із супроводжувачем, потім повернувся до тих людей, котрі стояли довкола, і заговорив до них досить гучно, щоб його почули й ті, котрі чекали при дорозі:

Девятеро з нас увійдуть. Щойно двічі протрубить ріг, за ними ввійде решта. Якщо вони опиратимуться, змусьте їх пошкодувати про свою нерозважливість, адже ще три сигнали рога прикличуть із пагорбів пятдесятьох списників, скоро вони знадобляться. Це безтурботний палац, а не фортеця, збудована для битв. Візьміть кармовладців у полон. Не шкодьте їхніх машин самі й іншим не дозволяйте. Якщо вони не опиратимуться, то й добре. Якщо опиратимуться, то ми пройдемо крізь палац і Палату, як ото хлопя перелазить через розлогий, штудерно зведений мурашник. Щасти. Хай не буде з вами богів!

І, розвернувши кобилу, він поскакав дорогою, а за ним, тихо наспівуючи,восьмеро списників.

Князь проїхав крізь широку подвійну браму, яка стояла відчинена й без жодної варти. Він одразу засумнівався: ану ж Стрейк недобачив якихось прихованих засобів оборони?

Подвіря було озеленене й деінде замощене. У чималому саду поралися слугипідрізали й стригли рослини, обробляли грунт. Князь пошукав очима зброю, та ніде її не побачив. Слуги глянули на гостя, але працювати не перестали.

У дальньому кінці подвіря виднілася чорна камяна Палата. Туди він і рушив, а його вершникиза ним. Аж тут із правого боку, зі сходів власне палацу, до них озвалися.

Князь натяг повід і повернувся на звук. Побачив чоловіка в чорній одежі з жовтим колом на грудях. У руці той тримав ебенову патерицю. Високий на зріст і масивної статури, чоловік був закутаний по самі очі. На привітання не відповів, просто стояв і вичікував.

Князь скерував кобилу до підніжжя широких сходів і заявив:

Маю поговорити з кармовладцями.

Тобі призначено?спитав чоловік.

Ні,відказав князь,але справа важлива.

Тоді мені прикро, що ти марно приїхав. Без запису не можна. Записатися можеш у будь-якому з магартських Храмів.

На цьому він стукнув патерицею по сходах, повернувся спиною і пішов був геть.

Викорчуйте той сад,звелів князь своїм людям,вирубайте тамті дерева, зваліть усе докупи й пустіть із димом.

Чоловік у чорному спинився й знову повернувся.

Унизу сходів чекав тільки князь. Люди його вже рухалися до саду.

Не можна так!обурився чоловік.

Князь посміхнувся.

Його люди поспішувалися й заходилися рубати кущі, копняками пробиваючи собі дорогу по клумбах.

Скажи їм припинити!

Чого б це? Я приїхав побалакати з кармовладцями, а ти завів: не можна, не можна. Я ж запевняю: можна, я з ними таки побалакаю. Побачимо, хто з нас має слушність.

Накажи їм припинити,мовив чоловік,і я віднесу твоє послання кармовладцям.

Стійте!вигукнув князь.Але будьте готові почати знову.

Чоловік у чорному піднявся сходами та зник у палаці. Князь торкнувся пальцями рога, що висів у нього на шиї.

Невдовзі почувся рух, і з дверей повалили озброєні люди. Князь підняв ріг і двічі просурмив.

На збройних були шкіряні панцирі, де в кого ще навіть не повністю застібнуті, і шоломи з того самого матеріалу. Правиці були до ліктя захищені стьобаними наручнями, а на маленьких овальних металевих щитах чорного кольору красувалося жовте колесо. Зі зброї мали довгі шаблі. Люди заповнили сходи й стояли, ніби чекаючи наказів.

Чоловік у чорному знову вийшов і спинився зверху сходів.

Ну,прорік він,якщо маєш, що сказати кармовладцям, то кажи!

Ти кармовладець?спитав князь.

Так.

Тоді, либонь, найнижчий із них, коли заразом і придверником служиш. Дай поговорити з головним.

За свою зухвалість ти одержиш відплату й тепер, і в наступному житті,зауважив кармовладець.

Тут у браму вїхало три дюжини списників. Вони вишикувались обабіч князя. Ті восьмеро, котрі почали були плюндрувати сад, знову сіли верхи й прилучилися до бойового порядку, поклавши голі булати поперек сідел.

То що, нам верхи заїхати в палац?поцікавився князь.Чи, може, ти таки покличеш інших кармовладців, що з ними я бажаю порозмовляти?

На сходах проти них стояло з вісім десятків щабель. Кармовладець мовби зважував сили. Постановив зберегти все, як є.

Не робіть дурниць,попередив він,бо мої люди боронитимуться неабияк затято. Діждіть мого повернення Я покличу інших.

Князь набив люльку й закурив. Його люди сиділи, ніби статуї, зі списами напоготові. На обличчях піхоти в першій лаві на сходах було дуже добре видно піт.

Князь знічевя зауважив своїм списникам:

Навіть не думайте вихвалятися майстерністю, як робили під час останньої облоги Капіла. Цільтеся в груди, не в голову.

Тоді повів далі:

А ще й не думайте, як звикли, калічити поранених і вбитих, бо ж це святе місце, й опоганювати його таким робом не годиться.

Відтак додав до цього:

З другого боку, я вважатиму за особисту образу, якщо ви не візьмете бодай десятьох бранців, яких ми офіруємо Нірріті Чорному, моєму особистому патронові,звісно, десь поза цими стінами, де справляння Темної учти не впаде на нас таким тяжким гріхом...

Праворуч щось грюкнулопіхотинець, котрий витріщився був на задертий гостряк Стрейкового списа, знепритомнів і впав із нижньої сходинки.

Спиніться!заволав один із сімох у чорному, які саме зявилися нагорі.Не поганьте Палацу карми кровопролиттям. Кров того загиблого воїна вже...

Збігається йому до щік,завершив князь,якщо він при тямі, адже його не вбито.

Чого ти хочеш?

Чоловік у чорному, який звертався до князя, був середній на зріст, але неохопний у перехваті. Він нагадував велике темне барило, а його патерицячорнісіньку блискавку.

Я налічив сімох,відказав князь.Як я знаю, тут мешкає десятеро кармовладців. Де ще троє?

Вони саме приймають у трьох читальнях Магартхи. Чого ти хочеш від нас?

Ти тут головуєш?

Головує тут лише Велике колесо закону.

Ти старший заступник Великого колеса в цих стінах?

Так.

От і добре. Бажаю перемовитися з тобою сам на сам, он там,заявив князь, показуючи на чорну Палату.

У жодному разі!

Князь вибив люльку об закаблук, вишкріб її чашку вістрям кинджала й поклав на місце в кисет. Відтак сів на білій кобилі дуже прямо та стиснув лівицею ріг. Глянув кармовладцеві у вічі й запитав:

Ти цілком цього певен?

Рот кармовладця, малий і яскравий, смикався відтак і не вимовлених слів. Врешті він піддався:

Як скажеш. Розступіться!

Він спустився крізь лави вояків і став перед білою кобилою.

Князь скерував її колінами в напрямку темної Палати.

Тримайте поки що ряди!гукнув кармовладець.

І до вас це стосується,сказав князь своїм.

Обоє перетнули подвіря, і перед Палатою князь спішився.

Ви заборгували мені тіло,негучно проказав він.

З якого це дива?спитав кармовладець.

Якнязь Сіддгартха Капільський, Увязнювач Демонів.

Сіддгартху вже обслужили.

Це ви так гадаєте. Думаєте, втелющили йому епілептичну плоть, як наказав Брахма. Проте це не так. Чоловік, що його ви обслужили сьогодні, був самозванцем мимоволі. Я справжній Сіддгартха, о безіменний жерче, і я прийшов по своє тіло, ціле й сильне, без прихованих недуг. І ти мені його даси. Обслужиш мене добровільно або з примусу, але таки обслужиш.

Гадаєш?

Гадаю,підтвердив князь.

Бий їх!гукнув кармовладець і спробував поцілити темною патерицею князеві в голову.

Князь пригнувся й відступив, витягаючи шаблюку. Двічі він відбивав патерицю. Утретє вона влучила в плечепо дотичній, але достатньо, щоб вивести з рівноваги. Він відступав навколо білої кобили, кармовладецьза ним. Ухиляючись і затулившись від ворога конякою, князь підніс до губів ріг і протрубив три сигнали. Ноти цих звуків піднеслися над лютим шумом бою на палацових сходах. Відхекуючись, князь повернувся й підняв зброю саме вчасно, щоб відбити вдар у скроню, який напевне поклав би його трупом.

Написано,задихаючись словами, вичавив кармовладець,що дурень той, хто дає накази, не маючи потуги змусити їх виконувати.

Якихось десять років тому,пропихкав князь,ти б мене цим дрючком нізащо не дістав.

Він цілився в палицю, сподіваючись розрубати її, але супернику щоразу вдавалося відхилити його лезо, тож хоч булат і покарбував та пообстругував деревину, вона трималасяпатериця жерця лишалася суцільна.

Вимахуючи нею, мов бойовим києм, кармовладець тяжко гепнув князя в лівий бік, і той відчув, як ламаються ребра... Так і звалився.

Це сталося ненавмисно, бо князь, падаючи, упустив шаблю, але лезо кресонуло ворога по гомілках, і той, завиваючи, бухнувся на коліна.

Що ж, ми до пари,засапано видихнув князь.Я старий, тигладкий...

Лежачи, він видобув кинджал, але рука його трусилася. Він сперся ліктем на землю. Кармовладець зі слізьми на очах спробував стати на рівні, але знову впав навколішки.

Тут почувся тупіт багатьох копит.

Я не дурень,мовив князь,і тепер маю потугу, щоб змусити виконувати мої накази.

Що діється?

Приїхала решта моїх списників. Якби я відразу привів усе військо, ви б заховалися, мов гекон у дровах, і розвалити ваш палац та видлубати вас могло б бути справою не одного дня. А тепер ви в моїх руках.

Кармовладець підніс патерицю.

Князь відвів руку назад.

Опусти,застеріг він,бо кину кинджал. Сам не знаю, схиблю чи поцілю, але можу й поцілити. Ти ж не хочеш зіграти зі справжньою смертю, га?

Кармовладець опустив патерицю.

Ти пізнаєш справжню смерть,пригрозив він,щойно сторожа карми порубає твою кінноту псам на поживу.

Князь закашлявся й незацікавлено глянув на вихаркнуту кров.

А тим часом поговорімо-но про політику,запропонував він.

Коли звуки бою вщухнули, до них підійшов не хто, як Стрейквисокий запорошений Стрейк із волоссям майже того самого кольору, що й запекла кров на його булаті. Біла кобилиця лащилася до нього, а він віддав своєму князеві честь і доповів: «По всьому!»

Чуєш, кармовладцю, хто пішов псам на поживу?спитав князь.Твоя сторожа.

Кармовладець не відповів.

Як обслужиш мене, залишу тобі життя,сказав князь.Як відмовиш, заберу його.

Обслужу,мовив кармовладець.

Стрейку!наказав князь.Відряди двох до міста, одного по Нараду-лікаря, другогопо Яннавега-вітрильника із Ткацької вулиці. Із трьох списників у Гокани хай лишається один і тримає там шана до заходу сонця. А потому хай його звяже й залишить, а сам їде до нас сюди.

Стрейк усміхнувся й віддав честь.

А тепер поклич людейхай занесуть мене в Палату й наглядають за цим кармовладцем.

Своє старе тіло він спалив разом з усіма іншими. Сторожа карми полягла як один. Із сімох безіменних кармовладців вижив лише той, що раніше був гладуном. Хоча запаси сперми та яйцеклітин, а також вирощувальні баки й тілосховища перевезти було неможливо, саме пересельне устатковання розібрали під проводом лікаря Наради на окремі складники й повантажили на коней загиблих у битві воїнів. Юний князь сидів на білій кобилі й спостерігав, як щелепи вогню стуляються на мерцях. На тлі досвітнього неба палало вісім багать. Той, що робив недавно вітрила, звернув очі на найближче до брами вогнище, яке запалили останнім,його полумя ще тільки підбиралося до верхівки, де громадився опасистий труп у чорній рясі з жовтим колом на грудах. Коли вогонь дістався туди й ряса задиміла, пес, зіщулений у сплюндрованому саду, підняв голову й ридма завив.

Цього дня твій рахунок гріхів переповнився,зауважив вітрильник.

Ха, але ж і молитовний рахунок у мене нівроку!відказав князь.Виходитиму поки що з цього. Та остаточне рішення щодо прийнятності всіх тих жетонів у молитвоматахза майбутніми богословами. А наразі хай Небеса сушать голову, що ж тут нині сталося, де я, чи є я взагалі та хто я такий. Нам же пора їхати, капітане. Спершу в гори, а тодікожен своїм шляхом, заради безпеки. Не знаю точно, якою дорогою піду; знаю лише, що веде вона до брами Небес, а йти я мушу озброєний.

Увязнювач Демонів,хмикнув другий і всміхнувся.

Підїхав начальник списників. Князь кивнув йому. Залунали накази.

Колони верхівців рушили вперед, тоді проїхали крізь браму Палацу карми, збочили з гостинця й попрямували вгору схилом, що лежав на південний схід від міста Магартхи, а позаду них, мов світанок, палали їхні товариші.

Розділ третій

Був біля міста під назвою Алунділ пишний гай синьокорих дерев із пурпуровим листям, подібним до піря. Славився він красою і майже храмовим спокоєм затінку. Був він власністю купця на ймення Васу, аж доки той не навернувся, після чого подарував гай учителю, якого знали як Магасематмана, Татхаґату й Просвітленого. У цьому ліску той учитель і замешкав зі своїми послідовниками. Походжаючи серед дня по милостиню до міста, із порожніми чашами вони ніколи не верталися.

У гаю повсякчасно крутилося чимало прочан. Віряни, просто цікаві, а також ласі поживитися чужим коштом так і сунули крізь нього лавою. Приїздили верхи, припливали човнами, приходили пішки.

Алунділ був не дуже великим містом. Були в ньому й соломяні халупи, і деревяні хижі; головна вулиця була немощена, вибоїста; мало місто два великі базари й безліч малих; синьо-зеленим морем, що хвилювалося й брижилося, оточували місто розлогі зернові лани, належні вайшям, оброблювані шудрами; через постійний плин подорожніх мало місто й чимало заїздів (хоча куди їм було до легендарного Гоканиного закладу в далекій Магартсі); були там свої праведники та свої казкарі; і був там свій Храм.