Храм стояв на низенькому пагорбі біля центру міста, з усіх чотирьох боків мав по величезній брамі. І ці брами, і самі мури повністю вкривала багатошарова оздобна різьба, що зображувала музикантів і танцюристів, воїнів і демонів, богів і богинь, тварин і художників, коханців і напівлюдей, охоронців і девів. Брами ці вели на перше подвіря, де були ще мури та ще брами, які своєю чергою вели на друге подвіря. Перше подвіря містило базарчик, де продавали приноси для богів. Були там і численні кумиреньки нижчих божеств. Будь-якої пори доби на подвірї старцювали старці, медитували святенники, сміялися діти, пліткували жінки, горіли пахощі, співали птахи, булькотіли очищувальні баки й гули молитвомати.
Натомість внутрішнє подвіря з його величними кумирнями вищих божеств було осередком релігійного дбання. Тут наспівували чи викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, стояли, колінкували чи лежали ниць перед величезними камінними кумирами, так рясно уквітчаними, змащеними червоною кумкумовою пастою та обкладеними купами приносів, що годі було й розрізнити, котре саме з божеств оточили цими матеріальними проявами палкої шани. Час від часу сурмили храмові сурмина мить усі замовкали й дослухалися до їхнього відлуння, а відтак гамір починався знову.
І нікому б і на думку не спало сперечатися з тим, що царицею цього Храму була Калі. Висока білокамяна статуя богині в її велетенській кумирні панувала над внутрішнім подвірям. Її легка усмішка, може, навіть трохи зневажлива до інших богів і їхніх шанувальників, була по-своєму не менш разюча, ніж вищири черепів, які правили їй за намистини. У руках богиня тримала кинджали; завмерла на півкроці, ніби зважуючи: станцювати перед відвідувачами кумирні чи повбивати їх. Губи мала повні, очі великі. У світлі смолоскипів здавалося, що вона рухається.
Отже, доречно було те, що її кумирня стояла навпроти Яминої, бога смерті. Жерці й архітектори цілком логічно вирішили, що з усіх божеств саме він найліпше пристосований до того, щоб цілу добу щохвилини протиставляти її смертозорому погляду свій неослабний власний, відповідати на її напівусмішку своїм кривим осміхом. Навіть найблагочестивіші звичайно давали гаку, аби тільки не проходити між цими двома кумирнями; коли сутеніло, їхня частина подвіря завжди була осідком мовчання й тиші, що їх не порушували пізні богомольці.
Коли краєм повіяли весняні вітри, прийшов із півночі той, хто звався Райлдом. Невисокий Райлд із білим, попри не старі ще літа, волоссям, який був у темному прочанському строї, але на передпліччі, коли знайшли його з пропасницею в канаві, мав кармазиновий шнурок, ознаку його справжнього фаху: Райлд-душитель.
Навесні, святковою порою, прийшов Райлд до Алунділа з його синьо-зеленими ланами, соломяними халупами й деревяними хижами, немощеними вулицями й численними заїздами, базарами, праведниками й казкарями, великим відродженням побожності та Вчителем, чия слава розійшлася по всім краї, до Алунділа з Храмом, де царювала його богиня-покровителька.
Святкова пора.
Двадцять років тому на маленькому алундільському святі гуляли майже виключно місцеві. Але тепер, через рух численних подорожніх, що його спричинила присутність Просвітленого, який навчав Вісімкового шляху, Дні Алунділа приваблювали вже стількох прочан, що заночувати майже не було де. Власники наметів мали змогу дорого здерти за ночівлю. Люди винаймали навіть стайні. Голі ділянки земліі ті здавали мандрівникам під табори.
Алунділ любив свого Будду. Багато інших міст намагалося переманити його з пурпурового гаю. Шенґоду, Квітка гір, запропонувало палац і гарем, щоб Будда переніс свою науку на тамтешні схили. Але Просвітлений у гори не пішов. Каннака, що на Зміїній річці, запропонувала слонів і кораблі, будинок у місті й віллу за містом, коней і слуг, щоб він перейшов проповідувати на тамтешні причали. Але Просвітлений не пішов і до річки.
Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме. Із роками свято ширилося, довшало й удосконалювалося, неначе добре вгодований дракон із блискотливою лускою. Місцеві браміни не схвалювали протиобрядового вчення Будди, але завдяки його присутності їхні скарбниці переповнювалися, тому вони привчилися жити в його приземкуватій тіні й жодного разу не сказали, що він тиртхіка, єретик.
Тож Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме, зокрема й Райлд.
Святкова пора.
Увечері третього дня настав час барабанів. Третього дня загуркотіли своїм частим боєм масивні барабани катхакалі. Барабанне стакато розносилося на милі, летіло через лани до міста, містом, пурпуровим гаєм і багнистими пустками поза ним. Барабанщики в білих спідницях-мунду, голі по пояс і лискучі від поту на темній плоті, працювали позмінно, бо виснажувалися, калатаючи щодуху. Плин звуків не припинявся, навіть коли нова черга музик ставала на місце перед туго обтягнутими верхівками інструментів.
Коли світ огорнула темрява, на гульбищі, великому, ніби давнє бойовище, зявилися перші мандрівники й місцеві, які рушили на барабанне торохкотіння, щойно його почули. Вони вмощувалися й чекали на глибшу ніч і початок вистави, посьорбуючи солодкодухий чай, придбаний у ятках попід деревами.
Посеред гульбища стояв великий, заввишки з людину, мідний казан з олією, із вінець якого звисали гноти. Ґноти ті були підпалені, а поруч з акторськими наметами ще й смолоскипи мерехтіли.
Зблизька барабанний гуркіт оглушав і гіпнотизував складними, синкопованими, підступними ритмами. Ближче до півночі почалися богомольні наспіви, що здіймалися та спадали разом із барабанним ритмом, виплітаючи тенета навколо чуттів.
Усе ненадовго затихло, коли прийшов Просвітлений зі своїми ченцями, чиї жовті ряси здавалися у світлі вогнів ледь не оранжевими. Та ось вони відкинули каптури й усілися на землю, схрестивши ноги. Зовсім скоро всю увагу глядачів знову поглинули наспіви та голоси барабанів.
Коли зявились актори, величезні у своїх костюмах, щокроку подзенькуючи дзвониками на кісточках, оплесків не було, лише захоплена зосередженість. Славетні танцюристи катхакалі змалку вправлялися в акробатиці й віковічних фігурах класичного танцю, знаючи девять окремих рухів шиї та очних яблук і сотні позицій рук, потрібні, щоб відтворювати традиційні стародавні епоси про кохання і війну, сутички богів і демонів, доблесні битви і криваві зради. Музиканти викрикували слова історій, тимчасом як актори, що ніколи не говорили, зображували дивовижні подвиги Рами й братів Пандавів. Розмальовані зеленим і червоним або ж чорним і білісіньким, вони виходжали полем у роздутих спідницях, а всипані люстерками круги на головах виблискували у світлі ґнотів.
Світильник час від часу спалахував яскравіше чи пострілював, і тоді над їхніми головами мовби грали німби святого чи лихого світла, геть-чисто знищуючи відчуття вистави, завдяки чому глядачам на мить здавалося: оманаце вони самі, а великотілі постаті в циклопічному танцієдина у світі дійсність.
Танцювати мали аж до світанку, доки не зійде сонце. Та ще вдосвіта один із жовторизців зявився з боку міста, пробрався крізь натовп і щось прошепотів Просвітленому на вухо.
Будда звівся був, тоді передумав і знову сів на місце. Сказав щось ченцю, який кивнув і пішов із гульбища.
Будда ж із незворушним виглядом знову зосередився на виставі. Чернець, котрий сидів поруч, зауважив, як той постукує пальцями по землі, і вирішив, що Просвітлений, либонь, підігрує барабанам, бо знано ж усім: він вищий за такі речі, як нетерплячка.
Коли вистава завершилася й Суря-сонце порожевив смугу небес над східним краєм світу, натовп мовби звільнився від напруженого й моторошного сну, де його була увязнила щойно минула ніч, і, зморений, поплентався в новий день.
Будда з послідовниками негайно пішов у бік міста. Навіть не спинившись перепочити, вони проминули Алунділ швидкою, але сповненою гідності ходою.
Повернувшись до пурпурового гаю, Просвітлений наказав ченцям спочивати, а сам рушив до невеличкого павільйону глибоко в лісі.
У павільйоні сидів той чернець, котрий приносив звістку під час вистави. Він доглядав подорожнього з пропасницею, якого знайшов був на болотах, куди вчащав, щоб ліпше медитувалося над гнилизноюмайбутнім посмертним станом його власного тіла.
Татхаґата вивчав чоловіка, який лежав на підстилці. Губи його були тонкі й бліді; мав він високе чоло, високі й вилиці, брови ніби з памороззю, загострені вуха. Татхаґата припустив, що очі, сховані тепер під повіками, мають бути світло-блакитні або сірі. Його непритомна постать справляла враження... прозорості? тендітності? Можливо, це почасти спричинила пропасниця, що мордувала його тіло, але звинуватити в цьому тільки її не можна було. Чоловічок не нагадував когось, кому могла належати річ, що її Татхаґата саме підніс у руках. На перший погляд він радше міг здатися вельми старим. Та якщо хтось ушанував би його другим поглядом і збагнув, що безбарвне волосся й тонка статура не свідчать про поважний вік, він міг би з подивом помітити в чоловічкові щось дитяче. Судячи зі стану шкіри на його обличчі, Татхаґата мав сумнів, що голитися той мусив часто. Здавалося, десь між його щоками та кутками рота ховалися трохи капосні зморшки. А може, це просто здавалося.
Будда підняв кармазиновий душильний шнурок, які носили лише кати-угодники богині Калі. Обмацав довгу шовкову мотузочку, яка зміїлася долонею, трохи до неї липнучи. Він і не сумнівався: саме так шнурок мав обвити йому горлянку. Майже несвідомо він перехопив його як слід і покрутив руками, виконуючи потрібні рухи.
Тоді підвів погляд на ченця, що вирячився на нього, усміхнувся своєю незворушною усмішкою і відклав шнурок. Чернець витер піт із блідого чола хворого вологою ганчіркою.
Чоловік на підстилці смикнувся від дотику, і його очі нараз розплющилися. Був у них шал пропасниці, і навсправжки вони не бачили, але Татхаґаті від їхнього погляду відразу стало моторошно.
Темні, такі темні, що аж майже гагатові, і годі було розрізнити, де кінчалася зіниця й починалася райдужка. Було якось украй тривожно бачити очі такої сили в такого тендітного й виснаженого тіла.
Він торкнувся рук хворого, які на дотик виявилися мов сталь, холодні й непіддатливі. Тоді креснув нігтем тильний бік правої долоні непритомного. Не залишилося ні подряпини, ані заглибини, а ніготь ковзнув собі, ніби по склу. Він стиснув і відпустив кінчик великого пальця чоловіка. Колір нігтя не змінився. Руки були наче мертві або механічні.
Він провадив огляд далі. Явище це зникало трохи вище від запястків, знову спостерігалося деінде. Його пясті, груди, живіт, шия і подекуди спина скупалися в купелі смерті, яка й давала таку невразливість. Цілковите занурення, звісно, мало б фатальні наслідки; але й так чоловік почасти пожертвував дотиковою чутливістю, щоб навзамін одержати відповідники невидимих рукавичок, нагрудника, нашийника й наспинника зі сталі. Він і справді був один із добірних убивць жахливої богині.
Хто ще знає про цього чоловіка?спитав Будда.
Чернець Сімга,відказав другий,що допоміг мені його сюди принести.
Чи він бачив...Татхаґата вказав очима на кармазиновий шнурок,оце?
Чернець кивнув.
Тоді йди по нього. Негайно веди сюди. Нікому нічого про це не кажи, хіба що таке: прочанин занедужав, і ми тут про нього піклуємося. Я особисто подбаю за нього та його хворобу.
Так, о Славутній.
Чернець вибіг із павільйону.
Татхаґата сів чекати край підстилки.
Лише за два дні пропасниця відступила, а до тих темних очей повернувся глузд. Але якби впродовж цих двох днів хтось пройшов повз павільйон, то почув би бубоніння Просвітленого, який ніби звертався до свого непробудного підопічного. Раз у раз чоловік і сам щось бурмотів, ба й говорив уголос, як то часто буває в слабих на пропасницю.
Другого дня чоловік раптом розплющив очі й задивився вгору. Тоді насупився й повернув голову.
Доброго ранку, Райлде!мовив Татхаґата.
Ти хто?спитав той несподіваним баритоном.
Той, що вчить шляху звільнення.
Будда?
Мене й так називали.
Татхаґата?
І так теж.
Чоловік спробував підвестися, та не зміг, тож умостився назад, не відводячи очей від безтурботного виду.
Звідки ти знаєш моє імя?запитав він урешті.
Ти багато говорив, поки тебе трусило.
Так, був я вельми недужий і, поза сумнівом, марив. Застудився в тій триклятій трясовині.
Татхаґата всміхнувся.
Одна з вад мандрів наодинці полягає в тому, що, як упадеш, то ніхто не виручить.
Правда,визнав другий; його очі знову заплющилися, дихання поглибшало.
Татхаґата й далі чекав у позі лотоса.
Коли Райлд прокинувся знову, був вечір.
Пити!попросив він.
Татхаґата дав йому води.
Поїси?спитав.
Ще ні. Шлунок не втримає.
Він підвівся на лікті й уважно подивився на свого опікуна. Тоді впав назад на підстилку й заявив:
Тивін.
Так.
Що робитимеш?
Погодую тебе, коли захочеш їсти.
Ні, після того?
Пильнуватиму твій сон, щоб тебе знову не схопила пропасниця.
Я не про те.
Я знаю.
Коли я поїм, відпочину, відновлю силищо тоді? Татхаґата всміхнувся, видобуваючи шовковий шнурок десь із-під ряси.
Нічого. Анічогісінько,мовив він, повісив шнурок Райлдові на плече й забрав руку.
Райлд струснув головою і відкинувся на підстилку. Підняв руку, помацав шнурок. Обкрутив навколо пальців, а тоді й навколо запястка. Погладив.
Він священний,мовив він трохи згодом.
Так, мабуть.
Знаєш, навіщо він і для чого?
Звісно.
Чому ж ти тоді нічогісінько не робитимеш?
Я не маю потреби рухатись або діяти. Усе приходить до мене саме. Якщо щось має бути зроблене, це зробиш ти.
Не розумію.
І це я теж знаю.
Чоловік задивився на тіні під дахом.
Спробую поїсти,мовив він.
Татхаґата дав йому юшки й цілушку, і хворий спромігся їх не вивергнути. Відтак випив ще води, захекавшись, поки допив.
Ти образив Небеса,заявив він.
Це мені відомо.
І ти применшив славу богині, чия зверхність завжди була беззаперечна.
Знаю.
Але я завдячую тобі життям, і я їв твій хліб.
Відповіді не було.
Через це я мушу зламати найсвятішу присягу,доказав Райлд.Не можу вбити тебе, Татхаґато.
Тоді я завдячую своїм життям тому факту, що ти завдячуєш мені твоїм. Вважаймо, що ніхто нікому життя не винен.
Райлд видав короткий смішок і сказав:
Хай буде так.
То що ти робитимеш тепер, відмовившись від свого завдання?
Не знаю. Завеликий мій гріх, щоб я міг вернутись. Тепер я теж образив Небеса, і богиня відверне свій лик від моїх молитов. Я її підвів.
Якщо так, зоставайся тут. Принаймні будеш не сам-один проклятий.
Гаразд,погодився Райлд.Іншого мені й не лишається.
Він знову заснув, а Будда всміхнувся.
Дальшими днями, поки тривала гулянка, Просвітлений проповідував до натовпів, які проходили крізь пурпуровий гай. Він казав про єдність усього, великого й малого, про закон причини й наслідку, про становлення й умирання, про ілюзію світу, про іскру атмана, про шлях спасіння через зречення себе та єднання з цілим; казав про усвідомлення та просвітлення, про безглуздість брамінських обрядів, які, за його порівнянням, були порожні форми, ніби посудини без умісту. Багато хто слухав, дехто чув, окремі лишалися в пурпуровому гаю, щоб одягти шафранову рясу шукача.
І під час кожної проповіді сидів поруч із ним чоловік на імя Райлд у чорному вбранні та шкіряному черезплічнику, не спускаючи Просвітленого зі своїх дивних темних очей.
За два тижні по одужанні Райлд прийшов до вчителя, що гуляв гаєм, медитуючи. Підстроївся під його ходу, а трохи згодом заговорив:
Просвітлений, я слухав твої казанняі слухав уважно. Добряче пообдумував я твої слова.
Той кивнув.
Я завжди був побожний,вів далі Райлд,інакше мене б не взяли на колишню посаду. Коли моє завдання стало нездійсненне, я відчув велику порожнечу. Я підвів свою богиню, і життя втратило для мене сенс.
Той мовчки слухав.
Але я почув твої слова,сказав Райлд,і вони сповнили мене якоюсь радістю. Вони показали мені інший шлях до спасіння, шлях, що, як на мене, перевершує той, котрим я йшов раніше.
Будда вивчав його обличчя, а той говорив далі:
Твій шлях зречення суворий, і це мені до вподоби. Він мені підходить. Тому я прошу дозволу долучитися до твоєї громади шукачів і йти твоїм шляхом.
Чи певен ти,спитав Просвітлений,що це не просто спроба покарати себе за тягар поразки, чи то пак гріха, на твоєму сумлінні?
Цього я певен,мовив Райлд.Перетримавши твої слова в собі, я відчув правду, яку вони містять. На службі в богині вбив я більше чоловіків, аніж пурпурового листя на тамтій гілці. Жінок і дітей я й не лічу. Тому словами мене не обдуриш, бо чув я їх забагато: проказаних на всякий лад благань, заперечень, проклять. Але твої слова мене зворушують, вони перевершують брамінські вчення. Радо став би я твоїм катом і душив би твоїх ворогів шафрановим шнурком, різав би їх, колов чи страчував голіруч, бо я на всю зброю майстертри життя вправлявся з нею. Та знаю я, що це не по-твоєму. Смерть і життя для тебе те саме, і ти не прагнеш знищення для своїх недругів. Тож прошу прийняти мене до твого ордену. Мені це не так тяжко, як було б комусь. Треба зректися дому й сімї, походження й власності. Нічого такого я не маю. Треба зректися власної волі, що я вже зробив. Бракує мені лише жовтої ряси.
Вона твоя,мовив Татхаґата,із моїм благословенням.
Райлд одягнув рясу буддійського ченця та заходився постувати й медитувати. За тиждень, коли свято вже майже догуляли, він рушив до міста по милостиню в товаристві інших ченців. Проте назад із ними він не повернувся. День зійшов на вечір, вечірна темряву. Храмові сурми відіграли останні ноти нагасвараму, після чого багато мандрівників пішло зі свята.
Просвітлений довго походжав лісом, медитуючи. Тоді зник і він.
Із гаю, від боліт, ішов Будда в бік міста Алунділа, над яким бовваніли скелі, а навколо якого простяглися синьо-зелені лани, у місто Алунділ, досі кипуче від мандрівників, багато хто з яких саме розгулявся на славу, а вулицями Алунділадо пагорба з його Храмом.
Він увійшов на перше подвіря, і там було тихо. Собаки, діти й старці порозходилися. Жерці спали. На базарчику куняв за прилавком самотній продавець. Багато з кумирень стояло тепер порожнем, бо статуї позаносили всередину. Перед кількома іншими молилися навколішки пізні прочани.
Він увійшов на внутрішнє подвіря. На килимку перед статуєю Ґанеші сидів аскет. Той і сам міг би правити за статую, бо не робив видимих рухів. На подвірї танцювали вогники чотирьох каганців, що світили так собі, зате добре підкреслювали тіні на більшості кумирень. Деякі статуї були трохи підсвічені жертовними ліхтариками.
Татхаґата перетнув подвіря і став перед височенною подобою Калі, у ногах якої поблимував каганчик. Вона мовби роздивлялася чоловіка перед собою, а усмішка її здавалася пластичною та рухомою.
На витягнутій руці в неї висів кармазиновий шнурок душителя, одним витком обкручений навколо вістря її кинджала.
Татхаґата всміхнувся їй у відповідьі йому наче здалося, що вона нахмурилась.
Це, дорогенька, заява про відставку,ствердив він.Цей раунд ти програла.
Вона нібито згідно кивнула.
Тішуся, що здобув аж таке визнання за такий короткий час,повів він далі.Але навіть якби тобі, подружко, вдалося задумане, було б тобі з цього мало користі. Уже запізно. Я започаткував таке, чого ти не знищиш. Забагато хто почув прадавні слова. Ти гадала, вони втрачені, та і я так гадав. Але обоє ми помилялися. Релігія, за допомогою якої ви правите, дуже стара, богине, але й мій протест теж належить до тієї шанованої традиції. Тому вважай мене протестантом, а ще памятай: тепер я більше ніж людина. Добраніч.
І він пішов із Храму, з кумирні Калі, де в спину йому щойно впиралися Ямині очі.
Чуда не було ще багато місяців, а коли воно нарешті сталося, то чудом не виглядало, бо сотворялося перед ними повільно.
Одного дня, коли весна вже пішла, коли під Божим Мостом висіли довгі теплі літні дні, Райлд, той білобровий і гостровухий Райлд, що прийшов був із півночі в пору весняних вітрів зі смертю на руці й чорним вогнем в очах, заговорив. Він заговорив тим своїм несподіваним баритоном, відповідаючи на запитання, яке поставив йому якийсь мандрівник.
Чоловік поставив друге запитання, тоді й третє.
Райлд говорив далі, і навколо скупчилися деякі інші ченці, а також кілька прочан. Відповіді на запитання, що тепер сипалися від усіх, щораз довшали, бо ставали приповістями, прикладами й алегоріями.
Потім вони повсідалися йому в ногах, а його темні очі стали дивовижними ставками, а голос його линув ніби з Небес, чистий і мякий, мелодійний і переконливий.
Вони слухали, а тоді мандрівники пішли своєю дорогою. Але вони зустрічали інших мандрівників і говорили з ними, тож іще й літо не скінчилося, а прочани, що приходили до пурпурового гаю, просили вже зустрітись і з цим учнем Будди, послухати ще і його слів.
Татхаґата став проповідувати спільно з ним. Разом вони казали про Вісімковий шлях, розкіш нірвани, ілюзію світу й кайдани, що в них світ заковує людину.
А ще згодом навіть мякоголосий Татхаґата, бувало, слухав слова свого учня, який, довго медитувавши над усією його наукою, повною мірою її засвоїв, ніби знайшов вихід до потаємного моря й умочив свою тверду, мов сталь, руку в приховані води, а тепер кропив голови слухачів чимось правдивим і прекрасним.
Літо минуло. Ніхто вже й не сумнівався, що досягло просвітлення двоє: Татхаґата і його щуплявий учень, якого вони звали Суґатою. Казали навіть, що Суґатацілитель. Мовляв, коли його очі світяться дивним сяйвом, а крижані руки торкаються покрученої кінцівки, та кінцівка випрямляється. Казали, що під час однієї Суґатиної проповіді до якогось сліпця вернувся зір.
Суґата вірив у дві речі: Шлях спасіння й Татхаґату, Будду.
О Славутній!мовив він учителю якогось дня.Життя моє було пусте, аж доки ти не відкрив мені Праведного шляху. Коли на тебе зійшло просвітлення, перш ніж ти почав учити, чи було воно як омах вогню, як ревіння води, неначе ти всюди, частина всього: хмар і дерев, тварин у лісі, усіх людей, снігу на верховині й кісток у полі?
Так,підтвердив Татхаґата.
Я теж пізнав радість усього на світі,сказав Суґата.
Так, знаю,підтвердив Татхаґата.
Тепер я розумію, чому ти колись сказав, буцімто все йде до тебе саме. Звісно, що боги позаздрилитаке вчення принести у світ! Бідолашні боги. Їх можна хіба пожаліти. Але ти й сам знаєш. Ти знаєш усе.
Татхаґата не відповів.
Коли краєм знову повіяли весняні вітри, а від появи другого будди вже сповнився рік, одного дня з небес почувся жахний крик.
Громадяни Алунділа повибігали на вулиці й повитріщалися в небо. Шудри в полях повідкладали роботу й підвели погляди. У великому Храмі на пагорбі настала раптова тиша. У пурпуровому гаю за містом ченці повернули голови.
Небом простував він, народжений панувати над вітром... Летів із півночі, зелений і червоний, жовтий і коричневий... Політ його був танець, його дорогаповітря...
Почувся ще крик, а тоді биття могутніх крилвін злетів поза хмари, ставши крихітною чорною цяткою.
Відтак, ніби метеор, поринув долі, полумяно спалахнувши всіма яскравими барвами, тоді зростав і зростав, досягши неймовірних як на щось живе розмірів, швидкості й величі...
Легендарний напівдух, напівптах, що заступає небо.
Боговоз Вішну, чий дзьоб трощить колісниці.
Над Алунділом кружляв Ґаруда.
Покружлявши, він перелетів по той бік скелястих пагорбів за містом.
«Гаруда!»ширилося містом, ланами, Храмом і гаєм.
Якщо тільки він не привіз іще когось... Як відомо, сідлали Гаруду лише боги.
Запала тиша. Після тих криків і громових помахів крил голоси мимоволі перейшли на шепіт.
Просвітлений стояв на дорозі перед гаєм, ченці сновигали навколо, звернувши погляди до скелястих пагорбів.
Підійшов і став обіч Суґата.
Було то лиш весну тому...сказав він.
Татхаґата кивнув.
Райлд не впорався,мовив Суґата далі.Що ж тепер явилося з Небес?
Будда знизав плечима.
Я боюся за тебе, учителю,сказав учень.Ти єдиний друг, що його я мав за всі мої життя. Твоя наука подарувала мені мир. Чому вони не дадуть тобі спокою? Ти ж найневинніший з людей, а вчення твоє найдобріше. І яка їм від тебе шкода?
Той відвернувся.
Цієї миті, бючи могутніми крилами й деручи повітря криком із розтуленого дзьоба, Гаруда знову злетів над пагорбами. Та цього разу над містом він не кружляв, натомість здійнявся високо в небо й помчав на північ. І то так швидко, що зник за лічені миті.
Їздець зійшов і зостався,припустив Суґата.
Будда рушив у пурпуровий гай.
Він прийшов пішки з-за камянистих пагорбів. Знайшов прохід крізь скелі й рушив стежкою, тихо ступаючи червоними шкіряними чоботами на камянисту землю.
Попереду чувся плин водишлях йому перетинав струмочок. Він повів плечима, відкидаючи криваво-червоний плащ за спину, і наблизився до повороту стежки. Над кармазиновим поясом виблискувала рубінова головка руківя шаблюки.
Завернувши за скелястий ріг, він спинився.
Попереду, при колоді, перекинутій через струмок, на нього чекали.
На мить його очі звузилися, відтак він знову рушив уперед.
Стояв там щуплий чоловічок у темному вбранні прочанина, перетягнутий шкіряним черезплічником, до якого був почеплений короткий кривий сяйний булат. Голова в чоловічка була ретельно поголена, залишилося тільки невеличке пасмо білого волосся. Над темними очима біліли брови, шкіра була бліда, вуха ніби загострені.
Подорожній підніс руку й мовив до чоловічка:
Добридень, прочанине.
Чоловічок не відповів, але заступив йому путь, ставши перед колодою, що вела на той бік струмка.
Даруй, добрий прочанине, але я хочу тут перейти, а ти мені це утруднюєш,сказав подорожній.
Помиляєшся, владарю Ямо, якщо думаєш, ніби пройдеш тут,відказав той.
Червоношатий усміхнувся, показавши довгий ряд рівних білих зубів.
Завжди приємно, коли тебе вгадують,визнав він,навіть якщо це хтось, хто поширює хибні відомості з інших питань.
На словах я не рубаюся,сказав чоловік у чорному.
Он як?другий підняв брови з перебільшеним подивом.То на чому ж добродій рубаються? Напевне ж не на тій своїй гнутій залізяці.
А на чому ж іще.
Я був думав, це якийсь варварський молитовний дрючок. Як я знаю, у цій місцині повно дивних культів і примітивних сект. На мить я прийняв тебе за прихильника якогось такого забобону. Та якщо, як ти кажеш, це й справді зброя, то, гадаю, ти й орудувати нею вмієш?
Так-сяк,відповів чоловік у чорному.
То й гаразд,мовив Яма,бо не люблю я вбивати тих, хто не відає, що робить. Проте мушу зазначити: коли постанеш перед судом Найвищих, тебе вважатимуть самогубцею.
Той злегка всміхнувся.
Щойно будеш готовий, смертобоже, я полегшу вихід твого духу з його плотського вмістища.
Тоді ще лиш одне,мовив Яма,і я швидко покладу край розмові. Скажи, як тебе звуть, щоб жерці знали, за кого відправляти задушну.
Зовсім недавно я зрікся свого останнього імені,відповів той.Тому наложник Калі мусить прийняти смерть від безіменного.
Райлде, ти дурень,підсумував Яма й витяг шаблю.
Чоловік у чорному зробив те саме.
А тобі й личить загинути без імені. Ти зрадив свою богиню.
Життя сповнене зрад,відповів той, перш ніж ударити.Виступивши проти тебе в цей час і спосіб, я ще й науку свого нового пана зрадив. Але мушу слухатися велінь власного серця. Тому ні моє старе імя, ні нове мені більше не личать, та й не заслужив я їх, тож не зви мене на жодне імя!
Тут його булат неначе запалав, застрибав повсюди, дзенькаючи та виблискуючи.
Яма крок за кроком відступав під цим натиском, відбиваючи вдари, що так і сипалися на нього, самим лише рухом запястка.
Відійшовши на десять кроків, він спинився на місці, і потіснити його далі не вдавалося. Його відбиви трохи поширшали, зате відповіді стали ще нагліші та чергувалися з обманними рухами й несподіваними атаками.
Вони хвацько рубалися, аж доки піт просто-таки полився з них на землю; тоді Яма почав повільно тиснути, примушуючи суперника відступати. Так, крок за кроком, він відвоював ті десять.
Знов опинившись там, де був завданий перший удар, Яма, перекрикуючи брязкіт сталі, визнав:
А ти добре вчився, Райлде! Ліпше, ніж я був думав! Мої вітання!
Поки він це казав, суперник виплів лезом складний подвійний фінт-переведення йтуше!зачепив Ямине плече, пустивши кров, яка негайно злилася з кольором одягу.