Стілґарові думки кипіли. Не могло бути сумніву, що близнята зайшли далі, ніж їхній батько. Але в якому напрямку? Хлопець говорив, що спроможний бути своїм батьком, і довів це. Уже немовлям Лето виявляв спогади, які могли належати лише МуадДібові. Чи в цьому широкому спектрі памяті чигали інші предкипредки, вірування та звичаї яких були невимовно небезпечними для людей сьогодення?
«Гидь», заявляють святі відьми Бене Ґессерит. А все-таки Сестринство прагне генофонду цих дітей. Чарівниці хочуть мати сперму та яйцеклітину без клопітких тіл, частинами яких вони є. Чи це тому леді Джессіка повертається зараз? Дружина Герцога Лето порвала із Сестринством, щоб підтримати свого чоловіка, та був поголос, наче вона повернулася до звичаїв Бене Ґессерит.
«Я міг би покласти край усім цим мріям, подумав Стілґар. Це так просто».
І ще раз спитав себе, як він може взагалі обмірковувати такий вчинок. Хіба близнята МуадДіба були відповідальні за дійсність, яка нищила прагнення інших? Ні. Вони були лише лінзою, крізь яку лилося світло, аби виявити нові форми у Всесвіті.
Його змучений розум повернувся до первісних вірувань фрименів, і він подумав: «Наказ Бога прийдетож не намагайтеся прискорити його! Бог має вказати шлях; а дехто збочить із нього».
Релігійне поклоніння МуадДібові було тим, що найбільше виводило Стілґара з рівноваги. Навіщо вони зробили його богом? Навіщо обожествляти людину з плоті й крові? МуадДібів «Золотий еліксир життя» створив бюрократичного монстра, який охопив усі людські справи й підпорядкував їх собі. Влада й релігія поєдналися, а законопорушення стало гріхом. Запах блюзнірства здіймався, наче дим, над усіляким ставленням під сумнів урядових наказів. Звинувачення у бунті тягло за собою пекельний вогонь і самосуд.
Але ж ці урядові едикти створили люди.
Стілґар сумно струснув головою, не помічаючи слуг, що ввійшли до королівського передпокою, аби виконувати свої ранкові обовязки.
Торкнувся запоясного крис-ножа, думаючи про минуле, яке той символізував, про те, що часто симпатизував бунтівникам, невдалі повстання яких були придушені за його власними наказами. У розумі постало сумяття, і він шкодував, що не може його позбутися, повернувшись до простішого рішення, яке пропонував ніж. Але Всесвіт не міг змінити напрямок свого руху на протилежний. То був великий двигун, спрямований у сіру порожнечу неіснування. Його ніж, якби він приніс смерть близнятам, лише відбився б від цієї порожнечі, зіткавши нову плутанину, щоб звучати відлунням у людській історії, творячи нові викиди хаосу, спонукаючи людство випробовувати нові форми ладу й безладу.
Стілґар зітхнув, усвідомивши рух довкола себе. Так, ці слуги уособлювали той різновид руху, що повязаний із близнятами МуадДіба. Переміщалися від одного моменту часу до іншого, приймаючи як неуникне все, що відбувається. «Найкраще їх наслідувати, сказав собі Стілґар. Найкраще приймати те, що надходить, тоді, коли воно надходить».
«Я теж слуга, промовив він подумки. А моїм владарем є Господь Милосердний, Бог Благий». І процитував сам собі: «Воістину, на їхні шиї Ми наклали кайдани аж до підборіддя; їхні голови задерті! Ми встановили перепону попереду них і встановили перепону позаду; Ми накрили їх і вони не бачать!»
Так написано у давній фрименській релігії.
Стілґар кивнув сам собі.
Бачити, провидіти наступну мить, як це робив МуадДіб у своїх несамовитих видіннях майбутнього, це додавало протисили до людських справ. Це творило нові можливості ухвалювати рішення. Бути незвязаним, бути розкутимтак, це могло знаменувати Божественний каприз. Чергова плутанина, куди не сягають можливості звичайної людини.
Стілґар здійняв руку з ножа. По його пальцях повзли мурашки на спомин про той дотик. Але вістря, яке колись виблискувало у роззявленій пащі піщаного черва, зосталося в піхвах. Стілґар знав, що тепер він не витягне з піхов цього ножа, щоб убити близнят. Він вирішив. Краще зберегти ту давню чесноту, яку цінував досі: вірність. Краще плутанина, про яку він, здавалося, знав, ніж та, що понад розуміння. Краще теперішнє, ніж омріяне майбуття. Гіркий смак у роті підказав Стілґарові, якими порожніми й відразливими можуть бути деякі мрії.
«Ні! Більше жодних мрій!»
Виклик: Чи бачив ти Проповідника?
Відповідь: Я бачив піщаного черва.
Виклик: Що чинить цей черв?
Відповідь: Дає нам повітря, яким ми дихаємо.
Виклик: Чого ж ми нищимо його землю?
Відповідь: Бо так велить Шай-Хулуд [обожнений черв]
За фрименським звичаєм, близнята Атріди прокидалися за годину до світанку. Позіхали й потягалися у сусідніх кімнатах, роблячи це в таємничій єдності одне з одним та відчуваючи рух у довколишніх печерних приміщеннях. Чули, як у передпокої слуги готують сніданоккашу з фініками й горіхами, заправлену соком, вичавленим із частково переброджених прянощів. У передпокої були світлокулі, і крізь відкриті входи-арки у спальні сочилося лагідне жовте світло. При цьому мякому світлі близнята швидко одягалися, відчуваючи близькість одне одного. Як умовились, одягли дистикости, що мали захистити їх від суховіїв пустелі.
Невдовзі королівська двійня зустрілася у передпокої, зауваживши раптову тишу, яка запанувала серед слуг. Усі помітили, що Лето мав поверх гладенького сірого дистикоста бежеву чорнообрамлену пелерину. Накидка його сестри була зеленою. В обох на шиї пелерини були запяті застібкою у формі яструба Атрідівзолотого з червоними самоцвітами очей.
Побачивши ці оздоби, Хара, одна зі Стілґарових жінок, сказала:
Ви, як бачу, вирядилися задля своєї бабусі.
Лето взяв миску зі своїм сніданком, а тоді глянув на темне, зборознене вітром обличчя Хари. Хитнув головою. І сказав:
Чому ти вважаєш, що це не задля нас самих?
Хара, не кліпнувши, зустріла його насмішкуватий погляд.
Мої очі такі ж сині, як і твої!
Ганіма голосно засміялася. Хара завжди була майстринею фрименських жартівливих суперечок. На одному подиху сказала: «Не насміхайся з мене, хлопче. Можеш бути королевичем, але ми обоє маємо знак залежності від меланжуочі без білків. Якої більшої оздоби чи більшої честі потребує фримен?»
Лето усміхнувся і сумно похитав головою.
Харо, моя любове, якби ти була молодшою і ще не належала Стілґарові, я зробив би тебе своєю.
Хара легко прийняла свою маленьку перемогу, жестом наказавши іншим слугам далі готувати кімнати до важливих подій цього дня.
Їжте сніданок, промовила вона. Сьогодні вам знадобиться багато сил.
То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? спитала Ганіма, набивши рот кашею.
Не бійся її, Гані,сказала Хара.
Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами.
Вона повірить, що ми її боїмося? спитав він.
Схоже, що ні,відповіла Хара. Вона була нашою Превелебною Матірю, памятайте. Я знаю її звичаї.
Як одяглася Алія? спитала Ганіма.
Я її не бачила, коротко відповіла Хара, відвертаючись.
Лето й Ганіма перезирнулися, наче мали спільну таємницю, і швидко схилилися над сніданком. Невдовзі перейшли до великого центрального переходу.
Ганіма заговорила однією з давніх мов, які збереглися в їхній генетичній памяті.
Отож тепер маємо бабусю.
Це дуже непокоїть Алію, промовив Лето.
Кому ж подобається відмовлятися від такої влади? спитала Ганіма.
Лето тихо засміявсянапрочуд дорослий звук для такого юного тіла.
Це щось більше.
Чи очі її матері помітять те, що помітили ми?
Чому ні? спитав Лето.
Так Може, цього остерігається Алія.
Хто знає Гидь краще за Гидь? спитав Лето.
Знаєш, ми можемо помилятися, зауважила Ганіма.
Але ми не помиляємося.
І він процитував із «Книги Азхар» Бене Ґессерит:
«Через розумні причини й жахливий досвід ми називаємо переднароджених Гиддю. Бо хто ж знає, які пропащі та прокляті особи з нашого злого минулого можуть оволодіти живим тілом?»
Я знаю історію цього, сказала Ганіма. Але, якщо це правда, чому ж ми не зазнаємо цього внутрішнього нападу?
Можливо, наші батьки стоять у нас на варті,відповів Лето.
Тоді чому Алія не має такої охорони?
Не знаю. Можливо, тому, що лише її батько помер, а мати жива. А може, просто тому, що ми ще молоді й сильні. Може, коли станемо старшими й більш цинічними
Мусимо бути дуже обачними з цією бабусею, сказала Ганіма.
І не розмовляти з нею про того Проповідника, що мандрує нашою планетою, виголошуючи єресь?
Ти ж не вважаєш насправді, наче це наш батько!
Я цього не запевняю, проте Алія боїться його.
Ганіма різко труснула головою.
Я не вірю в ці нісенітниці про Гидь!
Ти маєш стільки ж спогадів, що й я, сказав Лето. Можеш вірити в те, у що хочеш вірити.
Думаєш, це тому, що ми не відважилися на транс прянощів, а Аліяпогодилася? спитала Ганіма.
Думаю, саме так.
Вони замовкли, змішавшись із потоком людей у центральному переході. У січі Табр було холодно, але дистикости зберігали тепло, і близнята відкинули з рудого волосся каптури-росовсотувачі. Їхні обличчя зраджували знамення спільних генів: пишні губи, широко розставлені очі, сині на синьомуяк знак залежності від прянощів.
Лето першим помітив, що наближається їхня тітка Алія.
Ось і вона, перестеріг він, перейшовши на бойову мову Атрідів.
Коли Алія зупинилися перед ними, Ганіма кивнула тітці головою і промовила:
Воєнна здобич вітає славетну родичку. Перейшовши на мову чакобса, Ганіма наголосила на значенні свого іменівоєнна здобич.
Як бачиш, люба тітонько, сказав Лето, ми готуємося до сьогоднішньої зустрічі з твоєю матірю.
Алія, єдина особа у велелюдному королівському палаці, яку геть не дивувала доросла поведінка цих дітей, переводила грізний погляд з одного на друге. Тоді сказала:
Тримайте язики на припоні, обоє!
Бронзове волосся Алії було сплетене на потилиці у два золоті водні кільця. Овальне обличчя насупилося, широкі губи із дещо опущеними краєчкамизнак потурання собізціпилися у тонку лінію. Біля куточків синіх на синьому очей розкинулися віялом зморшки неспокою.
Я попередила вас обох, як сьогодні поводитись, промовила Алія. Ви знаєте причини цього не гірше за мене.
Ми знаємо твої причини, але, може, ти не знаєш наших, озвалася Ганіма.
Гані! гарикнула Алія.
Лето сердито глянув на тітку й сказав:
У будь-який день, а сьогодні особливо, ми не будемо либитися, як малі діти.
Ніхто й не хоче, щоб ви либилися, відповіла Алія. Проте ми вважаємо, що нерозсудливим буде викликати в моєї матері небезпечні думки. Ірулан зі мною погоджується. Хто знає, яку роль обере леді Джессіка? Вона ж, зрештою, бене-ґессеритка.
Лето труснув головою, міркуючи: «Чому Алія не бачить того, про що здогадуємося ми? Чи вона надто далеко зайшла?» І звернув особливу увагу на ледь помітні риси обличчя Алії, що видавали наявність у її генах спадку по дідові з материнського боку. Барон Владімір Харконнен не був приємною людиною. Здійснивши цей огляд, Лето відчув, як у ньому самому ворухнувся неспокій. Подумав: «Він і мій предок теж».
Леді Джессіка пройшла науку правління, промовив він.
Ганіма кивнула.
Чому вона вибрала саме цей час для повернення?
Алія скривилася, а тоді сказала:
Можливо, просто хоче побачити своїх онуків.
«Ти маєш таку надію, люба тітонько, подумала Ганіма. Але це диявольськи мало скидається на правду».
Вона не може правити тут, сказала Алія. У неї є Каладан. Цього повинно вистачити.
Коли наш батько пішов у пустелю, щоб там померти, він залишив тебе регенткою. Він заспокійливо промовила Ганіма.
Ти маєш якісь скарги? вимогливо спитала Алія.
Це був розумний вибір, озвався Лето, підіграючи своїй сестрі.Ти єдина знала, як ценародитися так, як народилися ми.
Є поголос, наче моя мати повернулася до Сестринства, промовила Алія. Ви обоє знаєте, що Бене Ґессерит думає про
Гидь, закінчив Лето.
Так, Алія процідила це слово крізь зуби.
Ще кажуть: один раз відьмазавжди відьма, промовила Ганіма.
«Сестро, ти граєш у небезпечну гру», подумав Лето, але, підтримуючи її, сказав:
Наша бабусяжінка великої простоти, куди простіша, ніж інші її посестри. Ти ділиш з нею память, Аліє, тож знаєш, чого від неї очікувати.
Простоти! вигукнула Алія, хитнувши головою. Оглянула переповнений перехід, знову перевела погляд на близнят. Якби моя мати була менш складною натурою, вас би тут не було. Та й мене теж. Я була б її первістком, і нічого цього
Ледь здригнулася, знизала плечима.
Попереджаю: хоч би що ви сьогодні робили, будьте дуже обережні.Алія підвела погляд. Ось і моя варта.
Ти все ще вважаєш, що нам не слід супроводжувати тебе в космопорт? спитав Лето.
Чекайте тут, сказала Алія. Я повернуся разом із нею.
Лето перезирнувся із сестрою і промовив:
Ти часто казала, що спогади, передані нам тими, хто жив до нас, не матимуть вартості, доки ми не здобудемо достатньо власного досвіду, аби втілити їх у життя. Ми із сестрою віримо в це. Передбачаємо небезпечні зміни через приїзд бабусі.
Вірте в це й далі,сказала Алія. Обернулася, стала між охоронницями, які її обступили. Усі разом швидко рушили переходом до Державного Входу, де їх чекали орнітоптери.
Ганіма витерла сльозу з правого ока.
Вода для мертвих? прошепотів Лето, взявши сестру за руку.
Ганіма набрала повні груди повітря і глибоко зітхнула. Думала про те, як спостерігала за тіткою, вдавшись до методики, добре їй відомої з накопиченого предківського досвіду.
Це зробив транс прянощів? спитала вона, наперед знаючи відповідь Лето.
Ти маєш якесь краще припущення?
Лише задля обговорення: чому наш батько навіть наша бабуся встояли?
Він якусь мить придивлявся до неї. Потім заговорив.
Ти знаєш відповідь не гірше за мене. Прибувши на Арракіс, вони вже були сформованими особистостями. Транс прянощівну Він стенув плечима. Вони не народилися у цьому світі, уже опановані своїми предками. Зате Алія
Чому вона не повірила пересторогам Бене Ґессерит? Ганіма закусила нижню губу. Алія мала ту саму інформацію, що й ми.
Вони вже наперед назвали її Гиддю, сказав Лето. Не вважаєш, що було б спокусливо довідатися, чи ти не сильніша за всіх, які
Ні, не вважаю! Ганіма відвела погляд від пильних братових очей, здригнулася. Їй достатньо було порадитися з генетичними спогадами, щоб ожили перестороги Сестринства. Була помітна тенденція, що, дорослішаючи, переднароджені набували лихих звичок. А правдоподібна причина Вона знову здригнулася.
Шкода, що ми не маємо кількох переднароджених предків, промовив Лето.
Може, й маємо.
Але ми Ах, знову старе питання без відповіді: чи ми справді маємо повний доступ до всього набору досвіду кожного предка?
Виходячи з власного внутрішнього сумяття, Лето розумів, що ця розмова має завдавати болю сестрі. Він сказав:
Ми мусимо зволікати, зволікати й зволікати щоразу, коли вона вимагає від нас трансу. Щонайбільша обережність із дозуванням прянощівце для нас найкращий спосіб.
Передозування мусило б бути значним, промовила Ганіма.
Ймовірно, що наша витривалість висока, погодився він. Глянь, скільки потребує Алія.
Мені її шкода, сказала Ганіма. Це мусила бути витончена й підступна принада, що підкрадалася до неї, аж доки
Вона жертва, так, промовив Лето. Гидь.
Ми можемо помилятися.
Правда.
Я завжди питаю себе, задумалася Ганіма, чи наступна память предків, до якої я сягну, не буде тією, що
Минуле не далі від тебе, як подушка, сказав Лето.
Ми мусимо скористатися нагодою й обговорити це з нашою бабусею.
Її память у мені спонукає до цього, озвався Лето.
Ганіма зустрілася з ним поглядом. Тоді сказала:
Надмірне знання ніколи не дарує простих рішень.
Січ на краю пустелі,