Тийканік кинувся до крісла, натиснув на кнопку, що розмикала блокаду, звільнив вязня і покликав медичну допомогу. Помічники негайно ж вбігли у двері, приховані в стінних панелях.
«У Дункані завжди була крихта шаленства», подумала Джессіка.
Фарадн якусь мить пильно придивлявся до Джессіки, тоді як лікарі клопоталися біля Айдаго.
Я ж не сказав, що маю намір прийняти його Алію.
Він не тому розрізав собі запястя, промовила Джессіка.
О? Я думав, він просто хоче зійти їй з дороги.
Ти не настільки дурний, відповіла Джессіка. Перестань прикидатися зі мною.
Він усміхнувся.
Я добре розумію, що Алія б мене знищила. Навіть Бене Ґессерит не могли очікувати, щоб я її прийняв.
Джессіка кинула оцінювальний погляд на Фарадна. Ким був цей молодий потомок Дому Корріно? Він не надто добре грав роль дурника. Вона знову згадала слова Лето, що натрапить на цікавого учня. І Проповідник теж цього хотів, як казав Айдаго. Вона шкодувала, що не зустрілася з цим Проповідником.
Ти банітуєш Венсицію? спитала Джессіка.
Це, здається, розумна угода, відповів Фарадн.
Джессіка глянула на Айдаго. Лікарі вже закінчили з ним. У підвісному кріслі його утримували менш небезпечні вязі.
Ментати повинні остерігатися абсолютів, сказала вона.
Я втомився, промовив Айдаго. Ви й гадки не маєте, як я втомився.
Навіть вірність стирається, якщо надміру нею зловживати, зауважив Фарадн.
Джессіка знову змірила його поглядом.
Фарадн, побачивши це, подумав: «З часом вона знатиме мене так, наче знала завжди, і це може виявитися цінним. Моя власна відступниця Бене Ґессерит! Це єдина річ, яку мав її син, а я ні. Зараз я дозволю їй лише кинути на мене погляд. Решту вона побачить пізніше».
Чесний обмін, сказав Фарадн. Я приймаю пропозицію на твоїх умовах.
Він подав знак глухонімому біля стіни, виконавши для цього складну жестикуляцію пальцями. Глухонімий кивнув. Фарадн схилився над пристроєм керування кріслом і звільнив Джессіку.
Мілорде, ви певні? спитав Тийканік.
Хіба ж ми це не обговорили? відповів Фарадн.
Так, але
Фарадн реготнув і звернувся до Джессіки.
Тийк не довіряє моїм джерелам інформації. Але з книжок та котушок можна навчитися лише того, що певні речі можуть бути зроблені. Справжня наука потребує процесу виготовлення цих речей.
Джессіка обмірковувала його слова, підводячись із крісла. Подумки повернулася до сигналів, які подав Фарадн. Він має свою бойову мову в Атрідівському стилі! Значить, було проведено ретельний аналіз. Хтось тут свідомо копіював Атрідів.
Очевидно, сказала Джессіка, ти хочеш, щоб я навчала тебе, як навчають Бене Ґессерит.
Фарадн усміхнувся їй.
Це єдина пропозиція, перед якою я не встою, відповів він.
Пароль мені передав чоловік, який пізніше загинув у підземеллях Арракіна. Бачиш, от я маю перстень у формі черепахи. Це було на суку-базарі поза містом, де мене сховали бунтівники. Пароль? О, відтоді він багато разів мінявся. Тоді це була «Стійкість», а відгук«Черепаха». Так я і вибрався звідти живим. Саме тому я купив цей перстень: на згадку.
Лето був далеко на піску, коли почув позаду хробака, що наближався до поставленого ним гупала та до мертвих тигрів, посипаних порошком із прянощів. Добра прикмета для початку його плану: хробаки в цьому районі були рідкістю. Хробак не був необхідним, але допоміг. Ганімі не доведеться пояснювати, куди поділися зниклі тіла.
Знав: на цю мить Ганіма вже вселила собі віру, що він мертвий. Зостанеться лише крихітна ізольована капсула в її свідомості, замурована частка памяті, яку можна оживити словами, промовленими древньою мовою, що її зараз у всьому світі знають тільки вони вдвох. Сегер Нбів. Якщо вона почує ці слова«Золотий Шлях», то лише тоді згадає його. До того він буде для неї мертвим.
Зараз Лето почувався по-справжньому самотнім.
Йшов хаотичною неритмічною ходою, так, щоб його звуки здавалися природними звуками пустелі. Ніщо в його русі не підказало б тому хробакові, що це переміщається людське тіло. Такий спосіб він засвоїв на рівні рефлексу, навіть не мусив про нього думати. Ноги рухалися самі, без жодної закономірності ритму. Кожен звук під його стопами можна було приписати вітрові, гравітації. Жодна людина тут не йшла.
Коли хробак виконав свою роботу позаду нього, Лето присів за підвітряним боком пологої дюни й озирнувся на Служку. Так, він уже досить далеко відійшов. Установив гупало й покликав свій транспортник. Той зявився швидко, насилу залишивши йому час зайняти позицію, перш ніж хробак заковтнув гупало. Доки хробак минав Лето, він устиг зіпятися по його боці гаками творця, відкрив вразливий передній край кільця і скерував бездумну тварину на південний схід. Хробак був малим, але сильним. Лето відчував силу його звивання, коли той із сичанням повз крізь дюни. Віяв попутний бриз, і Лето відчував жар цього переходу, викликаний тертям, яким хробак розпочинав перетворення на прянощі у своїх нутрощах.
Хробак повз, і разом з ним повзли думки Лето. У першу подорож хробаком його взяв Стілґар. Лето достатньо було дозволити своїй памяті вільно пливти, щоб почути голос Стілґара, спокійний і точний, повний старосвітської ґречності. Не для Стілґара грізні рухи фрименів, спянілих від меланжевого лікеру. Не для Стілґара гучний голос і гамір теперішніх часів. НіСтілґар мав свої обовязки. Він був королівським навчителем: «У давнину птахів називали за їхніми піснями. Кожен вітер мав своє імя. Шестиклацний вітер звався Пастаза, двадцятиклацнийКуешма, а стоклацнийХейналі-Хейналі, людиноштовхач. Ще був вітер демона відкритої пустелі: Гуласікалі Вала, вітер, що пожирає плоть.
І Лето, який уже знав це, кивав головою на знак подяки за мудру науку.
Але голос Стілґара міг розповісти ще й інші цінні речі.
У давнину були племена, відомі як ловці води. Називали їх «ідуалі», що означало «водяні комахи», бо ці люди не завагалися б украсти воду іншого фримена. Якби ж піймали тебе самого в пустелі, не зоставили б тобі навіть води твого власного тіла. Місце, де вони мешкали, звалося січ Джакуруту. Тоді інші племена обєдналися і знищили ідуалів. Це було давно, ще до Кайнса, за часів мого прапрапрадіда. Від того дня і до сьогодні жоден фримен не заходить до Джакуруту. Це табу.
Отак Лето згадав те знання, що вже залягло в його памяті. Це був важливий урок, що навчав, як працює память. Памяті було недостатньо навіть для того, чиє минуле було таке багатоформене, як у нього. Потрібно ще, аби було відоме призначення спогаду, а його цінність визначена судженням. Отож Джакуруту має воду, вітряні пастки, усі атрибути фрименської січі плюс ту неоціненну вартість, що туди не замандрує жоден фримен. Багато хто з молоді навіть не знав, що існує таке місце, як Джакуруту. Ох, очевидно, вони знали про Фондак, але ж це був притулок контрабандистів.
Ідеальне місце, щоб сховатися мертвому, серед контрабандистів і мертвих давніх часів.
«Дякую, Стілґаре».
Хробак втомився перед світанком. Лето сповз по його боці й спостерігав, як він закопується в дюни, рухаючись поволі, на звичний лад цих створінь. Глибоко закопався і там заліг, ображено надувшись.
«Я мушу перечекати день», подумав Лето.
Він стояв на дюні й роздивлявся довкола: порожнеча, порожнеча, порожнеча. Лише звивистий слід зниклого хробака порушував цю одноманітність.
Протяжний крик нічного птаха кинув виклик першій зеленій рисці світла вздовж східного небокраю. Лето закопався у піщану криївку, напомпував диститент, загорнувся в нього й виставив кінець піскошноркеля на поверхню.
Перш ніж заснути, довго лежав у власноруч влаштованій темряві та роздумував про рішення, яке вони ухвалили з Ганімою. То було нелегке рішення, особливо для Ганіми. Він не все їй розповів про своє видіння і про висновки, що з нього випливали. Зараз він думав, що це було саме видіння, а не сон. Проте воно мало особливість: це було видіння у видінні. Якщо існував якийсь аргумент, спроможний переконати Лето, що його батько досі живий, то він містився саме в цьому видінні всередині видіння.
«Життя пророка закриває нас у межах його видіння, думав Лето. А пророк може вирватися з видіння, лише влаштувавши свою смерть усупереч цьому видінню». Такий вигляд воно мало в подвійному видінні Лето, і він розмірковував, як воно повязано зі зробленим ним вибором. «Бідний Іван Хреститель, подумав він. Якби ж тільки він мав відвагу померти в інший спосіб Але, можливо, його вибір був найвідважнішим. Звідки мені знати, які альтернативи постали перед ним? Хоча я знаю, які альтернативи постали перед моїм батьком».
Лето зітхнув. Відвернутися від батькаоднаково що зрадити бога. Але Атрідівська Імперія потребувала струсу. Вона провалилася у найгірше з Полових видінь. Як недбало вона нищила людей! Це коїлося без особливих роздумів. Головна пружина релігійного шаленства була тугою і не припиняла цокати.
«І ми закриті у видінні мого батька».
Лето бачив, що виходом із цього шаленства є Золотий Шлях. Його батько бачив це. Але людство може зійти із Золотого Шляху та озиратися назад, на часи МуадДіба, вважаючи їх кращими. Усе-таки людство має здобути досвід альтернативи МуадДіба, інакше воно ніколи не збагне власних міфів.
«Безпека мир добробут».
Немає сумніву, що вибере більшість громадян Імперії, якщо постане перед вибором.
«Хоча вони ненавидять мене, подумав він. Хоча Гані мене ненавидить».
Його права рука засвербіла, і він подумав про жахливу рукавицю з видіння. «Це буде, подумав він. Так, це буде».
«Арракісе, дай мені сили», благав він. Його планета зоставалася сильною та живою і під ним, і довкола нього. Її пісок щільно охопив диститент. Дюна була гігантом, що лічить огром своїх багатств. Ця оманлива сутність прекрасна й водночас украй огидна. Єдиною монетою, яку насправді знали її купці, було пульсування крові їхньої власної потуги, хай як ця потуга була нагромаджена. Взяли цю планету, як мужчина бере полонянку-наложницю, як Бене Ґессерит бере своїх Сестер.
Нічого дивного, що Стілґар ненавидить купців-священників.
Спасибі тобі, Стілґаре.
Тоді Лето згадав красу давніх січових звичаїв, життя, яке протікало до приходу імперської технократії, а його думки пливли, якце він знавпливли Стілґарові сни. До світлокуль і лазерів, до орнітоптерів і краулерів для добування прянощів існувало інше життя: смуглошкірі матері з дітьми на колінах, лампи, у яких горіла меланжева олія з тяжким ароматом кориці, наїби, які переконували своїх людей, знаючи, що нікого не можна змусити. Це був темний жар життя у камяних норах.
«Жахлива рукавиця поверне рівновагу», подумав Лето.
У цю мить він уже спав.
Я бачив його кров і шматок одягу, розірваного гострими кігтями. Його сестра яскраво описала тигрів, безсумнівну скерованість їхнього нападу. Ми допитали одного зі змовників, решта мертві чи затримані. Усе вказує на змову Корріно. Правдомовиця підтвердила це свідчення.
Фарадн стежив за Дунканом Айдаго за допомогою шпигунської системи, шукаючи пояснень поведінки цього дивного чоловіка. Було ледь пополудні, і Айдаго чекав біля виділених леді Джессіці покоїв, добиваючись аудієнції в неї. Чи вона з ним побачиться? Вона, звичайно, знатиме, що за ними шпигують. Але чи вона з ним побачиться?
Фарадн сидів у кімнаті, де Тийканік керував колись тренуванням лазійських тигрів. Справді незаконна кімната, повна заборонених інструментів виробу іксіан і тлейлаксу. Рухаючи перемикачами праворуч, Фарадн міг бачити Айдаго з шести різних спостережних пунктів або ж дістатися всередину апартаментів леді Джессіки, де шпигунське приладдя було не менш витонченим.
Очі Айдаго непокоїли Фарадна. Ці глибоко запалі металеві очі, які тлейлаксу вживляли своїм гхола в регенераційних чанах, позначали їхнього власника як когось, цілковито відмінного від решти людей. Фарадн торкнувся власних повік, відчув тверду поверхню незнімних контактних лінз, що приховували цілковиту синяву, зумовлену залежністю від прянощів. Очі Айдаго мусять сприймати інший Усесвіт. Наскільки він інакший? Фараднові майже кортіло звернутися до тлейлаксанських хірургів і самому відповісти на це питання.
«Чому Айдаго намагався вбити себе?
Він справді намагався? Мусив розуміти, що ми йому цього не дозволимо.
Айдаго зоставався небезпечним знаком запитання».
Тийканік хотів затримати його на Салусі або ж убити. Можливо, так було б найкраще.
Фарадн перемкнув увагу на вид спереду. Айдаго сидів на твердій лаві перед дверима апартаментів леді Джессіки. То було безвіконне фоє з ясними деревяними стінами, оздобленими прапорцями з пік. Айдаго сидів на цій лаві понад годину і, здавалося, готовий був чекати там вічно. Фарадн схилився ближче до екрана. З вірним мечником Атрідів, учителем МуадДіба, добре поводилися впродовж його перебування на Арракісі. Коли він прибув сюди, у його кроках була юна пружність. Цьому, звичайно, сприяла жорстка меланжева дієта. І та чудова метаболічна рівновага, яку завжди дарували баки тлейлаксу. Чи Айдаго справді памятав своє минуле до баків? Ніхто інший, оживлений тлейлаксу, не міг на це претендувати. Якою ж загадкою був Айдаго!
У бібліотеці містилися звіти про його смерть. Сардаукари, які його вбили, відзвітували про його бойову майстерність: девятнадцятьох із них зарубав Айдаго, перш ніж загинув сам. Таке тіло вартувало, аби його відіслали до регенераційних баків. Але тлейлаксу зробили з нього ментата. Яке ж дивне створіння жило в цьому відродженому тілі? Як цебути людиною-компютером на додачу до всіх інших своїх талантів?
«Чому він намагався вбити себе?»
Фарадн знав власні таланти й не мав щодо них ілюзій. Він був істориком-археологом та добре вмів оцінювати людей. Необхідність змусила його стати експертом стосовно тих, хто йому служитиме, необхідність і старанне вивчення досвіду Атрідів. Він розглядав це як ціну, якої завжди вимагало правління кращих. Воно потребувало точних і проникливих суджень про тих, хто стане співучасником твого владарювання. Не один правитель зазнав поразки через помилки й ексцеси своїх підвладних.
Ретельне вивчення Атрідів виявило їхній чудовий талант у доборі слуг. Вони знали, як зберегти вірність, як утримати в розумних межах запал своїх вояків.
Дії Айдаго були іншими.
«Чому?»
Фарадн примружив очі, намагаючись зазирнути під шкіру цього чоловіка. Айдаго здавався витривалим, ніби цього чоловіка не можна втомити. Він справляв враження самодостатньої, організованої та напрочуд спаяної цілісності. Баки тлейлаксу привели в рух щось більше за людину. Фарадн відчував це. Усередині цього чоловіка відбувався самооновний рух, наче він діяв згідно з незмінними законами, починаючи заново в кінці кожного циклу. Терпляче рухався по сталій орбіті, як планета довкола зірки. Реагував на натиск, не ламаючись, лише переходячи на іншу орбіту, але насправді не міняючи нічого основоположного.
«Чому він розрізав собі запястя?»
Незалежно від мотивів, він зробив це для Атрідів, для свого правлячого дому. Атріди були зіркою його орбіти.
«Він чомусь вірить, що, утримуючи тут леді Джессіку, я зміцнюю Атрідів».
І Фарадн нагадав собі: «Так думає ментат».
Це додало думці глибини. Ментати помиляються, але нечасто.
Дійшовши цього висновку, Фарадн ледь не покликав своїх помічників та не наказав їм вислати геть леді Джессіку з Айдаго. Приготувався до цієї дії, відступив.
Вони обоєгхола-ментат і бене-ґессеритська відьмабули в цій грі влади фігурами незнаної сили. Айдаго слід вислати, бо це, без сумніву, викличе клопоти на Арракісі. Джессіку слід залишити, щоб використати її дивне знання для блага Дому Корріно.
Фарадн знав, що веде тонку й смертельно небезпечну гру. Але він готувався до цієї можливості впродовж років, відколи зрозумів, що він розумніший та вразливіший за своє оточення. Це було разючим відкриттям для дитини, і він знав, що бібліотекаце його схованка та його вчитель.
Але зараз його гризли сумніви, і він міркував, чи подобається йому ця гра. Він вислав матір, втратив можливість здобути її поради, але її рішення завжди були небезпечними для нього. Тигри! Тренування їх було звірством, а використанняглупотою. Як же легко було за ними простежити! Має бути вдячною, що обійшлося баніцією. Рекомендація леді Джессіки напрочуд точно відповідала його потребам. Необхідно видобути з неї пояснення способу мислення Атрідів.