Так, сказав Кіт.
Пси увірвалися до вежі, стріляючи в усіх, хто їм зустрівся. Опустивши сталеві жалюзі першого поверху, на вікнах кавярні, у крамниці глянсових книг, у магазині блискучих авто.
Спорудивши барикаду перед ліфтами.
Захопивши всі поверхи. Останнім горем приречених на це людеймешканців вежі.
Від першого до останнього поверху.
А тепер ми подивимося.
Почути шурхіт і вистрелити, перш ніж озирнутися на зірвану попередньою чергою зі стіни картину. У воду, що вихлюпнулася з неї, на раковини, що посипалися з полотна.
Дикі Пси теж розповідають казки своїм цуценятам:
Жив собі пес. Він був звичайним псомзлим, диким і скаженим у літню спеку. Він жив, полював на тих, хто посмів прийти до його будинку, та зустрічав піснею появу місяця. А одного разу він пішов з іншими псами на велику війну. Війну заради слави, війну заради нових пісень. Він і ще дуже багато псів.
І вони перемогли?
Ніхто з них не повернувся. Бо вони зустріли чудовисько. Божевільну істоту у важких кутих черевиках.
Дикий-дикий Пес. Досить поцілити в тебе, і ти помираєш.
Я підійшла до вежі. Я стала перед нею і задивилася на яскраво осяяні вікна.
Чотири житлові поверхи, маленькі квартирки для маленьких людей. Чотири поверхи, наповнені малесенькими мерцями в їхніх малесеньких кімнатках з меблями, що їх потрощено пострілами.
Пси біля вікон. Пси дивляться вниз.
Ось вона.
Де?
Відштовхнувшись від стіни, я залетіла у вікно:
Пах! Пах!
Два мертві Пси.
Я вже була у вежі. І я ненавиділа Псів.
Мені варто було підняти розчавлену іграшку та покласти її до колиски, щоб усі вони були приречені.
Яваш суддя.
Ми твоя смерть.
Тепер уже ні.
Обходячи креслення, зметені з пересунутого до дверей столу і розбиті ударом окуляри.
Я стріляла впритул. Я вбивала їх.
Зявившись із-за спини і навіть не покликавши «Агов». Я була розлючена. Я ненавиділа їх.
Вони теж лютували. Вони гарчали, вловивши терпкі пахощі мого палаючого пороху. Вони ненавиділи мене. Але я була щоразу не там і виходила не звідти, звідки вони чекали.
На що перетворилися гори упаковок, які впали разом зі стелажами у магазині для мешканців шістнадцятого поверху!
Пес, що підхопив упаковку з соком і роздер її зубами. Помер, розбризкавши на всі боки сік.
На даху вежі в пяти кварталах звідсіля, з важкою рушницею, припавши до мякого краю окуляра.
Пес біля вікна, що впав на підлогу без голови та без капелюха. Але не випустив автомата.
Автомат, що впав на підлогу. Залитий кровю, зі слідами пальців, які востаннє затискали приклад.
Хазяїн
Упав і вмер.
Доки не зявиться інший, хто підбере його і оживить своєю люттю.
Хазяїн. Чий?
Давай туди.
Та-та-та-та!
Навіть вставленим у рот музиканта, що випалив свій мозок травами.
Та-та-та-та!
Якби в мене був автомат, я робила б зарубки, наприклад, ","для кожного з мертвих Псів.
На поверсі пральні їх було троє. На поверсі для сушіння білизни в лабіринті простирадел і мотузок я знайшла ще двох. Тож, вийшло б:
",,,"
Знаки смерті на небі. Знаки смерті на прикладі Крихітки.
Але я не маю автомата. У мене є тільки великий пістолет.
Поверх контор для тих, хто хотів вести свій маленький бізнес прямо у вежі, де жив.
Я ступила крок у коридор до скляних дверей із безліччю написів білою фарбою.
Стій.
То не був голос Дикого Пса.
Та й спина моя відчула не автоматне дуло.
Ти що тут робиш?
На мене чекають, сказала я.
Ті, що чекали, мертві.
Це зробив ти?
Неголений чоловік у піджаку, з-за дверей «рішення проблем і збирання інформації».
Я, сказав він.
Тут жили милі люди. Цілий поверх своєї вежі вони відвели для своїх маленьких свят. З обірваними гірляндами, з клаптями кульок та барханами конфетті, з величезною новорічною ялинкою в центрі. Я ввійшла туди.
«Це буде гарний рік», прочитала на гірлянді.«Для всіх нас».
І різко обернувшись, вистрелила в Дикого Пса. Він цілився в мене, але сам упав поряд із мертвою фігуркою в чорному камзолі з весільного торта.
Я розсунула двері ліфта, натягла рукавички й стрибнула, ухопившись за трос, щоб зіслизнути донизу.
Бом, сказав ліфт на першому поверсі.Перший поверх.
Пси, що засіли за барикадою біля входу, озирнулись і побачили в ліфті Крихітку.
Вона навіть не посміхалася до них, закопиливши губки та набурмосившись.
Були Пси, і немає Псів.
Сходами на саму гору. На поверх із моторами ліфтів. До тих, хто пильнував, аби Крихітка не опинилася в шахті ліфта.
Були, і немає.
Навіть на незаселеному поверсі мене зустріли пятеро псів. Померлі серед порожніх кімнат, битого скла і сміття. Вони впали в купу пилу, що злетіла догори і за хвилину кружляння перетворила їх на сіре, поросле мертвим мохом каміння.
А на наступному поверсі мене зупинили два бойові роботи. Перші, створені в цьому світі, ще незграбні, ще не важчі за сто кілограмів, зі смішними кулеметами, замість рук. Вони стояли біля жовтих дверей поверху, над купою розстріляних ними Псів.
Попереджувальний брязкіт:
Дозвіл!
У мене його немає,сказала я.
Хто там ще? через ледь прочинені двері й одразу ж:
Дитина?
Майже, сказала я. А ви?
Я створив їх, сказав сивий чоловік у білому халаті.
Навіщо?
Я ступила в його лабораторію, завалену залізними тілами роботів-невдах, котрі вміли ходити, але не вміли стріляти, або вміли стріляти, але не вміли говорити.
Ти запитала навіщо?
Я шукала свого друга.
Тому, що люди не повинні гинути.
Я шукала його не для того, щоб просити допомоги. Мені просто хотілося сказати йому: «0! Привіт!»
Але Бойовим Роботам теж не слід гинути.
Дурниці,сказав чоловік. Як їм не гинути, якщо я створюю їх саме для війни?
Мого друга тут ще не було. Чоловік у білому халаті ще не створив його.
Тобі подобається? запитав він, зірвавши покривало з залізного павука з чорним кулеметом під низьким черевом. З ногами-лезами.
Ні,відказала я. Мій друг Бойовий Робот зовсім інший.
Ще один Дикий Пес.
«Ви ще можете купити тут квартиру»плакати на поверсі з забіленим в ремонті склом.
«І знайти тут ще трьох мертвих Псів», дописала я, залишаючи його.
І ще один.
Агов!!!!!
Є хтось?! гукнула я.
Егей-ей-ей!!!
Він був останній.
Усі? запитав Пес, що стояв під вежею.
Мій милий любий Цуцик.
Так, усміхнулася я. Ти мене похвалиш?
Він хитнув головою і подав знак своїм людям, що почали вилазити з машин та збирати залізні огорожки зі знаками «стоп», щоб до вежі могли підїхати машини швидкої допомоги.
На нього чекала важка ніч. Ніч між убитими людьми, що їх убили Пси, та Псами, яких убила я.
Я не зможу провести тебе, сказав він.
Я розумію, відповіла я. Бувай?
Бувай, сказав Пес.
А Залізний Чоловік підморгнув мені.
Розділ 5
Тільки Вовк поїхав проводжати мене. До вокзалу зі скляним дахом і скляним ковпаком над потягами та платформами.
Зустрінемось, сказав Вовк.
Неодмінно, мовила я.
Я чекала, а він усміхався.
Що?
Але він похитав головою.
Щасти.
І не отримавши поцілунку, я пішла до потягу, яким могла б виїхати з Міста Великих Вогнів.
Носії в білих куртках.
Купіть щось почитати!
Крихітка простує пероном на високих тоненьких підборах. Повз білявку, що здригнулася в клубі пари. Повз двох безглуздо-манірних жінок, що йдуть за нею з контрабасним футляром.
Мені холодно, сказала одна.
Потерпи, сказала друга.
Повз дівчат із джаз-оркестру, що зюрмились біля сходів вагона, я підійшла до провідника. Він взяв у мене квиток і запропонував:
Допомогти?
Я ледь хитнула капелюшком і зробила крок.
Дзвінок, свисток, пара:
Рушаємо!!!
Я пройшла по килиму вагона й відчинила двері свого купе.
Здрастуйте, сказала я.
Чоловік у моєму купе, останній з Диких Псів. Дикий Пес із родимцем на лиці потягнувся до пістолета під газетою на столику.
Не треба, сказала я.
І зачинила двері.
Потяг гойднувся. Потяг застукав буферами. Потяг на мить стиснув коридорчики між вагонами. І скляний дах вокзалу повільно поплив над ним.
А в синіх льодах моргу в одній із далеких веж на нескінченних столах лежали тіла Диких Псів, які більше вже ніколи не повернуться на його залиті вогнями вулиці.
Мертві чоловічі тіла.
Тіла розповзаються під пазурами магії, що виривається з них. З хрускотом затверділих мязів, ребер і шкіри. Безформними чорними шматками. Переливаючись, падаючи на підлогу і залишаючи сліди чорного слизу, вони повзли одне до одного, злипаючись, зєднуючись у три безликі потвори, яких розділив Вітчим, щоб створити з них душі для Диких Псів.
Вітчим відчинив двері і дозволив потворам потертися об його ноги гнучкими муркотливими кішками.
Потяг пішов. На його місце біля платформи з цифрою «12» повільно підійшов інший. І вже інша білявка здригнулася в клубах його пари, й інша Крихітка пройшла повз нього до свого вагона, залишаючи місто Великих Вогнів, що горітимуть ще безліч тисяч років.