Наша дочка, кивнув вітчим. Наша названа дочка.
Наша дівчинка.
Наш маленький янгол.
Очі матері скрижаніли. Очі вітчима палали люттю.
Вони повільно ходили довкола мене. Вітчим і мачуха.
Я озиралася на нього. Я озиралася на неї. Я не знала, хто нападе першим.
Мати хитнула головою, і коси розсипалися по плечах, сховавши її тіло аж до самої підлоги.
Вітчим рвучко напружив спинні мязи і випустив десять довгих шпичаків.
Ожилі мерці позад мачухи. Чорні потвори за перетинчастими крильми батька, що прийняв мене.
Парує застигаючою смолою ритуальне коло.
Я дивилася то на Вітчима, то на Мачуху.
Гоп!
І величезний кат зявився поруч зі мною. І плаха, чорна від крові чорнокнижників.
Ні,сказав Вітчим, і кат розсипався купою піску.
Гоп!
Чотири люті домініканці з тяжкими залізними розпяттями. Святі отці інквізиції
Ні! Мачуха перетворила їх на кригу.
Гоп!
І стомлений пілот «Цеппеліна» став поруч зі мною. Піднятий комір куртки. Цигарка в куточку рота.
Ні! Вітчим
Він лише засичав, нічого не зумівши зробити.
Йди, сказав льотчик.
А ти?
Я? Я давно чекав цього дня.
Давно, повторила за ним Мачуха.
Справді давно? запитала вона.
Давно, кивнув Вітчим.
падаючий «Цеппелін», вибух газу, кабіну розтрощило від удару об землю, палаюче обличчя, пілот намагається врятувати хоч когось, могила, заросла травою
Тисячу років тому.
Давно.
Він підніс руку, і в його пальцях спалахнуло світло.
Де ти так навчився? запитав Вітчим.
Там, де провів останню тисячу років.
Він ударив темряву перед вітчимом, і вона розлетілася на друзки.
Іди, сказав він, не озираючись.
Іди
Але перш, ніж я зробила крок, Мачуха вбила його. В спину. Тією самою косою, з якою до неї приходила остання з убитих нею Смертей.
Тисяча років А ти нічого й не зрозумів, сказав Вітчим.
І повернувшись до мене:
А тепер ти.
Гоп!
Досить.
Я навіть не зуміла примусити повітря клубочитися.
Це вже занадто
Тату
Тільки не цього разу.
Я витягла пістолет, але бойок клацнув об порожній патронник.
Усе це
Я провела язиком по зубах.
Ти ж бо знала
Я знала. Я знала все. Я навіть знала, що вони мають зробити зі мною. Тепер, коли мене обступили тварини, мерці та вонивиродкизгустки зростаючого зла, коли мені нема куди подітися
Татусю
Ні.
Матінко
Ні.
Тоді я піду.
І я побігла. Навпростець до стіни. Пробила її та полетіла вниз. У чорну вежу Пекла.
Вони кинулися слідом за мноюВсесильною Гарпією і Всесильним Звіром.
Вони знали, що тепер ми падатимемо мільйони років
Але я знала місто внизу. Місто Великих Вогнів. Кожну вулицю. Кожну площу. Кожного голуба і кожного кажана в ньому.
І мені було неважко оживити його. Змусити спалахнути всіма вогнями.
І, впавши з висоти двотисячного поверху, я приземлилася на ноги, підігнувши їх, щоб зустріти тих, що стрибнули з вежі слідом за мною.
Х-х-х-х-х-х-х-х!!! Вітчим хижим демоном став поруч зі мною, підминаючи асфальт.
Х-х-х-х-х-х-х!!! готовою вбивати демоницею Мачуха в ореолі волосся, що клубочеться розлюченими зміями.
Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! визвірилась на них Крихітка.
Що сталося? лагідно спитав Вітчим, поправляючи манжет під рукавом піджака.
Донечко, Мачуха була засмучена. Хіба чемні дівчатка говорять таке своїм батькам?
Вони були мов закохане подружжя. Люблячі й ладні терпіти що завгодно батьки. Перед своєю затишною, сповненою світла й тепла вежею.
Хіба так можна? запитала Мачуха.
Можна, сказав Вовк і підійшов до мене.
Не зайдете до нас? запитав Вітчим.
Не сьогодні,сказав Пес, котрий прямував до мене від своєї машини.
Дуже шкода, мовила Мачуха. А може?
Ні,сказав Кіт. Він наближався з іншого боку.
Мої добрі Янголи! Вкотре вони врятували мене!
Янгол-хранитель Пес!
Привіт, Крихітко.
Янгол розуму Кіт!
Усе нормально?
І янгол смерті Вовк!
Ти не нудьгувала без нас?
А янгол-спостерігачЗалізний Чоловікстояв осторонь, схрестивши руки на грудях і поглядаючи на нас.
Привіт!
Усе гаразд!
Я нудьгувала без вас!
І помахати рукою Залізному Чоловікові, що посміхнувся у відповідь.
Ти не зайдеш до нас? запитав у мене Вітчим.
Ні.
Тоді до зустрічі.
Мачуха взяла його під руку, і вони рушили до дверей вежі, що відчинилися перед ними. До слуг, які схилялися уклінно. До вечері при свічках. До келихів із червоним вином.
Список такий великий
Бідолашна дитина.
Частина девятаКрихітка і дикі псиII
Треба врятувати Китів.
У нас на це немає часу.
Вітчим помститься їм.
Їхній час ще не настав.
Але ж ти знаєш, що він
Гаразд, сказав Вовк, зупинив машину й підкликав дівчисько у величезному кашкеті, що торгувало газетами.
Дякую, сказала та, ховаючи монету до кишені. А я розгорнула газету:
«ХВОРОБА МІЛЬЙОНЕРІВ?!»
«ПЯТЬ КИТІВ У КОМІ!»
«КИТ ПАЛАЦУ ІГОР,
КИТ ВАНТАЖНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ,
КИТ СОРОКА ФАБРИК,
КИТ, ПРИЧЕТНИЙ ДО ТОРГІВЛІ ІН,
КИТ НАЙБІЛЬШИХ З ВЕЛИКИХ КРАМНИЦЬ
І НАЙТОВЩОЇ З ТОВСТИХ ГАЗЕТИ!»
«ЛІКАРІ БЕЗСИЛІ!»
«НІХТО НЕ МОЖЕ ДОПОМОГТИ!»
Дякую, сказала я.
Угу, сказав Вовк. То що тепер? Пси?
Пси, слухняно кивнула я.
Розділ 1
Вони хочуть зустрітися з нами, сказав Дикий Пес і відкинув прочитаного листа.
Коли?
Сьогодні о другій ночі.
Стрільці клану торговців «ко» кинули виклик, і вони не могли не відповісти на нього.
Посланець ще тут?
Так, його стережуть.
То відішліть його назад із відповіддю.
І вже за годину клан торговців порошком «ко» отримав чотири картонних коробки, з яких юшила кров, і в яких Пси повернули їм розрубаного на шматки посланця.
Переговорів не буде, вирішив глава клану. Вони самі обрали смерть.
Він направив до Псів вісім машин зі своїми людьми. Вісім машин Стрільців.
Дві машини з Псами чекали на них там, де було призначено зустріч.
Усього дві машини Диких-Предиких Псів.
Добре, що їх багато, сказав Дикий Пес.
Так, погодився інший і пересмикнув затвор автомата. Буде чим побавитися.
Сліпуче світло фар восьми автомобілів зі Стрільцями.
Пси чекали, доки Стрільцям остогидне ховатись, і вони, нарешті, вийдуть.
І вони вийшли.
Точніше, один із них.
Хто це? мружачись і намагаючись роздивитися силует.
Мабуть, хтось із білим прапором, гидливо скривився Пес.
Ні-і,сказала я. ЦеКрихітка. Чекали? Здається, ні.
Пах! Пах!
Двоє Псів ішли за Редактором, але той їх не бачив. Руки в кишенях, капелюхи насунуті на очі.
Осінній дощ. Осіннє Ранкове місто. Машини. Люди. Листя на бруківці, принесене з далекого парку.
Вони не просто йшли, вони збиралися його вбити.
А він, стомлений зранку, ступав роздумуючи про щось таке ж тьмяне, як і ранок, що зайнявся. До роботи. До філіжанки кави. Поки з першим ковтком не почався стрімкий, заповнений дзвінками і поспіхом день.
Він повернув до метро й засунув пластик картки в щілину турнікету.
Пси кинули туди дрібязок.
Чавунними сходинками на міст.
Люди. Люди. Люди. Люди чекають поїзда метро.
У вагоні,сказав один Пес.
У вагоні,кивнув другий.
Коли зупинився вагон, вони увійшли до нього й притислися до Редакторової спини. Затиснуті звідусіль тими, що їдуть працювати. Вдарити ножем, і Редактор ще довго стоятиме, так само затиснутий зусібіч.
Один із Псів витяг ніж і натиснув на кнопку, випускаючи тонке лезо. Але його пальці розпласталися, і ніж упав на підлогу. Очі Псові згасли, та він і далі стояв. Так само, як і його партнер, теж убитий і теж затиснутий з усіх боків похмурими у передчутті першого ковтка кави людьми.
Пах!
Тихо-тихо. Просто: «па-х-х-х-х».
Вони ще довго так їхатимутьміж вежами, мостами та гірками метро.
А Крихітка вийде на наступній станції, ховаючи під куртку пістолет із глушником, од якого ще куріє димок.
Довга яскрава вулиця. Море вогню. Майже потонули в ньому Крихітка та Дикий Пес.
Просто стоять одне навпроти одного. Простохто швидше натисне на курок пістолета у витягнутій руці.
Пах!
Чотири Пси вийшли з авто, озброєні бітами для гри в мяч. У невеличку крамницю «Сигари, цигарки та мундштуки». Щоб убити господаря, щоб розламати полиці, щоб розбити вітрину, перетворивши її в:
гар цир таду
Щоб кожний, хто довідається про це, сказав:
Це зробили Пси.
Боже, врятуй нас від Псів!
Вони відчинили двері. Двері з дзвіночком. Дві сходинки вниз.
Вони зайшли до крамниці, і двері за ними зачинилися.
Та де ти там?
Тут.
Пах! Пах! Пах! Пах!
А з крамнички вийшла сама лише Крихітка.
Таксі!
Куди вам?
Аж до тієї вежі,сказала я.
До вежі з неоновим товстуном, що всміхається своєму щастю.
Відпустіть мене, просив він, чоловік без пальта й у роздертому піджаку.
Зараз відпустимо, безрадісно всміхнувся Дикий Пес зі шматком полірованого скла замість випаленого порохом ока. Ходімо.
І він підштовхнув чоловіка до краю даху.
А навколо горіло місто. А на самій вежі товстун пив пиво. Довго. Уже другий рік поспіль.
І звідусіль було чутно звуки. Місто співало. Місто реготало. Місто кричало:
Привіт! і не відало, що діється там, у темряві його неба.
Дикий Пес підштовхнув людину до краю даху, а його приятель запалив, і червоне світло запальнички освітило його виголене, мов камяні брижі, лице.
Запалив і випустив дим:
То як?
Я можу підписати чек.
Можеш, сказав Дикий Пес. А можеш і не підписувати.
І чоловіка підштовхнули ще на один крок. Прямо до Крихітки, що сиділа на зубці кутової башточки.
Здоровенькі були, Песики.
Один вихопив пістолет і навіть не дав Крихітці поцікавитись:
Політаємо?
Пах! лопнув пухирець жувальної гумки.
Пах! вистрелив її пістолет.
І так усю довгу ніч:
Це мої Пси, й ніхто, крім мене, не має права вбивати їх!
Ну, хіба тільки Вовк
Розділ 2
Таксі. Вони виросли разом із вежами Міста, тому не могли не бути жовтими з чорним чи срібними дахами. Іноді заповнювали цілу вулицю. Зграєю горбатих жуків завертаючи до того, хто здійняв руку
Дикий Пес вийшов з вежі і підняв руку. Таксі зупинилося біля нього, і таксист опустив прапорець «зайнято».
Додому, сказав Дикий Пес.
Важкий був день? спитав таксист.
Дикий Пес відвернувся до вікна й не відповів.
Тоді додому, сказав таксист, а дзеркало заднього виду відобразило усміхненого Вовка
Хазяїн генделика протирав рушником прилавок, коли в його безлюдний підвальчик зайшли двоє.
Що вам? запитав він.
Я навіть не знаю, сказав Вовк. А що в тебе є?
На вулиці сутеніло. За вікном засвітився ліхтар. Ті, що ввійшли, вивчали меню, а Хазяїн Генделика дивився на них із-за рогу прилавка.
На чому зупинилися?
Дай нам щось із трьох перших сторінок.
З цього поки що нічого немає.
Справді? здивувався Залізний Чоловік. То навіщо ти про це пишеш?
Наш кухар
Гаразд, сказав Вовк. Скажи краще, коли прийде Дикий Пес?
Який дикий пес? запитав Хазяїн.
Той, що вечеряє в тебе, сказав Залізний Чоловік.
Я не знаю, можливо, він узагалі не прийде.
Можливо, кивнув Вовк. Але ми почекаємо на нього. А ти замов для нас що-небудь. І порадь кухарю поводитися тихо, щоб нам не довелося йти до нього.
До закусочної зайшов ще один відвідувач.
Меніпочав він.
У нас захворів кухар.
Так, кивком підтвердив Вовк.
І коли відвідувач вийшов, сказав Хазяїнові Генделика:
А ти молодець. Знаєш, що казати.
За годину, коли Вовк і Залізний Чоловік пішли, Хазяїн Генделика сказав своєму офіціантові:
Пішов би ти до Дикого Пса. Попередив би, що його шукають.
Так, сказав офіціант. Треба йти.
Вовк і Залізний Чоловік бачили, як він вийшов із генделика, як перейшов дорогу та зайшов до вежі і як за десять хвилин по тому, повернувшись до Хазяїна, похитав головою.
Ти сказав? запитав той.
Сказав.
І що?
Нічого. Він лежить і каже, що в нього немає сил ховатися.
Так, сказав Хазяїн.
Час, мовив Вовк і відчинив дверцята машини.
Час, погодився Залізний Чоловік.
А потім два Дикі Пси зчепилися в барі. Пяні, вони прагнули забути про смерть. У розстебнутих піджаках та зімятих краватках, вони задирали голови, вливали в себе нову порцію «подвійного», і знову билися, ламаючи високі стільці і перекидаючи столи.
Два люті Пси, що не знали поразки цієї ночі. Доти, доки не збили з ніг одного за одним трьох бійців, які намагалися перемогти їх, та не побачили Кота.
Доброго вечора, сказав Кіт і випустив сталеві пазури. Почнемо?
Почнемо, зіщулився Дикий Пес.
Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!
Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!
Пах!
Та-та-та-та!
Усю довгу ніч, доки розлючені Дикі Пси не поїхали вбивати мене.
Поїхали! Поїхали! Поїхали! підганяв своїх Дикий Пес із накинутим на плече автоматом.
Сходами, у ліфтах, до машин біля тротуару.
Поїхали! Поїхали! Поїхали!
Люті. Люті. Люті. Розлючені Дикі Пси.
Три машини, повні озброєних Псів в останні секунди біля тротуарів.
Повернути один ключ. Другий. Третій. І гучний вибух.
Відразу три вогненних стовпи! Відразу три вибухи! Були Пси, і немає Псів. Тільки ковпак зі стукотом котиться бруківкою від машини та обплавлений ліхтарний стовп.
Кап, кап, кап. Розплавлений метал стовпа на розплавлений метал машини.
Щ-щ-ща-а-ах-х-х-х!
Пах!
Та-та-та-та!
А ще:
Б-Б-БА-А-А-А-А-АХ-Х!!!
Розділ З
Більшість Псів мовчала. Тільки двоє говорили з Вітчимом, що прийшов до них.
Нас було сто. Нас зосталося тридцять.
Настав час покінчити з цим.
Ми стомилися.
І ми хочемо піти.
Це неможливо, Вітчим хитав головою.
Ми хочемо знову стати псами.
Перекиньте нас на псів.
Повернення не буде, сказав Вітчим. Вам доведеться залишитися тут.
Ми просимо.
На жаль.
Ми поки тільки просимо.
Вітчим посміхнувся й пильно глянув йому у вічі. І не витримавши цього погляду, Дикий Пес кинувся на нього. З гарчанням, ощирившись та цілячись у горло.
Вітчим навіть не поворухнувся.
Навіщо?
Адже з-за його спини вискочили дві безликі тварини, перехопили Дикого Пса і миттю розірвали його навпіл.
Вітчим торкнувся до похилих плечей тварин і зупинив їх:
Я гадаю, що
Пси мовчали. Ніхто не дивився на нього.
Я бачу, ви все зрозуміли правильно.
І Вітчим пішов до виходу, поманивши безликих тварин тільки після того, як зайшов у ліфт.
Униз.
Водій відчинив дверцята, і він сів на заднє сидіння свого сорокаметрового авта.
Їдьмо.
Машина рушила з місця. А за мить від протилежного тротуару слідом за нею рушила сорокаметрова машина Мачухи, з мерцем за кермом.
Розділ 4
Ми помремо, сказав Дикий Пес.
Так, сказали йому.
І це скоро станеться?
Схоже.
То зробимо так, щоб вони назавжди запамятали нас.
Зробимо.
Загасили цигарки й вимкнули світло. Адже ніхто з них більше не повернеться сюди.
Просто вежа. Вони їхали до неї, бо кілька сотень зірок вишикувалися у нічному небі символом долі, що лихом нависала над нею.
Не відчувши запаху лиха, Пси їхали туди. Вбиваючи назло Вітчиму, вони все одно вбивали згідно з його волею, і тільки тих, на кого чекало пекло.
Зірками. Снами. Приреченістю. Самою долею. Усім життям.
Ти бачиш зірки? запитав Кіт.
Бачу, сказала я. Знак лиха.
Знак неминучості.
Фатум.
Тож я їду туди сама?