Генечка Ворзельська Янголятко в кутих черевикахКнига друга
Частина перша«Безликі вітчимові тварюки»
Тим часом у мене вдома, у Місті, де я народилася, сумовитий двірник уперше позамітав подвірятепер це була його дільниця. Позамітав ще й клаптик вулиці під аркою. Його перший робочий день завершився за якихось три години.
Він побачив, коли повернувся у двір, що нападало нове листя, але вирішив: на сьогодні досить. Обминувши дерева, що росли обабіч входу в підвал, двірник спустився сходами вниз і відсунув клямку.
Світло ввімкнулося за чотири кроки. Чотири кроки під безугавне клацання запальнички. Коли спалахнуло світло, він зазирнув у довгий тунель і помітив оддалік купи сміття та подертий, з єдиним уцілілим валиком диван. Він мав два тижні, аби прибрати все те, сам дійшов такої думки: займатися підвалом упродовж двох тижнів. Сьогодні можна було лише пороздивлятися.
Пороздивлятися та водночас заробити дещицю.
Озирнувшись туди-сюди, двірник знайшов уламок іржавої труби й узяв його.
Він брів підвалом і зазирав до комірок. Биті склянки, насипи білої від плісняви картоплі, дощечки, труби, влежалі, наче зморшкуваті валуни, мішки цементу, гасові лампи, старі телевізори, дитячі санчата.
Двадцять, сорок, пятдесят Непогано!
Розділ 1
Одні двері були замкнені. Двірник підчепив навісний замок і вирвав його вкупі зі скобами. В комірці він побачив кіпи старих газет, полиці з каламутною консервацією, якісь коробки. У двох горішніх знайшов розбірну штучну ялинку та перекладені серпантином і ватою іграшки.
Непогано, примовляв він, підраховуючи всі ці газети, алюміній, позеленілу мідь, радіодеталі.Не менше, як на чотириста. Дуже навіть непогано
Він зірвав ще один замок і натрапив у комірці на розвязку теплоцентралі: поржавілі відра, вузля труб та гнуті вентильні штирі.
Будинок був старий, усього на тридцять одну квартиру, тож на дверях комірчин у підвалі були їхні номери. Він іще не знав нікого з мешканців, а тому навіть не уявляв, кому належить секція під номером двадцять шість.
Замка нема, але двері закриті. Він присів, шукаючи замкову шпарину, ба навіть видобув із кишені запальничку. Шпарин усе-таки не було, але над підлогою виднівся доволі широкий паз. Він просунув у нього трубу та спробував відчинити двері, однак нічого не вийшло.
Сумний двірник висмикнув трубу і помітив, що вона вимазана чимось густим і чорним Він понюхав забруднений кінецьзапаху не було. Але якщо помацати, то відчуєш холодне й мяке. Двірник опустив трубу, він мав намір витерти бруд об долівку, але чорна гидь спіраллю метнулася до його руки. Відчувши долонею той живий холод, він мимохіть пожбурив трубу.
Що за?..
Що за?
Що за?
Що за? кепкувало багатоголосе відлуння.
Рвучко відчинилися двері та, збивши його з ніг, відкинули до протилежної стіни. Велетенська чорна хвиля стала дибки, зависла над порогом, немов безмірна, витягнута до стелі крапля.
Ці-ка-а-а-во, хто це тут у нас? мовила вона сотнею роззявлених пащ.
Чорне місиво клубочилося й перетікало само в себе, випускаючи до чоловіка, що лежав під стіною, кілька молодих пагонів.
Людинка, озвалися пащі й покликали:Людинко-о-о!
Обплутавши мертве тіло паростками-мацаками, імлиста чорнота звела його на ноги.
Агов! гукнула тисяча ротів. Досить клеїти дурня!
Він мовчав. Світний колодязь замкнувся за його душею, тож він уже не міг повернутися назад.
Ти чуєш мене?
Чорнота змякла, втягла мацаки, й двірник упав.
Не чуєш.
І чорнота хряпнула дверима.
Увібравши в себе все до останньої крихти, чорнота зачинила двері під номером двадцять шість і почала розповзатися по стінам та стелі комірчини й обліплювати їх витким безконечним малюнкомзамкнутого на собі рухливого гобелена.
У непроникному мороці все ще охопленої імлою порожнечі формувалася чорна, така ж непрониклива куля, Обертаючись, куля наражалася на шпичаки та голки, що їх випускали зі стін і стелі гобелени. Куля обламувала їх, вбирала в себе й од того ставала дедалі більшою.
Зрештою, удосталь наситившись мороком, куля врізалася в стелю й пробила її наскрізь. Повз поштові скриньки та прочинені у під'їздах двері, крізь сходи та перекриття третього поверхудо кімнати з величезним, вважай, на всю стіну дзеркалом.
Біля дзеркала морок зависнув, якусь мить поклубочився, набуваючи форми. Зявилися ноги й доторкнулися до підлоги. Сягнули потрібної довжини пальці рук і заблищали полірованими нігтями. Він хитнув головою, і довге волосся розсипалося по спині. Він став навшпинькиупевнився, чи зручні гостроносі черевики. Потерті джинси, розстебнута куртка, а на грудяхзолота зірка амулета.
Перевернена.
Він собі подобався
Гу-у-у
Він різко оглянувся.
Гу-гу.
Він усміхнувся.
Хто це тут у нас? поспитав лагідно.
Обіч, у деревяному ліжечку з брязкальцями, нанизаними на стрічку, натягнуту між гратчастими бильцями, лежало дитя. Воно смоктало кулачок та витріщалося догори, хоч помітило його лише тоді, коли він схилився над ліжечком.
Маленька людинка, всміхнувся морок, який став чоловіком. Як тобі тут живеться?
Він потішив малюка своїм амулетом і раптом самовдоволено вищирився:
Й од чарівників, і від доброї феї.
Він зірвав амулет, але той умить виріс знову на його жилавій шиї, помахав ним над малюком, котрий потягся до нього рученятами, та загугукав.
Не хвилюйся, це вже твоє.
Зірка амулета перетворилася на чорну краплю глупої ночі, й він розчепірив пальці.
Крізь сорочинку, крізь тільцепросто в душу.
Бережи його, промовив він. Адже я по нього прийду.
Він випростався, підійшов до вікна й відчинив його. Потім став на підвіконня й стрибнув униз. Приземлився позаду жінки, що поспішала на роботу.
Один із Дияволів знову опинився в земному світі.
В тому світі, де я народилася.
Розділ 2
Диявол моргнув до дівчини, котра посміхалася йому, вийшов із трамвая та попростував через сквер до щойно зруйнованих фасадних стін та наново зведених старовинних будинків.
Вітаю, кинув консьєржці, що звела на нього очі, коли він зайшов у підїзд.
Вона кивнула:
Ви у дванадцяту?
Розумничка моя, всміхнувся він.
Йому лист. Передасте?
Авжеж, усміхнувся він.
Диявол узяв конверта й кілька рекламних буклетів, пройшов сходами та викликав ліфт.
У кабіні він натис кнопку пятого поверху і, розтираючи між пальцями конверта й листівки, що сипались додолу різнобарвним конфетті, запитав:
Чи ти на мене чекаєш? Чи встиг скучити за мною?
Він вийшов із ліфта, зупинився біля дверей, схилив голову й прислухався:
Схоже, що ні,відповів сам собі й випростався, коли Камінний Воїн відчинив йому двері.
ХТО? останній Камінний Воїн.
Доповідаю! посміхнувся Диявол.
Ні!
Так, любязний мій, так. Один-єдиний змах довгого кучерявого волосся задля того, щоб, переступивши через Воїна, що рухнув купою каміння, пройти до вітальні темної Вітчимової квартири. Назустріч безликим почварам, що вибігли прямо на нього, мов сторожові пси.
Ха, мовив Диявол. Як цікаво.
І він випустив із-під куртки чотири вогненні істоти.
Почвари й істоти повільно кружляли одне біля одного, ладні нищити та битися аж до власної загибелі. І зруйнувати в цьому бойовиську весь навколишній світ.
Нумо! говорив істотам Диявол. Покажіть, на що ви здатні! Я хочу бачити полумяний танок!
Раптом із надр свого помешкання вийшов Вітчим.
Стривай, звернувся до нього Диявол. Нехай вони
Але Вітчим був надто радий бачити його. Він розкрив обійми й ступив назустріч Дияволові. Це Вітчим.
Здоров будь.
Здоров, усміхнувся той. Чи ти радий мені?
Радий.
Розділ З
Вони сиділи один супроти одного за порожнім столом серед такої затверділої темряви, що її не могла розсіяти навіть вогненна плоть істот позаду Диявола.
Я лишень посланець.
Я знаю.
Але я вірюправда за ними.
Я знаю.
Ти мусиш їх почути.
Я знаю. Але поки-що не хочу.
Ви надто довго з нею бавитеся.
Це моє діло, сказав Вітчим.
Мені належить лише переказати, мовив гість.
Переказуй.
Ти накликаєш невдоволення.
Я знаю.
То чому?
Це моє діло.
Кінчай з нею.
Чого раптом?
Так вони наказують.
Ні,сказав Вітчим, відмовляючись мене знищити. Перекажи їм: я знаю, що роблю.
Кожен із нас бодай раз на віку робить виклик.
Вітчим посміхнувся замість відповіді.
Її ведуть чотири янголи. І всі четверо нічим не можуть допомогти
Її послав сюди янгол, і вона хоче стати Воїном Світла, одначе ніколи ним не стане
Ти віриш у пророкування? спитав Диявол.
Вірю, відповів Вітчим. Але за будь-якої ворожби випадає, що вона сама занапастить себе. Отож я поки що зачекаю
Занадто довго бавитеся
Я готовий до виклику, сказав Вітчим.
Я лишень посланець, мовив Диявол. Усього лише посланець.
Можеш повертатися й переказати, що менше, ніж за місяць вона стане Янголом Темряви. Їй не зостанеться нічого іншого.
Місяць? Гаразд, я перекажу.
Він вийшов із квартири й викликав ліфт.
Проминаючи віконце консьєржки, він сказав:
Бувайте, і ступив на вулицю під дощ, який почався хвилину тому:Як чудово
Пророкування. Він усміхнувся. Він знав ті пророкування. Вітчимові судилося померти, а йомупосісти його місце. В цьому світі. В якому?
Він озирнувся довкіл.
Безглуздий світ.
Розділ 4
У пеклі він був невиразним згустком тьми, його тримало девять ланцюгів на бордовому камінні отого самого невеликого бескида, що він був на ньому впродовж останніх тридцяти двох тисяч років. Слина, що скрапувала з його губів, вибила в скелі яму. Чорні з червоно-гарячим небеса над ним повсякчас сяяли порожнечею. Тридцять дві тисячі років йому не доводилося бачити навіть вилисків чужих багать.
Миска, поставлена перед ним ще тоді, напочатку, розсипалася на порох, і вітер його розвіяв. Скелі кілька разів міняли обриси, небо набувало іншого вигляду майже щодня. Незмінним залишався лише він та ланцюги, що його тримали.
Йому не можна було ані випростатися на повен зріст, ані лягти. Тридцять дві тисячі років він стояв різьбленням, завмерши на задніх лапах. Варто поворухнутися, як гострі шпичаки нашийника врізаються в тіло. Він стояв непорушно. Він міг лише дихати та заплющувати очі.
Вони це вигадали як кару для нього.
Але він знав, що в годинникові є піщинка, падіння котрої примусить їх згадати про нього. Вони розірвуть ланцюги одного по одному. Вони покажуть йому, хто й підкажуть йому, де. Як колись давно. Тридцять дві тисячі років тому.
Він був невиразним згустком тьми. У пеклі.
На нього було наслано. Прокльон тяжів над ним тридцять дві тисячі років. Він жив у цьому прокльоні. І душа його, зазнавши прокляття, не помре ніколи.
Розділ 5
Девять бузкових почвар тримали девять ланцюгів. А він сидів на троні й пильно вдивлявся в чорний згусток, що звивався поміж металевих нашийників.
Потім Той, Що Сидів На Троні, всміхнувся, і що більше згусток похлинався жахом, то ширшою ставала ЙОГО усмішка.
А коли не зосталось нічого, крім жаху та вереску, повітря між ними заворушилося, закрутилося спіраллю й обдарувало його плоттю, а чорноту перетворило на порох.
Мозок проклятого Диявола розплився. ЙОГО відобразила блискуча пляма.
Ні!!!
Так, озвався Той, Що Вивищувався Над Ним.
Його шкіра пухирилася від дихання сили-силенної замкнених у ньому душ. Роги, що починалися од пліч та королівською короною увінчували голову, торкалися зірок, а позбавлені зіниць очі виринали з порожнечі всесвіту, аби знову повернутися туди ж. Хвіст обплітав трохи зігнуті ноги й ранив їх порослими обрідним пухом шпичаками, а шорстка грива на спині не приховувала бородавчастих наростів.
Наповнити б тебе змістом
Тонкі пальці потяглися до чорного згустка зла.
Тепер ти знову будеш
Порухом кігтя він заклубочив порох і зробив з нього істоту, якою проклятий Диявол ще ніколи не був.
Він лежав посеред чорного, без відтінків кола, за кораловими межами якого рухалися невиразні силуети.
Теперце ти, промовив ВІН і декілька багатоголових тварюк, стримуваних цаповидними вершниками, тицьнулися в коло своїх кострубатими мордами. Тишу, що запала на мить, сколихнуло ревіння шакалів та скигління гієн.
Тепер надамо тобі суті
Заляскали пересохлі крила, то закружляли над ними скелети в обрамленні жовтих німбів од утулених у діри їхніх вічниць свічкових недогарків із осквернених храмів. І чорнота відчула в собі кістяк, вона змогла підвестися.
Проклятий Диявол став на коліна й схилив голову.
Ти зробиш воду в річках гіркою, мов полин, та знищиш мудрих старців та всіх мешканців двох міст Чи готовий ти до цього?
Так, мій володарю.
Тоді рушай
У кривавому мороці позад нього майже миттєво утворився просвіт, відкрилася вимощена бруківкою дорога, що вела до неживої чорної річки.
Праматір Блудниць, що брела до нього, він упізнав одразу, хоча вона й накинула на своє нахилене до землі обличчя відлогу свого заторкнутого тліном плаща.
Благослови його, наказав Той, Що Сидів На Троні.
Вона випростала вказівний палець і потяглася до Диявола, який став довгочубим чоловіком. Він теж випростав указівний палець і подався їй назустріч.
Господи, хай не злякає мене зло
Праматір Блудниць почула цей дивний голосок і завмерла, так і тримаючи покритою гнійним струпом рукою свого костура.
По дорозі, що підступала до кола з протилежного боку, простував маленький янгол. Його білі крила здригалися. Але позаду було світло, а в руці тремтіла відблисками в сльозах запалена свічка.
Той, Що Сидів На Троні, хльоснув хвостом по землій вона розкололася аж до вогняного підґрунтя.
Рушай
Диявол з довгим волоссям ступив крок, і дитя заплакало:
Стривай!!!
Але Диявол уже зробив крок, а Праматір Блудниць застромила в землю посох і доторкнулася до нього. І жили його налилися отрутою, а мозок затопила відроджена ненависть.
Спаси нас, благав маленький янгол.
Амінь, з усмішкою докінчив за нього Диявол.
Але Той, Що Сидів На Троні, похитав головою.
Її виплекало Зло. І саме Зло хоче зробити її своєю. Але вона знищить його, і тоді настане твоя черга. А поки що
Рушай
Я посланець, сказав до Вітчима посланий у його світ Диявол, але при цьому не зізнався:Я знаю пророцтво: ти будеш певен, що впораєшся з нею, а вона знищить тебе.
Розділ 6
Цей світ був йому чужий.
Він не знав про нього анічогісінько. Він бачив лише кілька безлюдних доріг, що розходилися врізнобіч поміж неоковирних помешкань.
І він рушив уперед, повз метал і каміння, асфальтованими колами.
Метал був повсюдно. Навіть у повітрі висів, наче захищав тих, котрі прийшли сюди з неба.
Житель цього світу ступав по дорозі. Йому було кепсько. Чогось бракувало йому, а він будь-що хотів його мати.
Диявол підійшов до нього, і чоловік упізнав його:
Диявол.
Чоловікова душа була проклята, тож Диявол міг робити з ним, що хотів. І він убив його. А впіймавши губами з повітря краплинку його крові, довідався про все, що знав чоловік.
Пізнати цей світ
Це було нескладно.
По тому, як Диявол убив ще пятьох його мешканців: чоловіків та жінок, він спізнав місто.
Тепер йому було відоме життя городян за останні сорок сім років. Їхні паперові гроші, мов дощ, падали з його кишень.
Він зупинив таксі. Водій був вайлуватий. А коли Диявол сказав:
До готелю, таксист запропонував кілька на вибір.
І той вибрав шестиповерхівку.
Місто, здавалося, не мало кінця-краю. Воно складалося з безлічі найрізноманітніших будинків.
Але це було найкраще павутиння. Найліпша яма. Найпривабливіша місцина з усіх, де він міг би розважатися. Адже незабаром йому доведеться керувати ним упродовж цілої тисячі років.