Він винайняв кімнату, але йому так кортіло якомога швидше роздивитися все, що коли коридорний спробував розповісти йому про чудову ванну та спальню, той нетерпляче урвав:
Ось тобі гроші, й ніколи більше не приходь до мене.
Ніч гулятимете в місті? спитав його портьє.
Звісно, кивнув Диявол.
Викликати Вам таксі?
Диявол глянув на нього і посміхнувся:
Ні, я вирішив прогулятися.
Я накажу покоївці поприбирати у Вас.
Накажи.
Він міг просто зачекати, доки збудеться пророцтво, але він не міг чекати. Тридцять дві тисячі роківнадто тривалий термін для збереження такої чесноти, як терпіння.
І він попростував вулицею.
Аж тут йому перетнули шлях дві чорні тварюки.
Отак?
Дві безликі Вітчимові почвари.
Розділ 7
Дві почвари зникли в стіні якогось будинку.
Два ряди щільних споруд бралися вгору витким положистим пагорбом. Безліч невеличкихна сім-десять квартирпідїздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку.
Диявол перейшов на протилежний бік і зажмурив очі, щоб не зважати на освітлені вікна, а побачити одразу весь дім. Такий, який він там, усередині, за стіною: той випростав ноги перед телевізором, та смажить зліплений грудочкою фарш, а ще одна додає холодної води до надто гарячої ванни; ще один стоїть біля вікна й на якусь мить зиркне на Диявола побіжним поглядом, він бачив їх усіх, мешканців шести будинків. А ще бачив усіляку погань, що жила поряд із ними та в них.
А далізведені судомою пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очицяхскоцюрблений, з підігнутими коліньми труп.
Вони прийшли вдвох. З бруківки стрибнули в простінок між вікнами. Одна попрямувала коридором, другакрізь стіну.
А хазяїн квартири саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, він щойно прийшов і встиг переодягтися в хатнє.
Почвара, що стояла позад нього, принюхалась і кивнула тій, котра заповзла від вітальні. Невидимі чоловікові, що нахилився до канапи, аби дістати капці, без будь-якої тіні вони підступили до нього впритул.
Труп та дві почвари, що немов химери, сиділи завмерло одна проти одної.
Всього-на-всього дві.
Диявол усміхнувся, змахнув довгим волоссям і попростував вулицею вперед. Цей світ подобався йому дедалі більше. Світ, у якому можна було наслати вбивцю на будь-кого, хто на ранок вирішить, що загиблий від Зла помер через якусь цілком зрозумілу патологію серця.
Йому тут подобалося.
Треба лишень зачекати
Зачекати, допоки маленький янгол
Зачекати
Навіть попри те, що вміння чекати в ньому померло.
Розділ 8
Підїжджаємо, сказав провідник, зупинившись біля дверей мого купе.
Дякую, озвалась я.
Частина друга«Крихітка та підземний люд»
А коли на вокзалі нарешті запанувала тиша, я прочинила двері, й величезний пес із чорною плямою на морді натягнув повідець, але я йому сказала:
Спокійно. Я не покину тебе тут.
Він глянув на мене й помахав хвостом.
Ходімо.
Так сказала я великому кудлатому псові, котрого приручила впродовж цієї ночі, поки ми їхали від Міста Великих Вогнів до Міста, де я народилася.
Розділ 1
Мій маленький будиночок.
Приручений пес став біля хвіртки й понюхав запах голих осінніх гілок у садку.
Осінь, промовила я та відчинила вхідні двері. Згорів, не дочекавшись, компютер. Холодна підлога. Пил на склі.
Приручений пес стояв на ґанку, тож я сказала йому:
Заходь.
Він був обережний, ступав повільно й принюхувався на кожному кроці.
Не бійся, сказала я. Тут я живу.
Будинок здригнувся. Садок за вікном щез, він запав у камінне провалля вулиці.
Ти не живеш тут
Будинок здригнувсь і повернув собі поколоті майстрами поверхи та квартири.
Авжеж, мовила я. Я не живу тут.
Я не живу тут і не маю чим тебе погодувати.
Пес ліг біля дощок, приготовлених для дверей до спальні.
Твоя правда, сказала я.
Я зірвала дошку та переступила через поріг спальні.
Затверділе, мов бурштин, вино. Сонна отрута, що випала в осад білими кристалами. Не запалені тоді свічки.
І Макс, який спав у своєму ліжку.
Будинок востаннє здригнувся і підняв нас до рівня девятого поверху.
Я збудила його, доторкнувшись до чола.
Доброго ранку.
То був його світ, тож його нічого не дивувало, навіть те, що біля його ніг сів пес.
Можна залишити його в тебе?
Залишай, відповів Макс.
Він дивився на мене й силувався пригадати бодай щось.
Ти був чудовий, мовила я.
Ти теж, натомість моєї маленької брехні.
Бувай?
Побачимось.
Авжеж, сказала я.
Таксі,я піднесла руку.
Одвезіть мене додому.
Навряд чи хтось мене там чекав.
Адже наступними у списку, що його складав Вітчим, були людино-пацюки. А вони живуть під землею.
Добридень, квартирко.
Добридень, Крихітко.
Попоїсти та вмитися, мовила я.
А через двадцять хвилин:
Побажай мені
Я тебе чекатиму.
Пожильці каналізацій, тисячі кілометрів підземної утроби Міста.
Сіра сутінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до розчахнутих люків шахт.
Слиз на кістках у щілині. Зруйноване склепіння.
Людино-пацюки з отруйною слиною та жовтими іклами.
Пожильці підземелля, де ніч ніколи не минає.
Отак.
Розділ 2
Я вийшла з дому й озирнулася. На ґанку міг стояти хто завгоднохоч янгол, а хоч звір.
Іноді самотність обертається на помсту.
Помщається думкою прожитим дням. Думкою про те, що цього дня могло й не бути. Що ти долучаєш його до тих, коли ладна була віддати все, тільки б не бути самій.
Самотність. Стара недобра дівка:
Я не змогла. Може, ти зумієш
Стара дівка, спаливши пудру та тіні для повік.
Ось бачиш, ти знову одна
Безлюдний ґанок, усипаний листям, обвитий плющем, із мотузочком для дзвоника. То хоч із пляшкою молока та пакою не забраних мною газет.
А може, це просто осінь? Пізній-пізній біль?
Отак:
у теплі його затишних долонь..
.
Отак?
Розділ З
До біса!
Так-так! вивертається з-під ліктя та усміхається, радо прагнучи прислужитися.
До біса! гримнути простісінько в його зморшкувате обличчя.
Як же мені діяти? Висмикнути з каменя меч? Я ладна це зробити. Сорок років у череві Левіафана? Та для мене це справжня дрібниця! Перетворитися на черепаху із трьома слонами, що трублять на її спині?!
Стрибнути на піднятий у руках щит, без шолома, з прапором у гаптованих лілеях?!
Ми йдемо на бій!
Величезне військо навкруги:
Аааааааааааааааааа!!!
Ми знищимо їх!
Аааааааааааааааааа!!!
До бою-ууу!
Пританцьовую та посміхаюся до всіх зустрічних:
Я йду воювати!
До тих, котрі посміхаються разом зі мною:
Я знищу їх!
Пятеро вантажників у червоних комбінезонах курять біля свого фургона.
Ви допоможете мені?
Без питань:
Навіщо?
Просто так.
Що підняти?
Ось це, сказала я.
Нормально.
І вони підняли люк, відкривши для мене вхід до каналізації.
Будь обережна!
Дякую! відгукнулася я далекою луною там, глибоко внизу.
Розділ 4
Летіти крізь діру? Що далі, то страшніше?
Я спускалася сходами. Незліченними сходами. Незліченними скобами в стіні.
Відкритий люк над головою поступово зменшувався. Ось він уже перетворився на крапку. А потім я зійшла так далеко, що побачила в ньому зірки.
Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони
Я розтисла пальці, стрибнула вниз і здійняла вихлюп чорних крапель. Каналізація.
Вітаю. сказав Вітчим. Ти врешті-решт знайшла свій справжній дім.
Каналізація, озвалась я. Тут виплоджуються такі, як мій названий татко.
Цегельне склепіння. Зелені мохи. Тисячі коридорів, сто тисяч труб та сила-силенна води.
Куди?
Головнейти. Якщо тобі призначено дорогу, ти сама до неї прийдеш.
Але, попередила я, ступаючи перший крок, щоб ніяких щілин у підлозі, ніяких «а» позаду, і ніякого дзеленчання ланцюгів. Зрозуміло?
Зрозуміло, озвалося підземелля. Цілком-цілком зрозуміло.
От і добре, мовила я, ввімкнула ліхтар і спрямувала промінь світла йому в самісіньке обличчя.
Цегельні склепіння, зелені мохи, чорні перлини бризок. Ледь чутне життя міста вгоріна землі.
Агов!
Що?
Ніч.
То й що з того?
Темрява.
Ніч, сказала я. Вогнища.
Під землею?!
Авжеж, відказала я. Вогнища підземного міста жебраків.
Перше багаття під землею запалало для тих, хто скинув сюди Місто.
Політ униз. Падіння ще до одного пекла. Що за життя? Покара злиднями.
Великий Жебрак. Перший, кому вистачило сил не зневажати себе.
Він падав сюди та співав, уникаючи темряви.
Жахливі тварюки! Він не дивився на них, а просто собі співав.
Страшенний сморід довічного мороку! Він руйнував риштаки в асфальті, а потоки води змивали нечисть.
Самотність! Стара дівка! Він глузував з неї.
А тим часом збирав коріння, що стирчало в стінах галерей. Він збирав газети, принесені сюди струменями дощу, які перетворилися на водоспад. І він розпалив перше багаття, аби той, кого буде скинуто після нього, ішов на світло вогню.
Здоров, брате.
Де я?
У щасливій країні,сказав він. Там, де всі будуть такі, як ти.
Великий Жебрак. Це він заклав перший камінь у підмурівок цього
Я простувала на світло багать.
Здорова будь, сестро.
Тепер тут палали сотні вогнищ. Біля кожної оселі, облаштованої в стіні каналізації.
Великий Жебрак.
Він вийшов до мене.
Я віддала йому гілку, що підібрала по дорозі до нього.
Дякую, сказав він і кинув її у вогонь.
Влаштуємо свято?
Як повертатимуся, мовила я. Коли я знищу їх.
Людино-пацюків? поспитав він. Я про них нічого не чув.
Вони ховають хвости під довгими плащами, пояснила я. В них отруйна слина, а зуби
Ні,сказав він. Я не хотів би впізнати їх при зустрічі.
Країна злидарів, вона народилася з того, що відкинуло місто. Вона розпросторювалася людними коридорами з палаючим багаттям від зали, у якій мешкав він.
Людино-пацюки? Хіба це не така сама казка, як місто нагорі?
Житло Великого Жебрака: окреслений крейдою квадрат на підлозі підземної зали. Квадрат вітальні, прямокутничок спальні, манюсінька кухня.
Що ще треба людині для щастя?
Намальоване крейдою ліжко. Біля ньогонамальована лампа. Полиця з книжками. Хочеш узяти котрусь? Намалюй її на підлозі, розгорни та й пиши все, що маєш намір прочитати.
Людино-пацюки? У моїх книжках про них нічого не сказано.
Прощавай.
Тобі покажуть дорогу.
Двоє жебраків рушили зі мною. Ми пройшли безліч коридорів, доки дісталися до одного зі знайдених ними люків.
Якщо повернешся, розповіси, що там під землею?
Розділ 5
Спускаюся незліченними скобами в стіні.
Непомітна для мисливців за тварюками.
Три почвари підповзли до каналізаційного риштака і всмоктували дихання людей, що проходили над ними. Вони скидалися на хробаків. Три величезні тварюки, вони звивалися під стічним риштаком.
Нечисті. Яких лишень він набачився: і шестилапих або геть безформних, і таких, які обернулися на летючих демонів. А до чого ж важко було описати їх, коли вони гуртом складали звіт:
Боже, як же його ліпше
Темно-сірий, казала красуня Інга.
Породжений прокляттям, додавав чорний відьмак Алекс.
Чотири пальці,уточнював майор Конт. Праве око заплющене. Здатність до регенерації.
Хлопчик? Дівчинка? допитувалась Інга.
Пиши «він», казав Алекс.
Вона усміхнулась і поставила крапку:
Таке моє життя?
Вони скидалися на хробаків. Довгі, тлусті, виткі, без очей, але зубасті червяки.
Вони перепліталися під стічним риштаком, і варто було тільки ступнути на нього, як серце пронизував гострий, мов гілка, біль, а частина твого світла, саме стільки, скільки вони встигали всмоктувати роззявленими пащами, залишала тебе. Постояти й покурити, надсилу дістатися додому, а потім дуже довго нездужати.
Ні, ось погляньте: «краплеподібна голова», а ми вже написали, що в нього краплеподібний тулуб і краплеподібна ступня.
Не ускладнюй, кинув довгочубий Алекс. Вони все одно насамперед розглядатимуть малюнки.
Цих міг намалювати хто завгодно. Величезні хробаки. А в пащахрізні завдовжки та, наче виростають один з одного, зуби.
Практично несила бути поряд. Навіть магічні слова Любові майже не рятували від них.
Покропи їх.
Священик Є дістав флягу з водою, освяченою Любовю, вихлюпнув трохи на чорний риштак каналізаціївона заблищала на ньому краплями розплавленого срібла.
Хробаки сповзли трохи нижче, однак тільки-но мисливці взялися за риштак, як один червяк одразу ж поповз назад і роззявив пащу, готовий втягнути подих.
Ходімо вниз, мовив Алекс.
Тільки-но світлофор подав червоне світло, майор Конт ступнув з хідника й зупинив першу-ліпшу машину, аби взяти у водія монтировку. Алекс тим часом пішов до своєї машини, дістав із багаж ника рушницю, заховав під пальто й повернувся назад. Щойно світлофор засвітився зеленим, і десятки авто, ревучи, помчали через безлюдні смуги переходів, він вистрелив у риштак водостоку:
Давай!
Майор Конт зачепив риштак монтировкою і вирвав його, а священник Є, у довгій сутані та з хрестом на грудях, відтягнув риштак убік. Тут Алекс, підібгавши поли пальта, ступив на першу сходинку, що стирчала в стіні колодязя.
Алекс прицілився:
ТОР-РОХ! у відповідь луною:POX! РОХ! РОХ!
Мертвий хробак зіщулився й випав з нори у стіні, куди він намагався заповзти.
А тепер куди?
Отуди, показав майор Конт.
Там був ще один хробак, у галереї, що завертала праворуч. І я відчувала, як він рухається. Я відчувала кожну звивину, кожне кільце на його нескінченній спині.
Туди.
Та поки вони наздогнали тварюку, я вбила її, щоб, заховавшись у розколині стіни, посміхатись і дивитися, як вони присіли біля неї, та чути, що вони назвали мене Янголом Каналізацій, бо ж вони здогадалися, хто їм допоміг.
Може, то якісь диггери?
Вважатимемо, що почвара здохла спереляку.
Або що з нею покінчив якийсь добрий Янгол Каналізацій
Забрьохані, вони поверталися назад, ступали один за одним та неголосно сперечалися, чи можна тут курити.
А я рушила далі, під землю.
Крізь новий тунель.
Прямісінько до країни мертвих.
Але перед цим я побачила ще одного воїна.
Тут було темно. Тут було лячно. Чорні духи та привиди пережили людей, котрі їх породили, і знайшли притулок в багатоярусних катакомбах, розташованих під усім містом. Вони виповзали на поверхню лише при місяці-повні. Багатометровий жах. Чорний інертний бруд самотності, туги та прагнення смерті для кількамільйонного міста.
А цей чоловік у бічному відгалуженні, осяяний мерехтінням, що струмує від його світлого одягу, бірюзового з білим. Він рухається поміж привидами, вже мертвими або конаючими, котрі, однак, намагаються вбити його. Він іде, заплющивши очі.
Хто це? питаю пошепки, щоб не почули.
Кажуть, нібито янгол, який не повернувся, мовив жебрак, що супроводжував мене.
А що він робить?
Хіба ж добереш у такій темряві?
Він зупиняв чудовиськ, що стрибали на нього. І вони зависали в повітрі, перетворювалися на жмутки диму, й тяглися за його пальцями.
Ходімо. Не варто йому заважати.
Він водив рукою та вбивав їх.
Він був мертвий. Але ж і я стояла майже на порозі оселі мерців.
Тут не було огорожі, як на кладовищі. Тут не було старих могил у світанковому тумані. Жодних вогнів, жодного світіння, навіть блиску очей упирів, котрі пожирають мертвеччину.
Але тут було доволі мертвяків.
Тих, що hr повернулися зі сну трави та кристалів.
Глибоко вдихнути. Відчути, як стугонить кров, і повірити, що ти летиш, загнуздавши хмарину. Раз по разу, до найвіддаленішої зірки, аж доки лиховісні духи кристалів і трав не затягнуть тебе аж сюди. Звідси ти вже не зможеш повернутися.