Хто кого здивував? спитала Крихітка.
Здається, що тиїх. мовив Войовий Робот, котрий зупинився поряд зі мною та назвав себе «Пять».
Він махнув залізною рукою, і сто кулеметів за сім з половиною секунд
То здрастуй, Машинко.
Що-що, а це ти вмієш, сказала вона.
Так вийшло, я намагалася бути стриманою.
Але ця моя стриманість була надто потішною.
Розділ 21
Я познайомила людей, Котрі Почали Усе Спочатку, з Роботами, які займалися тим, що й колись.
Ви залишаєтеся з нами? спитала я.
Не знаю, відповів Мисливець Пять.
Я прошу тебе.
Але я не знаю.
Ті, Котрі Почали Усе Спочатку. Найдобріші з усіх людей, яких я тільки знала.
Ми відбудуємо все заново, немовби вибачалися перед Роботами. І там на пагорбах ростимуть квіти. А на отих горах цвістиме вереск.
Ми зведемо для вас будинки.
Якщо вам захочеться лишитися.
Вони нагодували Роботів вечерею.
Здивовані Роботи. Перша в їхньому житті вечеря. Тендітні деревяні виделки в їхніх залізних руках.
Вони посадовили їх у першому ряду свого Спільного Дому, і маленькі дітки показували їм виставу про те, як солдати повернулися з війни.
Кожного Робота запросили до одного з Білих Будинків, і вони ночували там. А вранці жінки приготували для них молоко, мед та вінки з польових трав.
Жоден городянин не докладав ніяких зусиль, аби залишити їх. Вони просто вміли любити. І вони просто любили Роботів. А їхня любов була така потрібна Роботам.
Ми залишаємося, сказав мені Мисливець Пять. Ми житимемо з ними і захищатимемо їх.
Назавжди? спитала я.
Допоки в цьому буде потреба.
Дякую, сказала я.
Я знала, що так буде.
Недаремно давали обіцянку Ті, Котрі Ніколи Не Беруть Своїх Обіцянок Назад.
Ти теж залишаєшся? спитала я Машинку.
Ні.
Але ж тут рай.
Мій райна Асфальтових Полях. Я пастиму Старі Ваговики.
Прощавай?
А хіба ти мене забудеш?
Я махала їй, обіпершись на Знищувача Танків із червоною квіткою в жерлі, аж поки вона зникла.
Розділ 22
Найкращі Вітчимові Мутанти. Найлютіше Зло, будь-коли створене ним із плоті.
Звісно, він лютився.
Звісно, він одіпхнув Мачуху, котра намагалася йому запропонувати
Цить! закричав він.
І повернувся до мене:
Ти підла погань!
Убити його? спитав мене Робот.
Не треба, сказала я.
Адже це був Названий Батько.
Убити його? спитав Робот.
Ти ще згадаєш про це, пообіцяла Вітчимові Мачуха.
Таточку, посміхалась я та махала йому рукою.
Що ж, сказав Вітчим. Адже я можу придумати щось іще.
Вітчим, який ледь не прибрав з лиця машкару.
Насилу стримавши гнів.
Вітчим, який сказав
Досить, мовив Той, Що Сидів На Троні.Вже нам пора убивати.
Він не сказав «один одного», але це було й так зрозуміло.
Не бійся, устиг прошепотіти мені Кіт.
Не бійся, сказав мені З.Ч.
А Той, Що Сидів На Троні, промовив:
Я втомився від вас.
І світ рухнув. Він просто зник, з усім тим, чим був наповнений.
Залишилися лише Крихітка та Вітчимі ті падали в чорну порожнечу. За безліч кілометрів одне від одного.
Частина восьма«Крихітка й ніщо»
Ми могли падати довго. Падіння тривало довше, ніж життя.
Розтанути й стати Нічим.
Падати в Ніщо, не відчуваючи падіння.
Неспроможні наблизитися чи уповільнити політ.
І раптом сірий човен, а в ньому Мачуха у сірій одежі з попелу.
Опустити руку в Ніщо та примусити його сколихнутися брижами чорної води. Впіймати Вітчимові пальці.
Доторк.
І він перестав падати.
Він підтягнув себе до човна.
А я падала далі, аж поки стала крапкою, а човен став Нічим.
Я летіла в Ніщо, знаючи: воно ніколи не закінчиться.
Я летіла в Ніщо, й воно проникало в мене. Крапля по краплі всмоктувалося в пори. З кожним рухом повік.
Я летіла в Ніщо, але човен уткнувся в берег, і я впала на дно останнім осіннім листком.
Розділ 1
Егей, ледь чутно покликала я.
І ще тихіше:
Е-ге-гей.
Я знала, що я тут не сама.
Але в цій непроникній чорноті я не бачила навіть своїх пальців.
Я піднесла їх до обличчя. Відчула запах металу та пороху, але я не бачила їх. Я лише знала, що вони є, так само, як знала, що тут є ще хтось, і що вінгеть поруч.
Я ступила крок. Тут не мало значення, куди ти йдеш. І він ступив крок за мною. Немов по снігу:
Рип-рип.
Важкий, але дуже прудкий.
Гей, я повільно дістала запальничку, ти хто?
Клац, відкинула ковпачок і почула різкий звук його випущених кігтів.
Он як? хоч я намагалася бути сміливою, проте нишком сховала запальничку і потягнула спроквола за
Ррррр!
Я вирішила не шукати пістолет.
Я можу приручити тебе?
Він не озвався.
Як бажаєш, промовила я.
І повернула вбік, а він тим часом уже стояв позад мене й теж зробив крок убік:
Рип-рип-рип-рип
Скільки ж це в нього лап?
Я пішла крізь Ніщо.
Упустити що-небудьбайдуже, що саме, нагнутися, простягти руку та враз утямити, що твої ноги стоять серед порожнечі. Ступнути крок, зашпортнутися, впасти, летіти впродовж двох тисяч років і чекати, коли чий-небудь сон, чий-небудь задушливий кошмар не створить нове дно.
У своїх найжахливіших снах я вже бувала тут кілька разів.
Спиш, немов поринаєш у найкошмарніший жах. Через миттєву смерть. Твоє несамовите:
Аааааааааааа!!! й одразу виринаєш та пробуджуєшся. У найжахливішому з усіх. У най-найжахливішому.
Кошмарний сон? Жахні тіні навколо тебе. Холодний піт? Страх і холод порожнечі.
Я бачила смерть?
Ти побачила те, що є довкола кожного зі світів, оте Ніщо, яким заповнено безмежність. Порожнечу, заселену тварюками Пекла.
І я йшла крізь нього, і якась почвара невпинно ступала слідом.
Я сиділа на валуні порожнечі, а вона ходила кругом і шаруділа довгим хвостом.
Я повернула назад, і воназа мною.
Я побачила на овиді страшних вершників зі смолоскипами в руках, вони освітили й мене кволим відблиском смолистого вогню.
Страшні вершники на жахливих створіннях. Нехай недовго, але якесь світло. Однак я не зважилася подивитись назад, боялася, що тварюка за моєю спиною буде надто потворна.
Я побачила смолоскипи й зажмурила очі, аби знову пірнути в темряву. І раптом сосни! Височенні чорні сосни. Що не коріньнора. Луска від кори, мов провалля океану. Я уявила, хто живе під ними, і в ту ж мить відступила назад.
Рип, тварюка теж зробила крок, і ми на цей її крок стали одне до одного ближче.
Ти кудись ведеш мене?
Рип, за лівим плечем.
Я можу відпочити?
Рип-рип-рип, іззаду.
Я присіла, й одразу жахне:
Ррррррр
Отже, слід підвестися.
Я стою, анішелесь. Егей, де ти? Мені знов рушати?
Це справді нічна моторош.
Он, кружляючи та розхлюпуючи чорноту, підсвічена сяйвом з вікон будинків навпроти, прохромлює порожнечу Нічого людина.
Страшний сон.
Крик і неспромога розплющити очі, але при цьому бачити чудовиськ, що обступили тебе, мов колодязь.
А ось іще один. У страхіття пекла й одразу назад. Кометою, що оживлює монстрів.
І зновулише Ніщо.
Мені йти далі?
Рип-рип.
Ну, як собі хочеш. Я можу йти ще дуже довго.
Розділ 2
Навіть найцілковитіша порожнеча ніколи не буває порожня.
Плагіат.
Плагіат? Один із найголовніших законів світобудови не слід називати плагіатом. Не слід. Ніколи й ніде.
Розділ З
Порожнеча ніколи не буває порожня.
Фіранка з винних корків.
Мільйони свічок, що упродовж тисячоліть злежалися в парафіновий моноліт, єдине нагадування про зниклий і нині безіменний світ.
Кратер, неначе обличчя, повернуте до порожнечі.
По стінах та по дну каньйонуобличчя із зашитими повіками.
Зграя хижаків, які плазують на животах без форми. Рикання чудовиська за моєю спиною. Зновуцілковита темрява.
А проте, жодна порожнеча не буває порожня.
Падіння людини, яка бачить нічний кошмар. Пірнає, заглиблюється й одразу назад
Я не враз утямила, що ми тепер простуємо підземеллям. Порожнеча під ногами перетворилася на камінь плити, а довколишні стіни відлунювали кроки, розсилаючи їх у шахти та коридори.
Ударити підківкою об камяну підлогу та викресати стільки іскор, щоб побачити Покинуте Місто.
Ні, місто було заселене. Просто цей, найнижчий з його рівнів, укладався людьми вкупі з усім нагромадженим людським злом, тут, за сто сорок кілометрів від нової землі. І Ніщо захопило його, воно заповнило та оживило все зло, до останньої краплі.
Дивно бачити не небо, навіть не порожнечу, а плитибетонні плити з пучками коріння в щілинах.
А в усьому іншомунайзвичайнісіньке, лише покинуте Місто: вивіски магазинів, ряди припаркованих автомобілів, закапелки, роздоріжжя, реклама та світлофори.
Хіба що все стало ніби в мороці,непроникно-чорним.
Вісім років через цілком порожнє Ніщо.
Тварюка невідступна від Крихітки.
Вісім роківзанадто тривалий час, тож я звикла до неї. При цьому в мене виробилося кілька звичок. Звичка боятись її, звичка розмовляти з нею, звичка засинаючи класти голову на її огидний бік. Звикнути настільки, що в якусь мить настав час, коли я забула про неї. Звичка не помічати. Ніби йдеш сама.
До якоїсь певної хвильки
До Дримера
Варто було їй лишень перестрибнути через мене задля того, щоб убити його, і все стало таким, як йому належить бути, солдати двох ворожих армійКрихітка й Тварюка.
І Дример
У темряві не зробиш примітки
Мешканці нудного світу. Людина нецікавої долі. Де вона може знайти те, що було б схоже на її справжнє життя? Лише у снах.
Але в снах на зеленій траві. У снах при бузковому небі. З мріями Для того, хто скуштував найміцніший наркотик сну?
Мандрівка у снах за межі світу. Мандрівка у снах до інших світів.
А далінайвищого рівня посвячення, до найпривабливішого світу та страхітливих сніву Порожнечу.
Дримери шукають серед порожнечі крупинки загиблих світів. І за ними прагнуть упізнати майбутню долю свого світу.
А іноді Дример знаходить тварюку.
Ми зустрілися з ним на руйновищі зла.
Чиє це Пекло? Який Диявол збудував його тут для себе, коли програв чи загинув? Демони розбіглись, і тепер залишилися самі порожні котли
Дример устиг озирнутися. Тварюка плигнула через мене, а я вихопила пістолет й убила її.
Фантастично, такий самотній у своєму справжньому житті. У своєму житті, достоту не схожому на сон.
Він зробив спробу потоваришувати зі мною:
Мені ще ніхто не
Іди геть.
Постривай. Не жени мене.
Іди геть.
Мій будильник розбудить мене лише через сорок
Іди геть!
І я стрельнула в нього, примусивши прокинутися після кошмарного сну.
Адже я чула виття.
Воно лунало з обабіч.
Тварюки мчали до мене. Одразу дві. Одразу зусібіч.
Вони були жахливі. Але я могла й не бачити їх у пітьмі.
Та коли б не темінь, я вбила б їх. Але тоді я ніколи не дізналася б, куди мені треба йти.
Звісно. Місто Магеддо зруйноване, проте залишилася гора біля його фортечної стіни. І вони вели мене до неї. Для останнього двобоюостаннього між мною та Вітчимом.
Тут була тисяча міст. Та стільки ж гір коло них. Однак лише одна з них була
Я слухняно ступала між ними.
Будь-які розваги закінчилися.
Тепер, навіть якби не було цих тварюк, я сама прийшла б туди, де мала бути.
І знову Дример?
Просто чоловік, що сидить за освітленим столом.
Старий на білій лікарській канапці. Похнюплена голова. Нерухомі руки.
Жінка в паперовому одязі, привязана до стовпа.
І величезна спальня для грішників, куди мене запхали тварюки, бо вирішили, що мені слід відпочити.
Не було видно ні будинку, ні печери, ні малесеньких вікон під дахом. Лише двері, за якими горять, хоч майже не дають світла, обтягнуті сіткою лампи, та зали. І коли ти робиш крок із першого з них, то розумієш, ти ступила на висічену в скелях дорогу до пекла.
Безліч поставлених майже впритул ліжок. Пожмакана білизна під купами ганчіря. Та грішники.
До чого ж їх було багато. Десятки, сотні, тисячі. Чухаються, визбирують крихти на простирадлах, розглядають нігті на розчепірених пальцях, розглядають мене, здригаються від вереску та сміху, самі регочуть та верещать, сидять на пружинах ліжок, скинувши матраци, торохтять мискою об миску, вигукують серед загального гамору комусь догани. Вони пройшли крізь очищення, яке зітерло все, що беріг у собі розум кожного з них, тепер вони стали безумними і чекають нового переродження.
Вирятувані з якогось пекла.
Але де ж ті янголи, що врятували їх?
Я просувалася поміж ліжок, і грішники тяглися до мене своїми руками.
Охти! Охти! Охти! вигукували вони.
Ходи ж, лагідно перебираючи пальцями в повітрі.Ходи до мене!
Прийшла? Ідеш геть? А що взагалі ти робиш?
Усе чудово, казала я. Проблеми? Жодних, і я тішуся за вас. Звичайно.
Котресь метушливо підхоплюється з ліжка, щоб підбігти та понюхати мене, котресь махає на мене рукою, а котресь показує пусті руки та просить позичити щось із того, чого йому бракує.
Вітаю. Вітаю. Вітаю.
А ось і моє ліжко.
Сидіти та дивитися на них? Лежати й думати? Про віщо?
Про те, що янгол усе-таки прийшов, аби прогнати демона, котрий пробив стіну?
Про те, що їхні муки скінчилися та що їм треба лише чекати, коли вони знову можуть народитися?
І що цих воїнів розбитої армії якогось Армагедона було зібрано тут задля того, щоб почати все спочаткутепер уже в зовсім різних світах?
Світло завжди рятує ворогів, надаючи їм нової нагоди. Темрява вбиває своїх.
Я закурила, і кружальця диму окреслили межу, що відділяла мене від грішників. Нерівну, невидиму лінію, точну копію накресленої на підлозі.
Не схожий на Пса чи на Вовка янгол. Із крилами кольору дощу, з волоссям, холодним, яка вода, захистив нею мене.
Він прийшов, і грішники затихли.
Він пішов, і вони знову почали галасувати.
Цілу ніч я дивилася на них. Молоді ветерани, покинуті старці, діти, які передчасно постаріли, жінки, що молодилися, чоловіки, котрі підводили олівцем очі. Усі вони гавкали, гарчали, стрибали та сновигали поміж ліжками.
А тварюки, розбудивши мене, невдоволено кривилися, бо побачили накреслену освяченою водою лінію навколо мене.
Кривились, неспроможні переступити її
А ще через кілька днів (пять ночівель посеред Нічого; одна тварюка стереже мене, другаполює) ванна, освітлена завислою в Порожнечі лампою. У ванні повно крові. Скраю звисає розітнута на запястку рука.
Одна тварюка полювала, а другата, що стерегла мене, кинулася до дівчини у воді, що стала кровю. Я теж кинулася до неї.
Вилікувати її рани. Заховати їх під браслетами з мякої шкіри та скляних кольорів, аби вже через рік той, кого вона тепер не знайшла, обережно прибрав їх та цілував її руки
Тварюка вдарила мене в спину та притисла до землі. А друга роздерла дівчині груди й видобула з них
Адже тут було пекло.
І хоча то було пекло, і тут була сила-силенна почвар, і натомість забитої одразу зявлялося дві нових, я вбила обох, але одержала навзамін цілу тисячу їх.
Розділ 4
Призовий бонус?
Я змінила обойму.
Призова гра?
Бах!
Але їх було понад тисячу, і вони мчали до мене чорною лавиною, мчали чорними пагорбами.
І це не були Вітчимові тварюки. Це не були вояки з його війська.
Ой-йо-йой! лише й можна було сказати.
Ліпше б то були тварюки мого Татуся. Адже тепер він нічого не міг заподіяти мені, аж до Останньої Битви.
Він, але ж не якийсь інший Диявол. Тим паче тварюка, що залишилася без господаря.
Вони мчали лавиною, вони вчули мене. Вони мчали, щоб убити, й нічого не могло зупинити їх.
Ні мої постріли:
Бах! Бах! Бах! червоні цятки, відкинута ними або ввіткнута в Порожнечу тварюка.
Ні слова Любові.
Я звела догори пусті руки й вимовила Слова Любові.