Доводилось кидатися ще прудкіше. Доводилось одразу бути ще в більшій кількості місць.
І вбивати.
Убивати?
Убивати.
Здоровенний Мутант, шестеро рук, отже, я поцілила в нього двічі, схопив мене за ноги й підняв над землею.
«І що в ній такого?» він зазирнув мені в обличчя. «Нічого», збираючись розірватися навпіл.
Тобі допомогти? спитала Машинка.
Якщо неважко, сказала я.
Та-та-та! черга відтинає його великі руки.
Та-та-та! обережно підхоплює мене на свої кулі. Дає змогу відштовхнутися й стати на рівні.
Та-та-та-та-та-та-та-та-та-та-та! вбиває його.
Вибух, гуркіт, порохнява. Два білолицих від пилу Мутанти ступили в руїни білого будиночка.
Бах! здійнявши хмаринку білого пилу на грудях одного.
Бах! здуваючи білу пудру з чола.
Крихітко! але Машина-Чудовисько розчавила мене величезними гусеницями.
Однак я приволочила з-за рогу важелезну, взяту в мертвого Мутанта, гвинтівку:
Я скоро віддам, і вдарила ногою пусковий гачок:
ГАХ! і перетворила Машину-Чудовисько в надгробок для вбитого янгола.
Спи, Крихітко, спи. Гарних тобі снів.
Чуєш музику?
Флейту? Так.
Вониті, що зібралися у своєму Спільному Домі, не могли нам допомогти. Але вони оплакували смерть кожної з нас.
А ми воювали. Ми билися. Й одна Машинка просила іншу:
Дай двійко стрічок.
Лови.
І сидячи навпочіпки та прихилившись спиною до стіни, Крихітка дмухала на кулю, перед тим як зарядити нею свій пістолет.
Клацне затвор, і пістолет навколо пальця: вперед-назад-вперед. Якби була кобура, я запхнула б його в кобуру.
Раптово по-звіриному заревла сигнальна труба:
Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!
Вони відходять! гукнула я.
Але вони скоро повернуться, мовила Машинка.
Але ж ми
Наступного разу ми навряд чи їх подолаємо.
Авжеж. Якщо їх буде бодай на пятдесят більше.
Нам потрібна допомога, сказала Машинка.
Я спробую, пообіцяла я.
Тільки поквапся.
Але перед тим, як покинути Машинку, я тричі оббігла довкола селища, залишивши біля неї пятнадцять мене.
Розділ 14
Місто, В Якому Я Народилася, тепер Місто, Зруйноване Вибухом.
Щоб упізнати руїни, я зажмурювала очі. Тут була стіна прохідного дворища, отут росло дерево, отам стояв будинокна розі двох вулиць одразу, з башточкою та арками гострих вікон. Відкрити очі та побачити руїни.
Отже, тепер сюди.
Тут був памятник, хтось стояв, зіпершись на тростину. За ним здіймався будинок, його три поверхи були відведені під магазин.
Я розплющила очі й побачила оплавлену купу бронзи та порожнечу на пять кварталів уперед.
Туди.
Туди, де колись була база Бойових Роботів.
Колись давно. Тепер навіть не руїни, а прірва після однієї з численних бомб.
Я розплющила очі та вгледіла базу. Споруджена для трьох тисяч років, вона витримала свій перший вибух, навіть не забруднившись гаром.
Але на базі було порожньо.
Розділ 15
Табличка:
Мінне поле!!!
А під нею табличка:
Небезпечно!!!
Я навмисне стрибала посеред мін.
Дадах!
Дадах!
Дадах!
Я сподівалася, що вони відійшли недалеко.
Що котрийсь із них, той що крокує останнім, зупиниться, прислухається, озирнеться і скаже:
Це в нас.
І їхній здоровенний командир, сяючи новим металом, з нашивками «роби, як я», «тихо», «по одному», «ліворуч», «праворуч», «уперед», притисне одразу три пальці до своєї руки, озвучить нашивки, до яких доторкнувся:
Троє повертайтесь. Перевірте, що там та як.
«Троє» «Праворуч». «Праворуч». «Увага». «Тихо». «Вперед», указівний палець до запястка:«Дві з половиною години», та помах рукою на себе:«Наздоганяйте нас».
І тоді я привела б бодай трьохдвох автоматників та робота з великим кулеметом.
Але ніхто не почув мене, хоч я підірвала всі до однієї міни.
Пухнастий пил на підлозі. Від порога до найдальшої стіни ангарадо порожніх пірамід для гвинтівок.
Вони пішли ще до Вибуху?
Відчиняю шафку. Другу. Третю. Ще одну. Всюди порожньо.
Де тверда грудочка жуйки, де порожній футляр з-під медалі, де гільза з пробитою капсулою, з надряпаною на ній датою:
«3.06»
Лише в одній шафі я знайшла форму. Лише в одній клапті від потертих нашивок складались у слова: «Крихітко, як там справи?»
Я розклала на столі валізу та засунула в неї все, що знайшла в шафі. Я обійшла зусібіч ангар і побачила єдиного Знищувача Танків та три сотні зарядів до нього.
Почепити валізу на спину. Підкласти Знищувача собі на плече.
Хитнутись та видихнути:
Ох, під вагою трьохсот кілограмів.
Пригнутись і податися вперед.
Пусте, сказала молодому солдатикові Крихітці бувала Крихітка-сержант. Пусте. Важко лише спочатку.
Було важко впродовж усіх вісімдесяти тисяч кроків.
Розділ 16
Знаєте, як полічити кроки?
Двадцять тисяч чотириста сімдесят шість, здмухнути краплину поту з носа. Двадцять тисяч чотириста сімдесят сім, захитатись у такт із кроком, уткнутися жерлом Потрошителя Танків у стіну й лише після цього впасти. Двадцять тисяч чотириста сімдесят вісім. Двадцять тисяч чотириста сімдесят
А якщо збитися з рахункуто повернутись назад і почати все спочатку?
Розділ 17
Огорожа з металевої сітки. Невже я все-таки дійшла?
Іржа. Я всього-на-всього зачепила огорожу, і з неї посипався снігвід стовпа до стовпа. А далі з них посипалася ще й іржа.
Через внутрішній двір з будинками довкола. Оця купа землі колись була квітником, і я тоді вибирала з неї білі корінці. Отой риштак при вході поставили вже потому, як я пішла.
Отже, я недарма несла тебе так далеко. Я просунула голову під ремінь знищувача танків і стала так, аби позаду не було стін, та вистрелила по риштакові.
Величезна куля. Їй було замало одного ряду пруття, тож вона полетіла далі коридором, вибиваючи двері та все, що траплялося на шляху.
Бенц! двері до приймального відділення. Бенц! двері звідти.
Завернути ліворуч і далі коридором:Бенц! Бенц, із поверху на поверх.
Бенц! вибити останні двері перед пожежними сходами.
Бенц! останній люк.
І здійнятися високо в небо та зависнути в ньому на мить. Зависнути в ньому і впасти.
Безлюдна будівля. Безлюдні оббиті повстю коридори. Безлюдні палати за віконечками залізних дверей.
«Будинок Скорботи»
Написано при вході.
«Дім Божевільних»
Я знала, як тлумачити слово «скорбота», адже колись мене намагалися тут лікувати, Вітчим намагався за мною тужити.
Він лежав так само, як тоді, коли я його покинула, і ковдру було підгорнуто так само, як я підгорнула її тоді.
Величезний Зламаний Робот. Він спав, немов нічого не сталося. Не йняв віри, що трапилося.
Поставити знищувача в куток, вивільнитися від шлейок валізи й стати навколішки поблизу ліжка.
Вітаю, тихо-тихо, аби вловити, як попрямує струм по його проводах, як зашурхотять його плати, як неголосно вдарить противага, поставлена йому замість серця.
Кілька секунд нескінченності. А тоді він розплющить очі.
Вітаю.
Я все ще хворію.
Не думаю.
Точно, мовив Зламаний Робот і стиха вимовив:А.
Е, це означало «ні». Ходімо до вікна.
Е, і що я за ним побачу?
Ходімо, А.
Е, я досі хворію.
А! Ну ходімо ж!
Він підвівся, повторюючи:
І що я побачу
Та й завмер. Бо побачив Зруйноване Місто.
Я хворий?
Звісно, що ні.
Мені треба одягтися.
Я розпакувала валізу.
Відвернутися?
Як хочеш.
Затягнуто всі паски. Клацнула липучкою кишеня. Ріжечок косинки завязано вузлом і розправлено так, що вона заблищала, мов гартована криця.
Коли б іще знайти
Знищувач?
Він ствердно кивнув, а я посміхнулася.
Він ніколи не побачить синців на моїх плечах, ніколи не дізнається про те, як один крок може коштувати цілого життя, коли ти несеш таку зброю.
Він скаже:
Чудово, і смикне затвор.
Патрони! Звісно, ж, я принесла їх.
Тож зарядивши «знищувач». Бойовик Робот покладе у вухо навушник, надіне на око приціл, підтягне до рота тоненький провідець-мікрофон:
Мисливець пять викликає базу.
Там нікого нема.
Він не чує мене.
Мисливець пять викликає базу. Мисливець пять Мисливець пять База, озвіться до мисливця пять. База, відгукніться
База чує тебе, Мисливцю пять.
Хто це?
Мисливець Девять.
Мисливцю Девять, умикайте маяк, ми вирушаємо до вас.
Умикаю.
Роботе, сказала я, але ж Мутанти в іншому місці.
А якщо їх буде триста? Просто так загинутинема сенсу. Гинути варто лише тоді, коли є хоч відносний шанс на перемогу.
Але Роботе!
Який сенс гинути просто так?
Він закинув на спину знищувача.
Крокував так швидко, що я ледве встигала за ним.
А там Мутанти знову пішли в атаку. І пятнадцять залишених мною Крихіток; хто впав, хто присів навпочіпки, хто зіперся спиною в кордон Поселення Білих Каменів.
Кожній із них я дістала доволі патронів.
Поряд із кожною з них билася моя Машинка. Кольори на смак: білий, бузковий чи голубий
Тож на момент, коли в Мутантів уже нікому було грати відбій, оскільки не було кому відступати, остання Крихітка прошепотіла до моєї Машинки:
Я зробила все
Я знаю.
Я зробила все, що
Я знаю. Мовчи.
Я зробила і померла.
А Робот ступав по камінню.
Мисливцю Девять, ви де?
Мисливцю Пять, уже близько.
Вже недовго, сказав мені Робот.
Авжеж, я мало не зашпортнулася об перший труп.
Розділ 18
Лише коли перейшли широке поле трупів, ми побачили їх. Роботів та їхню нору-оселютранспортний літак, що увіткнувся носом у розколотий до самісінького підґрунтя пагорб. Це був найбільший з усіх бачених мною літаків.
Кулеметник із охорони, з сигареткою з покришених мікросхем. Мисливець Девять замість загиблого командира. Семеро вцілілих Роботів захищають свій новий дімскупчення зірваних при падінні контейнерівнори, ходи та печерки в порожнечах, що правили їм тепер за житло.
Ми пройшли мимо кладовища, де Роботи поховали своїх друзів, компютери, що загинули в катастрофі, автопілота, який згорів.
Ми підійшли до літака, і це відобразила заклепка на крилі. На ньому можна було б вибудувати заново ціле місто. А якщо дійти до самого кінчика хвоста, то побачити край землі та голову черепахи, яка її тримає.
Семеро вцілілих Роботів біля відкритого вантажного відсіку обережно спускали на землю шістнадцятий контейнер.
А коли опустили, вишикувалися в ряд, і Здоровенний Мисливець Девять доповів Здоровенному Мисливцеві Пять:
Ваш наказ виконується. Дозвольте продовжувати?
Продовжуйте, сказав мій Зламаний Робот.
Виявляється, он хто в них командир.
Вони розвантажували контейнери, а вартівник подав мені сигарету, що чадила пластиком, і спитав:
Хочеш?
Дякую. Ліпше візьму свою.
Я вмостилася в затишному колі мішків укріплення, і невеликий компютер понюхав мисок мого черевика. Його провід гойдався, мов хвіст. А коли я попестила його, він написав:
«Крихітко Компютер любить тебе».
А чим пахне твій дим? спитав мене кулеметник.
Травами, які тут більше не ростуть.
Такий запах мав дим в отих, котрі прийшли до нас ген звідтіля.
Тепер вони були всі мертві.
Вони часто ходили до вас?
Тепер уже ні. А колись ми тільки те й робили, що воювали.
Волаючі в Темряві першими натрапили на Роботів, їхні пронизливі крики закликали сюди Гробарів та Збирачів Сталевих Черепів.
Хвиля за хвилею. Так само, як хвилі Мутантів накочувалися на Місто Білого Каменю. Пітьма, освітлена пострілом. Ніч у вогні кулеметних стволів обертається на пекло.
Я побула тут, поки стемніло, а вночі Мутанти знову збиралися нападати.
І я сказала до Робота Пять:
Ми запізнюємося. Нам слід поквапитись.
А він одказав:
Смерть заради смерті не має сенсу.
І щосили потягнув до себе гайковий ключ.
Якби десь облаштували музей ключів, то цей гайковий ключ лежав би у відділі «Мамонти».
Але мені було не до сміху.
Ніч. Майданчик із безлічі сталевих плит. Прожектори периметром. Та Роботи, які складають із того, що було сховане в контейнерах, Дещо, йому допоки важко дати назву.
Вони працювали вже не одну годину, без відпочинку та уповільнення темпів. Лише екрани компютерів, що відповідали за складання Чогось, наказували їм:
Наступний блок у контейнері чотирнадцять девятнадцять сто вісім чотири-біс, і зафарбовували на кресленнях Чогось вмонтований блок у зелене. А над ним надбудовували червоні лінії блока. В контейнері дванадцять двадцять сто десять
Та самавеличезний екранвся безмежна карта Мертвого Міста. Сірі крапкиОживлені Мерці, зелені крапкиМисливці на Мерців, безліч голубих крапокпримари. Бойова колона червоних вогнів, що лежить до білих крапокнайбеззахисніших від усіх, до помаранчевої крапкимоєї Машинки-Мутантки.
Роботе!
Ще не час.
Не час? Залізний упертюх!
Не час, мовив Слідопит Двадцять Сім.
Як собі знаєте! Але якщо про «вмирати», то ліпше вже померти, знаючи, що виконав усе, аніж потім жити з усвідомленням, що не зробив того, що міг! гарячкувала я.
Крихітко
Але я побігла.
Я не хотіла, щоб люди, які знали, що таке благо дотриманих Обіцянок, були вбиті. Щоб моя Машинка загинула, не дочекавшись мене. Я знала: ліпше загинути, аніж потім згадувати червону кров на білому камінні.
Тож я бігла. А коли збагнула, що можу не встигнути, розпростала крила.
Розділ 19
Чотириста сорок чотири люті Мутанти, в кожногокістяк і плоть двадцяти мертвяків, наближалися до Міста Білого Каменю, знаючи, що цієї ночі вони вже напевно зрівняють його із землею.
Їхня бойова сурма вищала:
Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!
Стяги з людської шкіри.
Курок, зігрітий гарячою рукою.
Уламок сигари в пальцях їхнього ватажка.
Розділ 20
Дві миті очікування. Без руху, не заглушаючи моторів.
А далівогненна дуга затиснутого в пальцях недопалка сигари:
«Вперед».
Ніщо вже не могло зупинити їх. Та й нікому було їх зупиняти, хіба що моя Машинка, вона спокійно змирилася зі своєю долеюдо останнього бути серед руїн.
Оглянути руйновище й сказати:
Що ж. Ви побачите мою смерть.
Ми бачили стільки смертей, що твоя
Я покажу вам те, що ви затямите навік.
Обмаль стрічок.
Та вже як є.
Вона чекала їх, а вони на своїх гуркотливих Машинах-Чудовиськах навіть не збиралися зупинятись. Одне чудовисько підімне її та зробить коло, решта помчать далі.
Стяг із людської шкіри. Багряне світло безлічі фар.
Обмаль стрічок, а, крім того, Машинка вичікувала, коли зможе стріляти впритул.
Вона просто вичікувала.
Я склала крила. Я встигла.
Тепер ми могли померти удвох.
Я опустилася на розкришений Машинами-Монстрами асфальт і погукала:
Агов! я дала можливість Мутантам побачити мене.
Куди ж ви? гукала я. Адже вас послано вбити мене!
Вітаю, Крихітко! Машинка говорила до мене через Мутантів, які відділяли нас.
Вітаю, Машинко!
Повернулася, щоб померти?
Щось таке, гукнула я. То що ж, багаторукі, вам-бо велено починати з мене?
«А й справді», кивнув Головний Мутант.
Сигара по колу.
«Розвороті знищити її».
І знову дві миті очікування. Якраз досить для того, щоб я могла натішитися.
Чим? А тим, що трапиться через мить.
Ви готові? спитала я.
Я бачила, що вони готові.
Тоді знайомтесь! Це мої друзіРоботи!
Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.
Вони встигли.
Вони все-таки мали слушність. Померти ні за цапову душунавіщо?
Вони працювали цілий день та цілу ніч і склали велетенську бойову башту. Не меншу за їхній вантажний літак. І тепер вона стояла позад мене, така величезна, що мутанти враз стали схожі на збіговисько потворних карликів.