Нічний цирк - Эрин Моргенштерн

Морґенштерн ЕрінНічний цирк

Передчуття

Цирк приїжджає без попередження.

Ніщо не віщує його появи: ані оголошення, ані замітки, ані афіші, ані згадки чи реклами на білбордах і в місцевих газетах. Цирк просто зявився там, де ще вчора його не було.

До неба здіймаються смугасті чорно-білі намети. Годі й шукати тут золотих і червоних кольорів. Тут узагалі все безбарвне, окрім найближчих дерев і трави на навколишніх полях. Чорно-білі смуги випинаються на тлі сірого неба; незліченні намети найрізноманітніших форм і розмірівбезбарвний світ, обрамлений химерною, викуваною із заліза огорожею. І навіть невеличкі клаптики землі, котрі можна розгледіти ззовні, теж чорні або біліїх пофарбували, притрусили пудрою, а може, скористалися якоюсь іншою цирковою витівкою.

Цирк ще не відчинив своїх дверей відвідувачам. Поки ще не час.

За кілька годин кожен у місті вже чув про нього, а по обіді чутки поширилися кількома сусідніми містечками. Циганська пошта значно ефективніша за друковане слово й навалу знаків оклику в паперових брошурах чи на афішах. Несподівана поява загадкового циркуновина приголомшлива й небуденна. Роззяви зачудовуються разючими розмірами найвищих шатер, витріщаються на годинник, який розташований просто на воротах і який ніхто не в змозі належним чином описати.

Над ворітьми майорить вивіска, де написано білими літерами на чорному тлі:

«Що це за цирк такий, що працює лише вночі?»дивуються люди. Жоден не знає відповіді, але, перш ніж сутінки опускаються на місто, перед ворітьми вишиковується чималенька юрба глядачів.

Звісно ж, і ти серед них. Цікавість заволоділа тобою, зрештою так зазвичай і трапляється. Ти стоїш в останніх сонячних променях, закрутивши довкола шиї шарф, аби врятуватися від прохолодного надвечірнього вітру, і хочеш побачити на власні очі, що ж це за цирк такий, що відчиняється після заходу сонця.

Там, за парканчиком, видніється каса з квитками, але її досі зачинено, а на віконце опущено ґрати. З наметів не чутно ані звуку, окрім шурхоту, коли вони тріпотять від найслабшого подмуху вітерцю. Хвилини спливають, і в усьому цирку рухаються лише стрілки годинника, якщо це скульптурне диво взагалі можна так назвати.

Цирк має покинутий і спустілий вигляд, але тобі здається, що вечірній вітерець разом зі свіжим ароматом осіннього листя приносить ледь чутний подих карамелі. У прохолодному повітрі майже невловимо пахне чимось солодким.

Сонце ховається за обрієм, і залишки світла із присмерку перетворюються на сутінки. Люди довкола тебе тривожно буркотять, човгання натовпу нагадує шум моря, усі бубонять, що добре було б пошукати теплішу місцину, аби скоротити вечір. Ти й сам розмірковуєш, чи не податися геть,коли це стається.

Спочатку лунає шипіння, майже нечутне за вітром і теревенями. Приглушений звук, наче чайник, що от-от закипить. Потім запалюється світло.

Над усіма наметами замиготіли вогники, мовби цілий цирк укрила хмара надзвичайно яскравих світлячків. Щойно побачивши світло, натовп вичікувально завмирає. Хтось затамовує дух. Якась малеча плескає в долоні, а оченята так і сяють від радощів.

Коли всі шатра засвітилися вогнями й заіскрилися під нічним небом, зявляється знак.

Спалахують іще більш схожі на світляків вогники, натягнуті над парканом, заховані серед залізних завитків. Полумяніючи, деякі з них лускають, випромінюючи фонтани мерехтливих білих іскор і дрібки диму. Ті, хто стоїть ближче до огорожі, задкують на кілька кроків.

Спочатку вогники здаються просто випадковим візерунком. Але коли їх запалюється більше, стає зрозуміло, що вони складаються в рукописні літери. Спочатку можна упізнати С, а за нею ще кілька: несподівану q і декілька е. Коли остання лампочка вибухає світлом, а дим разом з іскрами розсіюється, можна прочитати вигадливий сліпучий напис. Ти нахиляєшся ліворуч, аби бачити краще, і читаєш:

Хтось у натовпі з розумінням усміхається, поки решта людей насуплює брови й кидає допитливі погляди в бік сусідів. Маля біля тебе тягне маму за рукав і випрошує прочитати написане.

«Цирк Сновидінь»,відповідає жінка. Дівчинка захоплено всміхається.

Залізні ворота здригаються, скидають засуви, наче за власним бажанням, розчахуються й запрошують натовп усередину.

Цирк відчинився.

Тепер ти можеш зайти.

Частина IПочаток

Несподівана пошта

Нью-Йорк, лютий 1873

Чоловік отримував через канцелярію театру чимало листів, адресованих Чарівникові Просперо, але це вперше в надісланому йому конверті лежала передсмертна записка. І вперше пошта прибула охайно пришпиленою до пальтечка пятирічної дівчинки.

Дитину супроводжував юрист, котрий відмовився пояснювати хоч щось і, попри протести імпресаріо, залишив її та швидко втік, знизавши плечима й торкнувшись на прощання капелюха.

Імпресаріо не має потреби читати, що написано на конверті: він і так знає, до кого прибула ця дівчинка. З-під копиці неслухняних каштанових кучерів сяють блискучі очімаленька широко розплющена копія Чарівникових очей.

Він бере дитину за ручку, і її маленькі пальчики безвільно сплітаються з його власними. Вона відмовляється зняти пальтечко, попри те що в театрі спекотно, а коли чоловік цікавиться чому, дівчинка лише вперто хитає головою.

Імпресаріо взяв дитину із собою до кабінету, не знаючи, що ще можна для неї зробити. Вона тихенько сидить на незручному стільці серед застарілих афіш у рамках, оточена коробками з квитками й квитанціями. Імпресаріо приносить горнятко чаю та додатковий шматочок цукру, але неторканий напій залишається вистигати на столі.

Дівчинка не рухається, не совається на стільці. Вона склала ручки на колінах і так і сидитьабсолютно нерухомо. Погляд утупився вниз, на черевики, що ледь-ледь не дістають до підлоги. Носок одного черевичка трохи подряпаний, але шнурки завязані бездоганними бантиками.

Поки не зявляється Просперо, запечатаний конверт так і звисає з другого згори ґудзика на пальтечку.

Вона чує його ще до того, як відчиняються двері,відлуння важких кроків наповнює коридор, і це так не схоже на зважену ходу імпресаріо, який зявлявся і йшов кілька разівтихо, наче кіт.

Тут також... посилка для вас, сер,каже імпресаріо, відчиняє двері, щоб запросити чародійника до тісного кабінету, і відразу ж зникає, посилаючись на невідкладні театральні справи. Він не має бажання стати свідком того, що може вийти із цієї зустрічі.

Чарівник оглядає кабінет, тримаючи в одній руці стос листів. Чорний оксамитовий плащ, оторочений приголомшливо білим шовком, струмить його плечима. Чоловік сподівається побачити загорнену в папір коробку або бандероль, і лише коли дівчинка підводить на нього погляд схожих на його власні очей, він розуміє, що мав на увазі імпресаріо.

Безпосередня реакція Чарівника Просперо на зустріч із дочкою складається з простого вигуку: «Ой, йо...»

Дівчинка знову переводить погляд на черевики.

Чародій зачиняє за собою двері і, розглядаючи дитину, кидає стос листів на стіл поряд із горнятком чаю.

Він зриває з пальтечка конверт, залишаючи застібнуту шпильку в ґудзику.

Хоча на конверті написане його сценічне імя та адреса театру, лист усередині починається з імені, даного йому від народження: Гектор Бовн.

Чоловік ковзає поглядом по сторінці. Автор листа мріяв про емоційну реакцію, але незворушне обличчя назавжди знищує його жалюгідні сподівання. Просперо зупиняється лише на одному місці, що видається йому важливим: дівчинка, яка тепер залишається під його опікою,його рідна дочка, і звуть її Селія.

Вона мала б назвати тебе Міранда,каже чоловік на імя Чарівник Просперо й посміхається дівчинці.Але, гадаю, їй забракло клепки, щоб подумати про це.

Дитина знову дивиться на нього. Темні очі з-під кучерів звужуються.

Горнятко на столі затремтіло. Застиглий чай розривають брижі, поливаною поверхнею зміяться тріщиниі горнятко вибухає друзками заквітчаної порцеляни. Вистиглий чай переливається через край тарілочки й капає на підлогу, залишаючи на полірованому дереві липкі сліди.

Чаклунова посмішка зникає. Сердито насупивши брови, він дивиться на стіл, і розлитий чай починає перетікати з підлоги нагору. Розбиті й тріснуті уламки самотужки збираються докупи навколо рідини, аж поки на столі знову не стоїть ціле горнятко, з якого в повітря здіймається пара. Дівчинка дивиться на горнятко з чаєм широко розплющеними очима.

Гектор Вовн торкається затягнутою в рукавичку рукою доньчиного обличчя й кілька хвилин уважно вивчає його вираз, аж поки не помічає, що пальці залишають на щоках довгі червоні сліди.

А ти можеш бути цікавою,підсумовує він.

Дівчинка не відповідає.

Наступними тижнями Чарівник Просперо кілька разів пробує дати їй нове імя, але дитина відгукується лише на Селію.

* * *

Минає кілька місяців, і чародійник сам пише листа, вирішивши, що дитина вже готова. Адресу він не зазначає, проте це не завадить відправленню дістатися до свого заокеанського адресата.

Джентльменське парі

Лондон, жовтень 1873

Сьогодні відбудеться остання вистава дуже коротких гастролей. Чарівник Просперо вже давно не тішив лондонську публіку й тепер зарезервував сцену на тиждень, обмежившись вечірніми сеансами.

Попри захмарні ціни, квитки миттю зникають із продажу; у театрі аншлаг, дами махають віялами над декольте, намагаючись відігнати важку задуху, що висить у спертому повітрідарма що на вулиці осіння прохолода.

Однієї чарівної миті цього вечора всі віяла перетворюються на пташок, і їхня зграйка кружляє над театром, що от-от вибухне від овацій. Коли пташки повертаються й падають спритно згорнутими віялами на коліна своїх власниць, оплески лише посилюються, хай навіть дехто занадто збентежений, щоб аплодувати. Дами крутять віяла в руках і здивовано кліпають очима, раптом забувши про спеку.

Чоловік у сірому костюмі, що сидить у ложі ліворуч від сцени, не аплодує. Ані цьому фокусові, ані будь-якому іншому за весь вечір. Упродовж вистави він незворушно й ретельно роздивляється чоловіка на сцені. Жодного разу не здіймає рук, убраних у рукавички, аби поплескати. І коли решта зали вибухає захопленими аплодисментами, зітханнями чи навіть випадковими здивованими вигуками, чоловік не веде й бровою.

Коли виставу завершено, чоловік у сірому костюмі легко прокладає собі шлях серед тісного натовпу відвідувачів. Він непомітно прослизає крізь запнуті двері, що ведуть до роздягалень за лаштунками. Декоратори й костюмери не звертають на нього уваги.

Чоловік у сірому костюмі зупиняється перед дверима в кінці коридору й стукає в них срібним набалдашником свого ціпка.

Двері самі по собі розчахнулися, виявивши захаращену гримерну, оздоблену дзеркалами, у яких під різними кутами відбивається Просперо.

Його фрак недбало лежить на оксамитовому кріслі; поверх прикрашеної мереживом сорочки висить незастебнута жилетка. Циліндр, постійно задіюваний у фокусах, тепер спочиває на підставці неподалік.

На сцені чоловік здавався молодшимсяйні вогні рампи й кілька шарів гриму приховували вік. Обличчя в дзеркалах помарніло, волосся вже добряче посивіло. Але коли чародійник помічає чоловіка, що стоїть біля одвірка, у його усмішці зявляється щось юнацьке.

Тебе мало не знудило, чи не так?цікавиться він, не повернувшись від люстра, звертаючись до сірого, як привид, віддзеркалення. Хустинкою, котра колись могла бути білою, витирає з обличчя товстий шар пудри.

Мені теж приємно тебе бачити, Гекторе,каже чоловік у сірому костюмі, тихо зачиняючи за собою двері.

Ти зневажав кожну мить, можу закластися,засміявся Гектор Бовн.Я спостерігав за тобою, навіть не намагайся заперечувати.

Він повертається й простягає чоловікові в сірому костюмі руку, котру той удавано не зауважує. У відповідь Гектор здвигає плечима й театрально змахує пальцями в напрямку протилежної стіни. Оксамитове крісло вислизає з кутка, захаращеного валізами й шарфами, а фрак злітає вгору, неначе тінь, і слухняно вішається в шафу.

Прошу, сідай,любязно пропонує Гектор.Хоча, боюся, воно не таке зручне, як ті крісла в ложі.

Не можу сказати, що прихильно ставлюся до таких видовищ,повідомляє чоловік у сірому костюмі, знімаючи рукавички й вибиваючи порохи з крісла, перш ніжу нього сісти.Видаєш магію за хитрощі та ілюзію. Ще й гроші за це береш.

Гектор кидає вкриту пудрою хустинку на стіл, завалений фарбами для гриму та пензликами.

Жодна людина в тій залі ані на мить не повірить, що те, що я там роблю, відбувається насправді,зауважує він, роблячи непевний жест кудись у бік сцени.У цьому й краса. Ти бачив колись усі ті хитромудрі штуки, котрі конструюють маги для найпримітивніших фокусів? Вонияк зграйка рибок, убраних у піря, що намагаються переконати публіку, наче вміють літати. І серед них лише ясправжній птах. Публіка не може сказати, у чому різниця,просто знає, що я найкращий.

Твоя поведінка не стає від цього менш легковажною.

Ті люди вишиковуються в чергу, прагнучи, щоб їх обдурили,веде далі Гектор.Я можу зробити це швидше, ніж будь-хто інший. І не хотілося б викидати таку можливість коту під хвіст. До того ж я заробляю більше, ніж ти можеш уявити. Налити тобі чогось випити? Десь тут заховано кілька пляшечок, я не впевнений щодо келихів.Чаклун намагається впорядкувати весь непотріб на столі, зсуваючи вбік стос газет і порожню пташину клітку.

Ні, дякую,відгукується чоловік у сірому костюмі, умощуючись у кріслі та складаючи руки на маківці ціпка.Твоя вистава здалася мені цікавою, а от реакція зали спантеличила. Ти був дещо недбалий.

Не можна бути занадто хорошим, якщо я хочу, аби вони вірили, що я такий самий шахрай, як решта,засміявся Гектор.Дякую, що прийшов і висидів аж до кінця. Зізнаюся: я здивувався, що ти зявився, бо вже почав утрачати надію. Щоправда, зарезервував для тебе ту саму ложу на весь тиждень.

Я нечасто нехтую запрошеннями. У листі сказано, що ти маєш до мене пропозицію.

Маю, стовідсотково,погоджується Гектор, простягнувши руки й різко плеснувши в долоні.Я сподівався, що ти пристанеш на партію. Ми вже давненько не грали. Але спершу мушу познайомити тебе зі своїм новим проектом.

У мене склалося враження, що ти більше не вчителюєш.

Так і було, але це та рідкісна нагода, від якої я не міг відмовитися.Гектор іде до дверей, яких майже не видно за високим трюмо.Селіє, люба,кличе він когось із прилеглої кімнати, перш ніж повернутися до свого стільця.

За мить у дверях зявляється маленька дівчинка. Серед безладної убогості гримерки вона здається занадто гарно вбраною. Суцільні стрічки й мережива, наче в ляльки, котру щойно принесли з магазину. Лише кілька кучериків вибилося з кіс. Дитина завагалася, переступаючи через поріг і побачивши, що татко в кімнаті не сам.

Усе гаразд, дорогенька. Заходь, заходь,каже Гектор, ваблячи її ближче рукою.Це мій приятель, тобі немає чого соромитися.

Вона кілька разів ступає й присідає в досконалому реверансі. Оздоблений мереживом пруг сукні шелестить потертою підлогою.

Це моя донькаСелія,оголошує Гектор чоловікові в сірому костюмі та кладе руку на голову дівчинки.Селіє, це Александр.

Приємно познайомитися,відповідає дівчинка. Голос у неї трішки гучніший за шепіт, але значно нижчий, ніж можна очікувати від дитини її віку.

Чоловік у сірому костюмі шанобливо вклоняється.