Я хотів би продемонструвати цьому джентльменові твої вміння,каже Гектор. Він дістає із жилетки срібний годинник на довгому ланцюжку й кладе на стіл.Нумо, давай.
Очі дівчинки здивовано розширюються.
Ти казав не робити цього аби перед ким,нагадує вона.Ти змусив мене заприсягтися.
Цей джентльмен не абихто,відповідає, засміявшись, Гектор.
Ти казав: «Жодних винятків»,протестує Селія.
Посмішка зникає з татового обличчя. Він бере доньку за плечі й рішуче дивиться їй у вічі.
Це дуже особливий випадок,пояснює чаклун.Будь ласкава, покажи цьому панові, на що ти здатна. Наче на уроках.Він підштовхує дитину до стола, де лежить годинник.
Дівчинка серйозно киває та зосереджується на годинникові, зціпивши руки за спиною.
За мить годинник починає повільно крутитися, вимальовуючи на столі кола й закручуючи ланцюжок у спіраль.
Потім годинник здіймається в повітря над столом і зависає там, наче погойдуючись на хвилях.
Гектор вичікувально спостерігає за реакцією чоловіка в сірому костюмі.
Справляє враження,каже той.Утім, це самі лише ази.
Над темними очима чоло Селії вкривається зморшками, і годинник розколюється вщент, протинаючи повітря бризками коліщаток.
Селіє!кидає тато.
Його різкий тон змушує дівчинку зашарітися й пробурмотіти вибачення. Коліщатка пливуть назад до годинника й укладаються на місця, аж поки той знову не відраховує секунди своїми стрілками, наче нічого й не сталося.
Це вражає трохи більше,зізнається чоловік у сірому костюмі.А вона з характером.
Вона ще дитина,каже Гектор, поплескуючи дівчинку по капелюшку й удаючи, що не помічає її насуплених брів.Вона ще навіть і року не навчається, але, коли виросте, стане неперевершеною.
Я можу взяти будь-яку дитину з вулиці й навчити її того самого. Щодо її неперевершеності, це твоя власна точка зору, котру легко спростувати.
Ха!вигукує Гектор.То ти бажаєш зіграти?
Чоловік у сірому костюмі вагається лише мить, а відтак киває.
Якщо це буде щось складніше, ніж минулого разу, я, можливо, зацікавлюся,каже він.Вірогідно.
Звичайно, буде складніше!обіцяє Гектор.Я маю справу з природним даром. Не збираюся закладати таке заради якихось дрібниць.
Природній дардуже сумнівна річ. Нахилиможливо, але природжені здібності трапляються надзвичайно рідко.
Вона моя рідна дитиназвичайно, у неї є природжені здібності.
Ти казав, що даєш їй уроки,нагадує чоловік у сірому костюмі.То як ти можеш бути певен, що це саме талант?
Селіє, коли ти почала вчитися?поцікавився Гектор, не переводячи погляду на дитину.
У березні,відповідає вона.
Якого року, дорогенька?додає Гектор.
Цього року,каже дівчинка таким тоном, наче запитання здалося їй дурнуватим.
Вісім місяців занять,підсумовує Гектор.А їй іще й шести років не виповнилося. Якщо мені не зраджує память, ти іноді береш трохи молодших учнів. Зрозуміло, що Селія не просунулася б так далеко, якби не мала природжених здібностей. Вона з першої спроби змусила годинник левітувати.
Чоловік у сірому костюмі переводить погляд на дівчинку.
Ти ж розбила його випадково, чи не так?питає він, киваючи на годинник на столі.
Селія насуплюється, але ледь помітно киває.
Для такого юного віку її здібності вражаючі,звертається чоловік до Гектора.Але така вдачаце завжди неприємний фактор. Вона може призвести до необачних учинків.
Вона або переросте це, або навчиться контролювати. Теж мені велике діло.
Чоловік у сірому костюмі й далі дивиться на дівчинку, але, розмовляючи, звертається до Гектора. Вуха Селії більше не можуть розібрати слів, хоча й чують звуки. Дівчинка морщиться, коли розуміє, що батькова відповідь так само незрозуміла.
Ти поставиш на карту свою власну дитину?
Вона не програє,упевнено каже Гектор.Я радив би тобі знайти учня, розлуку з яким ти зможеш пережити, якщо в тебе досі такого немає.
Гадаю, її матір не має права голосу?
Правильно гадаєш.
Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час роздивляється дівчинку, перш ніж далі вести розмову. Селія досі не може розібрати слів.
Я розумію твою впевненість щодо її здібностей, але пропоную хоча б замислитися про можливість утратити її, якщо змагання завершаться не на її користь. Я знайду гравця, котрий насправді кине їй виклик. Інакше немає сенсу погоджуватися на участь. Її перемога ще не гарантована.
Я готовий ризикнути,відповідає Гектор, навіть не глипнувши на доньку.Якщо хочеш умовитися офіційно просто тут і зараз, не гаймо часу.
Чоловік у сірому костюмі ще раз переводить погляд на дівчинку. Коли ж він починає говорити, дитина знову розуміє слова.
Дуже добре,промовляє він і киває.
Він зробив так, що я неправильно чула,шепоче дівча, коли тато повертається до неї.
Я знаю, дорогенька, і це було не дуже ввічливо,відгукується Гектор, підводячи її ближче до крісла, звідки на неї витріщається чоловік з очима майже такими світлими й сірими, як його костюм.
Ти завжди вміла витворяти такі штуки?питає він, укотре кидаючи погляд на годинник.
Селія киває.
Моя... мама казала, що я диявольська дитина,каже вона тихо.
Чоловік у сірому костюмі нахиляється вперед і шепоче їй щось на вушко, занадто тихо, щоб тато зміг підслухати. Невпевнена посмішка зявляється на дитячому обличчі.
Підведи свою праву руку,каже він, відкидаючись у кріслі. Селія негайно простягає ручку долонею вгору, не певна, на що чекати. Але чоловік у сірому костюмі не кладе їй нічого в долоньку. Натомість він повертає її руку, знімає зі свого мізинця срібну каблучку і, притримуючи другою рукою маленьке запястя, одягає її дівчинці на безіменний палецьхоча каблучка занадто велика для крихітних пальчиків.
Вона вже розтулила рота, аби озвучити очевидний факт, що каблучка гарна, але не підходить їй, як раптом зрозуміла: та стискається на руці.
Тимчасова радість від того, що прикраса налаштовується, змінюється різким болем. Каблучка й надалі стискається довкола пальця, метал урізається в шкіру. Дівчинка пробує вирватися, але чоловіку сірому костюмі міцно тримає її за запястя.
Урешті-решт прикраса тоншає й зникає, залишаючи довкола пальця Селії лише яскраво-червоний рубець.
Чоловік у сірому костюмі відпускає її запястя, задкує на крок, затискається в куток і витріщається на руку дитини.
Хороша дівчинка,каже тато.
Мені потрібно трохи часу, щоб підготувати свого гравця,оголошує чоловік у сірому костюмі.
Звичайно,погоджується Гектор.Чекатиму, скільки знадобиться.Він знімає зі своєї руки золоту каблучку й кладе на стіл.Для твого учня, коли ти його знайдеш.
Не бажаєш виконати свої обовязки власноруч?
Я довіряю тобі.
Чоловік у сірому костюмі киває, дістає з пальта носовичок, підіймає перстень, не торкаючись його, і кладе до кишені.
Я щиро сподіваюся, що ти вчиняєш це не через перемогу мого учня в минулих змаганнях.
Звичайно, ні,заперечує Гектор.Я роблю так, бо маю гравця, котрий переможе будь-кого, виставленого проти неї. А ще тому, що часи достатньо змінилися, аби це стало цікавим. До того ж щось мені підказує, що загальний рахунок схиляється на мою користь.
Чоловіку сірому костюмі не коментує останнього зауваження. Він просто вивчає Селію тим самим допитливим поглядом. Вона намагається зникнути з його поля зору, але кімната занадто тісна.
Сподіваюся, ти вже подумав про місце?запитує він.
Не зовсім,визнає Гектор.Я гадаю, що буде цікавіше залишити собі якусь невизначеність, перш ніж обрати місце. Удатися до невеличкого сюрпризу, якщо хочеш. Я знаю тут, у Лондоні, одного театрального режисера, котрий сповнений ентузіазму й хоче поставити на сцені щось незвичне. Коли настане час, я натякну йому, і, можеш бути певен, ми знайдемо щось відповідне. Краще, щоб усе відбулося на нейтральній території, хоча я гадав, що ти захочеш почати змагання із цього боку океану.
Як звуть цього джентльмена?
Лефевр. Чандреш Крістоф Лефевр. Подейкували, що він позашлюбний син індійського принца чи когось такого. А мама була кимсь на кшталт балерини. Десь тут, серед цього безладу, має бути візитка. Він тобі сподобається: дуже запобігливий чоловік. Заможний, ексцентричний. Дещо навязливий і трохи непередбачуваний, але, гадаю, без цього не буває творчої натури.
Стос паперів на сусідньому столику посунувся й перемішався, аж поки з нього не випорсалася нагору самотня візитна картка, котра одразу полетіла кімнатою. Гектор хапає її та перечитує, перш ніж передати чоловікові в сірому костюмі.
Він улаштовує грандіозні Прийоми.
Чоловік у сірому костюмі кладе візитку собі до кишені, не надто роздивляючись.
Ніколи не чув про нього,повідомляє він.Крім того, я не прихильник вирішення таких справ на публіці. Я мушу поміркувати.
Дурниці, публікаце половина розваги! Це дасть нам так багато обмежень, безліч додаткових параметрів, які спонукають і які потрібно обійти.
Чоловік у сірому костюмі замислюється на деякий час і зрештою киває.
Ми маємо пункт про нерозголошення? Було б чесно, зважаючи на те, що я знаю про твій вибір гравця.
Давай не долучати жодних пунктів, крім базових правил невтручання, і подивимося, як воно буде,пропонує Гектор.Цього разу я хочу розширити рамки. І до того ж відмовитися від часових обмежень. Я навіть віддам тобі перший хід.
Дуже добре. Що ж, згода. Буду на звязку.Чоловік у сірому костюмі підводиться і зчищає з рукава невидиму порошинку.Було приємно познайомитися, місс Селіє.
Селія присідає в черговому досконалому реверансі, не зводячи з чоловіка підозрілих очей.
Чоловік у сірому костюмі, прощаючись із Просперо, торкається пальцями капелюха й вислизає за двері, а потім залишає театр, рухаючись, наче тінь, переповненими вулицями.
* * *
У гримерній Гектор Бовн посміюється сам до себе, а його дочка тихо стоїть у кутку, розглядаючи рубець на руці. Біль і каблучка швидко зникли, а от червоний знак залишився.
Гектор бере зі столу срібний кишеньковий годинник і звіряється з тим, що висить на стіні. Повільно заводить годинника, спостерігаючи за стрілками, які бігають циферблатом.
Селіє,каже він, не підводячи погляду.Чому ми заводимо наш годинник?
Тому що все на світі потребує енергії,слухняно відповідає дівчинка, розглядаючи свою руку.Ми мусимо докладати зусиль і надавати енергії всьому, що хочемо змінити.
Дуже добре.Він легенько трусить годинником і повертає його до кишені.
Чому ти назвав того чоловіка Александром?запитує Селія.
Це нерозумне запитання.
Це не його імя.
Гаразд, чому ти так думаєш?цікавиться Гектор у доньки, бере її за підборіддя та роздивляється обличчя й порівнює вигляд темних очей зі своїми власними.
Селія витріщається у відповідь, не певна, як має пояснити. Вона подумки згадує чоловіка в сірому костюмі, з блідими очима й загостреними рисами, намагаючись зрозуміти, чому це імя йому не пасує.
Це несправжнє імя,каже вона.Не те, яке він завжди носить із собою. Це імя він надіває, як капелюха. А потім може його зняти, коли забажає. Як ти чиниш із Просперо.
Ти навіть розумніша, ніж я міг сподіватися,каже Гектор, не завдаючи собі клопоту підтвердити чи спростувати її здогадку про імя «колеги». Він бере з підставки циліндр і надіває дівчинці на голову. Капелюх одразу ж сповзає й ховає допитливі очі у вязницю із чорного шовку.
Відтінки сірого
Лондон, січень 1874
Будинок так само сірий, як хідник перед ним і як небо вгорі, і здається мінливим, мов хмари,він наче ось-ось зникне в повітрі, і згадки про нього не залишиться. Через безлице сіре каміння він як дві краплі води схожий на всі сусідні будівлі. Відрізняється хіба що вкритою плямами вивіскою, котра висить над дверима. І навіть директриса цього закладу вбрана в щось кольору темного вугілля.
Проте чоловік у сірому костюмі здається чужим у цьому місці.
Крій його костюма занадто сучасний. Срібне руківя палиці занадто добре відполіроване руками в первозданно-білих рукавичках.
Він називає своє імя, але директриса забуває його майже миттєво, а перепитувати було б занадто неввічливо. Пізніше, коли він підписує необхідні папери, карлючку неможливо розібрати, та й узагалі документи за кілька тижнів десь загубилися.
Чоловікові вимоги до того, що він шукає, видаються незвичними. Директриса збентежена, але після кількох запитань і пояснень приводить йому трьох дітей: двох хлопчиків і дівчинку. Чоловік просить поговорити з кожним наодинці, і директриса неохоче погоджується.
Розмова з першим хлопчиком триває кілька хвилин, а потім чоловік його відпускає. Коли малий іде коридором, двійко інших дітей дивляться на нього, намагаючись зрозуміти, на що чекати, але той лише хитає головою.
Дівчинка затримується довше, проте чоловік відхиляє також і її. Дитина збентежено морщить лоба.
У кімнату на розмову із чоловіком у сірому костюмі приводять іншого хлопчика. Йому наказують сісти на стілець навпроти столу, хоча сам чоловік залишається стояти.
Цей хлопчик не совається на стільці так часто, як перший. Він сидить спокійно й терпляче, не роззирається, але сіро-зелені очі всотують кожну деталь інтерєру й нишком розглядають чоловіка. Його темне волосся підстрижене недбало, наче перукар увесь час відволікався від роботи, а тепер хтось спробував пригладити пасма. Одяг на дитині поношений, але доглянутий, хоча штанці вже трохи закороткі й колись мали синій, коричневий чи зелений колір, але вицвіли так, що годі розібрати.
Як довго ти тут?запитує чоловік, кілька секунд мовчки порозглядавши хлопчиків убогий зовнішній вигляд.
Завжди був,каже малий.
А скільки тобі років?
У травні буде девять.
Здаєшся молодшим.
Я не брешу.
Я й не хотів сказати, що брешеш.
Чоловіку сірому костюмі ще якийсь час мовчки вивчає хлопчика. Малий у відповідь теж дивиться на нього.
Сподіваюся, ти вмієш читати?цікавиться загадковий чоловік.
Дитина киває.
Я люблю читати,каже він.Тут недостатньо книжок. Я їх всі вже прочитав.
Добре.
Без жодного попередження чоловік у сірому костюмі кидає в малого ціпок. Хлопчик легко ловить його однією рукою, навіть не здригнувшись, але його очі збентежено звужуються, поки він переводить погляд із ціпка на чоловіка й назад.
Дуже добре,каже чоловік.Ти підеш до мене навчатися. Повір мені, книжок матимеш досхочу. Я віддам усі необхідні розпорядження, і ми з тобою рушаємо в дорогу.
А я маю вибір?
Ти хотів би залишитися тут?
Хлопчик на хвильку замислився.
Ні,відповідає він зрештою.
Дуже добре.
Ви не хочете знати моє імя?питає малий.
Імена геть не такі важливі, як люди схильні про них думати,каже чоловіку сірому костюмі.Це лише ярлик, навішаний на тебе з метою ідентифікації цією установою чи твоїми зниклими батьками. Він мене не цікавить і не має жодного значення. Якщо якоїсь миті тобі знадобиться імя, можеш вибрати собі сам. А зараз це не так уже й необхідно.
Хлопчика відправляють складати нехитрі пожитки в невеличку валізу. Чоловік у сірому костюмі підписує документи й відповідає на директрисині запитання так, що вона нічого не в змозі збагнути, проте жінка не заперечує проти передачі дитини.
Коли хлопчик готовий, чоловік у сірому костюмі забирає його із сірого камяного будинку, куди малий більше ніколи не повернеться.
Уроки магії
1875-1880
Селія росте, мандруючи від театру до театру. Найчастіше вони перебувають у Нью-Йорку, але трапляються також тривалі гастролі в інших містах. Бостон. Чикаґо. Сан-Франциско. Поодинокі екскурсії до Мілана, Парижа чи Лондона. Усі вони сплуталися і вкрилися серпанком цвілі, оксамиту й тирси. Іноді дівчинка навіть не може пригадати, у якій країні знаходиться зараз, хоча це й не має великого значення.
Поки вона маленька, татко бере її із собою повсюди, демонструє дитину, наче невеличкого песика-мазунчика в розкішних шатах. Усі колеги та знайомі захоплюються нею, зібравшись після вистави в якомусь із пабів.
Коли Гектор дійшов думки, що Селія занадто висока, аби бути обожнюваним аксесуаром, він став залишати її в гримерних або готелях.
Щоночі дівчинка думає, що він, імовірно, не повернеться, але чародійник завжди завалюється до кімнати посеред ночі, часом ніжно гладить дитину по голові, поки вона вдає, що спить, але здебільшого просто ігнорує доньку.