Відколи хлопець дізнався, що цирк стане ареною їхнього змагання, він поступово прибирав його до рук. Виконував усе, що просив Чандреш, і навіть більше, аж поки йому врешті не дозволили самостійно вирішувати питання від вибору дизайну воріт до замовлення матеріалу для тентів.
Масштаб задуманого лякає навіть його самого. Марко ніколи ще не вдавався до чогось подібного, але хіба може щось завадити починати гру з найсильнішого ходу?
Багаття забезпечить його звязок із цирком, хоча він і досі не дуже впевнений, чи спрацює це. Але оскільки до справи вже залучено стільки людей, додати ще елемент безпеки, здається, не буде зайвим.
Він готувався кілька місяців.
Чандреш уже вважає Марко незамінним помічником у питаннях, повязаних із цирком. Його не надто потрібно контролювати, тож чоловік радо дозволяє хлопцеві організувати церемонію запалювання вогню. Вони потискають руки, і тепер усе залежить лише від Марко.
А що найголовнішеЧандреш погодився зберігати все в таємниці. Церемонія відбувається в дусі Опівнічних Прийомівставити питання не личить так само, як цікавитися продуктами чи меню.
Ніхто не відповідав, чим просякнуті стріли для створення такого разючого ефекту і як можна змусити вогонь змінювати один тремтливий відтінок на інший.
Тим, хто цікавився цим під час підготовки й репетицій, казали, що розкриті секрети лише псують враження.
Утім, найважливішу частину дійства Марко звісно ж не міг прорепетирувати.
Утекти від Чандреша на людяному подвірї за кілька хвилин до півночі виявилося нескладним завданням.
Марко крокує до витіюватої залізної посудини, наближаючись якомога ближче до поки що порожньої чаші. З кишені пальта він виймає великого записника в шкіряній палітурці, досконалу копію того, що надійно зачинений у кабінеті. Жоден відвідувач у натовпі на подвірї не помічає, як він кидає зшиток на дно казанка.
Записник падає з приглушеним звуком, непомітним у навколишньому галасі.
Обкладинка розгортається й демонструє помережаному зірками небу вигадливе чорнильне дерево.
Хлопець стоїть упритул до залізної чаші, коли лучники займають свої місця.
Попри натиск натовпу, коли вогонь заіскрився райдужними кольорами, Марко зосереджується лише на полумї.
Коли остання стріла влучає в ціль, юнак заплющує очі. Крізь повіки білий вогонь здається червоним.
* * *
Селія гадала, що під час перших виступів почуватиметься блідою копією власного батька, але з полегшенням зрозуміла: те, що відбувається тут, анітрохи не нагадує дійства, за якими вона спостерігала, мандруючи від театру до театру.
Її намет маленький і затишний. Глядачів небагато, тож вони залишаються окремими людьми, а не зливаються в безлиций натовп.
Дівчина помічає, що кожен виступ може зробити неповторним, змінюючи програму залежно від реакції публіки.
Виявляється, що Селія насолоджується роботою більше, ніж могла гадати, утім, вона з вдячністю ставиться до часу між виступами, який може присвятити тільки собі. Коли близиться північ, дівчина вирішує знайти місце, звідки зручно було б подивитися, як розпалюватимуть вогонь.
Але, прокладаючи шлях туди, звідки збирається подивитися церемоніюмісцину вже охрестили «за лаштунками», хоча тут навіть лаштунків немає,Селія раптом потрапляє у вихор метушні, повязаної з передчасним народженням двійні Мюрреїв.
Тут уже зібралося кілька тривожних від очікування артистів і робітників. Схоже, запрошеному лікарю вся ситуація видається дивною. Дівчина-змія приходить і знову йде. Ейдан Мюррей тиняється з кутка в куток, наче один із його тигрів У клітці.
Селія прагне бути корисною й допомагає: наливає чай, знаходить нові горнятка й вигадливі методи, щоб переконати людей, що все буде гаразд.
Усе це настільки нагадує дівчині, як вона втішала своїх колишніх клієнтів на спіритичних сеансах, що вона аж дивується, коли хтось вдячно звертається до неї на імя.
За кілька хвилин до півночі чується тихий плач, разом із ним настає час полегшення, зітхань і привітань.
І одразу ж відбувається ще щось.
Ще до того, як із подвіря доноситься луна оплесків, Селія відчуває якусь ледь помітну зміну, котра хвилею накриває цирк.
Вона розтинає дівоче тіло й мало не збиває з ніг, майнувши морозом поза шкірою.
З тобою все гаразд?запитує якийсь голос позаду. Селія обертається й бачить Тсукіко, яка підтримує її руку теплою долонею. У веселих очах дівчини-змії мерехтить уже знайоме співчуття.
Усе добре, дякую,каже Селія, намагаючись відновити дихання.
Ти дуже чуйна людина,зауважує Тсукіко.Немає нічого дивного в тому, що такі події хвилюють чуйних людей.
Із суміжної кімнатки долинає ще один плач і зливається з першим у тихому хорі.
Яка чудова в них різниця в часі,каже Тсукіко, перемикаючи увагу на щойно народжених малюків.
Селія може лише кивнути.
Шкода, що ти проґавила запалювання вогню,веде далі Тсукіко.Воно теж було чудовим.
І поки плач двійні Мюрреїв поступово стихає, Селія намагається позбутися відчуття, що шкірою досі бігають сироти.
Дівчина досі не певна, хто саме її суперник, але він щойно зробив свій хід, і це лякає.
Вона відчуває, як тріпотить довкола неї цирк, наче на все, що знаходиться за залізною огорожею, щойно, мов на метелика, накинули сачок.
Селія думає, як відповісти.
Ніч Відкриття III:Оманливий виверт
Лондон, 13 і 14 жовтня 1886
У ніч відкриття Чандреш Крістоф Лефевр не навідується до жодного намету. Він прогулюється майданчиками й доріжками, петляє навколо дворика в супроводі Марко, який не забуває записувати всі чоловікові зауваження.
Чандреш спостерігає за натовпом, розмірковуючи, як саме люди вирішують, до котрого шатра ввійти. Помічає, якщо вивіску потрібно поправити чи повісити вище, аби її легше було прочитати, якщо якісь двері занадто непомітні й не привертають до себе уваги або навпакикидаються в очі та збирають біля себе юрбу.
Утім, усе це лише крихітні деталі, на кшталт краплі мастила для коліщатка, що ледь чутно поскрипує. Цирк не може бути кращим. Глядачі в захваті. Черга за квитками тягнеться аж за огорожу. Усе довкола блищить і вражає.
За кілька хвилин до півночі Чандреш улаштовується на краю подвіря, щоб помилуватися запалюванням вогню. Він обрав таке місце, з якого буде одночасно гарно видно й вогнище, і добрячу частину натовпу.
Усе готове до церемонії, правда ж?цікавиться він.
Ніхто не відповідає.
Чандреш озирається ліворуч і праворуч, але довкола сновигають відвідувачі.
Марко?гукає чоловік, та хлопця ніде не видно.
Одна із сестер Берджес помічає Чандреша й прямує до нього, обережно протискаючись крізь залюднений двір.
Привіт, Чандреше,каже вона.Ти чимось занепокоєний?
Здається, я загубив Марко,відгукується чоловік.Дивно. Але немає причин непокоїтися, люба Лейні.
Тара,поправляє його дівчина.
Ви дуже схожі,скаржиться Чандреш, пухкаючи сигарою.Це збиває з пантелику. Ви мусите завжди всюди ходити вдвох, аби люди не почувалися нетактовними.
Облиш, Чандреше, ми навіть не близнючки.
То яка з вас тоді старша?
Це таємниця,усміхається Тара.Уже можна вважати, що вечір удався?
Поки що ми маємо успіх, але майже ціла ніч попереду, люба. Як почувається місіс Мюррей?
Гадаю, з нею все гаразд, хоча я вже з годину не чула жодних новин. Я б сказала, що в малих був незабутній день народження.
Вони можуть виявитися корисними, якщо будуть такі ж однакові, як ви з сестрою. Мабуть, слід одягнути їх в однакові костюмчики.
Тара сміється.
Тобі доведеться дочекатися принаймні, поки вони почнуть ходити.
Дванадцятеро лучників займають свої місця навколо неосвітленого казанка, котрий стане лоном вогню. Тара й Чандреш припиняють розмови та спостерігають: Тараза лучниками, а Чандрешза натовпом, чия увага прикута до майбутнього дійства. З появою лучників люди раптом перетворюються з юрби на публіку, неначе невидимий балетмейстер подав їм знак. Усе йде точно за планом.
Лучники один за одним випускають стріли, змушуючи вогонь розгорятися щоразу новим кольором. Годинник бє північ, і кожен із дванадцяти низьких звуків луною розноситься по залитому різнобарвям цирку.
Із дванадцятим бомканням вогнище спалахує гарячим білим полумям. Усе на подвірї раптом здригається, шалики майорять, хоча вітру й немає, тканина наметів укривається брижами.
Публіка вибухає овацією. Тара теж плескає, але поруч із нею Чандреш похитується й випускає сигару на землю.
Чандреше, з тобою все гаразд?питає дівчина.
У голові запаморочилося,жаліється він. Тара притримує чоловіка за руку й веде до найближчого намету, подалі від натовпу, який знову заворушився й розтікається по всіх усюдах.
Ти теж це відчула?питає Лефевр. У нього трусяться ноги, і Тарі непросто втримати його в тисняві глядачів.
Відчула що?перепитує дівчина, але Чандреш досі не зовсім отямився та не відповідає.Чому ніхто не здогадався поставити на подвірї лавиці,бурмоче собі під ніс Тара.
У вас якісь проблеми, міс Берджес?цікавиться голос позаду. Дівчина озирається й бачить струбованого Марко з незмінним блокнотом у руках.
Ох Марко, ось де ти,каже Тара.Із Чандрешем щось негаразд.
Роззяви з натовпу вже стали витріщатися на них. Марко бере Чандреша за руку й тягне до тихішого закутка, загороджуючи чоловіка спиною, щоб той міг хоч на мить усамітнитися.
Давно з ним таке?цікавиться Марко в дівчини, притримуючи Чандреша.
Ні, це почалося несподівано,відповідає вона.Я боюся, що він може знепритомніти.
Упевнений, нічого страшного не сталося,заспокоює Тару хлопець.Мабуть, це від спеки. Я попіклуюся про нього, міс Берджес. Можете не перейматися.
Тара насуплюється й роздумує, чи справді може піти.
Нічого страшного,наполегливо повторює Марко.
Чандреш втупився поглядом у землю, наче загубив щось, і, схоже, взагалі не помічав розмови.
Якщо ти наполягаєш...Тара здається.
Він у надійних руках, міс Берджес,запевняє Марко й відвертається, так що вона не встигає промовити навіть слова, як Чандреш і хлопець уже губляться в натовпі.
Ось ти де,каже Лейні, зявляючись у сестри за плечем.Я повсюди тебе шукала. Ти бачила церемонію? Хіба ж вона не надзвичайна?
Поза сумнівами,відгукується Тара, тривожно вдивляючись у натовп.
У чому річ?непокоїться Лейні.Щось сталося?
Що тобі відомо про Чандрешевого асистента?відповідає Тара запитанням на запитання.
Про Марко? Не так багато,каже Лейні.Він працює на Лефевра вже кілька років, здебільшого веде бухгалтерію. А раніше, здається, він десь навчався. Але я точно не знаю, що саме він вивчав. Та й де навчався, теж не знаю. Він не надто балакучий. А чому ти запитуєш? Шукаєш собі чергову мовчазну та привабливу жертву?
Тара сміється, не звертаючи уваги на тривогу.
Ні, нічого такого. Звичайна допитливість.Вона бере сестру під руку.Ходімо пошукаємо ще нерозгаданих таємниць.
Тримаючись під ручку, дівчата зливаються з натовпом, виписуючи кола навкруг багаття. Чимало відвідувачів досі розглядають його, заворожені танцем білого полумя.
Чоловік у повітрі
Ти знаходишся в наметі, де високо над головою висять люди.
Тут і акробати, і еквілібристи, і повітряні гімнасти. Їх освітлюють десятки круглих сяючих ламп, що звисають зі стелі, неначе планети чи зірки.
І жодної страхувальної сітки.
Ти спостерігаєш за видовищем із цього зручного й небезпечного місця, де між глядачем і артистами нічого немає.
На різній висоті на смугах тканин кружляють дівчата в прикрашених пірям костюмах. Маріонетки, які самі себе смикають за ниточки.
Замість трапецій тут використовують звичайні стільці зі спинками й ніжками.
Розташовані по колу сфери, схожі на пташині клітки, опускаються та підіймаються, і один чи навіть кілька повітряних гімнастів рухається то всередині клітки, то вже назовні, то стоїть на кулях, а ось уже висить на них.
У центрі намету зі стелі звисає чоловік у фраку, підвішений за одну ногу срібною линвою. Руки він склав за спиною.
Чоловік починає надзвичайно повільно рухатися. Спочатку він опускає по черзі руки, поки вони не звисають нижче від голови.
Тепер артист закручується довкола власної осі. Швидше й швидше, і врешті перетворюється на нечітку пляму на кінчику мотузки.
Несподівано він зупиняється й падає.
Глядачі розбігаються, звільняючи клаптик твердої землі під ногами.
Ти не можеш на це дивитися. І не можеш відвести погляд.
Раптом чоловік зупиняється. Застигає на рівні очей глядачів. Він досі привязаний своєю срібною линвою, яка тепер здається нескінченно довгою. Циліндр на голові навіть не поворухнувся, руки спокійно витягнуті вздовж тіла.
Поки до натовпу повертається самовладання, чоловік здіймає руку в рукавичці, знімає капелюха й театрально вклоняється догори ногами.
Онейромантія
Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902
Цілісінький день Бейлі мріє лише про те, щоб сонце якнайшвидше сіло, але воно тільки дражниться й рухається небосхилом, дотримуючись свого звичного темпу. Хлопчик ніколи не замислювався про цей темп, але зараз він видається йому надзвичайно повільним. Бейлі вже майже шкодує, що сьогодні в школі немає занять, які пришвидшили б довжелезні години. Він розмірковує, чи не подрімати, але занадто збуджений неочікуваною появою цирку, щоб заснути.
Вечеря минає звично, як останні кілька місяців,за столом напружена тиша, що переривається материними спробами завязати любязну розмову й поодинокими зітханнями Керолайн.
Сьогодні мама в розмові згадує цирк, а точнішеприваблені його появою натовпи людей.
Бейлі гадає, що зараз знову западе тиша, натомість до нього звертається Керолайн.
Хіба ми не забажали, щоб ти проліз до цирку минулого разу, коли він був тут?У її голосі чується допитливість і легкість, наче вона й дійсно не памятає, чи було це насправді.
Що, вдень?дивується мама. Керолайн багатозначно киває.
Так,каже Бейлі й бажає, щоб повернулася напружена мовчанка.
Бейлі,промовляє мама, у голосі чути розчароване попередження. Хлопчик не розуміє, у чому його провина, адже він виконував забаганку, а не вигадував її, та перш ніж він запротестував, озивається Керолайн.
Ох, він не зробив цього,каже вона, наче щойно чітко згадала, як усе було насправді.
Бейлі лише знизує плечима.
Що ж, сподіваюся, що таки не зробив,додає мама.
За столом знову западає тиша, і Бейлі витріщається у вікно, розмірковуючи, коли точно починаються сутінки. Він вирішує, що краще піти до воріт якнайшвидше в присмерку й почекати, якщо буде потрібно. Ноги під столом аж чешуться, поки хлопчик мудрує, як зашвидко зможе втекти.
Здається, поки він прибирає зі столу й допомагає мамі з посудом, минають століття. Керолайн зникає у своїй кімнаті, а тато ховається за газетою.
Куди це ти зібрався?запитує мама, коли Бейлі завязує шарф.
Іду до цирку,пояснює Бейлі.
Дивись, не допізна,попереджає вона.У тебе ще чимало роботи.
Добре,погоджується хлопчик, відчуваючи полегкість від того, що мама не назвала конкретний час, а що таке «допізна»він може вирішити сам.
Візьми із собою сестру,додає мама.
Бейлі стукає в напіввідчинені двері лише тому, що не має можливості забратися з будинку, уникнувши пильного материного погляду, котрий стежить, чи зазирне він до сестри.
Іди геть,гукає Керолайн.
Я йду до цирку. Якщо хочеш, можеш приєднатися,приглушено каже Бейлі. Він уже знає, що почує у відповідь.
Ні!кричить сестра, і це передбачувано, як тиша за вечерею.Як це по-дитячому,додає вона, кидаючи йому навздогін зневажливий погляд.
Бейлі йде, не промовивши більше жодного слова, а протяг гупає позаду нього дверима.
Сонце вже почало сідати, і на вулицях значно більше людей, ніж зазвичай о цій порі. Усі вони йдуть в одному напрямку.
Поки Бейлі крокує, його хвилювання йде на спад. Можливо, це справді по-дитячому. Можливо, цього разу все буде геть інакше.
Дійшовши до поля, Бейлі бачить натовп, і йому трохи легшає від того, що тут зібралося чимало відвідувачів його віку чи навіть старших, та й лише дехто привів із собою дітей. Двійко дівчат, мабуть, його одноліток, хихотять, коли хлопчик проходить повз них, і намагаються зустрітися з ним поглядом. Бейлі не знає, лестить це йому чи ні.