Кімнати пахнуть пудрою й старим одягом,каже він.Пані, яка весь час плаче. Дядько-привид у сорочці з рюшками. Він постійно ходить за тобою і...
Раптом Прибамбас замовкає й насуплюється.
Ти змусила все зникнути,ображено каже він.Тепер нічого немає. Як ти це зробила?
Деякі речі тобі не можна бачити,каже Селія.
Прибамбас копилить нижню губу від образи, але одразу забуває про неї, підносячи до рота наступну жменю попкорну.
Селія переводить погляд з дітей на подвіря. Там, біля наметів, палахкотить вогнище, відбиваючи на смугастій тканині танцівливі тіні.
Вогнище ніколи не згасає. Полумя ніколи не слабшає.
Воно не зникає навіть тоді, коли цирк переїжджає. Просто рухається з ними від одного місця до іншого. Упродовж усіх подорожей поїздом жевріє собі, безпечно заховане до залізного казанка.
Вогонь палає від самісінької церемонії запалювання, що відбулася в ніч відкриття.
І з тої миті, щойно зайнялося полумя,Селія впевнена в цьомузакрутилися якісь коліщатка, зрушила якась сила, що впливає на весь цирк і на всіх його мешканців.
Навіть на новонароджену двійню.
Прибамбас народився за кілька хвилин до півночі, наприкінці дня, що минав. Крихітка зявилася слідом, коли новий день лише починався.
Крихітко,каже Селія, переводячи погляд на дівчинку, котра бавилася з манжетою її жакета.Я хочу, щоб ти розповідала мені про ті речі, які ти побачиш у зірках і які здадуться тобі важливими, розумієш?
Дівчинка урочисто киває, вихнувши хмарою рудого волосся. Тоді горнеться до Селії та з надзвичайно серйозним поглядом запитує:
Можна мені карамельне яблуко?
У мене закінчився попкорн,жалібно скиглить Прибамбас, простягуючи порожній пакетик.
Селія забирає в нього пакет і просто на очах у дітей складає кілька разів, поки той не зникає геть. Малі плескають, і Прибамбасові руки більше не липкі від карамелі, хоча він цього навіть не помічає. Поки хлопчик намагається вгадати, куди дівся пакетик від попкорну, а Крихітка задумливо розглядає небо, Селія уважно дивиться на дітей.
Це погана ідея. Вона знає, що це погана ідея, але краще тримати двійнят поблизу й уважно спостерігати за ними, особливо зважаючи на обставини та їхній безсумнівний дар.
Гей, ви двоє, хочете навчитися це робити?запитує Селія.
Прибамбас одразу киває з таким завзяттям, що капелюх сповзає на очі. Крихітка вагається, але теж киває.
Тоді, коли станете трохи старшими, я вас навчу, але це буде нашим секретом,обіцяє Селія.Ви вмієте зберігати таємниці?
Діти одночасно кивають. Прибамбас уже поправив свого капелюха.
Селія повертається на подвіря, і діти радісно біжать слідом.
Бажання і мрії
Париж, травень 1891
Коли завіса зі скляних намистин розсувається зі звуком, що нагадує шурхіт дощу, до кімнати віщунки заходить Марко, тож Ізобель поспіхом відкидає з обличчя вуальнеймовірно тонкий чорний шовк, що серпанком огортає дівочу голову.
Що ти тут робиш?цікавиться вона.
Чому ти не розповіла мені про це?Хлопець ігнорує її запитання й простягає розгорнутий записник. У мінливому світлі Ізобель упізнає голе чорне дерево. Воно не схоже на інші дерева, котрі Марко малює у своїх численних блокнотах,на його гілках мерехтять білі свічки, а навколо головного малюнка під кількома різними кутами детально зображене хитросплетіння гілок.
Це Дерево Бажань,пояснює Ізобель.Новинка.
Сам знаю, що новинка,уриває дівчину Марко.Чому ти не розповіла мені?
Не мала часу написати,виправдовується віщунка.До того ж я не знала, чи це ти створив його власноруч. Здається дуже схожим на твої творіння. Нові бажання додаються чарівним чиномпотрібно запалити свічки від тих, що вже горять, і почепити їх на гілки. Старі бажання розпалюють нові.
Це її,лише й каже Марко та забирає назад записник.
Чому ти такий упевнений?питає Ізобель.
Марко мовчить, роздивляючись картинку. Його засмучує, що, малюючи поспіхом, він не зміг передати справжню красу.
Відчуваю,каже він зрештою.Це схоже на передчуття грози, коли щось невидиме висить у повітрі. Відчув це, щойно зайшов до шатра, і чим ближче до Дерева, тим сильніше відчуття. Я не впевнений, що випадкова людина теж матиме якісь передчуття.
Гадаєш, вона теж відчуває речі, зроблені тобою?питає дівчина.
Марко ніколи раніше не думав про це, але, схоже, що так і є. Ця думка дає дивну втіху. Але Ізобель він лише кидає:
Не знаю.
Дівчина знову поправляє вуаль, що сповзла на обличчя.
Що ж,зауважує вона,тепер ти знаєш про Дерево й можеш робити з ним що завгодно.
Не вийде,заперечує Марко.Я не можу скористатися тим, що зробила вона, заради власної вигоди. Суперники мусять тримати дистанцію. Якби ми грали в шахи, я не міг би просто скинути з дошки її фігури. Я можу лише зробити хід у відповідь на її.
Але тоді гра не матиме кінця,замислюється Ізобель.Хіба можна оголосити мат циркові? Безглуздя якесь.
Це не зовсім шахи,каже Марко, намагаючись пояснити те, що врешті-решт сам почав розуміти, хоча поки що не в змозі правильно сформулювати. Він кидає швидкий погляд на стіл, де кілька карт лежать догори зображенням, і одна з них привертає його увагу.Ось на що це схоже,вигукує хлопець, показуючи на жінку з терезами й мечем. Нижче від її ніг написано La Justice. Справедливість.Це наче терези. Одна шалька моя, а другаїї.
Між картами на столі зявляються сріблясті терези. Обидві шальки врівноважені пригорщами діамантів, що виблискують У сяйві свічок.
То завданнясхилити чашу на свій бік?здогадується Ізобель.
Марко киває, гортаючи сторінки свого записника. Він постійно повертається до аркуша з деревом.
Але якщо кожен із вас і надалі докладатиме щось на свою шальку, вага збільшуватиметься після кожного ходу,розмірковує Ізобель, дивлячись, як легенько хитаються терези.А раптом усе зруйнується?
Думаю, що це не зовсім точне порівняння,зізнається Марко, і терези зникають.
Ізобель далі дивиться на порожнє місце та хмурить лоба.
Як довго це триватиме?питає вона.
І гадки не маю,відповідає Марко.Ти хочеш піти?додає він, переводячи погляд на дівчину, і сам не знає, що хоче почути від неї.
Ні,заперечує Ізобель.Я... я не хочу йти. Мені тут насправді подобається. Але я теж хотіла б зрозуміти. Може, якщо я краще розумітиму, з мене буде більше користі.
Ти й так корисна,запевняє Марко.Імовірно, єдина моя перевага в тому, що вона не знає, хто я. Вона може реагувати лише на зміни в цирку, а в мене є ти, щоб спостерігати за нею.
Але я не бачу від неї жодної реакції,заперечує Ізобель.Вона все тримає в собі. Читає більше, ніж будь-хто зі знайомих мені людей. Малюки Мюрреїв обожнюють її. Та й до мене вона дуже добра. Я ніколи не бачила, щоб вона вдавалася до чогось надзвичайного поза сценою. Ти кажеш, що вона робить хід, але я не бачу, аби вона взагалі до чогось удавалася. Звідки ти знаєш, що це дерево не робота Ітана Барріса?
Містер Барріс створює вражаючі механізми, але це не його рук справа. Хоча вона попрацювала з його Каруселлю, у цьому я впевнений. Сумніваюся, що навіть такий талановитий інженер, як містер Барріс, може змусити деревяного грифона дихати. І хай навіть на Дереві немає листя, воно живе й росте корінням із землі.
Марко знову зосереджується на малюнку, погладжуючи обриси дерева пучками пальців.
Ти загадав бажання?тихо питає Ізобель.
Хлопець згортає записник і не відповідає.
Вона досі виступає в першій чверті години?цікавиться він, дістаючи з кишені годинник.
Так, але... ти збираєшся сидіти там і дивитися її виставу?перепитує Ізобель.Місця в наметі ледь вистачить двадцятьом людям. Вона помітить тебе. Хіба їй не здасться дивним, що ти опинився тут?
Вона мене не впізнає,обіцяє Марко. Годинник зникає з його руки.Я буду вдячний, якщо в майбутньому ти повідомлятимеш мені про нові намети.
Він повертається й виходить так швидко, що полумя свічок здригається від вітру.
Я сумую за тобою,кидає Ізобель йому навздогін, але клацання намистин завіси, що змикається позаду нього, убиває будь-які сентименти.
Ізобель опускає на обличчя чорний серпанок вуалі.
* * *
Коли на світанні останній допитливий відвідувач іде, Ізобель виймає з кишені марсельську колоду. Вона завжди тримає її при собі, попри те, що в цирку користується іншою, виготовленою на замовлення в чорних, білих і сірих тонах.
Із марсельської колоди дівчина тягне одну-єдину карту й знає, що побачить, навіть не перегорнувши її. Зображений із лицьового боку янгол лише підтверджує підозри.
Ізобель не повертає карту до колоди.
Атмосфера
Лондон, вересень 1891
Цирк приїжджає до лондонських передмість. У сутінках потяг підповзає до станції, не привертаючи особливої уваги. Вагони розпадаються, двері й коридори розїжджаються врізнобіч, безшумно перетворюються на шеренгу кімнат без вікон. Навколо них розгортаються смугасті полотна, розмотуються й натягуються линви, за ретельно опущеною завісою самі по собі складаються платформи для виступів.
(Артисти вважають, що десь тут є спеціальна бригада робітників, котра займається всім цим, поки вони розпаковують речі, хоча деякі зміни, вочевидь, відбуваються автоматично. Раніше так і було, але тепер жодної бригади немає, невидимі робітники сцени не прилаштовують частини декорацій на свої місця. Більше такої потреби немає.)
Намети залишаються тихими й темними, аж поки наступного вечора цирк не відчинить свої двері відвідувачам.
Більшість артистів вирушила цього вечора до містанавідатися до давніх друзів чи зазирнути до улюблених шинків, і лише Селія Бовн залишається у своєму вагончику за сценою.
Порівняно з іншими помешканнями, що ховаються в циркових наметах, кілька її кімнат видаються скромними, повними книжок і потертих меблів. На всіх поверхнях весело палахкотять різноманітні свічки, освітлюючи сонних голубів у клітках, що звисають уздовж різнобарвних портьєр. Тут її затишний притулок, спокійний і тихий.
Несподівано хтось стукає у двері.
Оце так ти зібралася провести цілісіньку ніч?цікавиться Тсукіко, кидаючи несхвальний погляд на книжку в руці Селії.
А ти зазирнула, щоб запропонувати щось цікавіше?запитує Селія. Дівчина-змія нечасто навідується з візитами.
Мене запросили в гості, тож я подумала, що ти могла би приєднатися,каже Тсукіко.Ти занадто багато часу проводиш на самоті.
Селія намагається заперечити, але Тсукіко рішуче дістає з шафи одну з її найкращих суконь. Майже всі вони чорно-білі, але цю пошито з темно-синього оксамиту й вигаптувано блідим золотом.
Куди ми йдемо?цікавиться Селія, але Тсукіко відмовляється казати. Для театру чи балету занадто пізно.
Коли ж прибувають до la maison Лефеврів, дівчина сміється.
Ти мала б мені сказати,зауважує вона Тсукіко.
Тоді б це не було сюрпризом,озивається та.
Селію запросили на вечірку до la maison Лефеврів лише одного разу. І це, швидше, була вечеря на честь відкриття цирку, ніж справжній Опівнічний Прийом. Але, хоча від дня відбору дівчина бувала тут лише кілька разів, виявляється, що вона знайома з усіма гостями.
Те, що Тсукіко прийшла не сама, для всіх стає несподіванкою, але Чандреш, із келихом шампанського в руках, тепло приймає Селію та веде її до вітальні, перш ніж дівчині вдається вибачитися за свою несподівану появу.
Переконайся, що на стіл поставили додаткову тарілку,наказує Чандреш Марко й обходить з дівчиною довкола кімнати, щоб познайомити її з усіма. Селії здається дивним, що він не памятає, як уже робив це.
Мадам Падва, як завжди, витончена, її сукня теплого мідного відтінку осіннього листя мерехтить у сяйві свічок. Сестри Берджес і містер Барріс уже жартують, що всі троє, не змовляючись, убралися в різні відтінки синього, і як доказ того, що це наймодніший колір сезону, наводять сукню Селії.
Подейкують, що може прийти чи не прийти ще один гість, але чарівниці не вдається розчути його імя.
Серед цих людей, що вже так давно знайомі, дівчина почувається дещо ні в сих ні в тих. Але Тсукіко вдається залучити її до розмови, а містер Барріс так уважно дослухається до кожного її слова, що Лейні починає дражнити його.
Хоча Селія знає містера Барріса досить добре (адже зустрічалися кілька разів і обмінялися десятками листів), він щосили вдає, ніби вони ледь знайомі.
Вам варто було стати актором,шепоче вона йому, переконавшись, що ніхто не слухає.
Знаю,відгукується він зі щирим сумом у голосі.Шкода, що я знехтував своїм справжнім покликанням.
Селія ніколи раніше довго не спілкувалася із сестрами Берджес. Але сьогодні балакучіша за Тару Лейні детально розповідає їй, як вони доклали рук до створення цирку. Костюми мадам Падви та інженерні досягнення містера Барріса неможливо не помітити, а їхній внесок не так впадає в око, хоча й стосується мало не кожного циркового аспекту.
Аромати, музика, вогні. Навіть вага оксамитових завіс на вхідних дверях. Вони доклали зусиль, аби все видавалося легким.
Ми любимо вражати всі органи чуття,каже Лейні.
Але деякі більше за інші,додає Тара.
Правда,погоджується сестра.Запахи часто недооцінюють, хоча вони найкраще пробуджують спогади.
Вони неперевершено вміють створювати атмосферу,зауважує Чандреш, приєднуючись до розмови та змінюючи порожній келих Селії на новий, повний шампанського.Обидвісправжні генії.
Хитрість у тому, щоб усе здавалося ненавмисним,шепоче Лейні.Щоб штучне мало природний вигляд.
Щоб усі елементи зливалися воєдино,підсумовує Тара.
Селія вважає, що в сьогоднішній компанії сестри виконують схожу функцію. Вона сумнівається, що після відкриття цирку ці збіговиська тривали б так само довго, якби не заразливий дзюркотливий сміх сестер Берджес. Вони ставлять доречні запитання, підтримуючи розмову, заповнюють собою будь-яку паузу.
А містер Баррісідеальна протилежність, серйозний і привітний чоловік, ідеально врівноважує динаміку групи.
Увагу Селії привертає якийсь порух у холі. І хоча інші могли подумати, що це лише відблиск численних свічок чи віддзеркалення в люстрі, дівчина одразу розуміє, у чому річ.
Вона непомітно виходить до коридору й зникає з обсягу ока в затіненій бібліотеці навпроти вітальні. Кімнату освітлює лише скляна вітражна панель на стіні із зображенням променистого заходу сонця. Світло теплим водоспадом струменить на найближчі книжкові полиці, а решта кімнати ховається в темряві.
Хіба я не можу присвятити собі хоча б один вечір, щоб ти не стежив за мною?шепоче дівчина в пітьму.
Не думаю, що такі збіговиська варті того, щоб гаяти на них свій час,відповідає батько, і світло від штучного сонця червоною колоною вихоплює з темряви його обличчя й частину сорочки.
Ти не можеш диктувати мені, як я маю проводити кожну хвилину свого часу, татку.
Ти губиш концентрацію,відгукується Гектор.
Я не можу загубити концентрацію,заперечує Селія.Окрім наметів і різноманітних прикрас, я контролюю більшу частину цирку. А він зараз зачинений, якщо ти не помітив. І якщо я краще знатиму цих людей, то зможу краще маніпулювати тим, що вони вже зробили. Урешті-решт, це вони створили цирк.
Добре, це слушна думка,кидає Гектор. У кімнаті занадто темно, щоб бути впевненою, проте Селії здається, що, попри останні слова, батько сердиться.Але намагайся не забувати, що ти не маєш причин довіряти будь-кому в тій кімнаті.
Дай мені спокій, татку,каже Селія й зітхає.
Міс Бовн?озивається голос позаду неї. Селія озирається та зі здивуванням помічає, що біля одвірка стоїть Чандрешів помічник і спостерігає за нею.Зараз подаватимуть вечерю. Можливо, ви захочете приєднатися до решти гостей у їдальні.
Перепрошую,каже Селія, кидаючи швидкий погляд у затінок, але батько вже зник.Розміри бібліотеки зачарували мене. Не думала, що хтось помітить, що я зникла.
Певен, помітять усі,каже Марко.Хоча розміри бібліотеки й мене не раз зачаровували.
Дивовижна усмішка, якою він супроводжує свої слова, захоплює Селію зненацька. На обличчі в цього хлопця рідко можна помітити якийсь вираз, окрім пересічної стриманої зацікавленості чиподекудизнервованості.