* * *
А з іншого боку цирку, там, де паркан здається суцільним, проте відчиняється, із затінку темних наметів зявляється Селія Вовн: виходить під дощ та із зусиллям розкриває парасолю. Вона велика, з важкою вигнутою ручкою і, коли Селії таки вдається її розкрити, стає надійним прихистком від дощу. Хоча нижня частина бордової сукні швидко всотує воду та стає майже чорною.
Дівчина йде до міста, на неї майже ніхто не звертає увагу, та й кому звертати, коли з неба так і ллє. Вона йде викладеними бруківкою вулицями повз кількох інших перехожих. Люди як можуть ховаються під парасолями.
Урешті-решт Селія зупиняється біля яскраво освітленого кафе, де людяно й весело, попри погоду. Вона додає свою парасольку до колекції, що вже зібралася біля дверей.
Усередині є кілька вільних столиків, але Селії впадає в око порожній стілець біля каміна за столиком Ізобель, яка сидить, тримаючи в руках горнятко з чаєм і уткнувшись носом у книжку.
Селія ніколи не розуміла, як ставитися до віщунки. Вона народилася з недовірою до людей, котрі кажуть іншим те, що ті хочуть почути. А в погляді Ізобель часом миготить той самий вираз, що й у Тсукіко: я знаю більше, ніж кажу.
Зрештою, може, такий вигляд мають усі, хто оповідає людям, що приготувала для них доля.
Можна скласти тобі компанію?питає Селія.
Ізобель підводить очі й на її обличчі зявляється здивування, але вже за мить воно змінюється радісною усмішкою.
Звичайно,каже дівчина, загинаючи сторінку, перш ніж відкласти книжку вбік.Не можу повірити, що ти зважилася вийти за такої погоди. Мене злива заскочила тут, тож я вирішила пересидіти її. Збиралася зустрітися з деким, але, гадаю, вони не прийдуть, зважаючи на погодні умови.
І їх не можна звинуватити,погоджується Селія, стягуючи вогкі рукавички. Вона легенько струшує їх, і тканина знову абсолютно суха.На вулиці такий дощ, що здається, наче йдеш під водою.
А чому ти не на вечірці з приводу кепської погоди?
Я зявилася там ненадовго й утекла, бо сьогодні не в тому настрої. Крім того, не хочеться втрачати можливість залишити Цирк і трохи змінити обстановку, навіть якщо заради цього доведеться мало не втопитися.
Я часом теж люблю втекти,зізнається Ізобель.Це ти викликала дощ, щоб узяти вихідний?
Звісно ж, ні,заперечує Селія.Але навіть якби це було правдою, то я, схоже, перестаралася.
Поки вона говорить, просочена дощем сукня висихає і з майже чорної знову стає глибокого винного кольору. Важко сказати точно, чи її висушив веселий вогонь у каміні, чи непомітне втручання Селії.
Дівчата базікають про погоду, Прагу та книжки. Вони не навмисне уникають теми цирку, а лишень намагаються не торкатися її. Якоїсь миті вони перестають бути віщункою та ілюзіоністкою, а перетворюються просто на двох жінок, що сидять за столиком. Не часто випадає така можливість.
Двері кафе розчахуються, впускаючи до приміщення порив вітру з бризками дощу. Кафе озивається розпачливими стогонами відвідувачів і гуркотом парасоль у підставці.
Заклопотана офіціантка зупиняється біля столика, і Селія замовляє мятний чай. Коли офіціантка йде геть, дівчина оглядає приміщення уважним поглядом, роздивляючись відвідувачів, наче шукає когось, але не може зосередитися.
Щось сталося?питає Ізобель.
Ох, нічого,відповідає Селія.Чомусь здалося, що за нами стежать, але, швидше за все, це лише мої фантазії.
Мабуть, хтось упізнав тебе,припускає Ізобель.
Сумніваюся,каже Селія, озираючись на відвідувачів і не помічаючи жодного погляду у свій бік.Люди бачать те, що хочуть бачити. Упевнена, тут і без цирку вистачає дивакуватих клієнтів. Отже, нам буде нескладно злитися з натовпом.
Я завжди дивуюся, що ніхто не впізнає мене за межами цирку,зізнається Ізобель.Я зовсім нещодавно ворожила кільком людям, що зараз сидять у цьому приміщенні, і жоден із них навіть оком у мій бік не змигнув. Напевно, без свічок і оксамиту я маю не такий таємничий вигляд. А може, вони звертають більше уваги на карти, ніж на мене.
Ти маєш із собою карти?питає Селія.
Ізобель киває.
Хочеш... хочеш, аби я поворожила?пропонує вона.
Якщо не заперечуєш.
Ти ніколи не просила ворожити тобі.
Зазвичай я не в настрої знати все про своє майбутнє,каже Селія.Але сьогодні почуваюся дещо допитливою.
Ізобель вагається, озирається на сусідні столикиздебільшого богемні клієнти сьорбають абсент і сперечаються про мистецтво.
Вони навіть не помітять,запевняє Селія.Обіцяю.
Ізобель переводить погляд на фокусницю та виймає з ташечки карти: не ту, чорно-білу, циркову, а справжню марсельську колоду, потерту й вицвілу.
Які вони милі,каже Селія, коли Ізобель мішає карти, спостерігаючи за їхнім мінливим мерехтінням.
Дякую.
Але їх лише сімдесят сім.
Руки Ізобель завмирають лише на мить, та одна карта падає з колоди на стіл. Селія підіймає її та повертає Ізобель, мигцем глипнувши на картинкудві чаші. Віщунка повертає карту в колоду й перемішує далі. Карти ллються суцільним потоком з однієї долоні в другу.
Одна з них... в іншому місці,пояснює Ізобель.
Селія більше не ставить запитань.
Офіціантка приносить мятний чай для Селії і, навіть не помічаючи карт, іде собі геть.
Це ти зробила?цікавиться Ізобель.
Так, я її відволікла,відповідає Селія, обережно подувши на паруючий чай. Вона дещо хитрує, але пояснити, що прикрила стіл невидимим серпанком, виявляється не так уже й просто. Як і той факт, що відчуття, наче за ними стежать, нікуди не зникло та дратує її.
Ізобель закінчує перемішувати карти та кладе колоду на стіл долілиць.
Не чекаючи на пояснення Ізобель, Селія ділить її на три частини і, обережно тримаючи карти за кутики, викладає стосики рядком на столі.
Котра?питає Ізобель.
Селія сьорбає чай і уважно роздивляється всі три стовпчики карт. Трохи подумавши, вона вибирає середній. Віщунка знову складає карти в колоду, залишаючи обраний стосик згори.
Карти, котрі вона розкладає на столі, на перший погляд нічого особливого не кажуть. Кілька чаш. Два мечі. La Papessa, загадкова Жриця.
Ізобель роблено закашлюється, щоб приховати, як судомно вдихнула повітря, коли на вже викладені карти лягає Le Bateleur. Чарівник. Селія, схоже, нічого не помічає.
Вибач,каже Ізобель після того, як кілька хвилин мовчки розглядала карти.Іноді мені потрібен час, аби все правильно трактувати.
Не поспішай,відповідає ілюзіоністка.
Ізобель розкладає карти на столі, по черзі зосереджуючись на кожній з них.
Ти носиш на серці важкий тягар. На душі в тебе неспокійно. Ти багато чого втратила. Але рухаєшся до змін і відкриттів. Є щось, що підштовхує тебе вперед.
З виразу обличчя чарівниці важко щось зрозуміти. Вона переводить зацікавлений, але стриманий погляд із карт на віщунку.
Ти... не борешся, ні, це невлучне слово, але ти конфліктуєш із чимось невидимим, із чимось затіненим, прихованим від тебе.
Селія лише всміхається.
Ізобель кладе на стіл наступну карту.
Але скоро твій суперник викриє себе,каже вона.
Це привертає увагу ілюзіоністки.
Як скоро?цікавиться вона.
Карти не називають точних дат, але викриття вже дуже близько. Я б сказала, воно вже неминуче.
Ізобель тягне ще одну карту. Знову дві чаші.
Це емоції,пояснює вона.Сильне почуття, але ти ще не заглибилася в нього. Поки що ти на поверхні, проте воно вже чекає, щоб затягти тебе у свої глибини.
Цікаво,зауважує Селія.
Немає нічого, що можна було б уважати хорошим чи поганим, лише щось... визначне.Ізобель трохи посуває карти, і Чарівник зі Жрицею опиняються в оточенні огорнутих полумям жезлів і чаш із водою. У каміні потріскує вогонь, і цей звук сплітається зі стукотом дощу по шибках.Воно майже суперечить саме собі,додає за мить дівчина.Наче кохання і втрата злилися в одне, щоб обернутися на солодкий біль.
Ого, звучить заманливо,холодно каже Селія. Ізобель усміхається й підводить погляд, але обличчя дівчини зберігає той самий порожній вираз.
Вибач, що не можу сказати чіткіше,каже віщунка.Якщо мені пізніше відкриється ще щось, я повідомлю тобі. Може, мені потрібно зосередитися на картах, перш ніж відчути їхнє значення по-справжньому. Вони такі... не те щоб нечіткі, але мають багато прихованого змісту, тож треба добряче подумати.
Не вибачайся. Не можу сказати, що я шокована. І дякую, я дуже ціную твою здатність розуміти суть.
Селія переводить розмову на щось інше, проте карти лишаються на столі, а Ізобель навіть не поворухнулася, щоб зібрати їх. Дівчата базікають про дрібниці, поки Селія не каже, що мусить повернутися до цирку.
Зачекай хоча б, поки вщухне дощ,заперечує Ізобель.
Я вже й так украла в тебе безліч часу, а дощце лише дощ. Сподіваюся, що той, на кого ти чекаєш, не забариться.
Щось я сумніваюся, але дякую. І дякую, що склала мені компанію.
Залюбки,відгукується Селія, підводячись з-за столу й забираючи рукавички. Вона з легкістю прокладає собі шлях у людяному кафе, біля дверей бере з підставки парасолю з чорного ручкою і, перш ніж повернутися до цирку під невтишимим дощем, махає Ізобель на прощання.
Віщунка задумливо соває розкладені на столі карти.
Не можна сказати, що вона збрехала. Вона вважає, що неможливо збрехати про карти.
Але очевидно, про яке змагання йдеться, а з ним тісно сплітається все інше: минуле і майбутнє.
Це було водночас ворожінням для всього цирку, а не лише для ілюзіоністки, тож Ізобель так хвилювалася, що не могла зосередитися на деталях. Вона бере зі столу карти й замішує їх назад до колоди. Чарівник опиняється зверху. Дівчина зупиняється, побачивши карту, і оглядає кафе. Хоча кілька відвідувачів убрані в капелюхи, того, на кого вона чекає, тут не видно.
Віщунка мішає карти, поки Чарівник не губиться десь у глибині колоди, а потім відкладає їх і повертається до книжки, щоб перечекати дощ на самоті.
* * *
Надворі лютує злива, тож помережані поодинокими освітленими вікнами вулиці залишаються здебільшого темними й безлюдними. Хоча й дмухає прохолодний вітер, надворі не так зимно, як очікувала Селія.
Сама вона не вміє добре ворожити на картах тарозавжди занадто багато можливостей, занадто багато значень. Але, коли Ізобель пояснила їй основні елементи, дівчина й сама помітила і складні почуття, і неминуче викриття. Вона навіть не знає, що й думати про це, але, попри скептичний настрій, сподівається, що скоро точно знатиме, хто її суперник.
Вона й далі неуважно ступає, розмірковуючи про карти, але незабаром помічає, що їй тепло. Принаймні так само тепло, як біля каміна, де вони сиділи з Ізобель. Більш того, її одяг досі сухий. Жакет, рукавички, навіть пруг сукні. Хоча ллє як із відра, а краплі води, роздмухувані вітром, летять навсібіч, наче насміхаючись із законів тяжіння, на неї не потрапила жодна крапелька. Від велетенських, як ставки, калюж на всі боки розлітаються бризки, але Селія їх не відчуває. Навіть черевики не намокли.
Діставшись до відкритого всім вітрам майдану, Селія зупиняється біля вежі з астрономічним годинником, де вирізьблені з дерева апостоли попри непогоду зявляються у визначений час.
Вона досі стоїть у струменях дощу. Краплі падають так рясно, що вже за кілька кроків нічого не видно, але дівчині тепло й сухо. Вона простягає перед собою руку з-під парасольки й уважно дивиться на неї, та жодна крапля не потрапляє на шкіру. Навіть ті, що вже наблизилися до шкіряної рукавички, різко змінюють напрямок і відбиваються, наче наштовхнувшись на щось невидиме й непроникне.
Саме тоді Селія розуміє, що взяла не свою парасолю.
Перепрошую, міс Бовн,звертається до неї крізь шурхіт дощу голос і відлунює вулицею. Вона впізнає його, навіть не озирнувшись. Біля дівчини стоїть мокрий як хлющ Марко, і краплі дощу сріблястими цівками стікають із крис його котелка. У руках складена парасоля, яка достоту схожа на ту, котру тримає вона.
Боюся, ви взяли мою парасолю,каже він захекано й посміхається хижою посмішкою, яка швидше належить вовкові, а не ягнятку.
Селія здивовано витріщається на нього. Спочатку вона дивується: що, в біса, робить у Празі Чандрешів помічник, якого вона ніколи не бачила за межами Лондона? А потім замислюється, звідки в нього така парасоля.
І поки вона збентежено дивиться на хлопця, шматочки головоломки поволі складаються. Селія пригадує кожну свою зустріч із юнаком, який тепер стоїть перед нею посеред зливи, згадує, як він хвилювався під час її відбору, роки поглядів, кинутих крадькома, і зауважень, які вона вважала скромним залицянням.
А ще постійне враження, наче його тут насправді немає: хлопець так зливався з обстановкою, що Селія часто забувала, що він узагалі знаходиться в кімнаті.
Раніше вона гадала, що це одна з рис доброго помічника, і ніколи не задумувалася, наскільки оманливим може бути таке враження.
Раптом дівчина почувається недоумкуватою: вона жодного разу навіть не припустила, що Марко може бути її суперником.
І тоді вона засміялася, її життєрадісний регіт звучить в унісон із шурхотом зливи. Маркова усмішка тане, і він розгублено дивиться на дівчину, скліпуючи з вій краплі води.
Опанувавши емоції, Селія присідає в досконалому глибокому реверансі. Вона простягає хлопцеві парасолю й задихається, бо дощ падає на неї стіною тієї ж миті, коли ручка перестає торкатися пальців. Він віддає їй таку саму на вигляд парасолю.
Перепрошую,каже вона, а в погляді досі іскриться радісний подив.
Я б дуже хотів побалакати з вами, якщо ви не проти чогось випити,каже Марко. Його капелюх уже сухий, і хлопець марно намагається прикрити парасолькою їх обох. На вітрі пасма темного волосся нитками прилипають до щік Селії, вона задумливо вдивляється, як краплі дощу випаровуються з Маркових вій.
По всіх роках сумнівів зустріч із суперником відбувається зовсім не так, як вона уявляла.
Вона завжди думала, що знайома зі своїм опонентом. Що цей хтось напевно знаходиться в стінах цирку, а не за його межами. І все одно дивується.
У голові так багато запитань, вона мріє дізнатися про стільки речей, хоча тато постійно наголошує, що не можна знатися із суперником. І водночас вона раптово почувається незахищеною, адже він завжди знав, на що від кожного з них можна чекати. Знав, щоразу відчиняючи їй двері чи записуючи Чандрешеві примхи. Щоразу, коли витріщався на неї ось так, як тепер, своїми чесними світло-зеленими очима.
І все одно його пропозиція дуже заманлива.
Можливо, якби вона не змокла, як потопельник, Селія навіть погодилася б.
Звісно, залюбки,каже вона насмішкувато у відповідь на Маркову посмішку.Може, наступного разу.
Вона докладає зусиль, щоб розкрити свою парасолю, що повсякчас затинається, і, коли над головою напинається чорний шовковий купол, зникає разом із ним. Лише краплі дощу стукотять на порожній бруківці.
Марко самотньо розглядає те місце, де щойно стояла Селія, а потім зникає в темряві.
Віддзеркалення і вихиляси
На вивісці написано «Дзеркальний Коридор», але всередині ти розумієш, що це не просто коридор.
Ти вже приготувався побачити дзеркальні стіни аж до самої підлоги, натомість на тебе чекають свічада різноманітних розмірів і форм, і кожне має свою особливу раму.
Коли ти рухаєшся, в одному з них віддзеркалюються твої черевики, а в сусідньому не видно нічого, крім дзеркал на протилежній стіні. У якомусь люстрі зник твій шарф, але ось він зявився в наступному.
У дзеркалі ти бачиш за своєю спиною чоловіка в котелку, але він відбивається не всюди. Повернувшись, ти не можеш знайти його в кімнаті, хоча виявляється, що там значно більше відвідувачів, аніж ти бачив у дзеркальному склі.
Коридор веде до круглої кімнати, де тебе на мить засліплює яскраве світло. Воно ллється від високого ліхтаря, що знаходиться в центрі,вежа з чорного металу, увінчана лампою з матового скла. Він був би доречним на розі вулиці, а зовсім не в цирковому наметі.
Усі стіни тут теж завішані дзеркалами. Кожне довге дзеркало висить так, аби зєднати смуги на стелі із занадто розфарбованою підлогою.
Ти ступаєш кілька кроків кімнатою й бачиш, як у ній нескінченними рядами ростуть вуличні ліхтарі, і смуги складаються візерунчастими фракталами, знову й знову.
Ворожіння на картах
Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902
Бейлі обходить цирк, і доріжка знову виводить його на подвіря. Він на мить зупиняється, щоб помилуватися іскристим вогнищем, а потім купує в яточника пакетик шоколадних цукерок, аби компенсувати покинуту вечерю. Цукерки зроблені у вигляді мишок із мигдальними вушками й локричними хвостиками. Він одразу зїдає дві, а решту кладе до кишені пальта, сподіваючись, що вони там не розтануть.