Уже так пізно?питає містер Барріс, коли Марко стукає у відчинені двері, але не може зайти досередини, бо на підлозі не лишилося вільного місця.Варто було б розпакувати годинник, він десь тут.Він махає в бік вервечки великих деревяних ящиків під стіною. Розібрати, чи цокає в котромусь із них годинник, неможливо.І не завадило б розчистити доріжку,додає він, відштовхуючи коробки вбік і підіймаючи стоси скручених креслень.
Перепрошую, що відволікаю,каже Марко,я хотів побалакати з вами ще до вашого відїзду з міста. Можливо, краще було б почекати, поки ви облаштуєтеся, але я вирішив, що деякі справи варто вирішувати віч-на-віч.
Звісно ж,погоджується містер Барріс.До того ж я все одно збирався віддати вам на зберігання копії креслень цирку. Вони мусять бути десь тут.Він гортає стос креслень, перевіряючи позначки й дати.
Двері, що ведуть до кабінету, тихо зачиняються, хоча ніхто їх не торкався.
Чи можу я поставити вам запитання, містере Барріс?Цікавиться Марко.
Звичайно,відгукується архітектор, і далі сортуючи паперові рулони.
Як багато вам відомо?
Містер Барріс опускає руку з кресленням і повертається, підіймаючи окуляри на перенісся, щоб краще розібрати вираз хлопцевого обличчя.
Як багато мені відомо про що?запитує він, коли стає помітно, що пауза затяглася.
Як багато міс Бовн розповіла вам?Марко відповідає запитанням на запитання.
Перш ніж щось відповісти, містер Барріс зацікавлено розглядає хлопця.
Ви її суперник,каже він, і усмішка розквітає на його обличчі, коли Марко киває.Я б ніколи не здогадався.
Вона розповіла вам про змагання,каже Марко.
Лише в загальних рисах,зізнається містер Барріс.Вона прийшла до мене кілька років тому й запитала, якою була б моя відповідь на зізнання, що всі її фокуси відбуваються насправді. Я відповів, що повірив би їй на слово чи подумав би, що вона бреше, та я б ніколи й уявити не міг, що така мила панянка може виявитися брехункою. Тоді вона поцікавилася, що я міг би створити, якби не переймався силою тяжіння. Це й стало початком Каруселі, хоча, гадаю, вам це вже й так відомо.
Я щось таке припускав,погоджується Марко.Хоча точно не знав, наскільки все відомо вам.
Я вважаю, що перебуваю в становищі, за якого можу бути корисним. Упевнений, що маги наймають інженерів, аби їхні витівки здавалися тим, чим вони насправді не є. Але в нашому випадку я виконую протилежну функцію: допомагаю справжній магії видаватися хитромудрою постановкою. За словами міс Бовн, роблю все приземленішим, неймовірнезвичайним.
Вона втручалася в роботу Звіздаря?
Ні, Звіздарабсолютно механічна конструкція,заперечує містер Барріс.Можу показати вам креслення, якщо знайду їх серед цього безладу. На його створення мене надихнула цьогорічна Всесвітня виставка в Чикаго. Міс Вовн стверджує, що вдосконалити його неможливо, утім, гадаю, що він працює так досконало завдяки її допомозі.
Отже, у своїй галузі ви теж чарівник, сер,каже Марко.
Імовірно, ми робимо одне й те саме різними методами,погоджується містер Барріс.Я знав, що десь існує загадковий суперник міс Бовн, і гадав, що, хай би ким він був, допомога йому непотрібна. Наприклад, ті паперові звірі просто вражають.
Дякую,озивається Марко.Мені довелося добряче поімпровізувати, аби звести намети без креслень.
Тому ви прийшли?цікавиться містер Барріс.Потребуєте якогось креслення?
Перш за все я хотів переконатися, що вам відомо про гру,пояснює Марко.Ви ж знаєте, що я можу вчинити так, аби ви забули про цю розмову?
Ох, у цьому немає потреби,переконує містер Барріс, гарячкувато хитаючи головою.Запевняю вас: я можу зберігати нейтралітет. Я не з тих, хто стає на чийсь бік, і можу допомагати вам чи міс Бовн тією мірою, якої ви потребуватимете, та зберігатиму в таємниці будь-що, що ви чи вона скажете мені. І взагалі, не прохоплюся про це нікому ані словом. Можете мені довіряти.
Марко міркує щодо почутого й вирівнює нахилений стос коробок.
Гаразд,каже він урешті.Хоча, мушу зізнатися, містере Барріс, я здивований, як легко ви все це сприйняли.
Архітектор усміхається у відповідь.
Не можу не погодитися, що з усіх нас від мене цього можна було очікувати найменше,каже він.Світ набагато цікавіший, ніж я міг собі уявити до того, як уперше навідався на Опівнічний Прийом. Чому воно так? Тому що міс Бовн може вдихнути життя у створіння з твердого дерева на Каруселі, тому що ви можете стерти мої спогади чи тому, що цирк, ще до того, як мова зайшла про магію, сам зламав межі можливого? Я точно не знаю. Але не проміняв би це ні на що у світі.
І ви не викажете мою особу міс Бовн?
Я не скажу їй,обіцяє містер Барріс.Ось вам моє слово.
У такому разі,підсумовує Марко,мушу звернутися до вас по допомогу.
* * *
Коли надходить лист, містер Барріс не поспішає розкривати конверт, побоюючись, що міс Бовн засмутиться через неочікуваний розвиток подій чи почне випитувати імя свого суперника, адже легко здогадається, що тепер воно йому відоме.
Проте, коли він таки наважується, бачить лише одне речення, написане в записці: «Можна мені теж щось додати?»
Чоловік пише відповідь і повідомляє, що цей намет було спеціально розроблено так, аби обидві сторони могли ним скористатися, тож вона може додати туди все, що заманеться.
* * *
Селія йде повним снігу коридором, мерехтливі сніжинки пристають до волосся й налипають на пруг сукні. Дівчина простягає руку та всміхається, коли невеличкі кришталики тануть, торкнувшись її шкіри.
До коридору виходять чимало дверей, і вона обирає одні, у самому кінці. Залишивши позаду себе розталий сніг, Селія заходить до кімнати та пригинається, щоб не наштовхнутися на книжки, котрі каскадами звисають зі стелі, розгорнувши свої сторінки застиглими хвилями.
Дівчина простягає руку й торкається паперу, сторінки гортаються, і вся кімната сповнюється тихим шарудінням.
Їй знадобилося кілька хвилин, щоб у затіненому кутку виявити інші двері, і дівчина заливається сміхом, коли її черевик грузне в мякому, як пудра, піску наступної кімнати.
Селія стоїть у блискучій білій пустелі, а над головоюкуди не гляньнічне зоряне небо. Дівчина простягає руку, щоб торкнутися схованої за зірками стіни, проте все одно дивується, коли пальці знаходять тверду поверхню,відчуття простору було таким правдоподібним.
Вона рушає вздовж поцяткованих зорями стін, шукаючи, де можна вийти.
Це огидно,каже татів голос, хоча вона й не може розгледіти батька в тьмяному світлі.Ви мали б працювати окремо, а не починати це... це безпутне добросусідство. Я попереджав тебе про співпрацю, це не надто вдалий спосіб демонструвати свої навички.
Селія зітхає.
А мені здається, що це досить розумно,каже вона.Хіба можна уявити кращі змагання, аніж усередині одного намету? І ти не можеш називати це справжньою співпрацею. Як можна співпрацювати з кимось, якщо навіть не знаєш, хто це?
Мигцем вона помічає татове обличчя: він кидає на неї злостиві погляди, а потім відвертається й знову зосереджується на стіні.
Тож що в такому разі краще?питає вона.Кімната, повна дерев, чи кімната, повна піску? Ти хоча б знаєш, котра з них моя? Це починає набридати, татку. Мій суперник, вочевидь, має такі самі навички. Як ви визначите переможця?
Не твоє діло,шипить батько, наблизившись до її вуха ближче, ніж Селії хотілося.Ти розчарувала мене. Я чекав від тебе більшого. Ти мусиш старанніше працювати.
Старанніша робота виснажить мене,заперечує Селія.Я й так ледве контролюю те, що вже є.
Цього недостатньо,буркає батько.
А коли буде достатньо?питає дівчина, але не отримує відповіді й самотньо стоїть посеред зірок.
Вона опускається на землю, черпає повну жменю білого, як перлини, піску й повільно випускає його крізь пальці.
* * *
Марко сам у своїй квартирі. Він складає з паперу крихітні кімнатки. Коридори й двері, зроблені з книжкових сторінок і клаптиків креслень, шматочків шпалер і уривків листів.
Він добудовує свої кімнатки до створених Селією. Вигинає спіраллю сходи довкола її зал.
І залишає порожнє місце для відповіді.
Цокання годинника
Відень, січень 1894
Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання олівцем по паперу видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.
Хтось стукає у двері з матовим склом, і олівець перестає шурхотіти, лише годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.
До вас міс Берджес, сер,гукає крізь відчинені двері помічник.Вона просила не турбувати вас, якщо ви зайняті чимось іншим.
Я геть не зайнятий,запевняє містер Барріс, кладучи олівця й підводячись зі свого місця.Будь ласка, запросіть її.
Помічник зникає з дверей і одразу ж на його місці зявляється молода жінка в стильній сукні, оздобленій мереживом.
Привіт, Ітане,каже Тара Берджес.Перепрошую, що увірвалася без попередження.
Жодних вибачень, люба Таро. Як завжди, ти маєш чарівний вигляд,каже містер Барріс і цілує дівчину в обидві щоки.
А ти геть не постарішав,із багатозначним натяком відповідає Тара.
Його посмішка кривиться, і чоловік відводить погляд, прямуючи до дверей, аби зачинити їх.
Що привело тебе до Відня?цікавиться архітектор.І де твоя сестра? Нечасто можна зустріти вас поодинці.
Лейні в Дубліні, із цирком,пояснює Тара, розглядаючи все довкола.Я... я чомусь знудилася, тож вирішила, що могла б трохи помандрувати сама. Навідатися до розкиданих по цілому світу друзівгарний мотив для подорожі. Мала б надіслати телеграму, але вся мандрівка виявилася дещо незапланованою. До того ж я не була впевнена, що мені тут будуть раді.
Тобі завжди тут раді, Таро,запевняє містер Барріс. Він пропонує їй сісти, але дівчина не помічає цього й мандрує між столами, укритими детальними макетами будинків. Вона зупиняється то тут, то там, щоб у подробицях усе роздивитися: арку над дверима чи спіраль гвинтових сходів.
У нашому випадку стає складно відрізнити давніх друзів від ділових партнерів, так мені здається,промовляє Тара.Хто ми: люди, які ведуть привітні бесіди, щоб приховати спільні таємниці, чи щось більше? Ця просто чарівна,додає вона, зупинившись біля моделі вигадливої порожнистої колони з годинником усередині.
Дякую,каже містер Барріс.Попереду ще багато роботи. Я мушу надіслати готові плани Фрідрікові, щоб він міг узятися за виготовлення годинника. Підозрюю, що в повний розмір усе матиме ще більш вражаючий вигляд.
У тебе тут є схеми цирку?питає Тара, дивлячись на пришпилені до стіни діаграми.
Ні, як не дивно, немає. Я залишив їх у Лондоні, у Марко. Мав узяти із собою копії для архіву, але забув.
А ти колись забував копії якихось інших схем?допитується Тара, пробігши пальцями по шафках із довгими тонкими полицями, кожна з яких була заставлена акуратно впорядкованими паперами.
Ні,бурмоче містер Барріс.
Тобі не... тобі не здається це дивним?цікавиться Тара.
Не надто,каже архітектор.Ти гадаєш, це дивно?
Я гадаю, що в цирку ціла купа дивних речей,зізнається Тара й шарпає мереживо на манжеті.
Містер Барріс сідає за стіл і відкидається на стільці.
Може, поговоримо про те, про що ти приїхала поговорити, а не танцюватимемо довкола?пропонує він.Я нікудишній танцюрист.
Я точно знаю, що це не так,заперечує Тара та всідається на стілець навпроти. Проте її погляд і далі блукає кімнатою.Утім, не завадило б заради різноманіття хоч раз поговорити відверто. Я навіть часом розмірковую, чи хтось із нас іще памятає, як це робиться. Чому ти поїхав із Лондона?
Підозрюю, що залишити Лондон мене змусило те саме, що змушує вас із сестрою так багато подорожувати,повідомляє містер Барріс.Кілька занадто допитливих поглядів і двозначних компліментів. Сумніваюся, що хтось помітив, що моє волосся перестало випадати тієї ночі, коли відкрився цирк, але з часом люди почали зауважувати це. Тітоньці Падві личить вік, а все, що стосується Чандреша, можна пояснити його ексцентричністю. Проте ми більше схожі на звичайних людей, і до нас придивляються набагато уважніше.
Тим, хто просто може зникнути в цирку, легше,жаліється Тара, визираючи у вікно.Час від часу Лейні пропонує подорожувати разом із ними, але, я думаю, це лише тимчасове рішення проблеми. Ми занадто примхливі, щоб із цього вийшло щось добре.
Ви просто можете так усе й залишити,тихо радить містер Барріс.
Тара хитає головою.
Скільки років мине, перш ніж змінювати міста буде недостатньо? А що далі? Змінити імена? Мені... мені не подобається, коли мене силують до такого шахрайства.
Не знаю,зізнається містер Барріс.
Я стовідсотково впевнена: відбувається ще безліч усього іншого, про що ми навіть не здогадуємося,зітхає Тара.Я намагалася поговорити з Чандрешем, але це була розмова глухого з німим. Я не хочу сидіти склавши руки, коли щось іде не так. Я почуваюся... не в пастці, але дуже схоже, і не знаю, що із цим удіяти.
І шукаєш відповідей?додає архітектор.
Не знаю, чого я шукаю,відповідає Тара, і на мить її обличчя кривиться, наче дівчина збирається розридатися, але потім вона опановує себе.Ітане, тобі ніколи не здається, що ми весь час спимо?
Ні, не сказав би, що здається.
Мені вже важко розрізнити, де сон, а де реальність,пояснює Тара, знову смикаючи мереживо на манжетах.Мені не подобається блукати в темряві. Я не схильна вірити в неможливе.
Містер Барріс знімає окуляри і, перш ніж відповісти, витирає скельця хустинкою, тримаючи їх проти світла, щоб переконатися, що не залишилося плям.
Я бачив цілу купу речей, котрі колись вважав неможливими чи неймовірними. Тож тепер я вже чітко не знаю, що уможливлює деякі речі. Просто вирішив якнайкраще робити свою справу, а інші хай переймаються своїми.
Він висуває шухляду стола і, трохи там покопирсавшись, витягає візитну картку, на якій надруковано тільки імя. Навіть догори дриґом Тара розрізняє на ній А і Гі нічого більше. Містер Барріс бере олівця й дописує під іменем лондонську адресу.
Гадаю, ніхто з нас не знав тієї ночі, у що саме ми вплутуємося,каже він.Якщо ти справді хочеш копнути глибше, думаю, лише він може тобі допомогти, хоча й не гарантую, що він буде дуже любязним.
Чоловік посуває візитку через стіл, ближче до Тари. Вона уважно роздивляється картку, перш ніж покласти до ташечки, наче невпевнена, що та справжня.
Дякую, Ітане,каже дівчина, не підводячи погляду.Я насправді це дуже ціную.
Прошу, дорогенька,каже містер Барріс.Я... я сподіваюся, що ти знайдеш те, що шукаєш.
Тара киває з відсутнім виглядом, і вони балакають про менш суттєві справи, поки годинник відбиває пообідні години, а за матовою віконною шибкою насуваються сутінки. Коли чоловік пропонує повечеряти, дівчина ввічливо відмовляється і йде.
Містер Барріс повертається до креслярського столу. Цокання годинника знову зливається із шурхотом олівця.
Парасолька чарівника
Прага, березень 1894
Сьогодні на воротах Le Cirque des Rêves висить чимала табличка, прикріплена стрічками до ґраток трохи вище від замка. Літери достатньо великі, аби можна було прочитати їх здалеку, хоча люди все одно підходять аж до самих воріт.
ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ НЕСПРИЯТЛИВУ ПОГОДУ
написано на табличці химерним шрифтом в оточенні грайливих сірих хмарок. Люди читають напис, іноді перечитують, а потім дивляться на сонце, що вже сідає, на чисте, фіолетове від його променів небо й чухають потилиці. Вони штовхаються біля воріт і чекають, чи не знімуть табличку й не відчинять ворота, але ніхто так і не зявляється, і зрештою невеличкий натовп розходиться в пошуках інших занять на вечір.
За годину починається гроза. Періщить злива, вітер смикає смугасті намети, знак на воротах танцює на вітрі, блискучий і мокрий.