Книга кладовища - Нил Гейман

Ніл ҐейманКнига кладовища

Розділ першийЯк Ніхто потрапив на кладовище

У темряві зачаїлася рука, яка тримала ніж.

Ніж із гладеньким чорним руків'ям та лезом, тоншим і гострішим за будь-яку бритву. Жертва могла б і не помітити поранення, а якщо й відчути, то не одразу.

Ніж зробив майже все, для чого його принесли в цей дім; і лезо його, і руків'я були мокрі.

Парадні двері, крізь які прослизнули ніж і чоловік, що його тримав, досі були прочинені, і жмутки нічного туману зміїлися в будинок, звивисті, наче повзучі гади чи лози.

Чоловік на ім'я Джек зупинився перед сходами. З кишені чорного пальта він дістав велику білу хустинку й витер нею ніж та обтягнену рукавичкою правицю, якою тримав знаряддя. Відтак сховав хустинку. Полювання майже добігло кінця. Тіло жінки він лишив у ліжку, чоловіковена підлозі спальні, старшої дитиниу яскраво розфарбованій кімнаті, серед іграшок і напівзібраних моделей. Лишилося найменше, немовля, яке щойно почало ходити. Ще одині завдання буде виконано.

Чоловік на ім'я Джек розім'яв пальці. Він був передусім професіоналом (чи принаймні таким себе вважав), тож не дозволить собі посміхатися до завершення роботи. Він мав темне волосся й темні очі, носив чорні рукавички з щонайтоншої шкіри ягняти.

Кімната малюка була на горішньому поверсі. Чоловік на ім'я Джек піднявся сходамикроки нечутні на килимку,  поштовхом прочинив двері й увійшов. Його чорні шкіряні черевики так блищали, напастовані, що скидалися на темні люстра, в яких віддзеркалювалися крихітні половинки місяця.

Справжній місяць світив крізь стулчасте вікно. Його тьмяні промені розсіювалися в тумані, але чоловік на ім'я Джек багато світла не потребував. Місячного сяйва було достатньо. Цілком достатньо. У ліжку можна було роздивитись обриси, голову дитини, її ніжки-ручки й тулуб.

Ліжечко мало високі краї, щоб малюк не виліз. Джек нахилився, замахнуся, націлився на груди малого

і опустив руку. У ліжечку спав іграшковий ведмедик. Немовляти там не було.

Джекові очі призвичаїлися до тьмяного місячного світла, тому вмикати лампу не хотілося. І, зрештою, світло не важило. Він мав інші здібності.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Він не звернув уваги на запахи, які проникли в кімнату разом із ним, відкинув ті, на які міг спокійно не зважати, і зосередився на запаху того, по кого прийшов. Він відчував запах дитини: молочний аромат, як у печива з шоколадом, і неприємний дух мокрого підгузка. Він чув запах шампуню для немовлят у дитячому волоссі, а ще чогось маленького й гумового («Іграшка,  спершу подумав він, а потім:Ні, якась смокталка») в руках у малого.

Дитина тут була. Але тепернемає. Ніс чоловіка на ім'я Джек повів його сходами униз крізь високий, вузький будинок. Він оглянув ванну, кухню, сушарню і, нарешті, вітальню на першому поверсі, де не знайшов нічого, крім велосипедів, купи порожніх пакетів, підгузка на підлозі й волоцюги-туману, що пробрався в будинок крізь прочинені двері.

Тоді чоловік на ім'я Джек щось тихенько буркнув, і в цьому звуку поєднались і розчарування, і задоволення. Він сховав ножа в піхви, поклав до внутрішньої кишені свого довгого пальта й вийшов на вулицю. Сяяв місяць, світили ліхтарі, але туман придушував усе, темнив світло, стишував звуки й напував ніч тінями та зрадництвом. Джек ковзнув поглядом униз вулицею, де світилися зачинені крамниці, та вгору, де останні будинки юрбилися вздовж дороги до темного старого кладовища.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. А потім неквапом пішов угору.

Відколи дитя навчилося ходити, це вміння стало відчаєм і втіхою його батьків, бо не було ще малюка, який би стільки всюди блукав, всюди видряпувався, кругом залазив і звідусіль вилазив. Тієї ночі його збудив шум, коли щось гупнуло об підлогу поверхом нижче. Малий прокинувся, швидко знудився і став шукати спосіб вибратися з ліжечка. Його краї були високими, як і в дитячого манежу, але хлопчик був упевнений, що подолає їх. От тільки б знайти, на що стати

Він запхав великого золотавого ведмедика в куток ліжка, а потім взявся за поруччя крихітними рученятами, одну ніжку поставив ведмедику на коліно, другуна голову, підтягнувся, встав, а потім почасти переліз, почасти випав з ліжечка.

Купа м'яких іграшок, подарованих родичами на його перший день народження менше ніж півроку тому й успадкованих від старшої сестри, стишила звук падіння. Зіткнення з підлогою стало для нього несподіванкою, але малюк не заплакав: як плакатимеш, хтось прийде й покладе назад у ліжечко. Він поповз геть із кімнати.

Сходи нагорупідступна річ, їх він ще не опанував повністю. Одначе сходи донизу, як він уже з'ясував,  то щось зовсім інше. Він спускався навсидячки, гепаючись із однієї сходинки на іншу м'якими сідничками.

Малюк смоктав свою гумову соску-пустушку, хоч віднедавна мама вважала його задорослим для цього.

Під час подорожі на сідничках сходами вниз підгузок розбовтавсяі впав, коли хлопчик дістався останньої сходинки у вітальні та підвівся. Малий переступив через підгузок, і тепер на ньому була лише дитяча сорочечка. Сходи до його кімнати й кімнат його рідних були високі, а двері, що вели надвір,  прочинені й вабили

Малюк дещо нерішуче вийшов назовні, і туман огорнув його, обійняв наче давнього друга. І от, спочатку невпевнено, а відтак усе швидше й упевненіше, хлопчик почеберяв угору.

На вершечку пагорба туман рідшав. Півмісяць сяяв, безсумнівно, не так яскраво, як сонце, але його світла цілком вистачало, щоб роздивитися кладовище.

Погляньте.

Видко занедбану капличку для похованьзалізні двері на висячому замку, шпиль обвито плющем, а з ринви на даху росте маленьке деревце.

Видко надгробки, могили, склепи й меморіальні дошки. Подеколи можна вгледіти, як вилізе з нори й прослизне чи шмигне через доріжку заєць, польова миша чи ласка.

Якби ви були там тієї ночі, то роздивилися б усе це в місячному сяйві.

Та не побачили б ви пишної блідої пані, яка йшла повз головні ворота, а якби й побачили, то з наступним, уважнішим поглядом зрозуміли б, що це лише місячне світло, тінь і туман. Але пишна бліда пані все-таки там була. Вона йшла доріжкою, яка вела крізь ділянку напівзруйнованих надгробків до головних воріт.

Ворота були замкнені. Їх завжди замикали о четвертій пополудні взимку й о дев'ятій вечора влітку. З одного боку кладовище огороджував залізний паркан, увінчаний шпилями, а з іншоговисокий цегляний мур. Відстань між ґратами воріт була незначною: дорослий чоловік крізь них не проліз би, дитину років десяти вони б теж зупинили

 Овенсе!  покликала бліда жінка голосом, який міг би видатися шурхотом вітру серед високої трави.  Овенсе! Йди-но поглянь!

Нахилившись, вона роздивлялася щось на землі, коли в місячному сяйві виринув клаптик тініі виявився сивим чоловіком на вигляд років сорока з гаком. Він подивився на дружину, потім на те, на що дивилася вона, й почухав потилицю.

 Пані Овенс,  нарешті сказав він, бо за часів життя подружжя етикет був куди суворішим, ніж нині.Чи це те, що я думаю?

І саме цієї миті той, кого він роздивлявся, схоже, помітив дружину пана Овенса, бо відкрив рота, з якого на землю випала гумова соска, й простягнув маленького пухкого кулачка, наче хотів ухопитися за блідий палець пані Овенс.

 Побий мене лиха година,  мовив пан Овенс.  Та це ж немовля.

 Звісно, це немовля,  відповіла йому дружина.  І постає питання, що з ним робити?

 Насмілюся зауважити, пані Овенс, що питання це неабиякої ваги,  мовив чоловік.  Але воно не до нас. Адже цей малюк, безсумнівно, живий, а тому не належить до нашого світу й не має до нас жодного стосунку.

 Ти диви, як він усміхається!  перебила пані Овенс.  У нього ж наймиліша усмішка на світі!

І прозорою рукою вона пригладила розкуйовджене біляве волоссячко малого. Хлопчик радісно засміявся.

Кладовищем промайнув холодний вітер, розганяючи туман на нижніх схилах пагорба (бо кладовище розкинулося всією його вершиною, доріжки звивалися пагорбом вгору, і вниз, і знову по колу). Почулося деренчанняхтось смикав і трусив головні ворота, гримів важким замком і ланцюгом, які замикали стару браму.

 Ну от,  сказав Овенс,  це батьки малюка, прийшли забрати його в родинне гніздечко. Облиш малого,  додав він, бо пані Овенс заходилася обіймати, пестити й гладити дитинча.

На що вона відказала:

 Той, коло воріт, геть не схожий на батька.

Чоловік у темному пальті дав спокій головним воротам і тепер оглядав маленьку бічну хвіртку. Її теж було замкнено: міська рада вжила заходів після кількох випадків вандалізму за останні роки.

 Нумо, пані Овенс. Поклади його. Отак, розумниця,  додав пан Овенс, а тоді побачив привида й застиг з відкритим ротом, бо він так і не знайшовся, що ж сказати.

Ви могли подумати (і мали б рацію), що пан Овенс не повинен був так реагувати на появу привида, зважаючи на те, що пан і пані Овенс самі впродовж кількох століть уже були мертві, і, з урахуванням цього, все їхнє спілкування, чи то майже все, відбувалося з такими ж, як і вони. Але те, що він побачив, різнилося від мешканців кладовища: тремтливе, невизначене щось мерехтливого сірого кольору (ніби картинка неналаштованого телеканалу) випромінювало жах і неприховану паніку, які виповнювали Овенсів, мов настрашені були вони самі. Три постаті, дві великі й одна менша, проте лише одна з них була чіткою, чимось більшим за обрис і мерехтіння. І вона кричала: «Мій малюк! Він хоче завдати шкоди моєму малюкові!»

Почулося деренчання. Чоловік підтягав важкий металевий смітник з протилежного боку провулка до високого цегляного муру, що оточував тамтешню частину кладовища.

 Захистіть мого сина!  вигукнув привид, і пані Овенс подумала, що це жінка. Звісно ж, мати малюка.

 Що він вам зробив?  запитала пані Овенс, але не була певна, що привид її почув. «Нещодавно померла, сердешна»,  подумала вона. Завжди простіше тихо померти, в належний час прокинутися в місці свого поховання, усвідомити свою смерть і познайомитися з сусідами. А це створіння було всуціль зіткане з метушні й переляку за долю дитини, і її жах, який пані Овенс відчувала, як притлумлений крик, привертав увагу, бо зусібіч кладовища до них линули бліді постаті.

 Хто ви?  запитав Кай Помпей. Нині його надгробок був лише вивітреним камінчиком, але дві тисячі років тому Кай забажав, щоб його лишили спочивати навіки тут, на пагорбі, поряд із мармуровим храмом, замість відправити тіло до Риму, і тепер був одним із найстарших мешканців кладовища. Він надзвичайно відповідально ставився до своїх обов'язків.  Вас тут поховано?

 Звісно, що ні! Судячи з вигляду, щойно померла,  пані Овенс обійняла жіночу постать і щось їй зашепотіла, спокійно й розсудливо.

З боку високого муру, що межував з провулком, щось гупнуло й грюкнуло. Упав смітник. Чоловік видерся на вершечок мурувиразний силует на тлі розсіяного туманом світла ліхтарів. Він зупинився на мить, а потім зачепився руками за край стіни, повис на ній, відпустив, пролетів останній метр і приземлився на території кладовища.

 Але, люба,  мовила пані Овенс до постаті, останньої з трьох, що з'явилися на кладовищі.Він живий. А мині. Як ти собі уявляєш

Дитина з подивом глипала на них. Простягла руку до однієї жінки, до другої, але вхопила лише повітря. Постать-привид швидко танула.

 Так,  відповіла пані Овенс на прохання, якого більше ніхто не почув.  Якщо ми зможемо, ми так і вчинимо.  І вона обернулася до чоловіка, що стояв поруч.  А ти, Овенсе? Чи будеш ти батьком цьому юному паничеві?

 Чи буду я ким?  перепитав Овенс, здійнявши брови.

 У нас так і не було діточок,  розтлумачила йому дружина.  А його мати хоче, щоб ми захистили малюка. Чи погодишся ти?

Чоловік у чорному пальті перечепився за плетиво плюща й напіврозвалених надгробків. Підвівся і пішов далі обережніше, сполохавши сову, що безгучно здійнялася в небо. Джек бачив немовля, і в його очах спалахнув тріумф.

Овенс знав, що дружина має на думці, коли говорить таким голосом. Двісті п'ятдесят років у шлюбі, за життя і смерті, не минули марно.

 Ти впевнена?  запитав він.  Цілковито впевнена?

 Я ще ніколи не була така впевнена,  повідомила пані Овенс.

 Тоді так. Ти будеш йому матір'ю, а ябатьком.

 Ти чула?  звернулася пані Овенс до мерехтливої тіні, тепер лише обрису, силуету жінки, розмитому, наче далека літня блискавка. Вона щось відповіла, хоча ніхто, крім пані Овенс цього не почув, і зникла.

 Більше вона не повернеться,  мовила пані Овенс.  Наступного разу вона прокинеться на кладовищі, де її поховають, чи де ще опиниться її тіло.

Вона нахилилася до малюка, простягла до нього руки й ніжно мовила:

 Ну, ходи до мами.

Чоловікові на ім'я Джек, який наближався до них уже з ножем у руці, здалося, що осяяного місяцем хлопчика огорнув вихор туману, і малий зник, а на його місці лишилися тільки вологий серпанок, місячне світло й колихання трави.

Він кліпнув і втягнув носом повітря. Щось сталося, але він і гадки не мав, що саме. Переслідувач загарчав, мов розчарований і розлючений хижак.

 Агов?  покликав чоловік на ім'я Джек у надії, що дитину просто щось затуляє. Голос мав похмурий і хрипкий, і чулося в ньому ще щось дивне, схоже на подив чи ніяковість від власного звучання.

Кладовище не розкривало своїх таємниць.

 Ти тут?

Він сподівався, що малюк заплаче, чи хоч якось гукне, чи порухом видасть себе. І аж ніяк не чекав почути те, що насправді почувголос лагідний, мов шовк:

 Вам чимось допомогти?

Чоловік на ім'я Джек був високий. Цей чоловік був ще вищий. Чоловік на ім'я Джек був одягнений у темний одяг. Вбрання цього чоловіка було ще темнішим. Люди, які звертали увагу на Джека, коли той порався коло справ,  а він не любив, коли на нього звертають увагу,  відчували неспокій, ніяковіли чи навіть безпідставно лякалися. Чоловік на ім'я Джек глянув на незнайомця, і неспокій відчув саме чоловік на ім'я Джек.

 Я шукаю декого,  сказав Джек, ковзнувши правицею до внутрішньої кишені пальта, де сховав ніж, який за потреби легко було витягти.

 Уночі, на замкненому кладовищі?  здивувався незнайомець.

 Немовля,  пояснив чоловік на ім'я Джек,  я йшов собі повз кладовище, почув дитячий плач і побачив малого крізь ворота. Хіба хтось учинив би інакше?

 Я в захваті від вашої громадянської свідомості,мовив незнайомець,  але навіть якби ви знайшли малюка, як ви планували вибиратися звідси? Не полізете ж ви на мур з дитиною на руках.

 Я покликав би когось, щоб мене випустили.

Почувся брязкіт важких ключів.

 Значить мене,  повідомив незнайомець.  Випускати вас мав би я.

Відшукавши у зв'язці великий ключ, він сказав:

Ідіть за мною.

Чоловік на ім'я Джек пішов за незнайомцем. Витяг ножа з кишені.

 То ви доглядач?

 Я? У певному сенсі, безумовно,  відповів незнайомець.

Вони простували до воріт і, як був упевнений чоловік на ім'я Джек, ішли в протилежний від малюка бік. Але ключі були в доглядача. Усе, що треба зробитипорух ножем у темряві, і він вільний шукати малого хоч усю ніч до ранку, якщо знадобиться. Він підніс ніж.

 Якщо ви чули дитину,  сказав незнайомець, не озираючись,  то вона була не на кладовищі. Можливо, вам здалося. Навряд чи сюди забрела дитина, дуже навряд. Імовірніше, що ви чули нічного птаха, а побачили кота, може, навіть лисицю. Після останнього похорону, який відбувся років із тридцять тому, це місце оголосили природним заповідником. А зараз подумайте ще раз і скажіть, чи впевнені ви, що бачили малюка.

Чоловік на ім'я Джек подумав.

Незнайомець відімкнув бічну хвіртку й додав:

 Це лиси. Вони видають незвичні звуки, які можна сплутати з людським плачем. Ні, пане, зайти на кладовище було помилкою. Десь на вас чекає дитина, яку ви шукаєте, але не тут.

Він дав цій думці хвилину, щоб та оселилась у голові чоловіка Джека, і тільки потім розчахнув хвіртку.

 Радий був познайомитися,  мовив він,  думаю, що зовні ви знайдете все, що шукали.

Чоловік на ім'я Джек стояв за огорожею кладовища. Незнайомець стояв з іншого боку; він знов замкнув хвіртку і сховав ключ.

 Куди ви?  запитав Джек.

 Тут є й інші ворота,  відповів незнайомець.  Моє авто на протилежному боці пагорба. Не зважайте на мене. Ви навіть не пам'ятатимете цієї розмови.

 Не пам'ятатиму,  погодився чоловік на ім'я Джек. Він пам'ятав, що піднявся пагорбом, що лисиця видалася йому дитиною, що доброзичливий доглядач кладовища вивів його назад на вулицю. Він засунув ножа в піхви й сказав: