Тоді добраніч.
І вам добраніч, побажав незнайомець, якого Джек вважав доглядачем.
І чоловік на ім'я Джек вирушив на пошуки немовляти униз пагорбом.
Незнайомець, лишаючись у тіні, дивився вслід Джекові, поки той не зник з очей. Тоді рушив крізь ніч, вище й вище, до галяви біля верхівки пагорба, де височів обеліск поряд із кам'яною плитою, встановлений на честь Джосаї Вортінґтона, місцевого броваря, політика і, згодом, баронета, який близько трьохсот років тому викупив старе кладовище й землю навколо нього та передав у довічне володіння місту. Для себе він лишив найкраще місце на пагорбіприродний амфітеатр, з якого було видно все місто й околиці,і зробив так, щоб кладовище кладовищем і лишалося, за що тамтешні мешканці були йому вдячні, хоча на думку баронета Джосаї Вортінґтона, вдячні недостатньо.
Кажуть, на кладовищі спочивало близько десяти тисяч душ, але більшість із них міцно спали або не цікавилися щонічними справами, тому в залитому місячним сяйвом амфітеатрі їх зібралося не більше трьохсот.
Незнайомець наблизився тихо, мов туман, і мовчки спостерігав за розвитком подій із тіні.
Слово мав Джосая Вортінґтон:
Люба пані. Ваша впертість дещо Хіба ви самі не бачите, як це сміховинно?
Ні,відповіла пані Овенс, не бачу.
Вона сиділа на землі зі схрещеними ногами, і на колінах у неї спало живе дитя. Блідими руками вона притримувала голівку малюка.
Пані Овенс хоче сказати, перепрошую вашу честь за втручання, озвався пан Овенс, що їй це не здається сміховинним. Вона вважає це своїм обов'язком.
Пан Овенс знав Джосаю Вортінґтона, коли вони обидва були ще живі (власне, він виготовив кілька предметів меблів для заміського маєтку Вортінґтонів неподалік Інґлшема), і досі перед ним благоговів.
Своїм обов'язком? баронет Джосая Вортінґтон похитав головою, мов хотів виплутатися з павутиння. Обов'язок, пані, ви маєте перед кладовищем і громадою безтілесних духів, привидів і подібних сутностей, і тому ваш обов'язок якнайшвидше повернути це створіння в його природне середовище, яке аж ніяк не тут.
Його мати доручила хлопчика мені,сказала пані Овенс, наче це все пояснювало.
Любонько моя
Я вам не любонька, відказала пані Овенс, підводячись. І направду, я взагалі не розумію, чого це сиджу тут і патякаю з вами, старими телепнями, бо цей хлопець невдовзі прокинеться голодним, і де це я маю знайти йому їжі на кладовищі, хотілося б знати?
А я про що кажу? суворо відзначив Кай Помпей. Чим ти його годуватимеш? Як ти про нього дбатимеш?
Очі пані Овенс спалахнули.
Я можу його доглядати незгірш од рідної мами. Вона доручила його мені. Дивіться, я ж тримаю його, хіба ні? Я можу його торкатися.
Бетсі, дослухайся до здорового глузду, встряла матінка Скрегіт, мініатюрна старенька в чималенькому капелюшку й пелерині, які вона носила за життя та в яких її і поховали. Де він житиме?
Тут, відказала пані Овенс. Ми могли б надати йому Свободу кладовища.
Рот Матінки Скрегіт округлився від подиву.
Але, промовила вона, але ні, ніколи.
А чому б і ні? Він буде не першим чужинцем, який дістане Свободу.
Твоя правда, зауважив Кай Помпей, але той не був живим.
Таким чином, незнайомець зрозумів, що його, незалежно від власного бажання, втягують у розмову, і неохоче вийшов з тіні, сам як пляма темряви.
Так, погодився він, я не живий. Але я пристаю на бік пані Овенс.
Джосая Вортінґтон перепитав:
Справді, Сайласе?
Так. На добро чи на лихоі я твердо переконаний, що на добро, пані Овенс із чоловіком узяли це дитя під свій захист. І для того, щоб його виховати, знадобляться більш ніж ці дві добрі душі. Це вимагатиме зусиль усього кладовища, мовив Сайлас.
А як щодо їжі й решти необхідних речей?
Я можу виходити з кладовища й повертатися. Можу приносити йому їжу.
Це ти все добре кажеш, зазначила Матінка Скрегіт. Але ти з'являєшся і йдеш, і ніхто не знає, де ти є. Ти можеш зникнути на тиждень, і хлопець помре з голоду.
Ви мудра жінка, сказав Сайлас, тепер я розумію, чому всі навколо такої високої думки про вас.
Він не міг керувати думками мертвих, як робив це з живими, але міг користатися з усіх можливих лестощів і переконань, бо й мертві їм підвладні. Потім він ухвалив рішення.
Чудово. Якщо пан і пані Овенс будуть йому батьками, я стану його опікуном. Я залишатимуся тут, а якщо матиму потребу полишити кладовище, знаходитиму когось, хто замінить мене, приноситиме дитині їсти й доглядатиме її. Ми можемо скористатися склепом у каплиці,додав він.
Але, протестував Джосая Вортінґтон. Але! Людська дитина. Жива дитина. Ну справді ж. Подумайте. Це кладовище, а не дитячий садочок, хай вам грець.
Саме так, кивнув Сайлас. Дуже слушна думка, сер Джосая. Я б і сам не сказав краще. От саме з цієї причини, а не з жодної іншої, надзвичайно важливо виховати цю дитину з якомога меншим втручанням у, якщо ви пробачите мені цей каламбур, життя кладовища.
Відтак Сайлас підійшов до пані Овенс і глянув на немовля, яке спало в неї на руках. Він вигнув брови.
Пані Овенс, як його звати?
Його мати мені цього не сказала.
Зрозуміло, мовив Сайлас. Але в будь-якому разі, його старе ім'я навряд чи стане у пригоді. Там, за межами кладовища, є люди, які хочуть завдати малому шкоди. Гадаю, ми самі підберемо йому ім'я, еге ж?
Кай Помпей підійшов і оглянув дитя:
Він чимось схожий на мого проконсула, Марка. Назвімо його Марком.
Джосая Вортінґтон зауважив:
Мені він нагадує мого садівничого, Стеббінса. Хоч я б так його не називав, Стеббінс був гірким п'яничкою.
Вони схожі з моїм племінником Гаррі,втрутилася Матінка Скрегіт, і скидалося на те, що все кладовище збирається взяти участь в іменуванні, кожен мешканець знаходив риси подібності між немовлям і кимось давно забутим, аж коли встряла пані Овенс.
Ні на кого він не схожий, він такий як є,твердо заявила вона. Ніхто ні на кого не схожий.
Тоді хай буде Ніхто, запропонував Сайлас. Ніхто Овенс.
І саме тоді хлопчик широко розплющив очі, наче відгукнувся на нове ім'я. Він роззирнувся, вдивляючись в обличчя мертвих, у туман, у місяць. Він подивився на Сайласа й не відвів погляду. І погляд цей був серйозним.
Що за ім'я такеНіхто? озвалася шокована Матінка Скрегіт.
Це його ім'я, й ім'я хороше, відповів Сайлас. Воно берегтиме його.
Неприємності мені не потрібні,сказав Джосая Вортінґтон. Немовля подивилося на нього, а потім, чи то від голоду, чи від утоми, чи суму за домівкою, родиною, своїм світом, скривило личко й зайшлося плачем.
Ідіть, запропонував пані Овенс Кай Помпей. Подальше ми обговоримо без вас.
Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність. Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться. Вона поросла плющем, але була збудована на совість, тому цього сторіччя розвалюватися не збиралася.
Дитя заснуло на руках у пані Овенс. Вона його ніжно колисала під стару колискову, яку ще її мама співала, коли пані Овенс була немовлям, ще за часів, коли чоловіки тільки-но почали носити напудрені перуки. Пісня линула:
Спи, моє малятко, спи,
Спи, є час ще поки.
Як зростеш, побачиш світ,
Але заразспокій.
Поцілунки,
в танці двоє;
Скарб знайди
і ймення своє
Пані Овенс проспівала ці рядки до того, як зрозуміла, що забула, чим повинна закінчуватися колискова. Їй здавалося, що там має бути щось про «волохаті ноги», але це могла бути вже інша пісня, тож вона її не доспівала, а почала іншу, про «Чоловіка на місяці», а потім, душевним таким, яким співають народних пісень, голосом заспівала більш сучасну, про хлопчика, який дістав сливку з пирога, а відтак завела довгу баладу про молодого панича, чия дівчина без якоїсь очевидної причини отруїла його стравою з плямистих вугрів, а тоді з-за каплички вийшов Сайлас з картонною коробкою в руках.
Тримайте, пані Овенс, сказав він. Купа корисних речей для хлопчика, що підростає. Ми можемо зберігати це все у склепі, еге ж?
Замок упав йому в долоні, і Сайлас прочинив залізні двері. Пані Овенс зайшла всередину, підозріливо оглядаючи полички й старі дерев'яні лави, сперті об стіну. В одному кутку стояли поїдені пліснявою коробки зі старими метричними книгами парафіян, а з іншого боку крізь прочинені двері було видно вікторіанський унітаз і рукомийник з одним краном для холодної води.
Немовля розплющило очі.
Тут можна тримати їжу, сказав Сайлас. Приміщення прохолодне, тож харчі зберігатимуться довше. Він витяг з коробки банан.
І що це таке? запитала пані Овенс, розглядаючи жовто-брунатну штуку.
Це банан. Тропічний фрукт. Гадаю, треба з нього зняти шкірку, відповів Сайлас, отак.
ДитинчаНіхтостало вивертатися з рук пані Овенс, і та поставила його на кам'яну підлогу. Малий швиденько почеберяв до Сайласа і вчепився за його штани.
Той подав малюкові банан.
Пані Овенс спостерігала, як Ніхто їсть.
Ба-нан, задумливо вимовила вона. Ніколи про таке не чула. Ніколи. І яке воно на смак?
І гадки не маю, відповів Сайлас, який споживав лише один харч, і то були не банани. Отут можна влаштувати малому ліжечко.
І не подумаю, у нас із Овенсом прекрасна затишна могилка, а поруч клумба з нарцисами. Там доста місця, вистачить і маленькому. В будь-якому разі,додала вона, щоб Сайлас не подумав, буцімто вона гребує його гостинністю, я не хочу, щоб хлопчик завдавав тобі клопоту.
Не завдаватиме.
Малий доїв банан. А що не з'їв, розмазав по собі й радесенько всміхався, замурзаний та рум'яний.
Нан! заявило хлопча.
Ти диви, який він розумничок, розчулилася пані Овенс. А який безлад улаштував! Ану, шануйся, малий пролазо, і заходилася знімати шматочки банана з його одягу й волосся. Як думаєш, що вони вирішать?
Не знаю.
Я не можу його покинути. Я ж пообіцяла його мамі.
Свого часу я побував у різних ролях, відповів Сайлас, але ким я ніколи не був, то це матір'ю. І зараз теж не збираюся нею бути. Але я можу виходити з кладовища
А яні. Тут поховано мої кістки. І Овенсові. Я ніколи не зможу полишити цвинтар.
Добре, либонь, мати власне місце, промовив Сайлас. Мати свій дім.
У його голосі не було зажури. Фраза була сухіша за пустелю, наче це було щось незаперечне. Пані Овенс і не заперечувала.
Гадаєш, нам ще довго чекати?
Навряд, відповів Сайлас. Але він помилився.
Суперечка в амфітеатрі на схилі пагорба тривала.
Те, що в цю дурнувату затію вплуталися Овенси, а не якісь легковажні молоді привиди, означало багато, адже Овенсів поважали й шанували. Вагомим було й те, що на роль опікуна добровільно зголосився Сайлас, бо до Сайласа, який існував на межі їхнього світу та світу, який вони полишили, мешканці кладовища ставилися з дещо обережним, але таки захопленням. І все ж
Власне кажучи, особливої рівноправності на цвинтарі не було, але смерть всіх зрівнює, і кожен з мертвих мав право голосу й думку щодо того, чи дозволити живій дитині лишитися, і кожен був налаштований її висловити.
Це сталося пізньої осені, коли день уже не квапиться починатися. І хоча небо все ще не посвітліло, та з підніжжя пагорба вже долинав гул автомобілів, які люди гнали крізь туманний темний ранок на роботу, а мешканці кладовища все сперечалися про дитину, яка до них потрапила, і що з нею робити. Триста голосів. Триста думок. Німія Трот, поет з північно-західної частини кладовища, почав декламувати власне ставлення, хоча його ніхто не слухав, аж раптом дещо сталося. Дещо таке, що змусило замовкнути кожного, хто намагався бути почутим, подія безпрецедентна в історії кладовища.
Величезний жеребець, масть якого люди, що знаються на конях, назвали б сірою, інохіддю зійшов на схил. Стукіт його копит було чути ще до того, як з'явився він сам, заразом із хрускотом, що супроводжував його продирання крізь гущавину, кущі, ожину й плющ, якими поріс пагорб. Заввишки він був із шайра, долонь п'ятнадцять, а то й більше. Такий кінь міг би носити лицаря у повному обладунку, але на ньому без сідла їхала вершниця, з голови до п'ят одягнена у сіре. Її довга спідниця і шаль скидалися на плетиво старого павутиння.
Обличчя вона мала безтурботне і спокійне.
Мешканці кладовища її знали, адже наприкінці своїх днів кожен зустрічається з Дамою на Сірому, і забути її неможливо.
Кінь зупинився поряд з обеліском. Небо на сході світліло, вкривалося перлинним, передсвітанковим вилиском, який наганяв на мешканців цвинтаря неспокій і думку про повернення в затишні домівки.
Але навіть тоді ніхто не поворухнувся. Усі спрямували почасти налякані, почасти захоплені погляди на Даму на Сірому. Мертві не забобонні в більшості своїй, але вони дивилися на неї, як римські авгурина священних воронів у пошуках мудрості, у пошуках натяку.
І вона заговорила до них.
Голосом, що лунав мов сотня крихітних срібних дзвоників, вона промовила лише:
Мертві повинні бути милосердними, й усміхнулася.
Тоді кінь, який скубав і жував густу траву, облишив це заняття. Вершниця торкнулася його шиї, він розвернувся, протупотів кілька великих кроків, а потім відірвався від пагорба й понісся галопом по небу. Оглушливий гуркіт його копит перетворився на передвісток далекого грому, і за мить їх уже не було видно.
Принаймні саме так описують ці події мешканці кладовища, які тієї ночі зібралися на схилі пагорба.
Суперечка вичерпалась, рішення було прийнято без голосування. Дитині на ім'я Ніхто Овенс буде надано Свободу кладовища.
Матінка Скрегіт і баронет Джосая Вортінґтон провели пана Овенса до склепу старої каплички та повідомили новини пані Овенс.
Диво її не надто вразило.
Ще б пак, мовила вона, декому з наших клепки в голові бракує. Але вона знає, як краще. Звісно, що знає.
Ще до того, як сонце зійшло в оглушливо сірому ранку, маля швиденько заснуло у затишній гробниці Овенсів (пан Овенс помер заможним головою місцевої гільдії червонодеревників, які зробили все, щоб він спочив з відповідними почестями).
А Сайлас вирушив на останню прогулянку перед світанком. Він знайшов високий будинок поряд із пагорбом, оглянув три тіла й ретельно вивчив характер ножових поранень. Коли він задовольнив свою цікавість, то вийшов у ранкову темряву, подумки перебираючи малоприємні варіанти, і повернувся на кладовище, на дах каплиці, де спав і перечікував день.
Тимчасом у маленькому містечку біля підніжжя пагорба чоловік на ім'я Джек дедалі більше навіснів. Він так довго чекав на цю ніч, вона мала стати кульмінацією місяців, ні, років роботи. І початок справи був таким багатонадійним. Трьох людей Джек прибрав, вони й оком не встигли змигнути. А потім
А потім усе пішло шкереберть. З якого дива він подався вгору пагорбом, якщо було очевидно, що дитина пішла вниз? Коли Джек спустився, малюка вже й слід прохолов. Його хтось знайшов, забрав і сховав. Іншого пояснення просто не було.
Вдарив грім, гучний і раптовий, мов постріл, і вперіщив рясний дощ. Чоловік на ім'я Джек був організований і вже почав планувати наступний крокдзвінки певним городянам, які стануть його тутешніми очима й вухами.
Не обов'язково повідомляти Зборам, що він провалив завдання.
У будь-якому разі, ще не провалив, думав чоловік на ім'я Джек, скоцюрбившись під крамничним навісом. Ще ні. Попереду ще роки. Часу доста. Часу, щоб подбати про завершення цієї справи. Часу, щоб розібратися з цим раз і назавжди. Часу, щоб обірвати останню нитку.
І аж коли долинув гул сирен, коли з'явилася перша патрульна машина, а за нею«швидка», а потім ще одна поліцейська машина без позначок гучно проревла дорогою вгору, чоловік на ім'я Джек неохоче підняв комірець пальта, нахилив голову й розчинився в ранку. Його ніж лежав у кишені, сухий і захищений піхвами від навісних стихій.
Розділ другийНовий друг
Нix був тихий хлопчина зі спокійними сірими очима й копицею скуйовдженого волосся мишачого кольору. Загалом, його можна було назвати слухняним. Він учився розмовляти, а коли опанував цю науку, став докучати мешканцям кладовища запитаннями. «А чому мені не можна виходити з кладовища?»допитувався він. Чи «Як мені зробити те, що він щойно зробив?» Чи «Хто тут живе?»