І тоді улесливо додав:
А чоловіком на ім'я Джек ти не переймайся, Томе Гастінґс. Я впевнений, що то був не той хлопець. То я вже старий став, вигадую всяке. І ми вже майже всю слив'янку випили, що ти скажеш про келишок доброго скотчу? У мене в коморі є пляшечка, зачекай тут.
Двері до комори прочинилися, і увійшов Ебенезер з ліхтариком, ціпком і пикою, ще кислішою, ніж до того.
Якщо ти ще тут, невдоволено пробурмотів лихвар, навіть не думай тікати. Щоб ти знав, я повідомив про тебе поліцію.
Ебенезер пошарудів у шухлядці, дістав півпляшки віскі й маленький чорний слоїчок. Націдив кілька крапель зі слоїчка у пляшку, потім поклав його в кишеню і пробурмотів:
Моя брошка, і тільки моя, а потім гукнув:Томе, я вже йду!
Він знову обвів комору поглядом, дивлячись крізь Овенса, і пішов, тримаючи пляшку перед собою. Двері знову замкнув.
Ось і я, почувся з-за дверей його голос. Давай-но склянку, Томе. Гарно хлюпну тобі скотчу, міцного, як чорт. Кажи, як досить.
Тиша.
Дешева бовтанка. А ти не п'єш?
Слив'янка мені кишки скрутила. Хай трошки шлунок вгамується і потім:Томе! Де моя брошка?
Знову «твоя»? Що, що ти Ти підмішав мені щось, малий поганцю!
А як підмішав, то й що? У тебе на лобі було написано, що ти збирався зробити, Том Гастінґс. Злодій.
Відтак почулися крики, кілька ударів, гучний тріск, наче перевертали важкі меблі
а потім тиша.
А тепер хутенько треба тебе звідси діставати, мовила Ліза.
Але ж двері замкнено, Ніх подивився на дівчину. Ти можеш щось зробити?
Я? Хлопче, я не знаю чарів, які могли б дістати тебе з зачиненої комори.
Ніх зіщулився і зазирнув у замкову шпарину. Нічого не видноз іншого боку стирчав ключ. Ніх подумав, а потім усмішка осяяла його обличчя, наче ліхтарик чи лампочка. Він дістав з коробки газетний аркуш, розрівняв його, наскільки це було можливо, і підсунув під двері майже повністю, лишивши тільки маленький кутик.
Що це за забавки? нетерпляче запитала Ліза.
Мені потрібне щось, схоже на олівець. Тільки тонше відповів Ніх. Ось!
Він узяв зі стола тоненького пензля, устромив його протилежним від ворсу кінцем у замок, пошарудів ним і штовхнув.
Щось тихо клацнуло, і ключ випав із замка на газету. Ніх підтягнув її до себе уже з ключем.
Ліза від захвату аж розсміялася.
Оце так кмітливість, юначе, сказала вона, оце розум.
Ніх вставив ключ у замок, повернув його і штовхнув двері.
На підлозі, посеред захаращеної антикварної крамниці, лежали двоє чоловіків. Меблі таки падали: кімната перетворилася на гору розтрощених годинників і стільців, серед них лежав Ебенезер Болґер, а на ньомуТом Гастінгс. І жоден з них не ворушився.
Вони мертві? спитав Ніх.
Не з нашим щастям, відказала Ліза.
Поруч із чоловіками на підлозі лежала брошка з начищеною срібною оправою, криваво-оранжевий посмугований камінь тримали пазурі й зміїні голови, і вираз ці зміїні голови мали переможний, зажерливий і вдоволений.
Ніх поклав брошку в кишеню, де вже лежало важке прес-пап'є, пензлик і маленький слоїк з фарбою.
І це візьми, мовила Ліза.
Ніх подивився на візитку з чорними краями й написаним словом «Джек». Вона його непокоїла. Було в ній щось знайоме, щось, що каламутило давні спогади, щось небезпечне.
Не хочу.
Її не можна лишати тут, заперечила Ліза. Вони хочуть заподіяти тобі шкоду, використавши її.
Я не хочу її забирати, уперся Ніх. Вона погана. Спали її.
Ні! вихопилося у Лізи. Не можна. Її не можна палити.
Тоді я віддам її Сайласу, відповів Ніх.
Він поклав картку в конверт, щоб торкатися її якомога менше, і сховав у внутрішню кишеню старої садової куртки, біля серця.
За двісті миль чоловік на ім'я Джек прокинувся і втягнув носом повітря. Він спустився сходами.
Що таке? спитала його бабуся, помішуючи якесь вариво у великому залізному казанку на плиті.Що на тебе найшло цього разу?
Не знаю, відповів онук. Щось відбувається. Щось цікаве.
А потім він облизнувся і сказав:
Пахне смачно. Дуже смачно.
Бруковану вулицю розітнула блискавка.
Під дощем Ніх квапився крізь Старе місто, неухильно прямуючи до пагорба і кладовища. Поки він сидів у коморі, сірий день перетворився на ранню ніч, і хлопця не здивувала знайома тінь, що закружляла під ліхтарями. Ніх призупинився, і плескіт чорного, як ніч, оксамиту набув людських обрисів.
Перед Овенсом, склавши руки на грудях, стояв Сайлас. Нетерпляче той ступив крок уперед.
Ну? запитав опікун.
І Ніх відповів:
Вибач, Сайласе.
Ніх, ти вельми розчарував мене, і Сайлас похитав головою. Я шукав тебе, відколи прокинувся. Від тебе аж тхне халепою. І ти знаєш, що тобі заборонено виходити сюди, у світ живих.
Я знаю. Вибач, по обличчю хлопчика текли краплі дощу, схожі на сльози.
Перш за все, треба повернути тебе у безпечне місце.
Сайлас нахилився і загорнув живе дитя у свій плащ, і Ніх відчув, як земля тікає в нього з-під ніг.
Сайласе, промовив він.
Сайлас мовчав.
Я трошки злякався, але знав, що коли все стане дуже кепсько, ти прийдеш і врятуєш мене. І зі мною була Ліза. Вона дуже мені допомогла.
Ліза? суворо перепитав Сайлас.
Відьма. З Гончарного поля.
І, кажеш, вона допомогла тобі?
Так. Особливо зі зниканням. Здається, тепер у мене виходить.
Усе це можна розказати, коли ми повернемося додому, пробурчав Сайлас, і Ніх замовк доти, доки вони не приземлилися біля каплички. Вони зайшли всередину, у порожню залу, а дощ уперіщив ще сильніше, хлюпаючи краплями по калюжах, що розтікалися на землі.
Ніх дістав конверт з карткою з чорними краями і сказав:
Я думаю, що краще це віддати тобі. Точніше, це Ліза так думає.
Сайлас подивився на конверт. Розгорнув його, дістав картку, уважно її роздивився, перевернув і прочитав олівцеві нотатки Ебенезера Болґера, написані дрібним почерком, що детально пояснювали, як використовувати візитку.
Розкажи мені про все, що сталося, мовив опікун.
І Ніх розповів усе, що зміг пригадати з денних подій. Коли він договорив, Сайлас повільно й задумливо похитав головою.
У мене проблеми? запитав хлопчик.
Ніхто Овенс, відказав опікун, проблеми в тебе точно є. Однак чи карати й сварити тебе, вирішуватимуть твої батьки. А мені треба здихатися цього.
Візитка з чорними краями зникла під оксамитовим плащем, а відтак, у властивий для нього спосіб, зник і Сайлас.
Ніх стягнув куртку через голову і почалапав слизькими стежками на верхівку пагорба до мавзолею Фробішера. Хлопець посунув труну Єфраїма Петтіфера й пішов сходами вниз, спускаючись дедалі нижче і глибше.
Він поклав брошку поряд із кубком і ножем.
Ось вона, сказав Ніх. Наполірована і гарненька.
ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, задоволено відгукнувся Винищувач своїм голосом, схожим на дим. ВОНА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.
То була довга ніч.
Ніх ішов, заспаний і трохи насторожений, повз невисокий надгробок панни з дивовижним іменем Ліберті Роуч («Все, що вона витратилавтрачено, а що віддалалишиться назавжди. Щедро віддавай, читачу»), повз місце останнього спочинку Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан, крокував у бік Гончарного поля.
Пан і пані Овенс померли за кілька років до того, як тілесні покарання було визнано неправильним підходом до виховання дітей, тому тієї ночі пан Овенс, на превеликий жаль, мусив зробити те, що вважав своїм батьківським обов'язком, і сідниці в Овенса-молодшого аж пекли. Але тривога на обличчі пані Овенс пекла хлопцеві більше, ніж будь-які ляпанці.
Він дістався металевої огорожі, за якою починалося Гончарне поле, і проліз між ґратами.
Агов? покликав Ніх.
Тиша. І жодних підозрілих тіней у кущах глоду.
Сподіваюся, ти не мала через мене клопоту, додав Овенс.
Нічого.
Джинси хлопець відніс до хатинки садівникайому було зручніше в сірому савані,але куртку таки лишив собі. Йому кишені сподобалися.
Коли він ходив повернути одяг, то прихопив з будиночка маленьку ручну косу, яка висіла на стіні, і тепер заходився косити кропиву, та так, що та розліталася навсібіч, різав і патрав її, аж поки не лишилося нічого, крім колючої стерні.
З кишені Ніх дістав пап'є-маше, яке всередині переливалося тисячами яскравих кольорів, слоїчок з фарбою і пензлик.
І, зануривши пензель у фарбу, він старанно намалював на пап'є-маше коричневі літери:
Е. Г.
А під ними дописав:
ми нічого не забуваємо
Уже був час лягати в ліжечко, а з огляду на останні події запізнюватися додому в найближчі дні було б нерозумно.
Ніх поклав пап'є-маше на землю, де раніше була сама кропива, на те місце, де приблизно мала би бути голова, затримався лише на мить, щоб окинути оком свою роботу, проліз крізь ґрати і попрямував, уже менш насторожено, назад на пагорб.
Непогано, долинув з Гончарного поля нахабний голос. Зовсім непогано.
Але, коли Ніх обернувся, там нікого не було.
Розділ пятийДанс-макабр
Щось відбувалося, Ніх був у тому впевнений. Було щось у хрусткому зимовому повітрі, у зірках, у вітрі, у темряві. У ритмі довгих ночей і швидкоплинних днів.
Пані Овенс випхала хлопця із затишної сімейної могилки.
Іди погуляй, сказала вона, мені треба дещо зробити.
Подивившись на матір, Ніх зауважив:
Але ж там холодно.
Не сумніваюся, відповіла вона, зараз же зима. Так, це вже більш до себе, ніж до сина, черевички. І гляньте-но на цю сукню, її треба облямувати. І павутиння, Боже милий, усюди павутиння. Іди гуляй, цього разу це стосувалося хлопчика, у мене купа роботи, і я не хочу, щоб ти плутався під ногами.
А потім вона заспівала короткий куплет, якого Ніх ще ніколи не чув:
«І багатий, і бідняк
Данс-макабр танцює всяк».
Що це було? запитав Ніх, і краще б він цього не робив, бо пані Овенс насупилася, наче грозова хмара, і хлопець чкурнув з могили до того, як її невдоволення вихлюпнулося ще бурхливіше.
На кладовищі було холодно, холодно й темно, але зірки вже повиходили. Ніх проминув Матінку Скрегіт, яка вдивлялася у плющ, що оплітав Єгипетську доріжку.
Юначе, в тебе кращий зір, ніж у мене, звернулася до нього вона. Скажи-но, ти бачиш квіти?
Квіти? Взимку?
Хлопче, не витріщайся на мене так, відказала стара, всякій квітці свій час. Пуп'янки з'являються, розпускаються, цвітуть і в'януть. Але на все свій час.
Вона щільніше закуталася в накидку, сильніше натягнула на голову капор і мовила:
«Час роботі, співам час, й ось макабр прийшов до нас». Еге ж, хлопче?
Не знаю, відповів Ніх. А що таке макабр?
Але Матінка Скрегіт уже зникла, пройшовши крізь зарості плюща.
От чудасія, подивувався вголос хлопець. Він мав надію знайти душевну компанію в галасливому мавзолеї Бартлбі, але вся родинасім поколіньтої ночі не мали на нього часу. Всім кагалом, від найстаршого (помер 1831 р.) до наймолодшого (помер 1690 р.), вони прибирали й чепурили помешкання.
Фортінбрас Бартлбі, який помер у десятирічному віці (від сухот, як він сказав, і Ніх упродовж кількох років вірив, що той насправді усохнув, тож був надзвичайно розчарований, коли дізнався, що це просто назва недуги), попросив вибачення:
Ми, паничу Ніх, не можемо зараз бавитися. Адже зовсім скоро настане завтрашня ніч. А таке хіба часто трапляється?
Щоночі,відповів Ніх. Завтрашня ніч завжди настає.
Але не така, як ця, заперечив Фортінбрас. Така буває вкрай рідко і знову настане ще дуже нескоро.
Але ж це не Ніч феєрверків, не Геловін, не Різдво і не Новий рік.
Широковиде й веснянкувате Фортінбрасове обличчя осяяла радісна усмішка.
Ні, ця ніч дуже особлива.
Як вона зветься? спитав Овенс. І що завтра станеться?
Це найкраща з ночей, відказав малий Бартлбі, і Ніх був упевнений, що той розказуватиме далі, але його бабуся, Луїза Бартлбі (якій насправді було лише двадцять років) покликала його й щось різко проказала на вухо.
Нічого, сказав Фортінбрас і додав:Вибач, я мушу йти допомагати.
І він заходився витирати ганчіркою свою запилюжену труну й наспівувати «Ля-ля-ля оп, ля-ля-ля оп». І з кожним «оп» він розмахував ганчіркою, смикаючись усім тілом.
Це ти співаєш ту пісеньку?
Яку?
Ту, що всі зараз співають.
Ще не час, сказав Фортінбрас. Завтра, все завтра.
Не час, додала Луїза, яка померла, народжуючи двійню. Роби свої справи.
І заспівала дзвінким, приємним голосом:
«Кожен чуй і кожен знай,
До макабру знов ставай».
Ніх пішов до маленької каплички, яка потроху осипалася. Прослизнув між кам'яних стін до склепу й сів чекати на повернення Сайласа. Було холодно, але хлопця холод не турбував, адже кладовище прийняло його, а мертві температурою не переймаються.
Опікун повернувся о досвітній годині з великим пакетом.
Що там?
Одяг. Приміряй, Сайлас витяг сірий светр, такого ж кольору, як саван Овенса, джинси, білизну і взуттяблідо-зелені кеди.
Навіщо це?
Тобто, крім того, щоб носити? По-перше, я думаю, ти достатньо дорослийскільки тобі вже, десять? а живі люди не носять саванів. Рано чи пізно тобі доведеться носити звичайний одяг, то чому б не почати вже зараз? І крім того, це може бути маскуванням.
А що таке маскування?
Це коли щось має вигляд чогось іншого, і коли люди дивляться на це, то не знають, що бачать насправді.
Ага. Зрозумів. Мабуть
Ніх перевдягнувся. Зав'язати шнурівки було непросто, і Сайласу довелося показати, як це робиться. Хлопцеві це завдання видалося дуже непростим, і він зав'язував та розв'язував шнурівки, аж поки результат Сайласа не задовольнив. І лише тоді Ніх наважився спитати:
Сайласе, а що таке макабр?
Сайлас звів брови.
Де ти це почув?
Усі на кладовищі тільки про це й говорять. Здається, це має статися завтрашньої ночі. То що таке макабр?
Це танець, відповів Сайлас.
«Данс-макабр танцює всяк», пригадав Ніх. А ти його танцював? Що це за танець такий?
Опікун подивився на нього очима, схожими на чорні ставки, і сказав:
Не знаю. Ночами я ходжу по цій землі дуже, дуже давно, тому знаю багато чого, але й гадки не маю, як цетанцювати макабр. Щоби стати до цього танцю, треба бути живим або мертвим, а я ні той, ні другий.
Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.
Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.
Зійде, підбив він підсумок. Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.
Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.
Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?
На все свій час, тільки й мовив Сайлас.
Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.
У повітрі кружляв дивнийвиразно квітковийаромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.
Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув крокихтось наближався до доріжки.
Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінкаусі живіта попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.
Отут? запитала вона.
Так, пані Керевей, відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.
Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.