Зміїний камінь? запитав він радше себе, ніж хлопця.
Тоді поклав на місце окуляр, вдягнув свої окуляри, пришпилив хлопця невдоволеним і підозріливим поглядом та спитав:
Звідки це в тебе?
Ви збираєтесь її купляти? відповів запитанням на запитання Ніх.
Ти вкрав цю річ. Поцупив з якогось музею, еге ж?
Ні,спокійно відказав Ніх. То ви будете її брати, чи мені пошукати покупця деінде?
Невдоволення Ебенезера Болґера зникло. Зненацька він став сама люб'язність. З широченною усмішкою.
Вибач, просто такі речі нечасто з'являються. Принаймні не в таких крамницях, не за межами музеїв. Але я б залюбки її купив. Ось що я тобі скажу. Чому б нам не посидіти за чашечкою чаю і печивома в мене в задній кімнаті є печиво з шоколадом, і поговорити про те, скільки може коштувати ця штучка. Як тобі?
Від того, що цей чоловік нарешті виявив доброзичливість, хлопцю полегшало.
Мені потрібні гроші, щоб купити надгробок, пояснив Ніх. На могилу подруги. Ну, не те щоб подруги. Знайомої. Вона допомогла мені з ногою.
Ебенезер Болґер не звертав уваги на бурмотіння хлопця, а завів його за прилавок, відчинив двері до коморималенького приміщення без вікон, захаращеного стосами коробок, забитих мотлохом. У кутку стояв старий великий сейф. Ще там була коробка зі скрипками, купа чучел тварин, стільці без сидінь, книжки й газети.
Біля дверей стояв маленький столик, Ебенезер Болґер витягнув один (і єдиний) стілець і всівся, лишивши гостя стояти. Лихвар пошарудів у шухлядці, в якій Ніх помітив півпляшки віскі, витягнув майже порожню упаковку печива з шоколадом і запропонував одненьке хлопцю. Відтак увімкнув настільну лампу, знову подивився на брошкучервоні й жовтогарячі вихори в каменіі оглянув чорну металеву оправу, стримуючи легкий дрож, який навіювали голови змієподібної істоти.
Вона стара. Мабуть, нічого не варта, але точно сказати важко, сказав уголос лихвар, а подумки вирішив, що річ безцінна.
Ніх посмутнішав. Ебенезер Болґер намагався справити втішливе враження:
Але перед тим, як я заплачу тобі, мені треба знати, що річ не крадена. Ти взяв її з маминого комода? Поцупив з музею? Мені можна розказати. Я тобі клопоту не завдам, просто маю знати.
Ніх похитав головою і гриз собі печиво.
Де ти її взяв?
Хлопець мовчав.
Хоч як Ебенезер Болґер не хотів віддавати брошку, але штовхнув її хлопчикові через весь стіл.
Якщо ти не можеш нічого сказати, мовив він, краще забирай її. Врешті-решт, ми маємо довіряти один одному. Було дуже приємно мати з тобою справу. Шкода, що далеко наша співпраця не зайшла.
Ніх помітно розхвилювався. І зрештою мовив:
Я знайшов її у старому похованні. Але я не можу сказати, де саме.
Він замовкнув, бо приязність на обличчі Ебенезера Болґера змінилася відвертою жадобою і радістю.
А там іще такі є?
Якщо ви не хочете її брати, я знайду іншого покупця, відказав Ніх. Дякую за печиво.
Квапишся, га? Матуся й татусь чекають, я так розумію?
Ніх похитав головою, та одразу ж подумав, що краще було кивнути.
Ніхто не чекає. Це добре, Ебенезер Болґер огорнув брошку долонями. А тепер відповідай, де ти її взяв. Ну?
Не пам'ятаю.
Пізно для таких відмовок. Думаю, тобі треба трошки подумати про те, звідки в тебе ця річ. А коли подумаєш, ми ще потеревенимо, і ти все мені розкажеш.
Лихвар підвівся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А замкнув він їх великим металевим ключем.
Ебенезер розкрив кулак, подивився на брошку і жадібно посміхнувся.
Над вхідними дверима крамниці дзеленькнув дзвіночок, даючи знати, що хтось увійшов, і Болґер винувато підвів очі, але всередині нікого не було. А втім, двері було привідчинено, і він пристукнув їх, а на додачу повісив на вікно табличку «ЗАЧИНЕНО». Двері він замкнув на засув. Тільки надокучливих відвідувачів сьогодні не вистачало.
Осінній день із сонячного перетворився на похмурий, і у вікно брудної крамниці легенько застукотів дощ.
Ебенезер Болґер підняв слухавку з телефону на прилавку і тремтячими пальцями натиснув кнопки.
Удача, Томе, мовив він. Мчи сюди, щойно зможеш.
Ніх зрозумів, що потрапив у пастку, коли почув, як у дверях повертається ключ. Він потягнув за ручку, але двері не поворухнулися. Він почувався дурнем, бо дав себе заманити всередину, бовдуром, бо не дослухався до першого свого враженнятікати від цього чоловіка з кислою пикою якнайдалі. Ніх порушив усі правила кладовища, і все полетіло шкереберть. Що скаже Сайлас? А Овенси? Хлопчик відчув, як наростає паніка, але взяв себе в руки, опанувавши хвилювання. Все буде добре. Він це знав. Проте вибиратися звідти треба було.
Ніх оглянув кімнату, в якій його ув'язнили. Комора зі столом, та й годі. Єдиним входом-виходом були двері.
Він висунув шухлядку і не знайшов нічого, крім пензлів і маленьких слоїчків з фарбою для підфарбовування антикваріату. Цікаво, чи вийде кинути фарби в обличчя лихварю, осліпити його і за цей час утекти? Ніх зняв кришку з одного слоїка і занурив у фарбу палець.
Що ти робиш? запитав голос просто в нього над вухом.
Нічого, відказав Ніх, закрутив кришку і поклав слоїк у одну з бездонних кишень куртки.
На нього без особливого виразу дивилася Ліза Гемпсток.
Чому ти тут? спитала вона. І що то за старий мішок лярду?
Це його крамниця. Я намагався йому дещо продати.
Навіщо?
Не твоя справа.
Дівчина хмикнула.
Ну, тобі потрібно повертатися на кладовище.
Я не можу. Він замкнув мене.
Звісно, що можеш. Ковзни крізь стіну
Ніх похитав головою.
Я не можу. Я можу ковзати лише вдома, бо ще немовлям мені дали Свободу кладовища.
Ніх подивився на Лізу у штучному світлі. Її обриси були нечіткі, але він усе життя розмовляв з мертвими.
А що ти тут робиш? Чому ти не на кладовищі? Зараз же день. І ти не така, як Сайлас. Ти ж не повинна полишати цвинтар.
Правилаце для тих, кого поховано на цвинтарі, а не для тих, хто лежить у неосвяченій землі. Ніхто не вказує мені, що робити чи куди ходити, вона зиркнула на двері.Той чолов'яга мені не подобається. Піду-но, подивлюся, що він робить.
Легке мерехтінняі Ніх знову був у кімнаті сам-один. До нього долинув віддалений гуркіт грому.
У безладі й темряві «Антикварної крамниці Болґера» Ебенезер Болґер підозріливо роззирнувся, упевнений, що хтось за ним спостерігає, але потім зрозумів, що поводиться по-дурному. «Хлопця замкнено, сказав він сам собі.І вхідні двері замкнено». Лихвар полірував металеву оправу ніжно і дбайливо, наче археологщойно видобутий зразок, знімаючи шар чорного нальоту, під яким виблискувало срібло.
Він уже почав шкодувати, що покликав Тома Гастінґса, хоч той і був кремезним та добре залякував людей. Шкодував і про те, що збирався продати брошку, як начистить її. Вона була особлива. Що яскравіше вона виблискувала під маленькою настільною лампою, то більше лихварю хотілося лишити її собі й нікому не віддавати.
Але там, звідки взялася ця, мають бути ще такі. Хлопчик йому все скаже. Хлопчик приведе його до скарбу.
Хлопчик
Аж раптом його осяяло. Ебенезер неохоче поклав брошку, висунув прилавкову шухлядку і витяг звідти бляшану коробку з-під печива, де лежали конверти, візитки і клапті паперу.
Він знайшов і витягнув картку, трохи більшу за звичайні візитки. З чорною облямівкою. Ні адреси, ні прізвища на ній не було. Лише одне слово, написане вицвілим на коричневе чорнилом: «Джек».
На звороті картки дрібним охайним почерком Ебенезера Болґера було написано інструкцію олівцемяк нагадування собі, хоча навряд чи він забув би, як використовувати цю картку, щоб викликати чоловіка на ім'я Джек. Ні, не викликати. Запросити. Таких людей не викликають.
У вхідні двері хтось постукав.
Болґер кинув картку на прилавок, підійшов до дверей і визирнув у мокрий вечір.
Ворушися! гукнув Том Гастінґс. Тут не те що кепсько, тут просто жах. Я вже весь мокрий.
Лихвар відчинив двері, і Том Гастінґс протиснувся всередину, крапаючи водою з дощовика й волосся.
Про що це таке важливе ти не міг поговорити по телефону?
Про наше багатство, відказав Ебенезер. Ось про що.
Гастінґс зняв дощовика і повісив його на двері.
І що ж це таке? На нашій вулиці перекинулася вантажівка з цукерками?
Зі скарбами, продовжив Ебенезер Болґер. З двома.
Він завів товариша за прилавок і під світлом лампи показав брошку.
Стара, еге ж?
Ще з язичницьких часів, відповів лихвар. Дуже давніх. Часів друїдів. Римляни тоді ще не прийшли. Це зміїний камінь. Бачив такі в музеях. Але такої гарної оправи чи навіть чогось подібного не траплялося взагалі. Ця, мабуть, належала якомусь правителю. Хлопець, який знайшов брошку, каже, що дістав її з могили. Ти тільки подумай про поховання, набите такими штукенціями.
Може, варто зробити все офіційно, помірковано зауважив Гастінґс. Заявити про знахідку. Нам тоді муситимуть заплатити за скарб ринкову ціну, а назвемо його на свою честь. «Спадщина Гастінґса-Болґера».
«Болґера-Гастінґса», автоматично виправив Ебенезер, а потім додав:Я знаю кількох людей, у яких точно є гроші і які заплатять більше ринкової вартості, якщо потримають її у руках, як оце зараз ти.
І Том Гастінґс справді тримав брошку, ніжно погладжуючи її пальцем, як пестять кошенятко.
І ніхто не ставитиме запитань.
Болґер простягнув руку, Том неохоче віддав йому прикрасу і мовив:
Ти сказавдва скарби. Що ще?
Ебенезер Болґер підняв картку з чорними краями і простягнув товаришу роздивитися:
Ти знаєш, що це?
Том похитав головою.
Лихвар поклав картку на прилавок.
Дехто шукає декого.
І?
Як мені казали, відповів Ебенезер Болґер, шукають хлопчика.
Хлопців усюди вистачає,заперечив Том Гастінґс. Бігають туди-сюди. Лізуть у халепи. Терпіти їх не можу. То що, шукають якогось конкретного хлопця?
Той, що прийшов сьогодні, здається, потрібного віку. І одягнений ну, ти сам побачиш. І він знайшов цю річ. Можливо, шукають саме його.
А якщо його?
Ебенезер Болґер знову взяв картку за кутик і повільно провів нею назад-уперед, наче пройшовся краєчком по уявному полум'ю.
Бобре, бобре, заховайся добре почав він.
бо як спійму, шкуру здійму, підхопив Том Гастінґс. Але слухай. Якщо ми покличемо чоловіка на ім'я Джек, ми втратимо хлопця. А якщо ми втратимо хлопця, то разом з ним і скарб.
І двоє чоловіків поринули в роздуми, зважуючи вигоди та хиби повідомлення про хлопця і знахідку скарбу, який у їхній уяві розрісся до підземної печери, забитої коштовностями, і поки вони сперечалися, Ебенезер витяг з-під прилавка пляшку слив'янки і щедро налив обом, так би мовити, щоб краще думалося.
Їхні розмова, яка стрибала з однієї теми на іншу, мов дзиґа, швидко набридла Лізі. Вона повернулася в комору й побачила, що Ніх стоїть серед кімнати з заплющеними очима, стиснутими кулаками й таким виразом майже синього від затамованого подиху обличчя, наче у хлопця болять зуби.
А тепер що це ти робиш? байдуже перепитала вона.
Ніх розплющив очі і видихнув.
Намагаюся зникнути.
Ліза пхикнула.
Ану спробуй ще раз.
І він спробував, затамувавши подих на ще довгий час.
Припини, сказала відьмочка, а то луснеш.
Глибоко вдихнувши, Ніх зітхнув.
Не виходить. Може, просто стукнути його каменюкою і тікати щодуху
Але каменюк поруч не валялося, тому він взяв кольорове скляне прес-пап'є, зважив у руці, прикидаючи, чи зможе жбурнути його так, щоб убезпечити себе від Ебенезера Болґера.
Їх там тепер двоє,повідомила Ліза. І якщо вийде одного здихатися, тебе впіймає другий. Вони хочуть змусити тебе показати, де ти взяв брошку, і розкопати могилу, щоб заволодіти скарбами.
Ні про іншу частину розмови, ні про візитку з чорним бордюром вона не розповіла, але похитала головою:
Навіщо ти утнув таку дурницю? Ти ж знаєш про правилане виходити з кладовища. Ти сам нарвався на неприємності.
Ніх почувався нікчемним і дурним.
Я хотів дістати тобі надгробок, тихо сказав він. І подумав, що він коштуватиме більше грошей, ніж у мене є. Тому збирався продати брошку й купити його.
Дівчина нічого не відповіла.
Ти сердишся?
Вона похитала головою і відповіла зі своєю гоблінською усмішкою:
За п'ятсот років ти перший, хто робить для мене щось хороше. Чого б я сердилася? а потім додала:Що саме ти уявляєш, коли намагаєшся зникнути?
Те, що мені казав пан Пенніворс. Япустельна вулиця. Япрочинені двері. Яніщо. Очі мене не бачать, мене не помічають. Але це ніколи не спрацьовує.
Бо ти живий, хмикнула Ліза. Такі штукидля нас, мертвих, які мають докласти зусиль, щоб нас помічали, але не для вас, людей.
Вона охопила себе руками, розхитуючись назад-уперед, наче не могла вирішити, що робити. А потім сказала:
Ти втрапив у цю халепу через мене Підійди, Ніхто Овенс.
У маленькій кімнатці Ніх ступив крок уперед, і Ліза поклала холодну руку йому на лоба. На дотик це було, мов мокрий шовковий шалик.
А тепер, провадила вона, можливо, я зможу зробити щось хороше для тебе.
І щось забурмотіла, хоча слів Ніх не міг розібрати. А потім чітко і ясно промовила:
Будь подих вітру, привид снів,
Будь ніч, будь темінь, думки спів,
Небачений, нечутий будь
Усюди, де лежить твій путь.
Хлопчика торкнулося щось велетенське, ковзнуло по ньому з голови до п'ят, і він здригнувся. Волосся йому стало дибки, а по шкірі побігли сироти. Щось змінилося.
Що ти зробила? спитав Ніх.
Простягла руку допомоги, відповіла Ліза. Я, може, й мертва, але, зауваж, ямертва відьма. А ми нічого не забуваємо.
Але
Цить, перебила дівчина. Вони повертаються.
У замку заскрипів ключ, і Ніх почув, як хтось, чийого голосу він до пуття раніше не чув, сказав:
Ну, друзяко, я впевнений, що ми чудово потоваришуємо, і Том Гастінґс розчахнув двері. Там він і став, здивовано розглядаючись. Був то великий, кремезний чолов'яга, з лисячо-рудим волоссям і червоним носом п'янички.
Так. Ебенезере, ти ж казав, що він тут.
Так і є,підтвердив ззаду Болґер.
Тут ні слуху, ні духу його немає.
Болґер визирнув з-за спини рудого й обвів кімнату поглядом.
Ховається, сказав лихвар, втупившись очима прямісінько в те місце, де стояв Ніх, і голосно додав:Нема сенсу ховатися. Я тебе бачу. Виходь.
Двійко чоловіків увійшли до комори, а Ніх нерухомо застиг між ними і згадував уроки пана Пенніворса. Хлопчик не озивався, не ворушився. Він дозволяв поглядам ковзати повз нього, не затримуючись.
Ти пошкодуєш, що не вийшов сам, продовжив Болґер і зачинив двері. А потім сказав Тому Гастінґсу:Так. Ти пильнуй двері, щоб він не вискочив.
А сам пішов коморою, зазираючи за речі й незграбно нахиляючись, щоб подивитися під столом. Він пройшов повз Овенса і відчинив шафу.
А тепер я тебе бачу! заволав він. Виходь!
Ліза гигикнула.
Що це було? спитав Том Гастінґс і заметушився.
Я нічого не чув, відказав Ебенезер Болґер.
Ліза знову гигикнула. А тоді витягнула губи і дмухнула, і цей свист помалу перетворився на звук далекого вітру. Лампи в коморі замиготіли й задзижчали, а потім згасли.
Кляті запобіжники, буркнув Ебенезер Болґер. Ходімо, це марна трата часу.
Ключ клацнув у замку, і Ніх із Лізою лишилися в кімнаті самі.
Він утік, сказав Ебенезер Болґер. Тепер Ніх чув його голос навіть крізь двері.
У тій коморі йому не було де сховатися. Ми б його знайшли.
Чоловікові на ім'я Джек це не сподобається.
А хто йому про це повідомить?
Запала тиша.
Так. Том Гастінґс. Куди поділася брошка?
Що? Ця? Ось вона. Я її просто сховав, щоб не загубилася.
Щоб не загубилася? Собі в кишеню? Як на мене, цікавеньке місце для схову. Більше схоже на те, що ти збирався з нею змитися, змитися з моєю брошкою.
Твоєю брошкою, Ебенезере? Твоєю? Нашою, ти хотів сказати?
Нашою, ще б пак. Щось я не пригадую, щоб ти був тут, коли я забрав її у хлопця.
Хлопця, якого ти не зміг втримати для чоловіка на ім'я Джек, ти хочеш сказати? Ти уявляєш, що він зробить, якщо дізнається, що хлопець був у тебе і ти його проґавив?
Може, то інший хлопець. Хлопців навколо цілі натовпи, які шанси, що це був саме той, що потрібен? Напевне, змився через задні двері, щойно я повернувся до нього спиною.