Сайласе, я танцював із нею! вигукнув Ніх.
У цю мить на обличчі Сайласа промайнуло щось таке, що Ніх злякався, наче мале дитя, яке розбурхало сплячого тигра.
Але Сайлас сказав лише:
Розмову закінчено.
Може, Ніх і сказав би щось іщейому кортіло поговорити про безліч речей, хай як нерозумно було б про них говорити, але щось відвернуло його увагу. Легкий шурхіт, тихий і м'який, і щось холодне та пухнасте торкнулося його обличчя.
Утретє в його житті.
Дивися, Сайласе, сніг! вигукнув Ніх, і радість заполонила його, витісняючи всі інші думки й почуття. Це справжній сніг!
ІнтерлюдіяЗбори
Невелика табличка в холі готелю повідомляла, що Вашингтонська зала на весь вечір зайнята приватним зібранням, але жодних подробиць про те, що це за зібрання, на ній не було. Направду ж, навіть якби ви побачили тих, хто заповнив Вашингтонську залу, вам би не стало зрозуміліше, що там відбувається, хоча з першого погляду було помітно, що жінок там немає. Самі чоловіки, принаймні це було ясновони сиділи за круглими обідніми столами і доїдали десерт.
Було їх близько сотні, усі у стриманих чорних костюмах, але тільки костюми й були однакові. Чоловіки ж були сивокосі, чорноволосі, біляві й руді, чи взагалі лисі. Більшість мали світлу шкіру, але були і чорношкірі, і темношкірі. Були європейці, африканці, індійці, китайці, південноамериканці, філіппінці, американці. Усі вони говорили між собою чи до офіціантів англійською, але акценти були такі ж різноманітні, як і самі чоловіки. Вони прибули з усієї Європи і з усіх куточків світу.
Чоловіки у чорних костюмах сиділи за столами, а один з них, огрядний веселун у фраку, наче щойно з весілля, оголошував з трибуни перелік Хороших Справ, здійснених за рік. Дітей з бідних сімей возили на відпочинок до екзотичних країв. Придбали екскурсійний автобус тим, хто його потребував.
Чоловік на ім'я Джек сидів за центральним столом у першому ряду разом з елегантним сивокосим мужчиною. Вони чекали на каву.
Час спливає,мовив сивокосий, а ми не молодшаємо.
Я думав над цим, відповів чоловік на ім'я Джек. Та справа у Сан-Франциско чотири роки тому
Не пощастило, але як квіточки, що квітнуть навесні, тра-ля-ля, це справи не стосується взагалі. Ти схибив, Джек. Ти мав розібратися з ними усіма. Що означалоз немовлям теж. Особливо з немовлям. І «майже» не рахується.
Офіціант у білому кітелі налив кави всім, хто сидів за столом: коротуну з тонкою борідкою, високому блондину з модельно-зірковою зовнішністю і темношкірому головастому чоловікові, який зиркав на всіх, наче роз'ятрений бик. Ці троє намагалися не слухати Джекову розмову, а приділяти максимум уваги промовцю на трибуні, і навіть раз у раз аплодували. Сивокосий додав до кави кілька ложок цукру й енергійно розмішав.
Десять років, продовжив він. Час нікого не чекає. Малий скоро виросте. І що тоді?
Пане Денді, у мене все ще є час, почав чоловік на ім'я Джек, але співрозмовник перебив його, тицьнувши в бік пальцем.
У тебе був час. А тепер у тебе є лише дедлайн. Прояви-но кмітливість. Ми більше не дозволимо тобі байдикувати, годі. Нам уже набридло чекати, усім нам, Джекам.
Чоловік на ім'я Джек коротко кивнув.
Я маю зачіпки.
Справді?
Справді. І повторюся: я вважаю, що проблеми у Сан-Франциско мають стосунок до цієї справи.
Ти говорив про це з секретарем? пан Денді кивнув у бік чоловіка на трибуні, який саме в цю мить розповідав, як завдяки їхній шляхетності торік було дообладнано лікарню. («Не однією, не двома, а трьома штучними нирками», казав він. Присутні чоловіки стримано поаплодували собі та своїй щедрості.) Чоловік на ім'я Джек кивнув:
Я згадував про це.
І?
Його це не цікавить. Він хоче результатів. Хоче, щоб я довів до кінця почату справу.
Ми всі цього хочемо, золотце, промовив сивокосий. Хлопець досі живий. А час не на нашому боці.
Решта чоловіків, які сиділи за столом і вдавали, що не слухають, буркнули й згідливо кивнули.
Як я уже казав, рівним голосом промовив пан Денді,час спливає.
Розділ шостийШкільні дні Овенса
Над цвинтарем дощило, і розпливчасті обриси світу відбивалися у калюжах. Під аркою, що відмежовувала Єгипетську доріжку й зарості за нею від решти кладовищау сховку, де його не знайшли б ні живі, ні мертві,Ніх сидів і читав книжку.
Щоб ти скис! почувся репет. Щоб ти луснув, щоб тобі очі повилазили! Коли я тебе впіймаю, а я тебе знайду, будь певний, ти пожалкуєш, що на світ народився!
Ніх зітхнув, опустив книжку, визирнув і побачив Текерея Поррінджера (17201734 рр., син вищезгаданого), який тупав слизькою стежкою. Текерей був дорослим хлопчиком, він помер у чотирнадцять. Причиною того було його посвячення у підмайстри до маляра: йому дали дев'ять мідних однопенсовиків і сказали не повертатися без півгалона червоно-білої смугастої фарби, щоби пофарбувати цирульникові стовпи. І того сльотавого січневого ранку Текерей п'ять годин бігав усім містом, у кожній крамниці над ним сміялися і відправляли до наступної, а коли він зрозумів, що з нього глузують, то так розлютився, що його вразив апоплексичний удар. За тиждень він помер, люто зиркаючи на інших підмайстрів і навіть на пана Горробінамаляра, над яким за часів його власного навчання познущалися значно гірше, тож він не зрозумів навіть, чого новий підмайстер так розхвилювався.
Отже, Текерей Поррінджер помер у гніві та з книжкою про Робінзона Крузо в руках, яка, разом зі щербатим срібним шестипенсовиком і одягом, в якому він прийшов, була всім його статком. На прохання матері, разом з цією книжкою його й поховали. Після смерті вдача Текерея аж ніяк не покращилася, і хлопець саме волав:
Ти десь тут, я знаю! Виходь і прийми покарання, злодію!
Ніх згорнув книжку:
Я не злодій, Текерею. Я її просто позичив. Як дочитаю, то віддам, обіцяю.
Текерей підвів очі і побачив Овенса, який сидів за статуєю Осіріса.
Я тобі казав її не чіпати!
Ніх зітхнув:
Але тут так мало книжок. І я саме дочитав до найцікавішого: він знайшов відбиток стопи, не своєї до того ж. Це означає, що на острові ще хтось є!
Це моя книжка, упирався Текерей Поррінджер. Віддай.
Овенс був готовий сперечатися чи якось домовитися, але, побачивши ображений вираз обличчя Текерея, передумав. Натомість спустився по арковій колонні, зістрибнув, коли до землі лишався якийсь метр, і простягнув книжку:
Тримай.
Текерей смикнув її і кинув на хлопця ворожий погляд.
Я можу читати вголос, запропонував Ніх. Серйозно.
Ти можеш піти і втопитися, відповів Текерей і дав Овенсу стусана у вухо. Від зіткнення вуха й кулака аж запекло, але з виразу Текереєвого обличчя Ніх зрозумів, що тому болить не менше.
Старший хлопець потупотів стежиною геть, а Ніх дивився йому вслід. Вухо боліло, очі щипало. Потім він і сам пішов підступною, умитою дощем, порослою плющем доріжкою. В одному місці хлопець послизнувся і подряпав коліно, порвавши при тому джинси.
Біля муру, де ріс вербовий гай, Ніх ледве не налетів на панну Юфимію Горсфол і Тома Сендса, які зустрічались уже багато років. Тома поховали так давно, що його надгробок перетворився на обвітрену брилу, а жив він і помер за часів Сторічної війни з Францією. Панну Юфимію (18611883 рр., «Вона спочиває, так, але спочиває з янголами») поховали за вікторіанських часів (саме тоді кладовище розширили, збільшили, і воно років на п'ятдесят стало успішною комерційною справою), і вона мала цілий мавзолей з чорними дверима на Вербовій доріжці. Але різницею в історичних періодах пара не надто переймалася.
Не лети так, юний Ніх, промовив Том. Ти можеш заподіяти собі шкоду.
Він уже встиг це зробити, підхопила Юфимія. Бідолашний Ніх. Мати, безсумнівно, сваритиме тебе. Ці штанці їй буде непросто залатати.
Ох, як шкода, пробурмотів Ніх.
І тебе шукав опікун, додав Том.
Ніх підвів очі на сіре небо і сказав:
Але ж іще не темно.
Він прокинувся загодя, відповів Том словом, яке, Ніх знав, означало «рано». І просив переказати, що шукав тебе. Звісно, якщо ми тебе побачимо.
Ніх кивнув.
І, наче пом'якшуючи новину, Том додав з усмішкою:
А в хащах за пам'ятником Літлджону достигла ліщина.
Ніх подякував і крізь дощ помчав стрімголов униз звивистою стежинкою, аж поки не дістався старої каплички.
Двері були прочинені, і Сайлас, який не любив ні дощу, ні сонячного світла, стояв усередині, оповитий тінями.
Мені сказали, що ти мене шукав, сказав Ніх.
Так, підтвердив Сайлас. Схоже, ти порвав штани.
Я біг, виправдовувався Ніх. І ми з Текереєм Поррінджером трохи зчепилися. Я хотів почитати «Робінзона Крузо». Це книжка про чоловіка на човніто така штука, яка плаває по морю, а воноце багато води, як велетенська калюжа, і човен цей розбився на острові, а це таке місце в морі, на якому можна стояти, і
Сайлас перебив його:
Одинадцять років минуло, Ніх. Одинадцять років ти живеш із нами.
Так, погодився Ніх. Тобі видніше.
Сайлас подивився на свого підопічного. Худенький хлопчина, чиє мишаче волосся з віком трохи потемніло.
Суцільна тінь зібралася всередині каплички.
Я думаю, повів далі Сайлас, настав час поговорити про те, звідки ти взявся.
Ніх глибоко вдихнув і відповів:
Не обов'язково робити це от просто зараз. Хіба що ти дуже хочеш про це поговорити.
Хлопець сказав це якомога недбаліше, але серце калатало в грудях, як навіжене.
Запала тиша. Було чути лише стукіт дощових крапель і плюскіт води у ринвах. Ця тиша тривала дуже довго, і Ніх уже думав, що не витримає її.
Але зрештою Сайлас мовив:
Ти знаєш, що ти не такий, як ми. Що ти живий. Що ми прийняли тебе вони прийняли тебе а я погодився стати твоїм опікуном.
Ніх мовчав.
А Сайлас говорив далі своїм оксамитовим голосом:
У тебе були батьки. І старша сестра. Їх убили. Я думаю, що ти теж мав померти разом з ними, і своїм життям ти завдячуєш випадку і втручанню Овенсів.
І тобі,додав Ніх, якому про перебіг тієї ночі за всі ці роки переповіло безліч людей, деякі з нихочевидці. То була ніч великих подій на кладовищі.
Сайлас продовжив:
Десь там никає чоловік, який убив твою родину, і я підозрюю, він досі не змінив намірів стосовно тебе.
Ну і що? Ніх знизав плечима. Це лише смерть. Усі мої найліпші друзімертві.
Так, у голосі Сайласа прозвучала невпевненість. Мертві. І переважна більшість з них не існує для світу. А тиіснуєш. Ти живий, Ніх. І це означає, що в тебе є необмежені можливості. Ти можеш робити що завгодно, творити що завгодно, мріяти про що завгодно. Якщо ти змінюватимеш світ, світ зміниться. Можливості. А коли ти помираєш, вони зникають. Безслідно. Вчинки здійснено, мрії вимріяно, все, що ти міг зробити визначного, зробив. Тебе можуть поховати тут, можливо, ти навіть прокинешся. Але всім можливостям настане кінець.
Ніх замислився над цим. Усе сказане видавалося правдою, але він знав і винятки, скажімо, його всиновлення Овенсами. Але мертві й живі різняться, він це розумів, хоча симпатії його були на боці перших.
А ти? спитав він Сайласа.
Що я?
Ну, ти ж не живий. А втім, ти виходиш з кладовища і здійснюєш вчинки.
Я, відповів Сайлас, саме той, ким я є, не більше. Я, як ти й зауважив, не живий. Але якщо моє існування добіжить кінця, я просто зникну. Такі, як я, або є, або нас немає. Якщо ти розумієш, про що я.
Не дуже.
Сайлас зітхнув. Дощ ущухнув, і напівтемрява від хмар перетворилася на справжні сутінки.
Ніх, промовив опікун, твоя безпека важлива з багатьох причин.
А цей чоловік, який згубив мою родину. Той, що хоче вбити й мене. Ти впевнений, що він усе ще чигає десь там? спитав Ніх. Він певний час дещо обмірковував і точно знав, чого хоче.
Так, він усе ще чигає.
Тодіі Ніх вимовив невимовне:Я хочу ходити до школи.
Сайлас був холоднокровний. Він не змигнув би оком і на кінець світу. Але тієї миті в нього відвисла щелепа, і він, спохмурнівши, сказав лише:
Що?
Я багато чого навчився на кладовищі,вів далі Ніх. Я вмію зникати і вмію привиджуватися. Я вмію відчиняти браму гулів і розрізняти сузір'я. Але там, за огорожею, цілий світ з морем, островами, корабельними аваріями і свинями. Тобто там повно речей, про які я нічого не знаю. Місцеві вчителі дали мені багато, але цього буде недостатньо, якщо колись мені доведеться там виживати.
Усе це Сайласа не вразило.
Питання навіть не розглядається. Тут ми впевнені у твоїй безпеці. А як ми зможемо гарантувати її там? За межами кладовища може статися все, що завгодно.
Так, погодився Ніх. Це можливості, про які ти говорив раніше.
І замовк. А потім додав:
Хтось убив моїх тата, маму й сестру.
Так.
Чоловік?
Чоловік.
І тоді ти ставиш питання неправильно.
Тобто? вигнув брову Сайлас.
Якщо я вийду в зовнішній світ, питання не в тому, хто убереже мене від нього.
Хіба?
Так. Питання, хто убереже його від мене.
У горішні вікна шкреблися гілки, наче хотіли, щоб їх впустили. Сайлас нігтем, гострим, як лезо, збив уявну порошинку з рукава. І сказав:
Нам треба підшукати тобі школу.
Спочатку ніхто не помічав цього хлопчика. Ніхто навіть не зауважив, що не помічає його. Він сидів десь посередині класу. Відповідати не прагнув, хіба що запитання ставили саме йому, і навіть тоді його відповіді були короткими, невиразними й сірими, ні думки, ні спогади про нього ні в кого не затримувалися.
Як ти думаєш, він з релігійної родини? запитав якось у вчительській пан Кірбі. Він перевіряв твори.
Хто? перепитала пані МакКіннон.
Овенс із 8-Б.
Такий високий, спортивний хлопчик?
Та ні, він середнього зросту.
Пані МакКіннон знизала плечима.
А що?
Він усі завдання пише від руки, відповів пан Кірбі.Гарним почерком. Колись про такий казаликаліграфічний.
І це наводить на думки про релігійність?..
Він каже, що в них немає комп'ютера.
І?
І телефону теж немає.
Я не розумію, чого це все має свідчити про релігійність, прокоментувала пані Кірбі, яка після заборони курити у вчительській взялася плести і саме сиділа та плела дитячу ковдру (щоправда, ні для кого конкретного).
Пан Кірбі знизав плечима:
Він розумний хлопчик. Просто є речі, яких він не знає. І з історією трохи негаразди, він любить додавати вигадки, яких немає у книжках.
Наприклад?
Пан Кірбі закінчив перевіряти твір Овенса й поклав аркуш на стос інших робіт. І коли привід обговорення зник з безпосереднього поля зору, тема враз видалася непевною і неважливою.
Та, всяке, відповів учитель і забув про це. Так само, як і забув внести Овенса до класного журналу. І так само у всій шкільній базі даних його ім'я ніде не фігурувало.
Він був зразком легкого забування, і про нього забували, і майже весь вільний час він проводив на задніх партах аудиторії англійської біля поличок, заставлених книжками, чи у шкільній бібліотеці, великій кімнаті, заставленій книжками і старими кріслами, де Ніх читав із таким же запалом, з яким деякі діти їдять.
Про нього забували навіть інші діти. Ні, коли він сидів перед ними, вони про нього пам'ятали. Та коли Овенс зникав з поля зору, з думок він вивітрювався теж. Про нього не згадували. Не було потреби. Якби хтось попросив усіх учнів 8-Б заплющити очі й назвати поіменно всіх двадцятьох п'ятьох хлопчиків і дівчаток їхнього класу, імені Овенса серед них не було б. Його присутність була майже потойбічною.
Але, звісно, якщо він стояв поруч, усе було інакше.
Ніку Фартінгу було дванадцять, але він цілком зійшов би (а інколи й сходив) за шістнадцятирічного: високий хлопчисько з кривою посмішкою і браком уяви. Характер він мав практичний, вправно крав у крамницях, подеколи хуліганив, і його мало хвилювало, що про нього думають інші діти, поки тівсі менші від ньогоробили те, що він їм казав.
А попри те, в нього була подружка. Її звали Морін Квіллінг, але всі кликали її Мо. Вона мала худорляву статуру, бліду шкіру, світло-русяве волосся, водянисто-блакитні очі й гострий цікавий ніс. Ніку подобалося красти, але що саме красти, вирішувала Мо. Нік міг когось побити, робити боляче чи лякати, але кого самепідказувала Мо. За її власними словами, вони були ідеальною командою.