Вони сиділи в кутку бібліотеки й ділили відібрані у семикласників гроші. Ці двоє збирали щотижневу данину з восьми-, дев'яти- й навіть кількох одинадцятикласників.
Малий Сінгх досі не віддав борг, сказала Мо. Треба його знайти.
Так, підтримав Нік, він поплатиться.
Що він там поцупив? Диск?
Нік кивнув.
Натякни йому, що він збився з доріжки, сказала Мо, яка любила вдавати з себе круту телегероїню.
Легко, відказав Нік. Ми хороша команда.
Як Бетмен і Робін.
Радше як доктор Джекіл і містер Хайд, мовив той, хто доти сидів на стільці біля вікна й читав, а тепер підвівся і вийшов із зали.
Пол Сінгх з похмурими думками й запханими глибоко в кишені руками сидів на підвіконні у роздягальні. Він витягнув одну руку, розкрив долоню, подивився на жменю фунтових монеток, похитав головою і знову стис монетки в кулаці.
На ці гроші чекають Нік і Мо? запитав хтось, і Пол аж підскочив, розсипавши монетки по підлозі.
Новоприбулий допоміг Сінгху їх зібрати. Полу здалося, що він уже десь бачив цього старшого хлопчика, але не міг пригадати, де, тому він спитав:
Ти з ними? З Ніком і Мо?
Ні. Як на мене, вони відразливі,відказав той, заперечливо похитавши головою, і після паузи додав:Насправді я прийшов дещо порадити.
І що ж?
Не плати їм.
Легко тобі говорити.
Бо мене вони не шантажують?
Хлопчик подивився на Пола, і той присоромлено відвів очі.
Вони силою чи погрозами змусили тебе вкрасти для них диск. І сказали, що як не віддаватимеш кишенькові гроші, то все стане відомим. Вони зняли тебе на камеру в процесі крадіжки чи що?
Пол кивнув.
Просто відмовся, провадив хлопчик. Не віддавай грошей.
Вони мене приб'ють. І вони сказали
Натякни, що поліція і шкільне керівництво значно більше зацікавляться парочкою школярів, які змушують молодшокласників красти й віддавати свої кишенькові гроші, ніж малим, якого присилували поцупити диск. Скажи, що поскаржишся в поліцію, якщо вони тебе зачіпатимуть. І що ти записав усю цю історію, і якщо з тобою щось станеться, будь-що, друзі відправлять копії поліції та шкільній раді.
Але Я не зможу, стояв на своєму Пол.
Тоді віддаватимеш їм кишенькові до кінця школи. І боятимешся.
Пол задумався.
А чого б одразу не поскаржитися в поліцію?
Можна й так.
Спочатку спробую по-твоєму, відповів Пол і всміхнувся. То була не надто широка усмішка, але все-таки усмішка, перша за останні три тижні.
І Пол Сінгх пояснив Ніку Фартінгу, що більше не платитиме йому, розказав, з якої причини, розвернувся і пішов геть, а той лише стояв мовчки, стискаючи й розтискаючи кулаки. А наступного дня ще п'ятеро одинадцятирічних школярів зустріли Ніка на майданчику і почали вимагати свої гроші, всі, що він відібрав за останній місяць, інакше вони поскаржаться в поліцію. Тепер Нік Фартінг був дуже, дуже нещасним юнаком.
Це все через нього. Самі б вони до цього ніколи не допетрали. Треба його провчити, і тоді стерегтимуться всі.
Кого? спитав Нік.
Того, що постійно читає у бібліотеці. Ніка Овенса.
Нік повільно похитав головою.
Це хто?
Я тобі покажу, відповіла Мо.
Ніх звик бути непомітним і лишатися в тіні. Якщо зазвичай ніхто на вас уваги не звертає, погляди у ваш бік стають напрочуд помітними, як і будь-яка увага. Коли для людей ви практично невидимка, то неможливо проігнорувати те, що за вами стежать.
Вони йшли за ним від самої школивздовж вулиці, повз газетяра на розі, через залізничний міст.
Ніх не квапився, щоби пересвідчитися в тому, що вони справді йдуть за нимкремезний хлопчина і бліда дівчинка з гострими рисами обличчя. Вони не відстали навіть тоді, коли Ніх звернув на крихітний цвинтар, маленьке кладовище за церквою, і зупинився коло надгробка Родріка Перссона, його першої дружини Амабелли і другоїПортунії («Вони сплять, щоб прокинутися знов»).
Ти той хлопецьпочувся дівчачий голос. Нік Овенс. Ну, Нік Овенс, ти вляпався у велику халепу.
Взагалі-то, я Ніх, відповів Овенс. «X», а не «К». А виДжекіл і Гайд.
Це все ти, правило своєї дівча, ти напоумив семикласників.
Тому ми провчимо тебе, додав Нік Фартінг і криво посміхнувся.
Та я люблю вчитися, відказав Ніх, а от якби ви вчилися старанніше, не довелося б трусити молодшокласників на гроші.
Нік насупив брови і додав:
Ти мрець.
Я ні,похитав головою Овенс і обвів рукою навколо. А от вонитак.
Хто? спитала Мо.
Тутешні мешканці. Слухайте, я привів вас сюди, щоб дати вибір
Ти нас сюди не приводив, заперечив Нік.
Ну ви ж тут, вів далі Овенс. Я хотів, щоб ви прийшли сюди. Я сюди прийшов. Ви прийшли за мною. Жодної різниці.
Нервово роззирнувшись, Мо спитала:
У тебе тут друзі?
Боюся, ви не розумієте. Припиняйте поводитися так, наче на решту людей можна начхати. Годі вже кривдити інших.
Мо вишкірилася і сказала Ніку:
Я тебе прошу, скривдь уже його.
Що ж, я дав вам можливість вибору, мовив Ніх.
Нік замахнувся на Овенса, але раптом той зник, і з усієї сили кулаком Фартінг гупнув не по хлопцеві, а по надгробку.
Де він дівся? здивувалася Мо.
Нік трусив рукою і лаявся. Дівчинка з подивом оглядала вкритий тінями цвинтар.
Він же був тут. Ти сам бачив.
Уявою не обдарований, Нік не збирався вантажити себе зайвими думками і зараз, тож відповів:
Може, він утік.
Він не втік, заперечила Мо. Він просто зник.
От Мо уяви вистачало. Все вигадувала вона. І зараз вони були на оповитому сутінками кладовищі, від якого волосся у неї ставало сторч.
Тут щось дуже, дуже неправильно, сказала вона. А потім, уже вищим, трохи наляканим голосом додала:Треба вшиватися звідси.
Я знайду цього малого, упирався Нік Фартінг. Я з нього фарш зроблю.
А Мо аж живіт від неспокою скрутило. Тіні, здавалося, почали кружляти навколо них.
Ніку, мені страшно.
Страх заразний. Він передається. Інколи вистачає, щоб хтось сказав, що йому боязко, і страх стає справжнім. Мо була нажахана, і Ніку теж стало лячно. Він нічого не відповів, лише дременув геть, а Моза ним слідом. І поки вони мчали назад, у великий світ, почали вмикатися ліхтарі, перетворюючи сутінки на ніч, а тініна чорні діри, де могло ховатися що завгодно.
Вони не зупинилися, аж поки забігли до Нікового будинку, ввімкнули все світло, а Мо зателефонувала своїй мамі й ледве не ридма вимагала, щоб по неї приїхали й забрали додому, байдуже, що це зовсім поряд, бо пішки вона сьогодні нікуди не піде.
Ніх із задоволенням спостерігав, як вони чкурнули.
Гарненько впорався, любчику, почувся голос високої пані в білому, що стояла позаду. Спочатку прекрасне Зникання, а потім Страх.
Дякую, відповів Ніх. Страху на живих я ще не випробовував. Ну, себто, теоретично, я знав, як це робиться, але Таке.
Дуже добре вийшло, жваво похвалила співбесідниця. ЯАмабелла Перссон.
Ніх. Ніх Овенс.
Живий хлопчик? З великого кладовища на пагорбі? Справді?
Ну, так, Овенс і не здогадувався, що про нього знає хтось, окрім мешканців його кладовища.
Амабелла уже стукала по надгробку:
Родді! Портуніє! Виходьте і гляньте, хто до нас прийшов!
І ось уся трійця стояла перед ним, і Амабелла представляла Овенса, а той тиснув руки й казав «Вельми радий», адже вмів чемно привітатися з будь-яким представником останніх дев'яти століть.
Амабелла пояснила:
Пан Овенс налякав дітисьок, які, безумовно, на це заслуговували.
Гарна демонстрація, зауважив Родерік Перссон. Розбишаки, либонь, поводилися негідно?
Вонизабіяки, пояснив Ніх. Забирають у дітей кишенькові гроші і так далі.
Страхання, безумовно, дуже гарний початок, приєдналася до бесіди Портунія Перссон, пишна жінка, значно старша за Амабеллу. А що ви плануєте робити далі, якщо воно не спрацює?
Та я взагалі не думав почав Ніх, але Амабелла перебила його.
Я вважаю, що Снохода буде найкращими ліками у цьому випадку. Ви ж умієте сноходити, так?
Не впевнений, відповів Ніх. Пан Пенніворс показував мені, як це робиться, але я ще не Ну, є вміння, про які я знаю лише теоретично, і
Тепер його перебила Портунія Перссон:
Сноходаце, звісно, дуже добре, але я б запропонувала гарненьку Прояву. Це єдина мова, яку люди розуміють.
Ой, підхопила Амабелла, Проява? Портуніє, любонько, я не думаю, що
Так, ти не думаєш. Добре, що думає хоч одна з нас.
Мені вже час додому, квапливо встряг Ніх. Мої хвилюватимуться.
Авжеж, відповіли Перссони.
І стали розкланюватися, мовляв, «добре було зазнайомитися» і «найгарнішого вечора, юначе», а Амабелла і Портунія так і свердлили одна одну поглядами. Родерік Перссон промовив:
Якщо дозволите спитати, а як ся має ваш опікун? У нього все добре?
Сайлас? Так, з ним усе гаразд.
То переказуйте йому наші вітання. На жаль, навряд чи такий маленький цвинтар, як наш, матиме честь приймати члена Почесної Варти, але добре знати, що Варта пильнує.
Добраніч, відповів Ніх, який нічогісінько не зрозумів, але все запам'ятав. Я перекажу.
Він підібрав торбинку з підручниками і пішов додому, радіючи тіням.
Навчання в людській школі не виключало уроків на кладовищі. Ночі були довгими, тож інколи Овенс перепрошував і, виснажений, плентався у ліжко ще до півночі. Але переважну більшість часу він висиджував.
Пан Пенніворс не мав на що скаржитися. Ніх ретельно вчив розказане і ставив питання. Цієї ночі він цікавився Являнням, розпитував так детально, що пан Пенніворс, який сам особисто до такого не вдавався, впадав у відчай.
То як саме можна змусити повітря вихолонути? допитувався хлопець. Або:Схоже, Страх я опанував, а як перейти до Жаху?
Пан Пенніворс зітхав, гмикав і намагався якнайкраще пояснити, і ось уже й четверта ранку минала.
Наступного дня Ніх з'явився у школі невиспаним. Першим уроком була історіяпредмет, який загалом Овенсу подобався, хоча й доводилося часто опановувати себе, щоб не бовкнути, що все було не так, принаймні свідки подій розказують це інакшеале того ранку Ніх намагався хоча б не заснути.
Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто тама був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.
Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.
Я тебе не боюся, прошипів хлопчисько.
Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.
По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.
Ти дивний, заявила вона. І друзів у тебе нема.
Я сюди не по друзів прийшов, відказав Ніх. Я прийшов учитися.
Мо зморщила носа.
А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.
Ніх знизав плечима.
Я тебе не боюся, вела далі Мо. Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.
Ну і добре, і Ніх пішов коридором далі.
Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.
Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь:
Я повірити не можу, що ти такий такий дурень. Я стільки казав, щоб ти був там ледь-ледь присутнім. А тепер про тебе говорить уся школа?!
А що я мав зробити?
Ну не це, точно, відповів Сайлас. Світ змінився. Тепер тебе можуть знайти, Ніх. Вони можуть знайти тебе.
Непорушний Сайласів вираз обличчя нагадував вистиглу кірку на розпеченій лаві. Ніх розумів, який той розлючений, лише тому, що знав його уже давно. Опікун боровся з гнівом, намагаючись його контролювати.
Ніх проковтнув слину і спитав:
І що робити тепер?
Не повертатися туди, відповів Сайлас. Ці ходіння до школи були просто експериментом. Просто визнаймо, що невдалим.
Ніх промовчав. А потім сказав:
Це ж не лише заради знань. Є ще й інше. Ти уявляєш, як хороше сидіти в кімнаті, повній живих, дихаючих людей?
Це мені втіхи не дає,відказав Сайлас. Отже. Завтра до школи ти не йдеш.
Я не тікатиму. Ні від Мо, ні від Ніка, ні від школи. Я раніше звідси піду.
Ти робитимеш, що тобі кажуть, Сайлас був схожий на вузол оксамитової люті у темряві.
А інакше що? спитав Ніх. Його щоки палали. Що ти зробиш, щоб втримати мене тут? Уб'єш?
І, розвернувшись, він покрокував доріжкою, що вела до брами і геть з кладовища.
Сайлас заходився кликати хлопця повернутися, потім замовк і лишився стояти, сам-один, у темряві ночі.
Зазвичай прочитати щось із виразу його обличчя було неможливо. Зараз же лице його перетворилося на книгу, написану давно забутою мовою, немислимою абеткою. Сайлас загорнувся в навколишні тіні, наче в ковдру, і, непорушний, пильно вдивлявся вслід хлопчику.
Нік Фартінг спав у своєму ліжку, і йому снився піратський корабель у залитому сонцем синьому морі, аж раптом усе зіпсувалося. Однієї миті він був капітаном цього корабляпрекрасного судна, зі слухняною командою, всуціль з одинадцятикласників, тільки дівчата всі були на рік-два старші за Ніка і напрочуд гарні в піратських костюмах, а наступної опинився сам на палубі, а назустріч йому крізь бурю сунуло щось величезне, завбільшки з нафтовий танкер, з порепаними чорними вітрилами і черепом на носі.
І раптом, як це буває у снах, він уже був на чорній палубі нового корабля і відчув на собі чийсь погляд.
Ти не боїшся мене, зауважив цей хтось.
Нік поглянув угору. Йому було страшно, страшно у власному сні, його лякав цей блідий, як мрець, чоловік у піратському вбранні, який тримав руку на руків'ї шаблі.
Ти вважаєш себе піратом, Нік? спитав загарбник, і зненацька Фартінга осяяло упізнавання.
Це ти, той малий, Овенс.
Я, відповів капітан чорного корабля, Ніхто. А ти мусиш змінитися. Перегорнути сторінку. Стати іншим. Зробити це. Інакше твоє життя буде вкрай неприємним.
Тобто, неприємним?
Ти почуватимешся зле, відказав Король Піратів, який перетворився на Нікового однокласника, а обоє хлопців опинились у шкільному коридорі замість палуби, але буря не вщухла, і підлога й далі гойдалася, наче корабель у морі.
Це сон, мовив Нік.
Авжеж, сон, сказав другий хлопчик. Якби я міг робити так направду, ким би я мав бути?
І що ти можеш мені зробити уві сні? запитав з посмішкою Нік. Я тебе не боюся. І в тебе в руці досі дірка від мого олівця.
Він вказав на руку Овенса з чорною відміткою від графіту.
Я сподівався, що до цього не дійде, зітхнув Ніх.
Він нахилив голову, наче дослухався до чогось, і сказав:
Вони голодні.
Хто?
Ті, що сидять у коморі. Чи у трюмі. Залежить від того, де мина кораблі чи у школі, еге ж?
Нік відчув, що починає панікувати.
Це ж Це ж не павуки, правда?
Може, й вони, відповів другий хлопчик. Ти дізнаєшся, еге ж?
Нік захитав головою.
Ні, прошу, ні.
Ну, це цілковито залежатиме від тебе. Поводься добре, чи комора чекатиме на тебе.
Шум став голоснішимскрегіт ламаного дерева і шкряботіння, і хоча Нік Фартінг навіть не уявляв, хто це може так шуміти, він був повністю упевнений, що цей хтось буде найжахливішою істотою, яку він бачив чи колись іще побачить
Він з криком прокинувся.
Ніх почув цей крикнажахане волання, і лишився задоволеним своєю роботою.
Хлопчик стояв на тротуарі перед будинком Фартінгів з мокрим від густого нічного туману обличчям. Ніх був щасливий і виснажений водночас, бо насправді ледь-ледь керував Сноходою і розумів, що уві сні не було нікого, крім нього самого й Ніка, а той настрахався самого шуму.
Але все ж таки він був задоволений. Тепер Нік двічі подумає, перш ніж мучити інших дітей.