Якщо вже про діжки мова, запищав довгоносий гном з воза, оздобленого написом: «Залізний реманент, вироблення і продаж», то викотіть іще одну, панове цехові! Поетові Любистку, напевне, в горлянці пересохло, та й нам через зворушеність непереливки!
Воістину, наче діжки порожні, кажу вам! заглушив гнома жрець, не маючи наміру дати збити себе з пантелику й урвати проповідь. Нічого ви з балад пана Любистка не зрозуміли, нічому не навчилися. Не зрозуміли ви, що балади ті про долю людську говорили, про те, що є ми іграшками в руках богів, а країни нашібожі ігрища. Балади мовили про призначення, про призначення усіх нас, а легенда про відьмака Ґеральта й княжну Ціріллу, хоча й покладена на правдиве тло тієї війни, тільки метафора, витвір уяви поета, який тому мав служити
Мариш ти, святий муже! закричала з висоти свого воза Вера Левенгаупт. Яка легенда? Який витвір уяви? Уже хто-хто, а я відьмака Ґеральта із Рівії знаю, бачила його на власні очі, у Визімі, коли він доньку короля Фольтеста відчарував. А пізніше зустріла я його на Купецькому тракті, де він на прохання Гільдії забив жорстокого грифона, який на каравани нападав, і учинком тим він багатьом добрим людям життя врятував. Ні, не легенда це й не байка. Правду, щиру правду проспівав нам тут майстер Любисток.
Підтверджую, сказала струнка воїтелька з чорним, гладенько зачесаним назад і заплетеним у косицю волоссям. Я, Райла з Лірії, також знаю Ґеральта Білого Вовка, славетного переможця потвор. Не раз і не два також бачила я і чародійку Йеннефер, бо бувала я в Едірні, у місті Венґерберзі, де ота пані має садибу. Втім, про те, що оті двоє кохали одне одного, нічого мені невідомо.
Але це мусить бути правдою, відізвалася раптом мелодійним голосом вродлива ельфійка в горностаєвому капелюшку. Така чарівна балада про кохання не може бути неправдивою.
Не може! підтримали ельфійку дочки комеса Віліберта і як по команді витерли очі кашне. Аж ніяк не може!
Мосьпане чародію! Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. Кохали вони одне одного чи ні? Ви напевне знаєте, як воно з ними було насправді, із відьмаком і отією Йеннефер. Відхиліть же завісу таємниці!
Якщо пісня говорить, що кохали, посміхнувся чародій, то так воно й було, і кохання те переживе століття. Така ж бо сила поезії.
Балакають, втрутився раптом комес Віліберт, що Йеннефер з Венґерберга загинула на Содденській горі. Кілька там чародійок загинуло
Неправда це, сказав Донімір із Троя. Немає на памятнику її імені. Мій це край, неодноразово бував я на Горі й вирізьблені на памятнику написичитав. Троє чародійок там загинуло. Трісс Мерігольд, Литта Нейд на прізвисько Корал Гм-м Імя третьої вилетіло з моєї памяті
Рицар глянув на чародія Радкліффа, але той лише посміхався, не говорячи ані слова.
А отой відьмак, раптом крикнув Шелдон Скаґґс, той Ґеральт, що оту Йеннефер кохав, то ж і він, подейкують, уже землю гризе. Чув я, що затовкли його десь на Заріччі. Убивав він потвор, убивав, ач втрапила коса на камінь. Так воно вже є, людці, хто мечем воює, той від меча й гине. Кожен колись на кращого втрапить і заліза скуштує.
Не вірю. Струнка войовниця викривила бліді губи, сплюнула презирливо на землю, зі скреготом схрестила на грудях запястки в кольчужній сітці.Не вірю я, щоб Ґеральт із Рівії міг на кращого втрапити. Доводилося мені бачити, як той відьмак мечем володіє. Він просто нелюдськи швидкий
Добре сказано, втрутився чародій Радкліфф. Нелюдськи. Відьмаки є мутантами, тому швидкість їхніх реакцій
Не розумію, про що ви говорите, пане магіку. Войовниця скривила губи ще паскудніше. Занадто вже ваші слова вчені. Я одне відаю: жоден рубайло, якого знала я чи знаю, не може рівнятися із Ґеральтом з Рівії, Білим Вовком. Тому я не вірю, що міг він бути переможеним у битві, як пан ґном тут теревенить.
Кожен рубайлодупа, якщо ворогів купа, відгукнувся прислівям Шелдон Скаґґс. Так ельфи кажуть.
Ельфи, прохолодно заявив високий світловолосий представник Старшого Люду, який стояв поряд із чарівним капелюшком, не звикли висловлюватися так по-простацькому.
Ні! Ні! запищали з-за зелених кашне дочки комеса Віліберта. Відьмак Ґеральт не міг загинути! Відьмак знайшов призначену йому Цірі, а потім чародійку Йеннефер, і всі троє жили довго й щасливо! Правда ж, майстре Любистку?
Це ж балада була, зацні панянки, позіхнув спраглий до пива гном, виробник залізного реманенту. Де б у баладі правду шукати? Правдаодне, поезіяінше. Узяти хоча б оту Як її там було? Цірі? Ну, славетну Несподіванку. Уже ж її пан поет цілком з пальця висмоктав. Бував я у Цінтрі, та й не раз, і знаю, що тамтешній король і королева бездітною парою жили, ані дочки, ані сина не мали
Брехня! крикнув рудий чоловік у куртці з тюленячої шкіри, з картатою хусткою на голові.Королева Каланте, Левиця з Цінтри, мала доньку, звали її Паветта. Ота разом із чоловіком пропала під час морської бурі, морська безодня їх поглинула, обидвох.
Самі ж бачите, не брешу я! призвав усіх у свідки залізний реманент. Паветтою, а не Цірі, звалася принцеса Цінтри.
Цірілла, прозвана Цірі, власне, донька отієї втонулої Паветти, пояснив рудий. Онука Каланте. Не принцесою вона була, а княжною Цінтри. Саме вонаоте призначене відьмакові Дитя-Несподіванка, це її, ще до того як народилася, королева поклялася віддати відьмакові, як це пан Любисток наспівував. Але відьмак її знайти та забрати не зміг, тут пан поет із правдою розминувся.
Розминувся, аякже, втрутився у розмову жилавий молодик, який, судячи з одягу, був підмайстром у мандрівці, яка передувала екзамену на майстра. Оминуло відьмака його призначення. Цірілла загинула під час облоги Цінтри. Королева Каланте, перш ніж кинутися з вежі, власноруч заподіяла княжні смерть, аби живою та не потрапила у пазурі Нільфгарду.
Не так воно було, зовсім не так, запротестував рудий. Княжну вбили під час різанини, коли намагалася вона втекти з міста.
Так чи інакше, крикнув залізний реманент, не отримав відьмак отієї Цірі! Збрехав поет!
Але красиво збрехав, сказала ельфійка в капелюшку, притуляючись до високого ельфа.
Не про поезію тут мова, тільки про факти! заволав підмайстер. Кажу ж, княжна загинула від рук власної бабці. Кожен, хто в Цінтрі був, може те підтвердити!
А я кажу, що вбито її на вулицях, коли втікала, заявив рудий. Знаю про те, бо, хоч і не родом із Цінтри, був я у дружині ярла зі Скелліґе, який допомагав Цінтрі під час війни. Король Цінтри, Ейст Турсех, як усі знають, за походженням із островів Скелліґе, був ярлу дядьком. А я у дружині ярла бився у Марнадалі й у Цінтрі, а потім, після поразки, під Содденом
Ще один комбатант,буркнув Шелдон Скаґґс до ґномів, які збилися навколо нього. Самі герої й воїни. Гей, людці! Чи є між вами хоч один, котрий не воював під Марнадалем чи Содденом?
Жарти не на часі, Скаґґсе, докірливо промовив високий ельф, обіймаючи красу в капелюшку в спосіб, що мав би розвіяти можливі сумніви інших залицяльників. Нехай тобі не здається, що під Содденом ти бився сам-один. Я, щоб далеко не шукати, також брав у тій битві участь.
Цікаво, з якого боку, сказав Радкліффу комес Віліберт пошепки, але добре чутно, що ельф цілковито проігнорував.
Як скрізь відомо, продовжував він, навіть не глянувши в бік комеса й чародія, десь понад сто тисяч вояків устало на полі в другій битві під Содденом, з яких щонайменше тридцять тисяч було вбито чи покалічено. Подякувати нам належить панові Любистку, що в одній зі своїх балад він увіковічив той славетний, але страшний бій. І в словах, і в мелодії тієї пісні чув я не вихваляння, а попередження. Повторюю, хвала й безсмертна слава панові поетові за баладу, яка, може, дозволить у майбутньому уникнути повторення трагедії, якою була та жорстока й непотрібна війна.
Ич, сказав комес Віліберт, дивлячись на ельфа з викликом. Цікаві речі ви, мосьпане, відшукали в баладі. Кажете, непотрібна війна? Хотіли б уникнути трагедії у майбутньому? Маємо ми розуміти, що, коли б Нільфгард ударив по нам знову, ви радили б капітулювати? Покірно прийняти нільфгардське ярмо?
Життяце дар безцінний, і належить його берегти, холодно відказав ельф. Ніщо не виправдовує різанин і гекатомб, якими були обидві битви за Содден, і програна, і виграна. Обидві коштували для вас, людей, тисяч життів. Втратили ви нечуваний потенціал
Ельфійські балачки! вибухнув Шелдон Скаґґс. Дурнувата балаканина! То була ціна, яку треба було заплатити, щоб інші могли жити гідно й у мирі, замість того аби дати нільфгардцям закувати себе в кайдани, осліпити, загнати під батіг до сіркових шахт і соляних копалень. Ті, хто загинув геройською смертю і, дякуючи Любистку, житиме вічно в нашій памяті, навчили нас, як боронити власний дім. Співайте ваші балади, пане Любистку, співайте їх усім. Не піде наука ваша плазом, а повернеться до всіх нас, от побачите! Бо не сьогодні, так завтра Нільфгард рушить на нас знову, запамятайте ці слова! Зараз вони зализують рани й відпочивають, але вже наближається день, коли знову побачимо ми їхні чорні плащі й піря на шоломах!
І чого їм від нас треба? скрикнула Вера Левенгаупт. Чого вони на нас визвірилися? Чого не залишать нас у спокої, не дадуть жити й працювати? Чого вони хочуть, ті нільфгардці?
Хочуть нашої крові! гарикнув комес Віліберт.
І нашої землі! завив хтось із натовпу хлопів.
І наших баб! підтримав Шелдон Скаґґс, грізно блискаючи очима.
Кілька осіб пирхнуло від сміху, але нишком і крадькома. Бо хоча ідея, що хтось окрім ґномів зміг би хотіти винятково непривабливих ґномок, була кумедною, але це була небезпечна тема для кпинів і жартів, особливо в присутності низьких, кремезних і бородатих мосьпанів, чиї сокири й корди мали гидку звичку надзвичайно швидко вискакувати з-за поясів. А ґноми, з невідомих причин свято переконані, що весь світ пожадливо зазіхає на їхніх дружин і доньок, були в цих питаннях невимовно дратівливими.
Це колись мало настати, заявив раптом сивий друїд. Це мало статися. Забули ми, що не самі на цьому світі, що не є ми пупом цього світу. Як дурні, ліниві, нажерті карасі в замуленому ставку, не вірили ми в існування щук. Дозволили ми, щоби світ наш, отой ставок, замулився, забагнився і змарнів. Роззирніться навколовсюди злочини й гріх, хтивість, гонитва за зиском, сварка, незгода, занепад звичаїв, відсутність пошани до всіх цінностей. Замість жити так, як наказує Природа, почали ми ту Природу нищити. І що маємо? Повітря отруєне смородом горнів, ріки та ручаї занапащені бійнями та дубильнями, ліси витято без памяті Ха, навіть на живій корі святого Блеоберіса, тільки гляньте, о, тут, над головою пана поета, цизориком вирізано огидний напис. До того ж іще й з помилкою: мало того, що був то вандал, так іще на додаток і неук, що писати не вміє. Чому ж ви дивуєтеся? Це мало погано скінчитися
Так, так! підхопив гладкий жрець. Опамятайтеся, грішники, поки можна, бо гнів богів і помста над вами! Згадайте пророцтво Ітліни, пророчі її слова про кару богів, яка впаде на племя, злочинами отруєне! Пригадайте: «Надійде Час Погорди, й древо втратить листя, бутон замерзне, згниє плід і згіркне зерно, а річища рік, замість водою, потечуть льодом. І прийде Білий Холод, а по ньому Біле Світло, і світ помре посеред завірюхи». Так проказує віщунка Ітліна! А перш ніж станеться це, відкриються знаки й упадуть лиха, бо памятайте: Нільфгардце кара божа! Це бич, яким Безсмертні хльоскають вас, грішники, аби ви
Гей, пащеку стуліть, побожний муже! рикнув Шелдон Скаґґс, тупочучи важкими чобітьми. Аж млосно стає від ваших забобонів і дурниць! Аж кишки крутить
Обережно, Шелдоне, перебив його з усмішкою високий ельф. Не жартуй із чужої релігії. Це ані красиво, ані ґречно, ані безпечно.
Ні з чого я не жартую, запротестував ґном. Я не ставлю під сумнів існування богів, але обурює мене, коли хтось замішує їх до людських справ і милить очі балачками про якусь ельфійську божевільну. Ніби нільфгардці мають бути знаряддям богів? Дурня! Зверніться, люди, памяттю назад, до часів Дезмода, Радовіда, Самбука, до часів Абрада Старого Дуба! Не памятаєте, бо життя у вас коротке, наче травнева одноденка, але я памятаю і вам нагадаю, як воно було тут, на цих землях, зразу після того, як зійшли ви з ваших лодій на пляжі в гирлі Яруги й у Дельті Понтару. З чотирьох кораблів, що тут пристали, виникло три королівства, а пізніше сильніші заковтнули слабших і таким чином зростали, зміцнюючи свою владу. Підкорювали інших, поглинали їх, і королівства росли, ставали все більшими й сильнішими. А тепер те саме робить Нільфгард, бо то країна сильна й обєднана, жорстка й владна. І якщо ви таким само чином не обєднаєтеся, Нільфгард поглине вас, воістину як щука карася, як казав отой мудрий друїд!
Нехай тільки спробують! Донімір із Троя випнув оздоблені трьома левами груди і струснув мечем у піхвах. Дали ми їм на горіхи під Содденом, можемо і вдруге дати!
Занадтенько ви надуті,пирхнув Шелдон Скаґґс. Мабуть, забули, пане пасований, що, перш ніж сталася друга битва під Содденом, Нільфгард прокотився вашою землею, наче залізний каток, що трупами таких, як ви, хватів заслали поля від Марнадалю до Заріччя. А затримали нільфгардців також не на вас схожі крикливі крутії, але обєднані сили Темерії, Реданії, Едірну й Кедвену. Згода і єдністьось що їх стримало!
Не тільки, сказав гучно, але дуже прохолодно Радкліфф. Не тільки це, пане Скаґґсе.
Ґном голосно відхаркнув, шморгнув, шурхнув чоботами, після чого легенько вклонився у бік чародія.
Ніхто не принижує заслуг ваших побратимів, сказав він. Ганьба тому, хто не визнає геройства чародіїв із Содденської гори, бо хоробро стояли вони, за спільну справу пролили кров, чимало сприяли вікторії. Не забув про них Любисток у своїй баладі, та й ми також не забудемо. Але зважте, що оті чародії на Горі встали обєднані й солідарні, визнали лідерство Вільгефорца з Роґґевену, як і ми, вояки Чотирьох Королівств, визнали командування Візіміра Реданського. Шкода тільки, що лише на час війни й вистачило тих згоди та солідарності. Бо нині, коли мир, знову ми розділилися. Візімір і Фольтест душать один одного митом і правом складу, Демавенд з Едірна свариться із Генсельтом за Північну Марку, а Ліга з Генґфорса й Тиссеніди з Ковіра в гробу все бачили. Та й серед чародіїв, як я чув, дарма нині шукати колишньої згоди. Немає серед вас обєднання, немає підпорядкування, немає єдності. А у Нільфгардіє!
Нільфгардом править імператор Емгир вар Емрейс, тиран і самодержець, змушуючи до послуху батогом, мотузкою та сокирою! загримів комес Віліберт. То що ж ви нам пропонуєте, пане ґноме? У що таке маємо ми обєднатися? У подібну тиранію? А який же король, яке королівство мало б, по-вашому, підпорядкувати собі інші? У чиїх руках хотіли б ви бачити берло та батіг?
А яке мені діло? стенув плечима Скаґґс. То ваші, людські справі. Зрештою, хоч кого б ви королем обрали, жоден ґном ним не стане.
Ані ельф чи навіть напівельф, додав високий представник Старшого Люду, все ще обіймаючи красу в капелюшку. Навіть чверть ельфа вважаєте ви за щось низьке
Так ото вам свербить, засміявся Віліберт. У ту саму дуду ви дуєте, що й Нільфгард, бо й Нільфгард про рівність кричить, обіцяє вам повернення до старих порядків, щойно він нас переможе і з тих земель вижене. То така єдність, така рівність мариться вам, про таку балакаєте, таку оголошуєте! Бо Нільфгард вам за те золотом платить! І не дивно, що ви так полюбляєте одне одного, бо то ж ельфійська раса, ці нільфгардці
Дурня, сказав холодно ельф. Дурість балакаєте, пане рицарю. Расизм вас осліплює, очевидно. Нільфгардці є людьми, такими самими, як і ви.
Цілковита це брехня! То нащадки Чорних Сейдхе, кожен про те знає! У венах їхніх ельфійська кров тече! Кров ельфів!
А у ваших венах що тече? насмішкувато запитав ельф. Мішаємо ми нашу кров поколіннями, століттями, ми й ви, і чудово те у нас виходить, не знаю, чи на щастя, чи на біду. Почали ви засуджувати мішані звязки чи не чверть століття тому, із марним, зрештою, результатом. І покажіть мені тепер людину без домішок Сейдхе Іхер, крові Старшого Люду.
Віліберт виразно почервонів. Порозовіла також Вера Левенгаупт. Нахилив голову й закашлявся чародій Радкліфф. Що цікаво, зарумянилася також і чарівна ельфійка у горностаєвому капелюшку.