Усі ми є дітьми Матері Землі,пролунав у тиші голос сивого друїда. Ми є дітьми Матері Природи. І хоча матері нашої ми не шануємо, хоча примножуємо інколи її страждання та біль, хоча розбиваємо їй серце, вона нас любить, любить нас усіх. Памятаймо про це, зібравшись тут, у Місці Приязні. І не сперечатимемося, хто з нас був тут першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проклюнувся Великий Блеоберіс, найстарший із дубів. Стоячи ж під вітами Блеоберісу, серед його віковічного коріння, не забуватимемо ж про наше власне братерське коріння, про землю, з якої коріння те виростає. Памятаймо про слова пісні поета Любистка
Власне! крикнула Вера Левенгаупт. А де він є?
Здимів, констатував Шелдон Скаґґс, дивлячись на порожнє місце під дубом. Узяв грошенята й здимів, не попрощавшись. Воістину по-ельфійськи!
По-ґномськи! запищав залізний реманент.
По-людськи, виправив високий ельф, а краса в капелюшку схилила голову йому на плече.
* * *
Гей, музико, сказала Матуся Лантіері, заходячи без стуку до кімнати та гонячи перед собою запах гіацинтів, поту, пива й шинки. Маєш гостя. Заходьте, достойний пане.
Любисток поправив волосся, випростався у величезному різьбленому кріслі. Двоє дівчат, що сиділи на його колінах, підхопилися швиденько, прикрили принади, натягнувши розхристані сорочки. «Соромязливість дівок, подумав поет, це ж непогана назва для балади». Він устав, застібнув пояс і натягнув кубрак, розглядаючи шляхтича, який стояв на порозі.
Воістину, сказав, усюди вмієте мене знайти, хоча рідко вибираєте відповідний для того час. На ваше щастя, я ще не вирішив, яку з тих лялечок хочу. А при твоїх цінах, Лантіері, не можу дозволити собі обох.
Матуся Лантіері поблажливо посміхнулася, плеснула в долоні. Дівчатаобидві, білошкіра веснянкувата острівянка й темноволоса напівельфійка, поспіхом вийшли з кімнати. Чоловік, який стояв на порозі, зняв плаща, вручив його Матусі разом із малим, але пузатим мішечком.
Вибачте, майстре, сказав, підходячи й усідаючись за стіл. Знаю, що турбую вас невчасно. Але ви так раптово зникли з-під дуба Я не наздогнав вас на гостинці, як мав намір, не відразу натрапив на ваш слід і в містечку. Повірте, не заберу у вас забагато часу
От завжди ви так мовите, і завжди дурня виходить, урвав бард. Залиш нас самих, Лантіері, простеж, аби нам не перешкоджали. Слухаю вас, пане.
Чоловік подивився на нього допитливо. Мав він темні, вологі, наче заплакані очі, гострий ніс і некрасиві вузькі губи.
Не зволікаючи, беруся до справи, заявив він, почекавши, поки за Матусею зачиняться двері.Цікавлять мене ваші балади, майстре. А самепевні особи, про яких ви співаєте. Переймаюся правдивими долями героїв ваших балад. Адже, якщо не помиляюся, саме правдива доля реальних осіб надихнула на чудові твори, які я слухав під дубом? Я маю на увазі Малу Ціріллу з Цінтри. Онуку королеви Каланте.
Любисток глянув на стелю, побарабанив пальцями по столу.
Мосьпане, сказав сухо, дивні речі вас цікавлять. Про дивні речі ви запитуєте. Щось мені здається, що ви не той, за кого я вас маю.
А за кого ви мене маєте, якщо можу дізнатися?
Не знаю, чи можете. Залежатиме від того, чи перекажете ви мені вітання від наших спільних знайомих. Мали ви то зробити відразу ж, але якось забули.
Аж ніяк я не забув. Чоловік сягнув за пазуху оксамитового каптану кольору сепії, видобув другий мішечок, трохи більший, ніж той, який вручив бандерші, але так само пузатий і брязкітливий при зіткненні з дошками столу. Ми просто не маємо з вами спільних знайомих, Любистку. Але чи цей гаманець не зуміє залагодити проблему?
І що ж ви маєте намір купити за такий худенький капшук? вигнув губи трубадур. Увесь бордель матусі Лантіері й землі, що його оточують?
Скажімо, маю намір підтримати мистецтво. Й митця. Для того щоб мати можливість погомоніти з митцем про його творчість.
Ви аж настільки любите мистецтво, мій пане? Аж так вам кортить порозмовляти з митцем, що намагаєтеся упхати йому гроші ще до того, як себе назвете, порушуючи тим самим елементарні правила ґречності?
На початку розмови, незнайомець трохи примружив темні очі,вам не дуже заважало моє інкогніто.
Але тепер заважає.
Я свого імені не стидаюся, сказав чоловік із легенькою посмішкою на вузьких губах. Звуся я Ріенс. Ви мене не знаєте, майстре Любистку, і воно не дивина. Ви занадто знані й відомі, аби знати усіх ваших поціновувачів. А кожному шанувальнику вашого таланту здається, що він знає вас, знає так добре, що певне панібратство є тут цілком доречним. Це стосується також і мене, повною мірою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.
Ласкаво вибачаю.
Тоді чи можу я розраховувати, що ви відповісте на кілька запитань
Ні, не можете, урвав, набундючившись, поет. Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моїх творів, про інспірації, про постаті, як вигадані, так і інші. Бо це обдирає з поезії її поетичні шати й призводить до тривіальності.
Та невже?
Напевно. Зважте, що якби після виконання балади про веселу мірошницю я оголосив би, що насправді йдеться про Звірку, дружину мірошника Піскаря, та додав би, що Звірку можна вільно трахати у четвер, бо по четвергах мірошник їздить на ярмарок, це вже була б не поезія. Це було б або звідництво, або огидний наклеп.
Розумію, розумію, швидко сказав Ріенс. Але це справді поганий приклад. Мене аж ніяк не цікавлять чиїсь гріхи чи грішки. Нікого ви не обмовите, відповідаючи на мої запитання. Мені потрібна тільки одна маленька інформація: що насправді сталося з Ціріллою, княжною Цінтри? Багато осіб стверджували, що Цірілла загинула під час здобуття міста, є навіть свідки того випадку. Але з вашої балади випливає, що дитина вижила. Насправді цікаво мені, чи то ваша власна уява, чи реальний факт? Істина чи фальш?
Безмірно тішить мене ваше зацікавлення, широко посміхнувся Любисток. Ви будете сміятися, пане як вас там, але саме про це мені й ішлося, коли я ту баладу складав. Хотів я слухачів зворушити й викликати їхню цікавість.
Істина чи фальш? холодно повторив Ріенс.
Якби я це виказав, то знищив би ефект своєї праці. Прощавай, приятелю. Ти використав увесь час, який я міг тобі присвятити. А там дві мої інспірації чекають, не впевнені, яку я виберу.
Ріенс довго мовчав, аж ніяк не збираючись виходити. Дивився на поета недобрим вологим поглядом, а поет відчував зростаючий неспокій. Знизу, із загальної зали борделю, долинав веселий рейвах, інколи перемежований високим дамським сміхом. Любисток відвернувся, немов демонструючи презирливу зневагу, втім, насправді оцінював він відстань, що відділяла його від кута кімнати й від гобелена, на якому зображено було німфу, яка поливала собі цицьки водою з глечика.
Любистку, нарешті промовив Ріенс, вкладаючи долоню в кишеню сепієвого каптану. Відповідай на моє запитання, дуже прошу. Я мушу знати відповідь. Це для мене надзвичайно важливо. І повір менідля тебе також, бо якщо відповіси по-доброму, то
То що?
На вузькі губи Ріенса виповзла паскудна гримаса.
То я не примушуватиму тебе до відповіді.
Слухай-но, негіднику! Любисток встав і удав, що робить грізну міну. Я гребую ґвалтом і насильством. Але зараз покличу Матусю Лантіері, а вона гукне такого собі Грузилу, який у цьому закладі виконує функції захисника й викидайла. Це справжній митець у своєму фасі. Він копне тебе в сраку, й ти пролетиш над дахами міста так красиво, що нечисленні о цій порі перехожі сприймуть тебе за пегаса.
Ріенс виконав короткий жест, і в його долоні щось зблиснуло.
А ти впевнений, запитав він, що зумієш покликати?
Любисток не мав наміру перевіряти, чи зуміє. Чекати також наміру не мав. Ще до того, як ніж-метелик закрутився і клацнув у долоні Ріенса, довгим стрибком він опинився у кутку кімнати, пірнув під килим із німфою, копняком відчинив таємні дверцята й прожогом помчав униз крученими східцями, уміло відштовхуючись від слизьких поручнів. Ріенс кинувся навздогін, але поет був упевненим у собізнав таємний хід, наче власну кишеню, не раз користався ним, змиваючись від кредиторів, ревнивих чоловіків і швидких до мордобою конкурентів, у яких часом він крав рими й ноти. Знав, що на третьому повороті намацає обертові двері, за якими буде драбина, що веде у підвал. Був упевнений, що переслідувач, як і багато хто до нього, не зуміє пригальмувати, побіжить далі й наступить на люк, після чого опиниться у хліву. Був упевнений, що побитий, убабляний у гівні й потоптаний свинями переслідувач облишить погоню.
Любисток помилявся, як завжди, коли він був у чомусь упевнений. За спиною раптом щось блиснуло синім, поет відчув, як ноги терпнуть, клякнуть і мертвіють. Не зумів пригальмувати біля обертових дверей, ноги відмовилися слухатися. Крикнув і покотився по сходах, бючись об стіни коридору. Люк під ним відчинився із сухим стукотом, трубадур ринув униз, у темряву й сморід. Ще до того, як гепнувся він об тверду підлогу і знепритомнів, пригадав, що Матуся Лантіері щось натякала про ремонт хліву.
* * *
Опритомнів він від болю у звязаних запястках і ліктях, які жорстко виламувало із суглобів. Хотів закричати, але не міг, здавалося, що йому наче позаліплювало глиною ротову порожнину. Стояв навколішки на глинобитній підлозі, а мотузка, поскрипуючи, тягнула його руки вгору. Намагаючись дати полегшення рукам, він пробував підвестися, але ноги також були звязані. Давлячись і душачись, він усе ж зумів піднятися, у чому добряче допомогла мотузка, що безжально підтягувала вгору.
Ріенс стояв над ним, а його злі вологі очі блискали у світлі ліхтаря, що його тримав неголений двометровий бурмило поруч. Другий бурмило, напевне не менший, був позаду. Любисток чув його дихання і відчував сморід застарілого поту. Власне, той другий, смердючий, і тягнув мотузку, привязану до запястків поета й перекинуту через сволок.
Стопи Любистка відірвалися від підлоги. Поет писнув крізь ніс, нічого більше зробити він не міг.
Досить, сказав нарешті Ріенсмайже відразу, але Любистку здалося, що минули століття. Він торкнувся землі, але впасти навколішки, незважаючи на все його бажання, не мігнапята мотузка й далі тримала його натягненим наче струна.
Ріенс наблизився. На обличчі його не помітно було й сліду емоцій, сльозливі оченята і на йоту не змінили свого виразу. Також і голос, яким він заговорив, був спокійним, тихим, майже знудженим.
Ти, паршивий віршомазе. Вишкребок. Сміття. Самозакохане ніщо. Від мене хотів утекти? Від мене ніхто не втікав. Ми не закінчили розмову, комедіанте, довбешка ти бараняча. Я про дещо тебе розпитував, за кращих умов. Тепер ти відповіси на мої запитання, але за умов куди менш приємних. Ти ж правда відповіси?
Любисток квапливо закивав. Ріенс тільки тепер усміхнувся. І дав знак. Бард заскавчав розпачливо, відчуваючи, як мотузка напинається, а викручені за спину руки тріщать у суглобах.
Ти не можеш говорити, констатував Ріенс, масно усміхаючись. А воно болить, вірно? Знай, що оце зараз я підтягую тебе заради власної приємності, бо страшенно люблю дивитися, якщо комусь боляче. Ну, ще трохи вище.
Любисток мало не вдушився вереском.
Досить, скомандував нарешті Ріенс, наблизився і схопив поета за жабо. Слухай, півнику. Я зараз зніму закляття, аби до тебе повернулася мова. Але якщо спробуєш підвищити свій гарненький голос над необхідне, то пожалкуєш.
Зробив долонею жест, торкнувся перснем обличчя поета, й Любисток відчув, як повертаються відчуття у щелепі, язиці та піднебінні.
Зараз, продовжував тихо Ріенс, я поставлю тобі кілька запитань, а ти на них відповідатимеш: плавно, швидко й вичерпно. А якщо ти хоча б на мить завагаєшся чи затнешся, якщо даси мені хоча б найменший привід, аби я засумнівався у твоїй правдивості, то Глянь униз.
Любисток послухався. Зі страхом побачив, що до мотузки на його кісточках привязаний короткий шнур, другим кінцем припятий до цеберка, повного вапна.
Якщо я накажу підтягти тебе трохи вище, жорстоко посміхнувся Ріенс, а разом із тобою і те цеберко, то ти напевне не володітимеш руками. Сумніваюся, аби після чогось подібного ти зберіг можливість грати на лютні. Насправдісумніваюся. Тож я вважаю, що ти говоритимеш. Я правий?
Любисток не підтвердив, бо зі страху не міг ані ворухнути головою, ані видобути з себе голос. І не схоже було, що Ріенс чекав на підтвердження.
Я, зрозуміло, заявив він, відразу ж дізнаюся, чи говориш ти правду, тієї ж миті зорієнтуюся щодо кожного твого виверта, не дам себе обманути поетичними фокусами чи мутною ерудицією. Це для мене дрібязок, як дрібязком було паралізувати тебе на сходах. Тож я раджу, гультяю, зважай на кожне слово. Ну, шкода часу, починаймо. Як ти знаєш, мене цікавить героїня однієї з твоїх чудових балад, онука королеви Каланте із Цінтри. Княжна Цірілла, пестливо називана Цірі. Згідно з доповідями безпосередніх свідків, особа та зникла під час здобуття міста два роки тому. Натомість у баладі ти образно й зворушливо описуєш її зустріч із тим дивним, майже легендарним чоловіком, отим відьмаком, Ґеральтом чи Ґеральдом. Опускаючи поетичну дурню про призначення і вироки долі, з балади випливає, що дитина вийшла з битви за Цінтру цілою. Чи це правда?
Не знаю застогнав Любисток. Боги, я ж лише поет! Чув те чи інше, а решту
Ну?
Решту я вигадав. Склав сюжетно до купи! Я нічого не знаю! завив бард, бачачи, що Ріенс подає знак смердюку, й відчуваючи, що мотузка напинається сильніше. Я не брешу!
І справді,кивнув Ріенс. Не брешеш прямо, це я відчув би. Але щось крутиш. Ти б не вигадував баладу просто так, без причини. А отого відьмака ти знаєш. Не раз тебе бачили в його товаристві. Ну, кажи, Любистку, якщо суглоби тобі потрібні. Все, що ти знаєш.
Та Цірі,видихнув поет, була відьмакові призначена. Так зване Дитя-Несподіванка Ви напевне чули, то відома історія. Батьки поклялися віддати її відьмаку
Батьки мали би віддати дитину в руки шаленого мутанта? Того найманого вбивці? Брешеш, віршомазе. Такі балачки можеш бабам розповідати.
Так і було, душею матері присягаюся, заплакав Любисток. Я це знаю з певного джерела Відьмак
Кажи про дівчинку. Відьмак мене поки що не цікавить.
Я нічого не знаю про дівчинку! Знаю лише, що відьмак їхав за нею до Цінтри, коли вибухнула війна. Я тоді його зустрів. Від мене він довідався про різанину, про смерть Каланте Питав мене про ту дитину, про онуку королеви Але ж я знав, що в Цінтрі загинули усі, що в останньому бастіоні жодна душа не вціліла
Кажи. Менше метафор. Більше конкретики!
Коли відьмак довідався про падіння Цінтри й про різанину, то відмовився від подорожі. Ми обидва втекли на північ. Я розпрощався з ним у Генґфорсі і з тієї самої пори його не бачив Але оскільки в дорозі він говорив трохи про ту Цірі, чи як там її і про призначення Тож я і склав баладу. Більше я нічого не знаю, присягаюся!
Ріенс подивився на нього спідлоба.
А де зараз отой відьмак? запитав. Той найманий убивця потвор, поетичний різник, що любить патякати про призначення?
Я казав, востаннє бачив його у
Я знаю, що ти говорив, урвав Ріенс. Я пильно слухав, що ти говориш. А ти пильно слухай мене. Відповідай точно на поставлені тобі запитання. Запитання звучало таким чином: якщо ніхто не бачив відьмака Ґеральта чи Ґеральда вже більше року, то де він ховається? Де він звик ховатися?
Не знаю, де воно є,швидко сказав трубадур. Я не брешу. Насправді не знаю
Надто швидко, Любистку, надто швидко. Ріенс зловісно усміхнувся. Швидесенько. Спритний ти, але необережний. Не знаєш, кажеш, де воно є. Але я готовий закластися, що знаєш, чим воно є.
Любисток стиснув зуби. Від злості і з розпачу.
Ну? Ріенс подав знак смердюку. Де ховається відьмак? Як зветься те місце?
Поет мовчав. Мотузка напялася, болісно викрутила руки, стопи втратили контакт із землею. Любисток завив, уривчасто й коротко, бо чародійський перстень Ріенса зараз же його заткнув.
Вище, вище! Ріенс стояв руки в боки. Знаєш, Любистку, я міг би магічно визондувати тобі мозок, але таке потребує зусиль. Окрім того, я люблю дивитися, як у людей очі вилазять з орбіт від болю. А ти все одно скажеш.
Любисток знавскаже. Мотузка, привязана до його кісточок, напнулася, наповнене вапном цеберко зі скреготом посунулося по долівці.
Пане, сказав раптом другий бурмило, заслоняючи ліхтар опанчею і визираючи крізь шпарину в дверях сараю. Хтось сюди йде. Якась дівка.
Ви знаєте, що робити, просичав Ріенс. Загаси ліхтар.
Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той із ліхтарем устав перед дверима, а смердючий, із довгим ножем у руці, причаївся з іншого боку. Крізь шпарини в дошках світилися вогні борделю, поет чув гамір та співи, що лунали звідти.