Я не те мав на думці,пробуркотів Любисток.
Він нє до тебе говоривМільва випірнула раптом із темряви, повагавшись мить, усілася поряд із відьмаком. То для мене було. То мої слова так його допекли. У злості я говорила, не думаючи Вибач мені, Ґеральте. Знаю, як воно є, коли у живу рану пальця сунути Не злися. Я більше того нє вчиню. Вибачиш? Чи маю я тебе за перепросини помяти?
Не чекаючи на відповідь чи дозвіл, вона обійняла його сильно за шию і поцілувала у щоку. Він міцно потиснув її руку.
Присунься, кашлянув. І ти також, Любистку. Разом буде нам тепліше.
Довго мовчали. По світлому від заграв небі сунули хмари, затуляючи мигтячі зорі.
Хочу дещо вам сказати, промовив нарешті Ґеральт. Але пообіцяйте, що не станете сміятися.
Кажи.
Мав я дивні сни. У Брокілоні. Спочатку думав, що воно маячня. Щось із моєю головою. Бачте, на Танедді добряче впіймав я у макітру. Алекілька днів я бачу той самий сон. Завжди той самий.
Любисток і Мільва мовчали.
Цірі,продовжив він по хвильці,не спить у палаці під парчевим балдахіном. Їде вона верхи через якесь запилене село Селяни показують на неї пальцями. Звуть іменем, якого я не знаю. Собаки гавкають. Вона там не сама. Є там й інші. Є коротко стрижена дівчина, вона тримає Цірі за руку Цірі до неї посміхається. Не подобається мені та посмішка. Не подобається мені її різкий макіяж А менше за все подобається мені те, що по сліду їхньому йде смерть.
І де ж тоді дівчина є? пробурмотіла Мільва, притуляючись до нього, наче кицька. Нє у Нільфгарді?
Не знаю, відповів він із напругою. Але той самий сон я бачив кілька разів. Проблема полягає у тому, що я не вірю у такі сни.
Тоді дурень ти. Я вірю.
Не знаю, повторив він. Але відчуваю. Перед нею вогонь, за неюсмерть. Я мушу поспішати.
* * *
На світанку задощило. Не так, як попереднього дня, коли грозу супроводжувала сильна, але короткочасна злива. Небо посірішало й затягнулося свинцевим нальотом. Почалася мжичка, дрібна, рівна й докучливо безперервна.
Їхали вони на схід. Мільва вела. Коли Ґеральт звернув її увагу, що Яруга на півдні, лучниця відбуркнулася і нагадала, що то вона провідниця і знає, що робить. Більше він не відзивався. Врешті-решт, важливим було те, що вони їхали. Напрямок не мав особливого значення.
Їхали вони мовчки, мокрі, замерзлі, скорчені на сідлах. Трималися лісових стежок, ішли вздовж просік, перетинали гостинці. Пірнали у гущавину, почувши стукіт копит кавалерії, що тягнулася дорогами. Широкою дугою оминали вони крики й брязкіт битв. Проїздили поряд із палаючими селами, поряд із димними та жевріючими ще попелищами, минали осади та садиби, від яких лишилися тільки чорні квадрати випаленої землі й гострий сморід намоченої дощем гарі. Полошили зграї ворон, що жирували на трупах. Минали групи й колони, що гнулися під тюками, втікачів від війни й пожеж, селян, отупілих і реагуючих на питання тільки нерозумним і німим поглядом порожніх від нещастя і ляку очей.
Їхали вони на схід, серед вогню і димів, серед мжички й туманів, а перед очима їхніми розгортався гобелен війни. Картини.
Була картина із «журавлем», що чорною рискою стирчав серед руїн спаленого села. На «журавлі» висів голий труп. Головою вниз. Кров із розрубаного паху й черева стікала йому на груди й обличчя, бурульками звисала з волосся. На спині трупа було видно руну Ард. Витяту ножем.
Angivare, сказала Мільва, відкидаючи мокре волосся на спину. Білки тута були.
Що воно значить, те angivare?
Донощик.
Була картина із конем, осідланим сивком із чорним капаризоном. Кінь нерівно ступав по краю бойовиська, шкутильгаючи поміж купами трупів і вбитими у землю уламками списів, іржав тихо й проникливо, волік за собою нутрощі, що вивалилися з розпанаханого черева. Не могли вони його добитиокрім коня по бойовиську крутилися мародери, що обдирали трупи.
Була картина із розіпятою дівчиною, що лежала неподалік спаленого будинку, гола, скривавлена, дивлячись у небо осклілими очима.
Кажуть, війначоловіча справа, пробурчала Мільва. Але над бабою нє змилостивляться, мусять собі погратися. Герої, псяча їх мати.
Маєш рацію. Але цього ти не зміниш.
Я вже змінила. Я втекла з дому. Нє хотіла замітати халупу й відмивати підлоги. І чекати, поки наїдуть, підпалять халупу, а мене розкладуть на тій підлозі й
Вона не скінчила, підігнала коня.
А пізніше була картина зі смолярнею. Саме тоді Любисток виригав усе, що того дня зїв, сухар і половину пліточки.
У смолярні нільфгардціа може, скойатаелірозправилися із певною кількістю бранців. Яка то була кількість, зрозуміти не вдалося навіть приблизно. Бо для розправи вони застосували не тільки стріли, мечі й списи, а й знайдений у смолярні дроворубний інструментсокири, струги й дворучні пилки.
Були й ще картини, але Ґеральт, Любисток і Мільва нічого вже не запамятали. Викинули їх із памяті.
Стали байдужими.
* * *
У наступні два дні не проїхали вони й двадцяти миль. Надалі дощило. Спрагла після літньої суші земля вже обпилася водою досхочу, лісові стежки перетворилися на болотисті ковзанки. Тумани й опар відібрали можливість бачити дими пожеж, але сморід горілого вказував, що війська все ще недалеко й надалі палять усе, що приступне вогню.
Біженців вони не бачили. Були серед лісів самі. Принаймні так думали.
Ґеральт першим почув форкання їдучого слідом за ними коня. Із камяним обличчям розвернув Плітку. Любисток відкрив рота, але Мільва жестом наказала йому мовчати, вийняла лук із сагайдака біля сідла.
Той, хто їхав за ними, показався серед чагарника. Побачив, що його чекають, і притримав коня, червоно-брунатного жеребчика. Стояли вони так у тиші, що переривалася лише шумом дощу.
Я заборонив тобі їхати за нами, сказав нарешті відьмак.
Нільфгардець, якого Любисток востаннє бачив у труні, устромив очі в мокру гриву. Поет його ледве впізнав, одягненого у кольчугу, шкіряний каптан і плащ, без сумнівів зняті з когось із убитих біля возу гавекара. Втім, він запамятав молоде обличчя, яке від часу пригоди під буком не встигла змінити й скупа щетина.
Я заборонив тобі,повторив відьмак.
Заборонив, визнав нарешті юнак. Говорив він без нільфгардського акценту. Але я мушу.
Ґеральт зіскочив з коня, віддав вуздечку поетові. Витягнув меча.
Злазь, сказав спокійно. Ти вже знайшов собі шматок заліза, як я бачу. То добре. Ніяково було б мені тебе зарізати, якби був ти беззбройним. Теперінша справа. Злазь.
Я не стану із тобою битися. Не хочу.
Здогадуюся. Як і всі твої земляки, волієш інший різновид битви. Такий, як у тій смолярні, мимо якої ти повинен був проїхати, йдучи нашим слідом. Кажу: злазь.
Я Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.
Я не просив тебе представлятися. Я наказав тобі злізти.
Я не злізу. Не хочу із тобою битися.
Мільво, відьмак кивнув на лучницю. Зроби мені ласку, вбий під ним коня.
Ні! нільфгардець підняв руку, не встигла Мільва поставити стрілу на тятиву. Ні, прошу. Я злізаю.
Краще. А тепер доставай меча, синку.
Юнак сплів руки на грудях.
Убий мне, якщо хочеш. Якщо бажаєш, накажи тій ельфійці застрелити мене з лука. Я не стану із тобою битися. Я Кагір Мавр Диффрин син Келлаха. Хочу Хочу до вас приєднатися.
Я хіба недочув? Повтори.
Я хочу до вас приєднатися. Ти їдеш на пошуки дівчини. Я хочу тобі допомогти. Мушу тобі допомогти.
Це шаленець, Ґеральт повернувся до Мільви й Любистка. Він з глузду зїхав. Ми стикнулися із шаленцем.
А він пасував би до компанії,буркнула Мільва. Пасував би як влитий.
Подумай над його пропозицією, Ґеральте, шуткував Любисток. Урешті-решт, це ж нільфгардський шляхтич. Може, за його допомогою легше нам буде дістатися до
Тримай язик на привязі,різко обірвав його відьмак. А тидоставай меч, нільфгардцю.
Я не стану із тобою битися. І я не нільгардець. Я походжу із Віковаро, а звуся
Немає мені діла, як ти звешся. Діставай зброю.
Ні.
Відьмаче! Мільва перехилилася у сідлі, сплюнула на землю. Час біжить, а дощ мочить. Нільфгардець не хоче проти тебе ставати, а ти, хоча корчиш суворі міни, не зарубаєш його холоднокровно. Маємо стирчати тут до засраної смерті? Давай я всаджу в його жеребчика стрілу, та їдьмо своєю дорогою. Пішки він за нами не встигне.
Кагір, син Келлаха, одним стрибком дістався до червоно-брунатного жеребчика, скочив у сідло й погнав галопом назад, криком підганяючи коня.
Відьмак мить дивився йому услід, а тоді заліз на Плітку. Мовчки. І не оглядаючись.
Старію, буркнув через певний час, коли Плітка порівнялася із буланим Мільви. Мучать мене гризоти.
Ага, буває таке зі старими, лучниця глянула на нього зі співчуттям. Відвар з медунки від того допомагає. А поки шо клади собі на сідло подушечку.
Гризоти, серйозно пояснив Любисток, це не те саме, що гемороїди, Мільво. Ти переплутала поняття.
А хто б там зрозумів вашу мудру балаканину! Теревените ви складно, одне те й умієте! Давайте, у дорогу!
Мільво, запитав по хвилі відьмак, ховаючи обличчя від січучого у галопі дощу. Ти б убила під ним коня?
Нє,призналася вона неохоче. Кінь нє в чому нє винен. Та й той нільфгардець Якого біса він за нами слідить? Чого каже, шо мусить?
Та хай мене диявол візьме, як я знаю.
* * *
І надалі дощило, коли ліс раптом закінчився і вони виїхали на гостинець, що звивався серед пагорбів з півдня на північ. Чи навпаки, це як подивитися.
Те, що вони побачили на шляху, їх не вразило. Вже зустрічали таке. Перекинуті й випатрані вози, трупи коней, порозкидані клунки, вюки та кошики. І застиглі у дивних позах форми чогось, що ще недавно було людьми.
Вони підїхали ближче, без страху, бо видно було, що різанина мала місце не сьогодні, а вчора чи позавчора. Навчилися вже вони розпізнавати такі речі, а може, відчували їх чисто звіриним інстинктом, який пробудили й відточили у них останні дні. Навчилися вони також перевіряти бойовиська, бо інколирідковдавалося їм знайти серед розкиданого краму трохи провіанту чи ворок вівса.
Затрималися вони перед останнім із фургонів розгромленої колони, зіпхнутим у рівчак, упертим у землю маточиною розбитого колеса. Під фургоном лежала товста жінка із неприродно вигнутою шиєю. Комір кабата вкривали розмиті дощем патьоки засохлої крові з роздертої вушної раковини, з якої видерли сережку. На полотнищі, що покривало віз, виднівся напис «Вера Левенгаупт і Сини». Синів поблизу видно не було.
То не хлопи, стиснула губи Мільва. То купці. Йшли з півдня, від Діллінжену до Брюґґе, а тут їх наздогнали. Погано це, відьмаче. Думала я вже тут на південь звернути, але тепер не знаю, що й робити. Діллінжен і все Брюґґе вже, напевне, у нільфгардських руках, тож там до Яруги не доберемося. Треба нам далі на схід, через Турлуг. Там ліси, безлюддя, тудой військо не піде.
Я не поїду далі на схід, запротестував він. Я мушу дістатися Яруги.
Дістанешся, відповіла вона несподівано спокійно. Але безпечнішим шляхом. Якшо звідси рушиш на південь, попадеш просто нільфгардцям у пащеку. Нічого з того нє отримаєш.
Отримаю час, гарикнув він. Їдучи на схід, я постійно його втрачаю. Казав же я, що не можу собі того
Тихо, раптом сказав Любисток, повертаючи коня. Перестаньте на мить балакати.
Що сталося?
Чую спів.
Відьмак похитав головою. Мільва пирхнула.
Помилився ти, поете.
Тихо! Заткніться! Хтось співає, кажу ж вам! Не чуєте?
Ґеральт стягнув каптур, Мільва також нашорошила вуха, за мить глянула на відьмака й мовчки кивнула.
Музичний слух не підвів трубадура. Те, що здавалося неможливим, виявилося правдою. Ото вони стояли посеред лісу, під мжичкою, на дорозі, засланій трупами, і долинав до них спів. З півдня хтось наближався, співаючи весело й голосно.
Мільва шарпнула вуздечку карого, готова тікати, але відьмак стримав її жестом. Йому було цікаво. Бо спів, який вони чули, не був грізним, ритмічним, багатоголосим співом піхоти на марші чи бундючною пісенькою кавалеристів. Спів, що наближався, не пробуджував страху. Навпаки.
Дощ шумів у листі. Вони почали розрізняти слова пісеньки. Веселої пісеньки, яка здавалася серед цього пейзажу війни й смерті чимось чужим, неприродним й абсолютно не на місці.
Ой, дивіться, там під бором вовчисько танцює,
Зуби шкірить, хвостом маха, жваво підстрибу`є.
З чого хижак, з чого сірий отак веселиться?
Видно нежонатий, раз отак крути`ться!
Ум-ца, ум-ца, у-ха-ха.
Любисток раптом засміявся, витягнув з-під мокрого плаща лютню, не звертаючи увагу на сичання відьмака й Мільви, шарпнув за струни й підхопив на все горло:
Гей, дивіться, там на лузі вовк лапи волочить,
Униз морда, хвіст під пузом, з очок сльози точить.
З чого хижак, з чого сірий отак засмуче`ний?
Може, вчора оженився або заруче`ний!
Ху-ху-ха!!! відкрикнули вже зовсім поряд численні голоси.
Покотився гучний сміх, хтось пронизливо засвистів на пальцях, після чого з-за повороту шляху вивалилася дивна, але мальовнича компанія, що марширувала вервечкою, розбризкуючи болото ритмічними ударами важкезних ботів.
Ґноми, упівголоса сказала Мільва. Але нє скойатаелі. Бороди нє заплетені.
Тих, які наближалися, було шестеро. Одягнені вони були у короткі плащі із каптурами, що переливалися незліченими відтінками сірого й коричневого, ті, що зазвичай носять ґноми під час сльоти. Плащі такі, як знав Ґеральт, мали серед своїх плюсів абсолютну водонепроникність, отриману через кільканадцять років насичення дьогтем, пилом з гостинців і рештками жирних страв. Практичний той одяг переходив від батька до найстаршого сина, тож мали їх у розпорядженні, як правило, виключно дозрілі ґноми. Ґном сягав дозрілості, коли борода його сягала в нього до поясу, що наступало десь років у пятдесят пять.
Жоден з тих, які наближалися, молодшим не виглядав. Але не виглядав і старшим.
Ведуть людей, пробурмотіла Мільва, рухом голови вказуючи Ґеральту на групку, що виходила з лісу слідом за шісткою ґномів. Мабуть, біженці, бо вюками обвішані.
Та й самі вони добряче обвішані,сказав Любисток.
І справді, кожен з ґномів таскав на собі багаж, під яким швидко загнулися б багато хто з людей і багато хто з коней. Крім звичайних рюкзаків і сакв Ґеральт помітив замкнені на замки скрині, чималий мідяний казанок і щось, що виглядало наче малий комод. Один навіть ніс на спині колесо від возу.
Той, хто марширував на чолі, багажу не ніс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у піхвах, загорнутих у шкіри смугастих котів, а на плечі зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме він із ними й привітався.
Вітаю! гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись під боки. Часи такі, що краще вовка у бору зустріти, аніж людину, а як уже сталося, то зустрічного краще стрілою з арбалета, ніж добрим словом привітати! Але хто співом вітає, хто музикою представляється, той, видко, свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. ЯЗолтан Хівай.
Я Ґеральт, представився після хвильки вагання відьмак. Той, який співав, то Любисток. А оцеМільва.
Ррр-ррва мать! скреготнув папуга.
Дзьоба стули! гримнув на птаха Золтан Хівай. Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.
Перцифаль Шуттенбах ґномом не був. З-під мокрого каптура визирав, замість розкудланої бороди, довгий і шпичастий ніс, що беззаперечно окреслював належність його володаря до старої і шляхетної раси гномів.
А оті,Золтан Хівай вказав на збиту купку, що затрималася віддалік, то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.
Сміливо йдете, дозволив собі зауваження Ґеральт. Гостинцем та зі співами.
Не здається мені,ворухнув бородою ґном, щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.
Урвав себе, розглянувся по бойовиську.
До таких картин, кивнув на трупи, ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть Ви з оцими йшли?
Ні. Нільфгард купців вирізав.