Звідки знаєш?
Та хоча б і звідси, дівчина широким жестом вказала на трупи й коней. То ж нільфгардці! Сонця на шоломах нє бачиш? Гаптування на чапраках? Збирайтеся, беремо руки у ноги, бо можуть сюди наступні прилізти. Оті сюди розвідкою йшли.
Не думаю, похитав він головою, аби то була розвідка чи авангард. Вони сюди по дещо інше приїхали.
І по шо, цікаво?
По оте. Він вказав на соснову труну, що лежала на возі, потемніла від дощу.
Дощило вже слабше, й перестало гриміти. Гроза пересувалася на північ. Відьмак підняв меч, що лежав серед листя, застрибнув на воза, тихо лаючись, бо коліно все ще нагадувало про себе болем.
Допоможи мені оте відчинити.
Шо ти від покійника хочеш Мільва обірвала себе, бачачи прокручені у кришці отвори. Хай йому! Живого гавекар у тому ящику віз, чи шо?
То якийсь бранець. Ґеральт піддів кришку. Торговець тут на нільфгардців чекав, аби їм передати його. Обмінялися паролем та відзивом
Кришка із тріском відірвалася, відкривши чоловіка із кляпом, ремінними петлями за руки й ноги привязаного до боковин труни. Відьмак нахилився. Придивився уважніше. І ще раз, ще уважніше. І вилаявся.
Ну, прошу, сказав, розтягуючи слова. Оце так сюрприз. Хто б сподівався?
Ти його знаєш, відьмаче?
На морду, усміхнувся він паскудно. Сховай ніж, Мільво. Не розтинай йому ременів. Це, як я бачу, внутрішня нільфгардська справа. Ми не повинні втручатися. Залишимо його як є.
Чи добре я чую? відізвався з-за їхніх спин Любисток. Він досі був блідий, але цікавість уже перемогла емоції.Хочеш залишити у лісі звязану людину? Здогадуюся, що ти упізнав когось, із ким у тебе є що ділити, але ж це, диявол, бранець! Був вязнем людей, які на нас засідали й мало не вбили. Ворог наших ворогів
Він обірвав себе, побачивши, як відьмак витягає з-за халяви ножа. Мільва тихо кашлянула. Темно-блакитні, досі примружені під дощем очі звязаного розширилися. Ґеральт нагнувся і розтяв петлі, що привязували його ліву руку.
Глянь, Любистку, сказав, хапаючи за запясток і піднімаючи звільнену руку. Бачиш цю рану на долоні? Це його Цірі тяла. На острові Танедд, місяць тому. Це нільфгардець. Приїхав він на Танедд спеціально для того, щоби спіймати Цірі. Вона тяла його, захищаючись від викрадення.
Шось їй ніяк та оборона не допомогла, буркнула Мільва. Але шось тут, здається, купи не тримається. Якшо він-отой Цірі твою з острова для Нільфгарду забрав, яким же чином тоді у труну втрапив? Чому його гавекар нільфгардцям видавав? Виймемо йому з рота кляп, відьмаче. Може, шось він нам скаже?
Я його слухати не хочу, сказав він глухо. У мене вже й рука свербить, аби пхнути його мечем, поки отак лежить і глипає. Ледь стримуюся. А як одізветьсяможу й не втриматися. Не все я про нього вам розповів.
То не гамуйся. Мільва стенула плечима. Пхни, якшо отаке він падло. Але скоріше, бо час підганяє. Казала ж я, нільфгардці на підході. Піду до свого коня.
Ґеральт випростався, відпустивши руку звязаного. Той відразу видер з рота й виплюнув кляп. Але не відізвався. Відьмак кинув йому ножа на груди.
Не знаю, за які грішки засадили тебе у ту скриню, нільфгардцю, сказав. І немає мені до того діла. Залишу тобі отой ножичок, звільняйся сам. Чекай тут на своїх або тікай у ліситвоя воля.
Бранець мовчав. Звязаний і вкладений у деревяному ящику, виглядав він іще нещаснішим і беззбройнішим, аніж на Танедді, а там Ґеральт бачив його на колінах, пораненого, що тремтів зі страху в калюжі крові. Виглядав він тепер ще й значно молодшим. Відьмак не дав би йому більше, ніж років двадцять пять.
Я дарував тобі життя на острові,додав. Дарую і зараз. Але то вже востаннє. При наступній зустрічі забю тебе, наче пса. Памятай про те. Якщо тобі в голову прийде підмовити приятелів погнатися за нами, то забери цю труну із собою. Придасться. Їдьмо, Любистку.
І швидко! крикнула Мільва, повертаючи галопом і ведучи на захід по стежці.Але не туди! У ліси, псяча мати, у ліси!
А що діється?
Від Стрічки вершники до нас великою купою женуть! То Нільфгард! Чого витріщаєтеся? На коней, поки нас нє хапнули!
* * *
Битва за село тривала вже добру годину, але досі ніщо не вказувало на те, що мала скінчитися. Піхотинці, які оборонялися з-за камяних стінок, тинів і поставлених у барикади возів, відбили вже три атаки кінноти, що перла греблею. Ширина греблі не дозволяла кінним набрати фронтального розгону, а піхоті уможливила сконцентрувати оборону. У результаті хвиля кінноти раз у раз розбивалася об барикади, з-за яких заядлі, хай і у відчаї, кнехти вражали ряди вершників дощем стріл з луків та арбалетів. Обстріляна кавалерія крутилася і клубочилася, і тоді оборонці вискакували на неї зі швидкою контратакою, лупаючи скільки влізе бердишами, гвізармами й окутими бойовими ціпами. Кіннота відступала до ставків, залишаючи трупи людей і коней, а піхота ховалася за барикади й обкладала ворога бридкою лайкою. Через якийсь час кіннота переформовувалася й атакувала знову.
І так далі.
Цікаво, хто там із ким бється? знову запитав Любистокневиразно, бо саме тримав у роті й намагався змякшити випроханий у Мільви сухар.
Вони сиділи на самому краю урвища, добре заховавшись між ялинками. Могли спостерігати за битвою, не переймаючись, що і їх самих хтось помітить. Чесно кажучи, були змушені спостерігати. Іншого виходу не мали. Попереду була битва, позадупалаючий ліс.
Неважко здогадатися, Ґеральт неохоче вирішив нарешті відповісти на питання Любистка. Кінні це нільфгардці.
А піші?
А пішіне нільфгардці.
Кінніто регулярна кавалерія з Вердену, сказала Мільва, до цієї миті похмура і підозріло мовчазна. Вони вишиті шахівниці на вюках мають. А ті у селіто брюґґські вояки. По хоругвах видко.
І насправді, розохочені черговим успіхом кнехти підняли над шанцем зелене знамено із білим якірним хрестом. Ґеральт приглядався уважно, але раніше того штандарту не помічав, оборонці підняли його тільки зараз. Мабуть, на початку битви десь він дівся.
І довго ми ще будемо тут сидіти? запитав Любисток.
Офігєть, буркнула Мільва. Ото ти запитав. Озирнися! Куди не глянь, всюди жопа.
Любистку не довелося ані дивитися, ані розглядатися. Увесь горизонт був смугастим від стовпів диму. Найгустіше диміло на півночі й заході, там, де котресь із військ підпалило ліси. Численні дими також били у небо на півдні, там, куди вони направлялися, коли шлях їм загородила битва. Але протягом тієї години, яку вони провели на узгірї, дими стали також і на сході.
Ото, за хвилину продовжила лучниця, дивлячись на Ґеральта, цікаво мені, відьмаче, шо ти зараз станеш робити? За нами Нільфгард і палаючі хащі, шо перед намисам бачиш. Які ж тоді в тебе плани?
Мої плани зміні не підлягають. Перечекаю цю битву й рушу далі на південь. До Яруги.
Ти чи без розуму, чи шо, скривилася Мільва. Ти ж бач, шо воно діється. Голим же оком видко, шо то не якась там наїздка свавільних банд, а війна на повну. Нільфгард разом із Верденом іде. На півдні Яругу вже напевне перейшли, напевне вже увесь Брюґґе, а може, й Содден у вогні
Я мушу дістатися до Яруги.
Чудово. А шо потім?
Знайду човен, попливу за течією, спробую дістатися до гирла. Потім корабель Звідти ж, холера, мусять курсувати якісь кораблі
До Нільфгарду? пирхнула вона. Плани не змінилися?
Ти не мусиш мене супроводжувати.
Ага, нє мушу. І хвала богам, бо я смерті не шукаю. Страхатися її не страхаюся, але от шо маю тобі сказати: дати вбити себеневелика штука.
Знаю, відповів він спокійно. Маю практику. Я б не йшов у той бік, якби не мусив. Але мушу, тожіду. Нічого мене не стримає.
Ха! Вона зміряла його поглядом. Ото голос, наче хто ножем по донцю старого горнятка шкрябає. Якби імператор Емгир тебе почув, напевне у штани б напудив зі страху. До мене, варта, до мене, гуфці мої імператорські, біда, біда, вже до мене до Нільфгарду відьмак човном пливе, життя і корони позбавить! Загинув я!
Перестань, Мільво.
Та авжеж! Саме час, аби тобі хто правду в очі сказав. Та хай мене линялий кроль вийохає, як я колись дурнішого хлопа бачила! До Емгира їдеш дівку твою витягати? Яку Емгир імператрицею хоче зробити? Яку у королів відібрав? У Емгира міцні пазури: як шось цапнехрін випустить. Із ним королі нє справляються, а ти хочеш?
Він не відповів.
До Нільфгарду вибираєшся, повторила Мільва, з жалем хитаючи головою. З імператором воювати, наречену в нього відбити. А подумав ти, шо може статися? Як дістанешся туди, як оту Цірі у палацових покоях знайдеш, усю у златі й шовках, то шо їй скажеш? Ходь, мила, за мене, шо там тобі імператорський трон, удвох у курені заживемо, на рік новий кору станемо їсти? Глянь на себе, обірванцю кульгавий. Навіть плащ та чоботи ти отримав від дріад, після якогось ельфа, шо від ран у Брокілоні помер. То знаєш, шо буде, як панна твоя тебе побачить? В очі тобі плюне, висміє, слугам накаже за поріг тебе викинути й собак напустити!
Мільва говорила все голосніше, під кінець промови майже кричала. Не тільки від злості, а й перекрикуючи галас, що оце зростав. Знизу загарчали десятки, може, сотні горлянок. На брюґґських кнехтів звалилася нова навала. Але цього разуз двох боків одночасно. Одягнені у сині туніки із шахівницями верденці галопували греблею, а з-за ставка, вдаряючи у фланг захисників, вирвався сильний загін кінноти у чорних плащах.
Нільфград, коротко сказала Мільва.
Цього разу піхота з Брюґґе не мала й шансу. Кавалерія прорвалася крізь барикаду й миттєво розметала піхоту на мечах. Частина піших кинули зброю і здалися, частина намагалася утекти до лісу. Але з боку лісу атакував третій загін, ватага по-різному вдягнених, легкоозброєних вершників.
Скойатаелі,сказала Мільва, встаючи. Отепер ти розумієш, шо діється, відьмаче? Дійшло до тебе? Нільфгард, Верден і білки укупі. Війна. Як в Едірні місяць тому.
Це рейд, похитав головою Ґеральт. Грабіжницький набіг. Тільки кіннота, ніякої піхоти
Піхота здобуває форти й гарнізони. Тамті оно дими, думаєш, від чого? З коптилень?
Знизу, від села, донеслися до них дикі, жахливі крики втікачів, яких наздогнали й вирізали білки. З дахів хат піднялися дими й полумя. Сильний вітер просушив уже стріхи від уранішньої зливи, пожежа поширювалася блискавично.
От, буркнула Мільва. За димом село піде. А ледь відбудувалися після тамтої війни. Два роки у поті чола ставили зруби, а згорятьза пару хвилин. Урок би з того взяти!
Який? різко спитав Ґеральт.
Вона не відповіла. Дим з палаючого села піднявся високо, досяг урвища, защипав очі, витиснув сльози. З пожежі пролунали крики. Любисток раптом став білим наче полотно.
Полонених зігнали у купу, оточили. За наказом рицаря у шоломі із чорним плюмажем вершники почали рубати й колоти беззбройних. Тих, хто падав, топтали кіньми. Кільце стискалося. Крики, які долинали до урвища, перестали нагадувати голоси людей.
І ми маємо йти на південь? запитав поет, красномовно дивлячись на відьмака. Через ті пожежі? Туди, звідки приходять оці різники?
Здається мені,відповів із паузою Ґеральт, що вибору в нас немає.
Є,заявила Мільва. Я можу провести вас лісами на Совині узгіря і назад до Кен Трейса. До Брокілону.
Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?
Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.
Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойатаелів рушила гостинцем, що вів на схід.
Я не повернуся, відповів твердо. Але проведи у Брокілон Любистка.
Ні! запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. Я їду із тобою.
Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.
До диявола! гарикнула. Надто довго й надто часто я рятувала ельфів від смерті. Нє можу зара дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шалені ви дурні. Але не південним, тільки східним шляхом.
Там також палають ліси.
Проведу вас крізь вогонь. Звикла.
Ти не мусиш цього робити, Мільво.
Певно, шо нє мушу. Ну, у сідла! Рушайте нарешті!
* * *
Не відїхали далеко. Коні ледь рухалися у гущавині й на зарослих стежках, а дорогами вони користуватися не відважувалисязвідусіль доносився до них тупіт і брязкіт, що видавали війська на марші. Сутінки заскочили їх серед порослих кущами ярів, там вони зупинилися на ночівлю. Не дощило, небо було світлим від заграв.
Вони знайшли відносно сухе місце, всілися, загорнувшись в опанчі та попони. Мільва нишпорила по околиці. Щойно відійшла, Любисток дав волю довго стримуваній цікавості, що пробуджувала у ньому брокілонська лучниця.
Дівчина наче сарна, муркотів. Ото тобі щастить на такі знайомства, Ґеральте. Струнка, зграбна, ходить, наче танцює. У стегнах трохи завузька, як на мій смак, а у плечах на крихту заміцна, але ж жінка, жінка Ті два яблучка спереду, хо-хо Мало сорочка не лусне
Пельку стули, Любистку.
У дорозі,марив далі поет, довелося мені торкнутися випадком. Стегно, скажу тобі, наче мармурове. Ох, не було тобі той місяць у Брокілоні нудно
Мільва, яка власне повернулася з патруля, почула театральний шепіт і зауважила погляди.
Про мене балаболиш, поете? Шо зириш на мене, ледь я відвернуся? Птах мені на спину насрав?
Усе не можемо нарадуватися твоєму таланту лучниці,вишкірив зуби Любисток. На стрілецьких змаганнях небагато знайшлось би в тебе конкурентів.
Плети, плети.
Читав я, Любисток зі значенням глипнув на Ґеральта, що найкращих лучників можна зустріти серед зерріканок, у степових кланах. А дехто начебто відтинає собі ліві груди, аби не заважали їм натягувати лук. Бюст, кажуть, затуляє тятиву.
Мусив то якийсь поет вигадати, фиркнула Мільва. Сидить такий і виписує дурню, перо у нічний горщик макаючи, а дурнуваті людці вірять. То шо там, цицьками стріляють, чи як? До морди тятиву тягнуть, боком стоячи, отак ось. Нічого тятиві не заважає. Про те відрізаннято дурня, вигадка порожньої макітри, у якої тільки бабські цицьки на думці.
Дякую тобі за повні визнання слова про поетів та поезію. І за науку про лучництво. Добра зброя той лук. Знаєте що? Думаю, що саме у тому напрямі й стане військове мистецтво розвиватися. У війнах майбутнього будуть битися на відстані. Буде винайдено зброю настільки далекобійну, що супротивники зможуть убивати одне одного навзаєм, узагалі одне одного не бачачи.
Дурня, коротко оцінила Мільва. Лук добра річ, але війнаце хлоп проти хлопа, на відстані меча, хто сильнішеслабшому довбешку розвалює. Завжди так було, й завжди так буде. А як скінчиться, тоді й війни скінчаться. А поки шосам ти бачив, як воюється. З того села біля греблі. Ех, шо воно балакати дарма. Піду, розглянуся. Коні форкають, наче тут вовчок якийсь крутиться.
Наче сарна, Любисток провів її поглядом. Гммм Але, повертаючись до згаданого села біля греблі й того, що вона тобі сказала, як ми сиділи на урвищі Не вважаєш, що ніби вона має трохи рації?
Стосовно?
Стосовно Цірі,трохи запнувся поет. Наша чарівна і швидкострільна дівиця, здається, не розуміє взаємин між тобою і Цірі, вважає, як мені здається, що ти маєш намір конкурувати із нільфгардським імператором за її руку. Що ото твій справжній мотив поїздки до Нільфгарду.
Відповідно, у цій позиції рації немає анітрохи. А у якій є?
Зачекай, не кипятися. Але глянь правді в очі. Ти прийняв Цірі й вважаєш себе за її опікуна. Але це ж не звичайна дівчина. Це королівська дитина, Ґеральте. Їй, що тут довго мовити, писаний є трон. Палац. Корона. Не знаю, чи саме нільфгардська. Не знаю, чи Емгир для неї насправді кращий чоловік
Отож-бо. Не знаєш.
А ти знаєш?
Відьмак загорнувся у попону.
Ти, схоже, доходиш висновку, сказав. Але не напружуйся, я знаю, який то висновок. Немає сенсу рятувати Цірі від її долі, що написана їй від народження. Бо Цірі врятована накаже слугам спустити нас зі східців. Тож даймо цьому спокій. Так?
Любисток розтулив було рота, але Ґеральт не дав йому вимовити ані слова.
Дівчину ж, говорив він усе більш зміненим голосом, не викрав ніякий дракон чи злий чарівник, не вивезли для викупу пірати. Не сидить вона у вежі, у ямі чи у клітці, не катують її і не мучать голодом. Навпаки. Спить на адамашках, їсть зі срібла, носить шовки та мережива, обвішується біжутерією, і гляньте тількиїї коронують. Коротко кажучи, вона щаслива. А якийсь відьмак, якого колись зла доля випадково поставила їй на дорозі, заповзявся те щастя порушити, зіпсувати, знищити, стоптати дірявими чоботами, які він унаслідував від якогось ельфа. Так?