Висогота начебто тільки тепер пригадав собі, що не написав на аркуші жодної руни чи жодного слова. Приклав перо до паперу, але чорнила висохли. Старець аж ніяк тим не перейнявся.
Нехай же занотовано буде й те, продовжив, що дівчина ніколи не народжувала. А також і те, що на тілі її немає жодних застарілих знаків, шрамів, жодних слідів, які залишає важка праця, нещасні випадки, ризиковане життя. Підкреслюю: йдеться про старі сліди. Слідів свіжих на її тілі не бракує. Дівчину били. Шмагали, причому не батьківською рукою. Скоріше за все, ще й копали. Також знайшов я на її тілі досить дивний особливий знак Гммм Запишемо те, для блага науки У пахвині, відразу біля лобкового горбу, дівчина має витатуйовану червону троянду.
Висогота зосереджено оглядав загострений кінчик пера, після чого занурив його у каламар. Утім, цього разу він не забув, навіщо так зробив, швидко почав вкривати аркуш рівними рядками письма з нахилом. Писав, поки перо не висохло.
Напівпритомна, вона говорила й кричала, продовжив він. Акцент її і спосіб мовлення, якщо оминути густі вкраплення на обсценному жаргоні кримінальників, збиває з пантелику, його важко точно зафіксувати, але я ризикнув би ствердити, що він, скоріше, походить з Півночі, аніж з Півдня. Деякі слова Він знову заскрипів пером по пергаменту, не дуже довго, скоріше надто коротко, аби мати змогу записати усе, що перед тим проказав. Після чого продовжив монолог, точнісінько з того місця, де зупинився:
Деякі слова, імена й назви, які дівчина вибелькотала у маренні, варто запамятати. І дослідити. Усе вказує на те, що особа, яка знайшла шлях до хати старого Висоготи, по-справжньому дивна
Він мовчав хвилинку, прислуховуючись.
Аби тільки, забурмотів, хата старого Висоготи не виявилася кінцем її шляху.
* * *
Висогота схилився над пергаментом і навіть приклав до нього перо, але не записав нічого, жодної руни. Кинув перо на стіл. Хвилинку сопів, бурчав гнівно, шморгав носом. Поглядав на нари, прислухався до звуків, що звідти долинали.
Треба зауважити й записати, сказав змученим голосом, що все залишається дуже погано. Усі мої старання і процедури можуть виявитися недостатніми, а зусиллямарними. Мої побоювання мали під собою підґрунтя. Рана заражена. У дівчини сильна гарячка. Уже зявилися три з чотирьох кардинальних проявів гострого стану запалення. Rubor, calor i tumor легко виявити у цю мить на око й на дотик. Коли мине постпроцедурний шок, зявиться і четвертий прояв: dolor . Хай же буде записано, що минуло майже півстоліття з того часу, відколи я займався медичною практикою, і відчуваю, як роки ті тяжіють на моїй памяті й на вмілості моїх пальців. Я небагато вмію робити, ще менше зробити можу. Засобів і медикаментів маю менше малого. Уся надія на відпорні механізми молодого організму
* * *
Дванадцять годин після процедури. Згідно з очікуваннями, прийшов четвертий кардинальний прояв запаленняdolor. Хвора кричить від болю, гарячка й тремтіння збільшилися. Не маю нічого, жодного засобу, який я міг би їй дати. Маю невелику кількість датурового еліксиру, але дівчина заслабка, аби пережити його дію. Маю я також трохи аконіту, але аконіт убив би її точно.
* * *
Пятнадцята година після процедури. Світанок. Хвора непритомна. Гарячка різко зростає, тремор посилюється. Також почалися сильні корчі мязів обличчя. Якщо це правець, дівчині кінець. Утім, є сподівання, що це просто лицевий нерв Або трійчастий Або обидва Дівчина тоді буде знівечена Але залишиться живою Висогота глянув на пергамент, на якому не написав жодної руни, жодного слова.
За умови, сказав глухо, що переживе зараження.
* * *
Двадцята година після процедури. Гарячка посилилася. Rubor, calor, tumor і dolor майже досягли, як мені здається, меж можливого. Але дівчина не має шансу пережитиабо хоча б дожитидо тих меж. Тож я записую Я, Висогота із Корво, не вірю в існування богів. Але якби вони випадково існували, нехай опікуються цією дівчиною. І нехай вибачать мені те, що я зробив Якщо те, що я зробив, виявиться помилкою.
Висогота відклав перо, потер повіки, що напухли й свербіли, притиснув кулаки до скронь.
Я дав їй суміш датури й аконіту, сказав глухо. Найближчі години вирішать усе.
* * *
Він не спав, просто дрімав, коли із дрімоти вирвали його стук і гримотіння, супроводжувані стогоном. Скоріше люті, ніж болю. Назовні стояв день, крізь шпарини віконниць просочувалося слабке світло. Пісочний годинник пересипався до кінця, причому давноВисогота, як завжди, забув його перевернути. Каганець ледь теплився, рубіновий жар із вогнища слабко освітлював кут кімнати. Старець устав, відсунув імпровізовану завісу з ковдр, якими він вигородив нари від решти приміщення, аби забезпечити хворій спокій.
Хвора вже встигла встати з підлоги, на яку мить тому гепнулася, сиділа, згорблена, на краю лігвища, намагаючись почухати обличчя під повязкою. Висогота відкашлявся.
Я просив би, аби ти не вставала. Ти занадто слабка. Якщо чогось бажаєш, крикни. Я завжди поблизу.
Я саме не хочу, аби ти був поблизу, сказала вона тихо, кутиком рота, але абсолютно чітко. Хочу попісяти.
Коли він повернувся, аби забрати нічний горщик, вона лежала на нарах навзнак, обмацуючи перевязане обличчя, де стрічки бандажу перемотували чоло й шию. Коли він за мить підійшов до неї, пози вона не змінила.
Чотири доби? запитала, дивлячись у стелю.
Пять. Минула майже доба від нашої останньої розмови. Ти проспала цілу добу. То добре. Ти потребуєш сну.
Я почуваюся краще.
Я радий те чути. Знімемо бинти. Я допоможу тобі встати.
Ухопися за мою руку.
Рана гоїлася добре й сухо, цього разу вони справилися майже без болісного відривання бинтів від струпу. Дівчина обережно торкнулася щоки. Скривилася, але Висогота знав, що не тільки через біль. За кожним разом вона знову зясовувала величину рани, визначала її розміри. Розумілаіз жахом, що те, що вона відчувала раніше на дотик, не було кошмаром, викликаним гарячкою.
Маєш тут якесь дзеркало?
Не маю, збрехав він.
Вона глянула на нього, чи не вперше, мабуть, цілковито притомно.
Це значить, що все настільки погано? запитала, обережно ведучи пальцями по швах.
То дуже велика рана, пробурмотів він, злий на себе за те, що виправдовується і щось пояснює шмаркачці.Обличчя у тебе все ще дуже спухле. За кілька днів ми знімемо шви, а до того часу я буду прикладати арніку та витяжку з вербени. Не стану вже замотувати тобі усю голову. Добре гоїться. Справді добре.
Вона не відповіла. Рухала губами і щелепою, морщилася і кривила обличчя, випробовуючи, що рана дозволяє, а чогоні.
Я приготував юшку з голуба. Поїси?
Поїм. Але цього разу спробую сама. То принизливо, коли тебе годують, наче паралітичку.
Їла вона довго. Деревяну ложку підносила до губ обережно і з таким зусиллям, начебто важила та фунта зо два. Але впоралася без допомоги Висоготи, який з інтересом придивлявся до неї. Висогота був допитливимі допитливість свою ледь стримував. Знав, що разом із поверненням до дівчини здоровя почнеться обмін фразами, які можуть пролити світло на таємничу справу. Знав і не міг дочекатися тієї хвилини. Надто довго він мешкав сам-один на пустині. Дівчина скінчила їсти, впала на подушки. Мить-другу мертво вдивлялася у стелю, потім повернула голову. Незвичайно великі зелені очиська, знову звернув на те увагу Визогота, надавали її обличчю вираз невинної дитинки, що явно протирічило паскудно скаліченій щоці. Визогота знав цей тип вродивеликоока вічна дитина, фізіономія, що викликає інстинктивну реакцію симпатії. Вічна дівчинка, навіть коли двадцятийта й тридцятийдень народження зникне з памяті. Так, Висогота добре знав цей тип вроди. Його друга дружина була такою. Його дочка була такою.
Мушу звідси тікати, сказала дівчина. Причому швидко.
За мною женуться. Але ж ти про це знаєш.
Знаю, кивнув він. Це були твої перші слова, які, щоби там що, не виявилися маренням. Вірніше, одні з перших. Спершу ти запитала про свого коня і свій меч. У цій послідовності. Коли я запевнив тебе, що кінь і меч під доброю опікою, ти стала підозрювати, що я спільник якогось Бонгарта і що я не лікую тебе, а піддаю тортурам надії. Коли я не без зусиль довів тобі, що ти помиляєшся, ти відрекомендувалася як Фалька й подякувала мені за порятунок.
То добре. Вона відвернула голову на подушці, наче бажаючи уникнути необхідності дивитися йому в очі.То добре, що я не забула тобі подякувати. Я це памятаю, наче крізь туман. Не знаю, що було правдою, а що сном. Боялася, що не подякувала. І я не звуся Фалькою.
Про те я також довідався, хоча, скоріше, випадково. Ти говорила у гарячці.
Я утікачка, сказала вона, не повертаючись. Бігла. Небезпечно давати мені прихисток. Небезпечно знати, як звуть мене насправді. Я мушу сідати на коня й утікати, поки мене тут не вислідять
Хвилину тому, сказав він лагідно, ти мала проблеми з тим, аби сходити на нічний горщик. Я якось не дуже бачу тебе сідаючою на коня. Але запевняю: тут ти у безпеці. Ніхто тебе тут не вислідить.
Мене напевне переслідують. Ідуть по слідах, перевернуть усю навколишню місцину
Заспокойся. Кожного дня дощить, ніхто не знайде слідів. А тина пустелі, у домі пустельника, який відірвався від світу. Так, щоб і світу було нелегко його знайти. Втім, якщо ти бажаєш, я можу пошукати, як переказати звістку про тебе твоїм близьким чи друзям.
Ти навіть не знаєш, хто я така
Ти поранена дівчина, перебив він. Яка втікає від когось, хто не вагається поранити дівчину. То ти бажаєш, щоб я передав якусь звістку?
Немає кому, відповіла вона за мить, а Висогота вловив вухом зміну її голосу. Мої друзі мертві. Всіх повбивали.
Він не прокоментував.
Ясмерть, продовжила дівчина тремким голосом. Кожен, хто зі мною стикається, помирає.
Не кожен, заперечив він, уважно до неї придивляючись. Не Бонгарт, той, чиє імя ти викрикувала у гарячці, той, від якого ти зараз маєш намір тікати. Ваша сутичка, як розумію, зашкодила, скоріше, тобі, ніж йому. То він поранив тобі обличчя?
Ні.Вона стиснула губи, аби стримати щось, що було чи стогоном, чи прокляттям. Обличчя мені поранив Пугач. Стефан Скеллен. А Бонгарт Бонгарт поранив мене значно сильніше. Глибше. Чи я про те говорила у гарячці?
Заспокойся. Ти заслабла, ти повинна уникати сильних почуттів.
Я звуся Цірі.
Я зроблю тобі примочку з арніки, Цірі.
Стривай хвилинку. Дай мені якесь дзеркало.
Я казав тобі
Прошу!
Він послухався, дійшовши висновку, що так треба, що зволікати довше немає сенсу. Приніс їй і каганець. Аби могла краще роздивитися, що зроблено з її обличчям.
Ну, так, сказала вона зміненим, ламким голосом. Ну, так. Саме так, як я і думала. Майже так, як я і думала.
Він вийшов, опустивши за собою імпровізовану, з ковдр, завісу. Вона намагалася хлипати тихо, так, аби він не чув. Дуже намагалася.
* * *
Назавтра Висогота зняв половину швів. Цірі обмацала щоку, посичала, наче змія, нарікаючи на сильний біль у вусі й шиї біля щелепи. Утім, встала, одягнулася і вийшла на подвіря. Висогота не протестував. Супроводжував її. Ані допомагати, ані підтримувати не мусив. Дівчина була здоровою і куди сильнішою, ніж можна було подумати.
Заточилася тільки назовні, притрималася за двері й одвірок.
Але ж вона раптом захлинулася на вдиху. Але ж і холод! Мороз, чи що? Вже зима? Як довго я тут пролежала? Кілька тижнів?
Рівно шість днів. Нині пятий день жовтня. Але обіцяє він бути дуже холодним жовтнем.
Пяте жовтня? Вона зморщилася, засичала від болю. То як це? Два тижні
Що? Які два тижні?
Не важливо. Вона стенула плечима. Може, це я щось переплутала А може, й не переплутала. Скажи, що тут так страшенно смердить?
Шкіри. Я ловлю ондатр, бобрів, нутрій і видр, вичиняю шкіри. Навіть пустельники мусять із чогось жити.
Де мій кінь?
У стодолі.
Чорна кобила привітала їх голосним іржанням, а коза Висоготи завторила меканням, у якому чулося велике незадоволення від необхідності ділити житло з іншим мешканцем. Цірі обійняла коня за шию, поплескала, погладила по загривку. Кобила форкнула і погреблася копитом у соломі.
Де моє сідло? Чапрак? Упряж?
Тут.
Він не протестував, не робив зауважень, не висловлював своєї думки. Мовчав, спершись на костур. Не ворухнувся, навіть коли вона, стогнучи, намагалася підняти сідло, не здригнувся, коли під вагою того вона качнулася і важко, із голосним стогоном, гепнулася на засипану соломою глиняну підлогу. Не підійшов, не допоміг їй встати. Придивлявся уважно.
Ну, так, сказала вона крізь стиснуті зуби, відпихаючи кобилу, яка намагалася всунути ніс їй за комір. Усе ясно. Але я мушу, зараза, звідси тікати! Просто-таки мушу.
Куди? запитав він прохолодно.
Вона помацала обличчя, і далі сидячи на соломі поряд із сідлом, яке випустила з рук.
Якнайдалі.
Він кивнув, наче відповідь його задовольнила, зробила усе ясним і не залишила місця для фантазій.
Цірі важко підвелася. По сідло й упряж схилитися навіть не намагалася. Перевірила тільки, чи має кобила сіно та овес у яслах, почала витирати їй спину й боки віхтями соломи. Висогота чекав у мовчанні й дочекався. Дівчина сперлася на стовп, що підтримував крокви, бліда, наче полотно. Він без слова подав їй костур.
Зі мною нічого такого. Просто
Просто у голові в тебе запаморочилося, бо ти хвора й слабенька, як немовля. Повертаємося. Ти мусиш лягти.
* * *
На заході сонця, проспавши добрих кілька годин, Цірі вийшла знову. Висогота, повертаючись із-над річки, наштовхнувся на неї біля природного живоплоту з ожини.
Не відходь задалеко від хати, проскрипів. По-перше, ти надто ослаблена
Я почуваюся краще.
По-друге, це небезпечно. Навкруги величезне трясовиння, нескінченне поле очерету. Ти не знаєш стежок, можеш заблукати чи потонути у болоті.
А ти, вона вказала на ворок, який він тягнув, вочевидь, стежки знаєш. І ходиш ними не дуже далеко, а тому мочари не надто й великі. Вичиняєш шкури, аби жити, авжеж. Кельпі, моя кобила, хрупає овес, а поля я тут не бачу. Ми їмо курятину й крупи. І хліб. Справжній хліб, не коржі. Хліба ти б від трапера не отримав. А тому десь поблизу є село.
Безпомилковий висновок, підтвердив він спокійно. І справді, я отримую провіант із найближчого села. Із найближчого, але все ж не близького, бо лежить воно на краю трясовиння. Болото прилягає до річки. Обмінюю шкіри на живність, яку привозять мені човном. Хліб, каші, борошно, сіль, сир, інколи кролика чи курку. Інколиновини.
Не дочекався запитання, тож продовжив.
Ватага кінних, що за кимось гналася, двічі була у селі. За першим разом застерігали, аби нікого не переховували, лякали хлопів вогнем і мечем, якщо схоплять тебе в поселенні. За другим разом обіцяли нагороду. За те, якщо знайдуть труп. Твої переслідувачі переконані, що ти лежиш мертвою в лісах, у якомусь яру чи ямі.
І вони не спочинуть, пробурмотіла вона, допоки не знайдуть трупа. Знаю це надто добре. Мусять мати доказ, що я мертва. Без того доказу вони не відступляться. Будуть усюди лізти. Аж врешті-решт прийдуть і сюди
Їм те аж занадто важливо, зауважив він. Я б сказав, важливо надзвичайно
Вона стиснула вуста.
Не лякайся. Я поїду раніше, ніж вони мене знайдуть. Не підставлю тебе Не бійся.
Звідки припущення, що я боюся? стенув він плечима. Що є причиною, аби я боявся? Сюди ніхто не доїжджає, тут тебе ніхто не відслідкує. Утім, якщо ти висунеш носа з очерета, то потрапиш своїм переслідувачам просто в руки.
Іншими словами, вона гордовито підвела голову, я мушу тут залишитися? Це ти хотів сказати?
Ти не вязень. Можеш поїхати коли заманеться. Точніше: коли зумієш. Але можеш і залишитися тут у мене й перечекати. Тим, хто тебе жене, колись воно набридне. Завжди набридає, раніше чи пізніше. Завжди. Можеш мені повірити. Я на тому розуміюся.
Її зелені очі блиснули, коли вона на нього глянула.
Зрештою, сказав він швидко, стенувши плечима й відводячи від неї погляд, вчиниш, як забажаєш. Повторюю, я тебе тут не привязую.
Сьогодні я точно не поїду, пирхнула вона. Заслаба я Та й сонце зараз зайде А я стежок не знаю. Тож ходімо до хати. Щось я змерзла.
* * *
Ти сказав, що я лежала у тебе шість діб. Це правда?
Навіщо б мені брехати?
Не злися. Я намагаюся підрахувати дні Я втекла Поранили мене у день Зрівняння. Двадцять третього вересня. Якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи, то в останній день Ламмаса.