Це неможливо.
Навіщо б мені брехати? крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.
Висогота дивився на неї спокійно.
Не знаю навіщо, сказав прохолодно. Але я колись був лікарем, Цірі. Дуже давно, але і досі вмію відрізнити рану, яку завдано десять годин тому, від рани, яку завдали чотири дні як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи. Через три дні після Еквінокції.
Я була поранена на саму Еквінокцію.
Це неможливо, Цірі. Ти помиляєшся з датами.
Напевне ні. То ти маєш якийсь застарілий пустельниковий календар.
Ну й нехай. Чи воно аж таке має значення?
Ні. Не має жодного.
* * *
Трьома днями пізніше Висогота зняв останні шви. Мав усі причини, аби бути задоволеним і гордитися своєю роботою, лінія шву була рівною і чистою, можна було не боятися бруду, що вріс би татуюванням у рану. Втім, задоволення хірургу псував вид Цірі, яка у похмурому мовчанні вивчала шрам у дзеркальці, що вона його крутила на всі боки, намагаюсьбезрезультатнозакривати шрам волоссям, зачісуючи те на щоку. Шрам спотворював. Це було фактом. І ради на те не було. Нічим не могло допомогти удавання, що все добре. Шрам, усе ще червоний, напухлий, наче мотузка, у пунктирі слідів від голки й позначений відтисками ниток, виглядав жахливо. Такий стан мав шанс поступовоа може, навіть і швидковиправитися. Утім, Висогота знав, що не було жодних шансів, аби шрам зник і перестав спотворювати обличчя.
І хоча Цірі почувалася значно краще, на здивування і задоволення Висоготи, про відїзд говорити перестала. Вивела з сараю свою чорну КельпіВисогота знав, що на Півночі назву «кельпі» носила грізна морська потвора, яка, згідно з віруваннями, могла набувати вигляду чарівного жеребчика, дельфіна чи навіть вродливої жінки, але насправді завжди виглядала наче купа трави. Цірі осідлала кобилу й кілька разів обїхала навколо подвіря і хати, після чого Кельпі повернулася до стодоли, аби складати товариство козі, Цірі ждо хати, аби складати товариство Висоготі. Навіть допомагала йомускоріше за все, через нудьгузі шкірами. Коли він сортував нутрій відповідно до розмірів і кольорів, вона розділяла ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкірки вздовж по вставленій всередину дощечці. Пальці вона мала аж занадто вправні.
Власне, за тим заняттям відбулася між ними досить дивна розмова.
* * *
Ти не знаєш, хто я така. Навіть не здогадуєшся, хто я така.
Вона кілька разів повторила те банальне твердження і трохи його роздражнилайого образило б, якби довелося виказати свої почуття такій ото шмаркачці. Ні, цього він допустити не міг, не міг видати й цікавості, яка його дражнила.
Цікавості, по суті, безпідставної, бо ж він легко міг здогадатися, ким вона була. Молодіжні банди не були рідкістю й у часи Висоготи. Роки, що минули, не могли б зняти привабливу силу, із якою шайки притягували цуценят, жадібних до пригод і сильних вражень. Чи не завждина їхню погибель. Шмаркачі, які відбулися шрамом на морді, могли вважати себе за щасливчиківна менш щасливих чекали тортури, мотузка, гак чи паля.
Ха, від часів Висоготи лише одне, мабуть, піддалося деяким змінамнаступ емансипації. До банд тяглося не тільки юнацтво, а й подурілі дівчата-підлітки, які бажали коня, меч і пригоду більше, ніж кужіль, вязальний гачок та очікування сватів.
Висогота не сказав того їй прямо. Сказав манівцями. Але так, аби вона знала, що він знає. Аби дати їй зрозуміти: якщо вже хтось тут і є загадкою, то напевне не вонамолода розбійниця з банди молодих розбійників, яка чудом втекла від облави. Знівечена шмаркачка, яка намагається оточити себе німбом таємничості
Ти не знаєш, хто я така. Але не бійся. Я скоро поїду. Не стану наражати тебе на небезпеку.
Висоготі те набридло.
Мені не загрожує жодна небезпека, сказав сухо. Бо ж яка б то? Навіть якщо зявиться тут погоня, що поганого може статися зі мною? Надання допомоги злодіям-утікачам карається, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо світських справ несвідомий. Привілеєм моїм є приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звідки я, пустельник, можу знати, ким ти є, що вчинила й за що саме переслідує тебе закон? Адже я навіть не знаю, чий закон у цих місцях править, яка й чия тут юрисдикція. І немає мені до того діла. Я пустельник.
Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.
Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його.
Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома Перебрав.
Та авжеж! крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?
Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.
Мешкав тут колись митар, сказав безтурботно. То є кадастри й бухгалтерські книжки.
Брешеш. Цірі скривилася, помасажувала шрам. Брешеш, в очі дивлячись!
Він не відповідав, удаючи, що оцінює стан наступної шкіри.
Може, ти думаєш собі,продовжила за хвилинку дівчина, що як маєш білу бороду, зморшки й сто років на карку, то не напружуючись обдуриш наївну молодку, га? Так я тобі скажу: першу-ліпшу ти, може б, і надурив. Але я не перша-ліпша.
Він високо звів брови, у німому, але провокаційному запитанні. Вона не змусила його чекати довго.
Я, мій пустельнику, вчилася у місцях, де було багацько книжок, у тому числі і з тими самими назвами, що є на твоїх полицях. Чимало з тих назв мені відомі.
Висогота ще вище задер брови. Вона дивилася йому просто в очі.
Дивні речі,вицідила, бовкає брудна мацапура, обірвана сирота, злодійка чи бандитка, знайдена у кущах із розваленою мордою, га? А втім, треба б тобі знати, пане пустельнику, що я читала «Історію» Родеріка де Новембра. Переглядала, причому не раз, твір із назвою «Materia medica». Знаю я «Herbarius», такий само як на твоїй полиці. Знаю я також, що означає горностаєвий хрест на червоному щиті. То знак, що книжку видав університет в Оксенфурті. Вона замовкла, уважно на нього дивлячись. Висогота мовчав, намагаючись, аби обличчя його нічого не видало.
Тому я думаю, сказала вона, підносячи голову звичним для неї гордовитим і трохи різким рухом, що ти аж ніяк не простак і не пустельник. Що ти аж ніяк не помер для світу, а втік від нього. І ховаєшся тут, на пустці, замаскований видимістю і безкрайнім очеретом.
Якщо воно так, посміхнувся Висогота, то й насправді дивно сплелися наші долі, моя ти начитана панно. Дуже загадковим чином збратало нас оте призначення. Бо і ти ж щось приховуєш. Бо і ти ж, Цірі, вміло плетеш навколо себе вуаль видимості. Але ж я людина досить стара, сповнена підозр і гіркої старечої недовіри
Недовіри до мене?
До світу, Цірі. До світу, у якому шахрайська видимість надягає маску правди, аби обдурити правду іншу, фальшивуствердимо ми при тому, й таку, що теж пробує шахраювати. До світу, де герб університету в Оксенфурті малюють на дверях публічних домів. До світу, де поранені розбійниці видають себе за бувалих, учених, а може, і шляхетно народжених панн, інтелектуалок і ерудиток, які читали Родеріка де Новембра і яким знайомий герб Академії. Не зважаючи на усілякі видимості. Не зважаючи на те, що самі вони носять інший знак. Бандитське татуєвання. Червону троянду, наколоту в паху.
Ти і справді маєш рацію. Вона закусила губу, а обличчя її вкрив румянець настільки глибокий, що лінія шраму видавалася чорною. Ти розчарований старигань. І мерзотний дідуган.
На полиці моїй, за завісою, вказав він рухом голови, стоїть «Aen Nog Mab Taedhmorc», збірка ельфійських казок і віршованих оповісток. Є там історійка, що надто вже пасує до нашої розмови: про сивого ворона й молоденьку ластівку. Оскільки я, як і ти, Цірі, є ерудитом, то я дозволю собі нагадати відповідний фрагмент. Крук, як ти, безсумнівно, памятаєш, докоряє ластівці легковажністю та непристойною непосидючістю.
Hen Cerbin dicss aen nog Zireael
Aark, aark, caelm foile, te veloe, ell?
Zireael
Він замовк, спер лікті на стіл, а підборіддя на сплетені пальці. Цірі шарпнула головою, вирівнялася, глянула на нього із викликом. І закінчила:
Zireael veloe quess aen enssan irch
Mab og, Hen Cerbin, vean ni, quirk, quirk!
Розчарований і недовірливий стариган, сказав за хвилинку Висогота, не змінюючи пози, перепрошує молоду ерудитку. Сивий ворон, який усюди підозрює підступ і обман, просить вибачення у ластівки, чиєю єдиною виною є те, що вона молода і сповнена життя. І те, що вона вродливенька.
Тепер ти плетеш, вибухнула вона, мимоволі прикриваючи долонею шрам на щоці.Такі компліменти ти можеш і не говорити. Не виправлять вони нерівних стібків, якими ти прикрасив мою шкіру. І не думай, що таким ото чином ти здобудеш мою довіру. Я досі не знаю, ким ти, власне, є. Навіщо обдурював мене у справі тих дат і днів. І навіщо ти заглядав мені між ногами, хоча поранена я була в обличчя. І чи тільки загляданням те скінчилося.
Цього разу вдалося їй вивести з рівноваги його.
Що ти собі уявляєш, шмаркачко?! крикнув він. Я тобі міг би батьком бути!
Дідусем, виправила вона прохолодно. А то й прадідом. Але ти ним не є. Я не знаю, ким ти є. Але напевне не тим, за кого хотів би себе видати.
Я той, хто знайшов тебе на болоті, мало не примерзлу до моху, із чорною шкаралупою замість обличчя, непритомну, запаскуджену й брудну. Я той, хто забрав тебе у дім, хоча не знав, хто ти така, і мав право думати про найгірше. Той, хто тебе перевязав і поклав у ліжко. Лікував, коли ти конала від гарячки. Доглядав. Мив. Повністю. Навколо татуювання також.
Вона знову зарумянилася, але з очей її й не думав зникати виклик.
На цьому світі,гарикнула вона, шахрайська видимість інколи вдає правду, як ти сам сказав! Я також трохи знаю світ, уяви собі. Ти врятував мене, перевязав, доглядав. Дякую тобі за те. Я вдячна тобі за за доброту. Але ж я знаю, що немає чогось такого, як доброта без
Без розрахунку і надії на користь, закінчив він із посмішкою. Так-так, знаю, бувала з мене людина, хтозна, чи не відаю я світ настільки ж добре, як ти, Цірі. Поранені дівчата, як відомо, позбуваються усього, що має хоч якусь вартість. А поки є вони непритомними чи занадто слабкими, щоб чинити опір, інші звичайно потурають своїм почуттям та бажаннямі нерідко у збочений та неприродний спосіб. Вірно ж?
Ніщо не таке, яким воно виглядає,відповіла Цірі, знову заливаючись румянцем.
Наскільки ж справедливе зауваження. Він кинув наступну шкірку на відповідну купку. І наскільки ж безжально воно підводить нас до думки, що ми, Цірі, не відаємо одне про одного нічого. Знаємо тільки зовнішні образи, а вони дурять.
Він почекав хвилинку, але Цірі не поспішала говорити хоча б щось.
Хоча обом нам вдалося провести щось начебто вступного дізнання, ми й надалі не відаємо одне про одного нічого. Я не знаю, хто ти є, ти не знаєш, хто є я
Цього разу він чекав із розрахунком. Вона дивилася на нього, а в очах її таїлося запитання, якого він очікував. Щось дивне блиснуло в її очах, коли вона те запитання поставила.
Хто розпочне?
* * *
Якби сутінками хтось прокрався до хати із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину, у світлі вогню і жару побачив би сивобородого старця, схиленого над купою шкір. Побачив би також дівчину з попелястим волоссям і паскудним шрамом на щоці, шрамом, що аж ніяк не пасував до великих, наче у дитини, зелених очиськ.
Але ніхто не міг того побачити. Хата стояла серед очерету, на мочарах, куди ніхто не наважувався заходити.
* * *
Звуся Висоготою із Корво. Був я лікарем. Хірургом. Був алхіміком. Був дослідником, істориком, філософом, етиком. Був професором в Оксенфуртській академії. Мусив я звідти втікати після опублікування одного трактату, який визнаний був безбожним, за що тоді, пятдесят років тому, загрожувала смертна кара. Я мусив емігрувати. Моя дружина емігрувати не схотіла, тож кинула мене. А я зупинився лише на півдні, у Нільфгардській імперії. Урешті став викладачем етики в Імперській академії у Кастель Граупьяні, й посаду ту плекав я майже десять років. Але й звідти мусив я втікати після публікації одного трактату До речі, твір той говорив про тоталітарну владу й про агресивний характер загарбницьких воєн, але офіційно творові й мені закидали метафізичний містицизм і клерикальну схизму. Визнано було, що діяв я за підказкою експансивних і ревізіоністських жрецьких угруповань, які по-справжньому правлять королівствами нордлінгів. Досить забавно у світлі першого мого смертного вироку за атеїзм, виданий двадцять років перед тим! Зрештою, воно було так, що на Півночі експансивні жерці давно вже пішли у забуття, але у Нільфгарді того до відома не брали. Поєднання містицизму й забобонів із політикою переслідували й суворо карали.
Нині, оцінюючи з перспективи років, думаю, що, якби я підкорився і покаявся, може, уся справа б розвалилася й імператор обмежився б немилістю, без того, аби скористатися засобами надто різкими. Але я був розчарований. Упевнений у своїй правоті, яку я вважав позачасовою і вищою відносно будь-якої влади чи політики. Відчував я себе скривдженим, скривдженим несправедливо. Тиранічно. Тож я налагодив активні контакти із дисидентами, таємними борцями із тираном. Не встиг я й озирнутися, як сидів разом із дисидентами у ямі, а дехто з них, коли продемонстрували їм знаряддя катування, вказали на мене як на головного ідеолога руху.
Імператор скористався правом помилування, але ж я був засуджений на баніцію під загрозою миттєвої смертельної кари в разі повернення на імператорські землі.
Тоді я образився на весь світ, на королівства, імперії й університети, на дисидентів, урядників, юристів. На колег і друзів, які, мов за дотиком чарівної палички, ними бути перестали. На другу дружину, яка, подібно до першої, вважала, що проблеми чоловікагідний привід для розлучення. На дітей, які від мене відреклися. Став я пустельником. Тут, в Еббінґу, на болотах Переплуту. Перейняв я садибу у спадок від одного ереміта, із яким колись вдалося мені познайомитися. Але зла доля хотіла, аби Нільфгард анексував Еббінґ, і я, ні з того ні з сього, знову опинився в Імперії. Не маю я вже ані бажання, ані сил для подальших мандрів, тому мушу тут критися. Імператорські вироки не мають строку давнини, навіть у ситуації, коли імператор, який їх видав, давно мертвий, а нинішній імператор не має приводів пригадувати минулого добрим словом і поділяти його погляди. Смертельний вирок залишається у силі. Такі вже право й звичай у Нільфгарді. Вироки за державну зраду не мають строку давнини й не підпадають під амністію, яку кожен імператор оголошує при коронації. Коли новий імператор вступає на трон, амністуються усі, кого попередник його засудив за винятком винних у державній зраді. Не має значення, хто править у Нільфгарді: якщо вийде назовні, що я живий і порушив вирок баніції, перебуваючи на імперській території, моя голова скотиться з ешафоту.
Тож як бачиш, Цірі, ми в цілком подібній ситуації.
* * *
Що тоетика? Я знала, але забула.
Наука про мораль. Про правила вчинків звичаєвих, шляхетних, поштивих і чемних. Про висоти добра, куди душу людську виносять справедливість і моральність. І про безодню зла, у які скидає неморальність і непоштивість
Висоти добра! пирхнула вона. Справедливість! Моральність! Не сміши мене, бо шрам на писку розійдеться. Мав ти щастя, що не вистежували тебе мисливці за нагородами, такі як Бонгарт. Побачив би ти тоді, що воно, оті безодні зла. Етика? Лайна варта ота твоя етика, Висогото із Корво. То не злих і непоштивих скидає на дно, ні! О, ні! То злі, але рішучі скидають туди таких, хто моральний, поштивий і шляхетний, але не здатний на чини, хто вагається або сповнений каяття.
Дякую за науку, насмішкувато сказав він. Вірю, що нехай би я й увесь вік прожив, усе ж ніколи не пізно чомусь навчитися. Воістину, завжди варто послухати осіб зрілих, бувалих і досвідчених.
А смійся собі, смійся, шарпнула вона головою. Поки можеш. Бо зараз моя черга. Зараз я розважу тебе оповісткою. Оповім тобі, як воно було зі мною. А як скінчу, то побачимо, чи й далі буде в тебе бажання сміятися.