Він кинувся до спальні. Жужкнув домофон. Ричард, що вже на три чверті вбрався у свій найкращий костюм, кинувся до слухавки.
Ричарде? Це Джесика. Сподіваюсь, ти вже готовий.
О! Так. Зараз зійду.
Він натягнув пальто й вибіг геть, грюкнувши дверима. Джесика чекала на нього в низу сходів. Вона завжди чекала там. Джесика не любила Ричардової квартири: у ній вона почувалася до незручності по-жіночому. Завжди була ймовірність знайти пару Ричардового спіднього, гм, де завгодно, не кажучи вже про мандрівні кавалки засохлої зубної пасти на раковині у ваннійні, такі місця були не для неї.
Джесика була прекрасна; настільки прекрасна, що Ричард часом ловив себе на тому, що просто глипав на неї й роздумував, як так сталося, що вони разом. І коли вони кохалисящо вони робили в квартирі Джесики в колишній стайні нині модного Кенсинтона, на її мідному ліжку з хрусткими білими простирадлами (бо батьки Джесики колись сказали їй, що пухові ковдрице декадентство) то в темряві опісля вона обіймала його дуже міцно, її довгі каштанові кучері спадали на його груди, і вона шепотіла, як сильно його любить, а він казав їй, що теж її любить і хоче завжди бути з нею, і обоє вірили, що так і було.
Щоб я був здоровий, містере Вандемар. Вона сповільнюється.
Таки сповільнюється, містере Круп.
Мабуть, швидко втрачає кров, містере Ве.
Прекрасну кров, містере Ка. Прекрасну червону вологу.
Вже недовго лишилося.
Клацрозкрився з порожнім, холодним і темним звуком викидний ніж.
Ричарде? Що ти робиш? спитала Джесика.
Нічого, Джесико.
Ти ж не забув знову ключі, правда?
Ні, Джесико. Ричард перестав плескати по одягу і глибоко запхнув руки в кишені пальта.
Дивись же, коли зустрінемо сьогодні містера Стоктона, сказала Джесика, ти мусиш затямити, що це не просто дуже важлива людина. Це також ціла корпорація в одній особі.
Не можу дочекатися, зітхнув Ричард.
Що ти сказав, Ричарде?
Не можу дочекатися, відповів він, додавши ентузіазму.
Ох, крокуй живіше, сказала Джесика, що починала поширювати навколо ауру того, що в менш гідній жінці можна було назвати нервами. Не можна змушувати містера Стоктона чекати.
Точно, Джесі.
Не називай мене так, Ричарде. Я терпіти не можу пестливих імен. Вони такі принизливі.
Дріб'язку зайвого нема?
Чоловік сидів під дверима будинку. Бороду він мав рудо-сиву, а очі запалі й темні. Зроблений від руки напис на картоні, що звисав на обсмаленому шнурку з його шиї й лежав на грудях, повідомляв усіх, хто мав очі й умів читати, що чоловік був безпритульним і голодним. Це було видно й без напису; Ричардова рука, що вже лежала в кишені, заходилася шукати монету.
Ричарде. Ми не маємо часу, сказала Джесика, що жертвувала гроші на благодійність й інвестувала етично. Слухай, я дуже хочу, щоб ти справив хороше враження як наречений. Майбутньому партнеру життєво важливо справити хороше враження. Її обличчя змінилося, вона на мить обійняла Ричарда й сказала:О Ричарде. Я справді тебе люблю. Ти ж знаєш це, чи не так?
І Ричард кивнув, бо знав.
Джесика глянула на годинника й пішла швидше. Ричард потай кинув монетку назад у бік чоловіка у дверях, що впіймав її однією замурзаною рукою.
З замовленням столика клопотів не було? спитала Джесика.
Та, Ричард не дуже вмів брехати у відповідь на пряме питання.
Вона помилилася у виборікоридор закінчувався глухою стіною. Зазвичай це навряд чи спинило б її, але вона була така втомлена, така голодна, в неї так усе боліло Вона прихилилася до стіни, відчуваючи щокою тверду цеглу. Вона дихала ковтками, гикала й шморгала носом. Рука змерзла, а ліва долоня заніміла. Йти далі вона не могла, і світ почав здаватися їй дуже віддаленим. Їй хотілося зупинитися, лягти на підлогу й проспати сотню років.
Благословіть мою маленьку чорну душу. Містере Вандемар, ви бачите те, що бачу я? голос був тихим і недалеким: певно, вони підійшли до неї ближче, ніж їй здавалося. Що тут у нас? Те, що буде
За хвилину мертве, містере Круп, мовив бляклий голос над нею.
Наш замовник буде дуже щасливий.
І дівчина стягла докупи все, що мала в глибині душі, увесь біль, усі муки й страх. Вона вичерпалася, вигоріла, абсолютно виморилася. У неї не стало куди йти, не залишилося ані сили, ані часу.
Хай це будуть останні двері, які я відчиню, почала вона пошепки благати Храм і Арку. Кудись куди-небудь у безпеку а тоді вона розпачливо подумала, до когось.
І, втрачаючи свідомість, вона спробувала відчинити двері.
Коли темрява оповила її, вона ще почула з далекого коридору голос містера Крупа:
Пек і цур.
Джесика з Ричардом ішли вулицею в бік ресторану. Вона трималася за його руку і йшла так швидко, як тільки дозволяли високі підбори. Він намагався встигати за нею. Вуличні ліхтарі й вітрини зачинених крамниць підсвічували їм дорогу. Вони проминули ряд показних будинків, покинутих і самотніх, оточених високою цегляною стіною.
Ти справді хочеш сказати, що був змушений пообіцяти додаткові п'ятдесят фунтів за сьогоднішній вечір? Ти ідіот, Ричарде. В темних очах Джесики палахкотіло, вона була анітрохи не в захваті.
Вони загубили моє замовлення. І сказали, що всі столики зарезервовано.
Їхні кроки відлунювали від високих стін.
Вони, певно, посадять нас біля кухні,сказала Джесика. Або коло дверей. Ти сказав, що це для містера Стоктона?
Так, відповів Ричард.
Джесика зітхнула. Вона тягла Ричарда далі, аж раптом трохи попереду в стіні відчинилися двері. Хтось вийшов з них, похитався на ногах одну жахливу мить, а тоді повалився на бетон. Ричард здригнувся і завмер на місці. Джесика потягла його за руку.
Так от, коли говоритимеш з містером Стоктоном, стеж, щоб не перебивати його. І погоджуйся з нимвін не любить, коли з ним не погоджуються. Смійся, коли він жартуватиме. Якщо тобі буде незрозуміло, жартує він чи ні, глянь на мене. Я гм, я стукну отак пальцем.
Вони зрівнялися з людиною на хіднику. Джесика переступила через скручену фігуру. Ричард вагався.
Джесико?
Твоя правда. Він може подумати, що мені нудно, міркувала вона. Придумала, проясніла вона. Коли він жартуватиме, я торкатимуся мочки вуха.
Джесико? він не міг повірити, що вона просто ігнорує людину під їхніми ногами.
Що? їй не сподобалося, що її вирвали з її фантазії.
Поглянь.
Він вказав на хідник. Загорнута в мішкувату одежу фігура лежала ниць; Джесика взяла його за руку й притягла до себе.
О. Ясно. Якщо звертати на них увагу, Ричарде, вони тобі на голову вилізуть. У них у всіх насправді є домівки. Вона проспиться і все буде гаразд. Вона? Ричард глянув униз. То була дівчина. Джесика продовжувала:Так от, я сказала містерові Стоктону, що ми Ричард опустився на одне коліно. Ричарде? Що ти робиш?
Вона не пяна, сказав Ричард. Вона поранена. Він глянув на свої пальці.У неї кров іде.
Джесика подивилася на нього знервовано й спантеличено.
Ми запізнимося, сказала вона.
Вона поранена, чуєш?
Джесика знову глянула на дівчину на хіднику. ПріоритетиРичард їх не мав.
Ричарде. Ми спізнимося. Хтось інший тут ітиме й допоможе їй.
На обличчі дівчини засох бруд, а одяг просяк кров'ю.
Вона поранена, просто сказав він. На його обличчі з'явився вираз, якого Джесика раніше не бачила.
Ричарде, застерегла вона, а тоді трохи пом'якшала і запропонувала компроміс:Тоді набери 999 і виклич швидку. Давай, хутчіш.
Зненацька очі дівчини розплющилися, великі й білі на обличчі, про яке тільки й можна було сказати, що воно обмащене кров'ю та пилом.
Не треба лікарні, будь ласка. Вони мене там знайдуть. Заберіть мене до безпечного місця. Будь ласка, її голос був кволий.
У тебе кров тече, сказав Ричард. Він подивився, звідки вона вийшла, але стіна була глуха, а цегла в ній ціла. Він знову глянув на нерухому фігуру й спитав:
Чому не в лікарню?
Допоможіть! прошепотіла дівчина, і її очі заплющилися.
Він знову спитав:
Чому ти не хочеш їхати до лікарні?
Цього разу він взагалі не отримав відповіді.
Коли телефонуватимеш до швидкої, не називай свого імені,сказала Джесика. Бо тоді доведеться давати свідчення чи щось таке, і ми спізнимося, а я не дозволю, щоб нам зруйнувала цей вечір якась Ричарде? Що ти робиш?
Ричард ухопив дівчину на руки. Вона була на диво легенькою.
Я віднесу її до себе, Джесі. Я не можу отак її покинути. Скажи містеру Стоктону, що мені дуже шкода, але справа невідкладна. Я впевнений, що він зрозуміє.
Ричарде Олівере Мейг'ю, холодно сказала Джесика. Зараз же поклади ту юну особу назад і йди сюди. Або наші заручини швидко закінчаться. Я попереджаю.
Ричард відчув, як липка тепла кров просякає в його сорочку. Іноді, усвідомив він, вибору немає. Він пішов геть.
Джесика стояла на хіднику, дивилася, як він руйнує її великий вечір, і її очі щипало від сліз. Ричард скоро зник з очей, і тоді, тільки тоді вона голосно й чітко вимовила не гідне леді слово «лайно» і з усієї сили пожбурила сумочкою об землю, від чого її мобільний, помада, блокнот і жменя тампонів розлетілися асфальтом. А тоді, оскільки робити було нічого, вона позбирала й повкладала все знову до сумочки й пішла до ресторану чекати на містера Стоктона.
Пізніше, попиваючи біле вино, вона намагалася придумати якісь прийнятні причини, з яких її наречений був сьогодні не з нею, і відчайдушно вирішувала, чи не можна просто заявити, що Ричард помер.
Все сталося дуже раптово, задумливо пробурмотіла про себе Джесика.
Ричард і на мить не зупинився подумати. Він не мав влади над цією ситуацією. Десь у раціональній частині свідомості чийсь голосголос нормального, раціонального Ричарда Мейгюказав йому, як по-дурному він повівся: треба було викликати поліцію або швидку; піднімати поранену особу небезпечно; він дійсно, серйозно, добряче засмутив Джесику; йому сьогодні доведеться спати на канапі; він згубив свій єдиний справді хороший костюм; від дівчини пахло просто жахливо але Ричард переставляв собі ноги й продовжував іти, не зважаючи на напружене тремтіння в руках, біль у спині й погляди перехожих. Трохи згодом він дістався дверей свого будинку, вичовгав сходами нагору й став перед дверима своєї квартири, згадавши, що залишив ключі всередині, на столику в коридорі
Дівчина потяглася брудною рукою до дверей, і ті широко розчинилися.
«Ніколи не думав, що буду радий, коли двері не замкнуться, як треба», подумав Ричард і заніс дівчину всередину, зачинивши двері ногою, а тоді опустив її на своє ліжко. Груди його сорочки просякли кровю.
Вона здавалася напівпритомною; її очі були заплющені, але повіки тріпотіли. Він зняв з неї шкіряну куртку. Від плеча донизу ішов довгий поріз. Ричарду перехопило подих.
Слухай, я зараз викличу лікаря, тихо сказав він. Ти мене чуєш?
Вона широко розплющила налякані очі.
Будь ласка, ні. Все буде гаразд. Все не так погано, як виглядає. Мені лиш треба поспати. Не треба лікарів.
Але ж твоя рука плече
Все буде добре. Завтра. Гаразд? слова були ледь гучніші за шепіт.
Гм, мабуть, гаразд. Тут про себе почав заявляти здоровий глузд, і Ричард сказав:Слухай, можна спитати?..
Але вона вже спала. Ричард витяг із шафи старий шарф і туго замотав їй ліву руку й плече; він не хотів, щоб вона сплила кров'ю на його ліжку раніше, ніж він зможе привести лікаря. А тоді він навшпиньки вийшов зі спальні й причинив за собою двері. Сівши на канапу перед телевізором, він задумався над тим, що зробив.
2
Він десь глибоко під землею: мабуть, у тунелі чи в каналізації. Світло блимає і не відганяє темряви, а тільки показує її. Він не сам. Поруч ідуть інші люди, але він не бачить їхніх облич. Тепер вони біжать всередині колектора, розбризкуючи бруд і багно. Кришталево чисті в темряві краплини води повільно летять вниз.
Він повертає за ріг, і там на нього чекає звір.
Він велетенський. Він затуляє увесь просвіт колектора: опущена масивна голова, щетинисте тіло й пара з пащі на прохолодному повітрі. Спершу здається, що перед ним якийсь вепр, але тоді він розуміє, що це маячнятаких величезних вепрів не буває. Він завбільшки з бика, з тигра, з автомобіль.
Звір дивиться на нього й завмирає на сотню років, поки він піднімає списа. Він дивиться на руку, що тримає списа, і бачить, що рука не його: вона опушена темним волоссям, а нігті не просто нігті, а майже пазурі.
А тоді звір кидається вперед.
Він кидає списа, та вже запізно, і він відчуває, як звір розпорює йому бік гострими як лезо іклами, відчуває, як витікає з нього в грязюку життя. Він також відчуває, що впав обличчям у воду, і та багряніє від густих завитків задушливої крові. Він намагається кричати, намагається прокинутися, але вдихає тільки грязюку, кров і воду, а відчуває тільки біль
Погане наснилося? спитала дівчина.
Ричард сів на канапі, хапаючи ротом повітря. Завіски ще були запнуті, а світло й телевізорувімкнені, але з блідого світла, що пробивалося крізь шпарини, Ричард зрозумів, що вже ранок. Він пошукав руками на канапі пульт, який вночі вдавився йому в поперек, і вимкнув телевізор.
Так, сказав він. Начебто.
Він витер залишки сну з очей і провів аудит свого зовнішнього вигляду, з радістю помітивши, що принаймні скинув туфлі й піджак, перш ніж заснути. Сорочка спереду була вкрита засохлою кров'ю й грязюкою. Безпритульна дівчина нічого не казала. Виглядала вона погано: бліда під шаром бруду й коричневої засохлої крові і якась маленька. Різноманітна одежа на ній була накинута одна на однуі то дивна одежа, брудні вельветові штанці й заляпане мереживо, крізь розриви й дірки котрого виднілися інші шари й фасони одягу. Здавалося, подумав Ричард, що якось уночі вона пограбувала відділ історії моди в музеї Вікторії та Альберта, і вдягла на себе все, що там було. Її коротке волосся було немитим і з-під шару бруду здавалося темно-рудим.
Якщо й було на світі щось дійсно ненависне Ричардові, то це люди, які говорили очевиднеті люди, котрі підходили до нього й казали таке, чого він не міг не помітити й сам, наприклад, «Щось дощ іде» або «У твого пакета порвалося дно, і усі продукти полетіли в калюжу», чи навіть «Ох, ото вже ти, певно, добряче забився».
То ти прокинулася, сказав Ричард, ненавидячи себе за це.
Чий це маєток? спитала дівчина. Чиї землі?
Ем. Га?
Вона підозріливо озирнулася.
Де я?
Квартира 4 в будинку «Ньютон Меншнс» на Літл-Комден-стріт він замовк.
Вона відсунула завіску й заблимала від холодного денного світла. Дівчина приголомшено дивилася на доволі типовий вид з Ричардового вікна, широкими очима слідкуючи за машинами й автобусами, оглядаючи маленьку купку крамниць внизу: газети, пекарню, аптеку й алкогольну крамничку.
Я в Горішньому Лондоні,сказала вона тихенько.
Так, ти в Лондоні,сказав Ричард. «Вона хотіла сказати грішному?»подумалося йому. Мабуть, у тебе вчора був шок чи щось таке. В тебе на руці серйозна рана. Він почекав, поки вона щось скаже чи якось пояснить. Вона глянула на нього і повернулася до споглядання автобусів і крамниць на вулиці. Ричард продовжив:Я, гм, знайшов тебе на хіднику. На тобі було доволі багато крові.
Не хвилюйся, серйозно сказала вона. Більша частина була не моя.
Дівчина відпустила завіску, і та хитнулася назад. Тоді вона заходилася розмотувати шарф, що вкрився плямами крові й присох до її руки. Вона оглянула різану рану й скривилася.
Треба буде з цим щось удіяти, сказала вона. Не хочеш мені допомогти?
Ричард вже почувався не на своєму місці.
Я не дуже багато знаю про першу допомогу, сказав він.
Гаразд, якщо ти справді такий гидливий, можеш просто потримати бинти й затягувати там, де я не дістану. У тебе ж є бинти, правда?
Ричард кивнув.
Аякже. У торбинці для першої допомоги. У ванній. Під раковиною, і він пішов до ванної й перевдягнувся, думаючи, чи виведуться хоч коли-небудь плями на сорочційого найкращій сорочці, яку йому купила, о Боже, Джесика, її, певно, припадок вхопить.
Кривава вода нагадала йому про щось, мабуть, про якийсь сон, що він його колись бачив, але тепер вже не міг точно пригадати, як би не намагався. Він витяг затичку, дав воді витекти з раковини, а тоді наповнив її свіжою, до якої лийнув білуватої рідини для дезінфекції: гострий антисептичний запах здавався таким абсолютно логічним і медичним, що мав ураз вилікувати і його гостю, і дивину ситуації. Дівчина нахилилася до раковини й ляпнула теплої води на плече.