Ричард ніколи не був таким гидливим, яким себе вважав. Скоріше, він був трохи слабкодухим, коли до крові доходило на екраніхороше кіно про зомбі або навіть натуралістична медична драма змушували його скрутитися в кутку й швидко дихати, затуливши очі руками й бормочучи щось на кшталт: «Скажи мені, коли це закінчиться». Але коли доходило до справжньої крові й справжнього болю, він просто брав себе в руки й щось із ними робив. Вони промили й перев'язали ранувона виявилася набагато менш серйозною, ніж Ричард пам'ятав її з учора, і дівчина щосили намагалася не морщитися. Ричард задумався, скільки ж їй було років, і як вона виглядала під брудом, і чому жила на вулиці, і
Як тебе звуть? спитала вона.
Ричард. Ричард Мейг'ю. Дік.
Вона кивнула, наче дала знати, що запам'ятала. Хтось подзвонив у двері. Ричард подивився на гармидер у ванній і на дівчину, і подумав, як це виглядатиме для тверезого стороннього погляду. Наприклад, погляду
О Господи, сказав він, уявивши найгірше. Певно, це Джесі. Вона мене вб'є.Мінімізувати шкоду. Мінімізувати втрати. Слухай, звернувся він до дівчини. Почекай-но тут.
Він зачинив за собою ванну і пішов коридором. Відчинивши двері, він глибоко й від усього серця полегшено зітхнув. То була не Джесика. То були хто? Мормони? Свідки Єгови? Поліція? Він не знав. Хай там як, їх було двоє.
На них були трохи засалені й трохи потерті чорні костюми, і навіть Ричард, котрий вважав себе хворим на гардеробну дислексію, відчув, що в фасоні їхніх пальт було щось дивне. Такі костюми міг пошити кравець двісті років тому, якби сучасні костюми йому один раз описали, але жодного разу їх не показали. Усі лінії йшли неправильно, усі елементи оздоблення були не на тих місцях.
«Лис і вовк», мимохіть подумав Ричард. Чоловік попереду, лис, був трохи нижчий за Ричарда. Він мав пряме масне волосся малоймовірного жовтогарячого кольору і блідувате обличчя; коли Ричард відчинив двері, він широко, хоч і на секунду запізно, всміхнувся, показавши зуби, що нагадували надгробки на цвинтарі, де сталася якась катастрофа.
Доброї вам днини, ласкавий сер, сказав він, у цю прекрасну й приємну погоду.
Ем. Добридень, сказав Ричард.
Ми проводимо особисте розслідування делікатного характеру, ходимо, так би мовити, від дверей до дверей. Чи не будете ви заперечувати, якщо ми увійдемо?
Знаєте, зараз не дуже зручно, сказав Ричард. Тоді він спитав:Ви з поліції?
Другий з відвідувачів, високий чоловік, про якого Ричард подумав, що то вовк, з сиво-чорним волоссям, підстриженим до короткої стерні, стояв позаду свого друга, притискаючи до грудей пачку ксерокопій. До цієї миті він і слова не промовив, а тільки чекав, величезний і незворушний. Тепер же він глухо і брудненько реготнув. Щось у його реготі було нездорове.
З поліції? На жаль, сказав нижчий чоловік, ми не маємо такого щастя. Кар'єра підтримання закону й порядку, безумовно, спокуслива, але леді Фортуна роздала нам з братом інші карти. Ні, ми лиш приватні особи. Дозвольте нас відрекомендувати. Я містер Круп, а цей джентльмен поручмій брат, містер Вандемар.
Вони не були схожі на братів. Вони не були схожі ні на кого, кого Ричард доти бачив у своєму житті.
Ваш брат? спитав Ричард. Хіба ж тоді у вас не мусить бути однакове прізвище?
Я вражений. Який розум, містере Вандемар. Меткий і гострийале ці слова надто слабкі для нього. Такий гострий, сказав він, нахилившись до Ричарда і ставши навшпиньки, щоб наблизитися до обличчя, що порізатися можна. Ричард мимохіть відступив назад. Чи можемо ми увійти? спитав містер Круп.
Чого вам треба?
Містер Круп зітхнув, очевидно намагаючись, щоб це прозвучало тужливо.
Ми шукаємо нашу сестру, пояснив він. Свавільне дитя, непокірне й уперте, що замалим не розбило серце нашої любої бідолашної удовиці-матінки.
Утекла, тихенько пояснив містер Вандемар. Він всунув Ричарду в руки аркуша з копією. Вона трохи слабенька, додав він і покрутив коло скроні пальцем, щоб показати, що насправді дівчина причинна на всю голову.
Ричард глянув на аркуш.
Там було написано:
ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?
Нижче містилася посіріла в процесі копіювання фотографія дівчини, що дуже скидалася Ричардові на чистішу й довгокосішу версію юної леді, яку він залишив у ванній.
Під фотографією було сказано:
ВІДГУКУЄТЬСЯ НА ІМЯ ДОРІН.
Б'ЄТЬСЯ Й КУСАЄТЬСЯ. ВТЕКЛА.
ПОВІДОМТЕ, ЯКЩО БАЧИЛИ ЇЇ.
ПОМОЖІТЬ ПОВЕРНУТИ. ВИНАГОРОДА.
А ще нижченомер телефону. Ричард знову подивився на фотографію. Це точно була дівчина з ванної.
Ні,сказав він. Боюся, що не бачив її. Мені шкода.
Однак містер Вандемар його не слухав. Він захилив голову й втягував носом повітря, як людина, що нюхає щось дивне й неприємне. Ричард простягнув аркуш назад, але здоровань просто проштовхнувся повз нього й зайшов до квартири, як вовк, що винюхує сліди здобичі. Ричард побіг за ним.
Що це ви виробляєте? Припиніть-но. Виходьте негайно. Слухайте, вам туди не можна
Він це сказав, бо містер Вандемар ішов прямо до ванної. Ричард сподівався, що та дівчинаДорін? мала достатньо глузду, щоб замкнути двері. Але ні; вони легко відчинилися під рукою містера Вандемара. Він увійшов, а Ричард пішов за ним, відчувши себе маленьким і незначущим цуциком, що дзявкає коло ніг листоноші.
Кімнатка була невелика. Там була ванна, туалет, раковина, кілька пляшок шампуню, мило й рушник. Коли Ричард виходив з неї кілька хвилин тому, в ній також була замурзана скривавлена дівчина, дуже скривавлена раковина і розкрита торбинка першої допомоги. Зараз же кімната була сліпучо чистою.
Дівчині не було де сховатися. Містер Вандемар вийшов з ванної, штовхнув двері Ричардової спальні, увійшов і озирнувся.
Не знаю, що ви собі надумали, сказав Ричард, але якщо ви двоє не залишите мою квартиру просто зараз, я викличу поліцію.
Тоді містер Вандемар урвав огляд Ричардової спальні й повернувся до нього, і Ричард раптом зрозумів, що дуже, дуже його боїться, наче маленька собачка, котра щойно виявила, що той, кого вона вважала листоношею, насправді був велетенським собакожерним прибульцем з одного з тих фільмів, на які Джесика не мала часу. Ричард упіймав себе на роздумах, чи був містер Вандемар такою людиною, котрій кажуть «Тільки не кривдьте мене», і якщо так, то чи була б із цього якась користь.
А тоді лисицястий містер Круп сказав:
Аякже, що це за планида на вас надійшла, містере Вандемар? Ладен битися об заклад, що він просто горює за нашою любою милою сестричкою, і трохи пошкодився головою. Перепросіть джентльмена, містере Вандемар.
Містер Вандемар кивнув і на мить замислився.
Подумав був, що хочу до вбиральні,сказав він. А насправді не хотів. Перепрошую.
Містер Круп пішов коридором, штовхаючи містера Вандемара перед собою.
Отак. Сподіваюся, ви даруєте моєму заблудлому братові нестачу культури поведінки. Хвилюється за нашу любу бідолашну вдовицю-матінку і нашу сестричку, котра просто зараз блукає десь вулицями Лондона, некохана й непещена, от його і вбило горе, я цього певен. Але, тим не менш, такого хлопця, як він, добре мати коло себе. Хіба не так, бравий парубче? вони вийшли з Ричардової квартири на сходи. Містер Вандемар нічого не сказав. Було не схоже, що він убитий горем. Круп розвернувся до Ричарда й осяяв його ще однією лисячою усмішкою. Повідомте, якщо її побачите, сказав він.
Прощавайте, сказав Ричард. Тоді він зачинив двері й замкнув їх. І приладнав ланцюжкавперше за увесь час, що жив у цій квартирі.
Я не жирний, сказав містер Вандемар.
Містер Круп, що перерізав Ричардів телефонний дріт при першій згадці про поліцію і тепер почав роздумувати, чи правильну перетяв жилу, бо знання телекомунікаційних технологій двадцятого сторіччя не було його найсильнішою стороною, узяв у Вандемара одне оголошення.
Я такого ніколи й не казав, мовив він. Плюйте!
Містер Вандемар нахаркав з горла повен рот мокротиння і влучно плюнув ним на зворотній бік оголошення.
Містер Круп ляпнув тим оголошенням об стіну поруч із Ричардовими дверима. Воно міцно й негайно прилипло.
ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?
питалося там.
Містер Круп розвернувся до містера Вандемара.
Сказали «бравий парубче». Це значить «гладкий».
«Бравий» також значить «дужий», «міцний», «надійний», «потужний», «енергійний», «хоробрий», «непохитний» і «безстрашний». сказав містер Круп. Ви йому вірите?
Вони пішли сходами.
Дідька кучерявого, сказав містер Вандемар. Там скрізь нею пахло.
Ричард чекав коло порогу, поки не почув, як грюкнули кількома поверхами нижче двері до будинку. Він уже пішов був коридором до ванної, коли раптом його злякав гучний дзенькіт телефону. Він знову кинувся до коридору й узяв слухавку.
Алло? сказав Ричард. Алло?
Зі слухавки не долинуло ані звуку. Натомість телефон клацнув, і з автовідповідача, що лежав на столику поруч із телефоном, долинув голос Джесики. Він сказав:
Ричарде? Це Джесика. Шкода, що тебе нема, бо це мала бути наша остання розмова, і я хотіла сказати це тобі особисто.
Він зрозумів, що телефон безпробудно мертвий. За слухавкою тягнувся десь фут чи скільки дроту, а далі він був чисто перетятий. Ричард все одно гукав «Джесико!» і «Я тут», і «Будь ласка, не кидай слухавку».
Учора ти мене глибоко образив, Ричарде, продовжував голос. Зі свого боку я вважаю наші заручини розірваними. Я не маю наміру ані повертати обручку, ані зустрічатися з тобою бодай коли-небудь. Сподіваюся, що ти й твоя кривенька качечка горітимете в пеклі. Па-па.
Джесико! вигукнув Ричард, сподіваючись, що самою гучністю крику проб'ється до неї крізь телекомунікаційну мережу. Плівка перестала крутитися, телефон ще раз клацнув, і загорівся червоний вогник.
Погані новини? спитала дівчина. Вона стояла просто за його спиною в тій частині кімнати, що правила за міні-кухню, а її рука була акуратно забинтована. Вона саме витягала з коробки чайні пакетики й розкладала їх по чашках. Чайник закипав.
Так, сказав Ричард. Дуже погані.Він підійшов до неї і вручив оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?». Це ж ти, хіба ні?
Вона підняла брову.
На фотографії я.
І ти Дорін?
Вона похитала головою.
Мене звуть Дуері, Ричардричардмейг'юдіку. Молока, цукру?
Тоді Ричард відчув себе викинутим зі звичної водойми. І мовив:
Ричард. Просто Ричард. Не треба цукру. А тоді він сказав:Слухай, якщо це не дуже особистерозкажи, що з тобою трапилося.
Дуері розлила окріп по чашках.
Ти не хочеш цього знати, тільки й сказала вона.
Ох, вибач, якщо я
Ні, Ричарде. Чесно кажу, ти не хочеш цього знати. Тобі від цього добра не буде. Ти й без того вже зробив більше, ніж мусив.
Вона витягла пакетики й піднесла йому чашку чаю. Він узяв її й зрозумів, що й досі тримає в руках слухавку.
Добре. Тобто. Я ж не міг тебе просто покинути.
Міг, сказала вона. Але не покинув.
Вона прихилилася до стіни й визирнула з вікна. Ричард підійшов до нього й теж визирнув. Через дорогу він них містер Круп і містер Вандемар виходили з газетної лавки, а на її вікні на видноті висіли оголошення «ХТОСЬ БАЧИВ ЦЮ ДІВЧИНУ?».
А вони справді брати? спитав він.
Будь ласка, втомлено сказала Дуері.Давай не будемо.
Він сьорбнув чаю й спробував удати, буцім усе нормально.
А де ти була? спитав він. Оце зараз?
Тут, сказала вона. Слухай, коли ті двоє ходять поруч, нам треба доправити записку вона помовчала. Комусь, хто допоможе. Я не насмілюся вийти.
А хіба тобі нема куди йти? Нема кому подзвонити?
Вона взяла з його руки мовчазну слухавку з обвислим перерізаним дротом і похитала головою.
Мої друзі не мають телефонів, сказала вона й поклала слухавку на місце, залишивши її лежати там, самотню й ні на що не годну. А тоді вона усміхнулася, блискавично й хуліганисто. Хлібні крихти, сказала вона.
Прошу? перепитав Ричард.
У спальні було невеличке віконце, з якого виднілися дахівка й ринви інших будинків. Щоб дотягтися туди, Дуері стала на Ричардове ліжко, відчинила вікно й розсипала там хлібні крихти.
Я не розумію, сказав Ричард.
Звісно, що не розумієш, погодилася вона. А тепер помовч.
Почулося биття крил, і у вікні з'явився фіолетово-сіро-зелений лискучий голуб. Він поклював крихти, а Дуері простягла правицю й узяла його. Він зацікавлено дивився на неї, але не протестував.
Вони сіли на ліжко. Дуері дала Ричардові тримати голуба, поки сама прив'язувала до його лапи записку за допомогою яскраво-блакитної гумки, яка раніше стягувала разом Ричардові рахунки за електрику. Ричард не був завзятим тримачем голубів навіть у кращі часи.
Не бачу в цьому сенсу, пояснив він. Тобто, це ж не навчений, а просто звичайний лондонський голуб. З тих, що гидять на лорда Нельсона.
Саме так, сказала Дуері. Її щока була вся подерта, а брудно-руде волосся заплуталосяале не злиплося. А її очі Ричард усвідомив, що не може сказати, якого вони кольору. Точно не сині, зелені, карі чи сірі; вони нагадували йому вогнисті опали: в них було зелене й блакитне полум'я, і навіть червоне і жовте, що мінилося, коли вона рухалася. Дівчина обережно забрала в нього птаха, підняла вгору й зазирнула в очі. Голуб нахилив голову набік і глипнув на неї своїми чорними намистинами.
Гаразд, сказала вона, а тоді видала звук, схожий на рідке голубине туркотіння. Гаразд, Кррплрре, ти мусиш відшукати маркіза де Карабаса. Зрозумів?
Голуб забулькав до неї.
От молодець. Слухай же, це важливо, тож краще голуб урвав її доволі нетерплячим бурликанням. Пробач, сказала Дуері.Звісно, ти знаєш, що робиш. Вона підняла птаха до вікна й відпустила.
Ричард спостерігав за цією сценою з неабияким подивом.
Знаєш, усе це майже скидалося на те, що він тебе зрозумів, сказав хлопець, дивлячись, як птах зменшувався вдалині на тлі неба, поки не зник за дахами.
Дивина та й годі,сказала Дуері.А тепер чекатимемо.
Вона пішла до книжкової полиці в кутку спальні, знайшла примірник «Менсфілд-парк», Ричард навіть не знав, що його має,і пішла до вітальні. Ричард за нею. Вона вмостилася на канапі й розгорнула книжку.
То це таке скорочення від «Дорін»? спитав він.
Що?
Твоє імя.
Ні. Мене звати Дуері.
Як воно пишеться?
Д-у-е-р-і. Майже як те, крізь що проходять, коли хочуть кудись зайти чи вийти.
А, він просто мусив спитати дещо, тож спитав. І що це за ім'я такеДуері?
Вона подивилася на нього своїми дивно забарвленими очима й сказала:
Моє ім'я, і повернулася до Джейн Остін.
Ричард підняв пульт і ввімкнув телевізор. Тоді перемкнув канал. Ще раз перемкнув. Позіхнув. Знову перемкнув.
То на що ми чекаємо?
Дуері перегорнула сторінку. Вона не підвела очей.
На відповідь.
Яку відповідь? Дуері знизала плечима. А. Он воно що. Тепер, коли трохи бруду й крові було змито, Ричард помітив, що її шкіра дуже біла. Він задумався, чи вона бліда від хвороби, чи від утрати крові, чи, можливо, від того, що мало буває на вулиці, чи від анемії. Можливо, вона сиділа у вязниці, хоч і виглядала надто молодою для цього. Можливо, здоровань не брехав, коли казав, що вона божевільна. Слухай, коли ті люди увійшли
Люди? спалах в дивнобарвних очах.
Круп і, гм, Вандербільт.
Вандемар, вона трохи поміркувала, а тоді кивнула. Гадаю, їх можна назвати людьми, так. У кожного дві ноги, дві руки, одна голова.
Ричард вів далі:
Коли вони увійшли сюдиде ти була?
Вона лизнула пальця й перегорнула сторінку.
Я була тут.
Але він замовк, бо в нього закінчилися слова. У квартирі не було де сховатися. Але вона нікуди з неї не виходила. Але
Почулося якесь шкрябання, і темна, помітно більша за мишу фігурка вискочила з хаотичної купи відеокасет під телевізором.
Господи! сказав Ричард і щосили жбурнув пультом. Той врізався в касети. Темної фігурки десь не стало.
Ричарде! сказала Дуері.
Все гаразд, пояснив він. Мабуть, то був щур чи щось таке.
Вона люто зиркнула на нього.
Звісно, то був щур. І ти його, бідолашку, взяв і налякав, вона оглянула кімнату, а тоді тихенько посвистіла, подувши крізь передні зуби. Агов? покликала вона, а тоді опустилася на коліна, покинувши «Менсфілд-парк». Агов?